Процес у Стародавньому Римі за Законами XII таблиць.

Надзвичайно суворим формалізмом відзначаються правила вирішення майнових спорів, що становлять у своїй сукупності цивільний процес. Найвідоміша з його форм — так званий легісакційний процес — передбачала складну процедуру.

Позивач з'являвся до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялося застосовувати силу. Процес відбувався у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи на її частину, наприклад, шматок дерну, якщо йдеться про землю) паличку-віндикту. При цьому вони виголошують установлену звичаєм формулу (для кожного випадку особливу).

Від назви цієї палички походить термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. Віндикта — «вкорочений» спис — символ давнього способу заволодіння річчю. (Згідно з іншим поясненням «віндикація» походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили.)

По закінченні цієї процедури сторони спору вносили заставу (хто програвав справу, програвав і заставу, яка надходила до казни).

На тому закінчувалася перша стадія процесу. На другій стадії призначений претором суддя — будь-хто з римських громадян, занесений до списку суддів, — без особливих формальностей розглядав справу по суті: вислуховував свідків, знайомився з документами, виносив рішення. У разі неявки однієї зі сторін без поважної причини рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

Легісакційний процес надавав захист у чітко визначених випадках. Помилка в обряді, а тим паче у формулі претензії-позову вела до програшу справи. «Якщо хто-небудь пред'являв позов, — вказує Гай, — з приводу знищення виноградних лоз і називав їх у позові виноградними лозами, то він програвав цю справу, оскільки повинен був назвати їх деревами. Закон XII таблиць, на підставі якого пред'являвся позов про зрізані лози, говорив взагалі про зрізані дерева» (Інституції, IV, 2).

Зрозуміло, що такий процес створював штучні труднощі на шляху розвитку товарних відносин, які все більше розвивалися.

Набагато простіше справа обстояла в тому суді, яким відав перегринський претор. У спорах між іноземцями норми Законів XII таблиць застосовувалися далеко не в усіх випадках. Претор сам вирішував справу від початку до кінця, широко використовував «право народів». Така практика мала дуже значний вплив на долю пізнішого (класичного) римського права.

Кримінальний процес (особливо за часів домінату) набуває чітко вираженого інквізиційного

характеру. Суддя (імператорський чиновник) зосереджує у своїх руках і обвинувальні, і судові функції. Суд відбувається за закритими дверима, обвинувачений позбавляється права на юридичну допомогу та інших процесуальних гарантій, що існували в республіканську епоху. У ході судового процесу до осіб нижчих станів, як раніше до рабів, почали застосовуватися катування. Судовий вирок можна було оскаржити в апеляційному порядку до вищестоящого імператорського суду (спочатку допускалися дві інстанції, після Діоклетіана — три). Новою і єдиною гарантією для обвинуваченого стало право притулку в імператорських храмах і біля статуй імператорів, що тимчасово могло врятувати його від арешту.

У римському кримінальному праві класичної епохи спостерігався деякий прогрес в галузі юридичної техніки (розроблення понять вини, співучасті, замаху тощо), але зростання сваволі імператорів призвело до того, що ці загальні і важливі категорії, як правило, не використовувалися в практиці імператорських судів. Однак у подальшому вони вплинули на розвиток феодального права, хоча королівська влада запозичала з римського кримінального права насамперед його каральні і репресивні положення.