Право приватної власності за Законами XII таблиць.

Вже в найдавніший період у Римі велика увага приділялася способам набуття речових прав і класифікації самих речей. Речі, які перебували в загальному користуванні (повітря, море тощо), а також ряд інших господарсько важливих речей (зокрема, громадська земля — ager publicum) розглядалися як такі, що перебувають поза майновим, торговим обігом (res extra comercium). Однак державні землі розкрадалися патриціанською знатно, що призводило до появи великого рабовласницького землеволодіння, а тому щодо питань про виділення ділянок землі із громадського фонду протягом майже всього республіканського періоду йшла гостра боротьба між плебеями і патриціями. Ця боротьба була дещо пом'якшена законом Ліцинія (близько 367 р. до н. е.), який передбачав рівні права плебеїв і патриціїв на користування державною землею і встановлював максимальний розмір ділянки, що виділялася із громадського фонду — 500 югерів (близько 125 га).

В цивільному праві найбільш значним поділом речей, що перебували в господарському обігу і могли бути об'єктом права власності, був їх поділ на манциповані (res mancipi) і неманциповані (res пес mancipi). До першої групи належали землі в Італії, раби, велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічно найважливіші об'єкти речового права, до другої — всі інші речі.

Відчуження речей, що становили першу групу, могло здійснюватися лише шляхом манципації — особливо складної й урочистої процедури. Манципація була суто формальним обрядом, здійснюваним «за посередництвом міді і ваг». Вона вимагала наявності п'яти свідків і вагодержателя. Покупець торкався рукою речі, що придбавалася ним, тримаючи в руках шматок міді, і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних ваг». Потім він ударяв цим металом об ваги (цей обряд виник, коли ще не було карбованої монети) і передавав його як купівельну суму тому, від кого придбавав річ шляхом манципації. Неманциповані речі продавалися шляхом простої їх передачі (традиції) за мідь або за гроші без будь-яких особливих формальностей.

Найдавнішому праву був відомий ще один формальний спосіб передачі права власності шляхом складного обряду, що міг застосовуватися як до манципованих, так і до неманципованих речей (in jure cessio). Ця процедура становила собою фіктивний судовий спір, що розігрувався в присутності претора. Покупець плавав, що відчужувана річ належить йому і урочисто заявляв про своє право власності («ця річ за правом квіритів належить мені»), відчужувач не заперечував проти такого твердження, і претор присуджував цю річ набувачу, начебто вона є його власністю.

Вже в найдавніший період у Римі склався порядок, відповідно до якого річ могла набуватися у власність в силу тривалого володіння нею (usucaptio). Закони XII таблиць забороняли набуття права власності за давністю лише стосовно крадених речей. Для рухомих речей термін набувальної давності встановлювався в один рік, для нерухомих — у два роки. Цим способом користувався набувач речі в тих випадках, коли, наприклад, під час здійснення манципації допускалися неточності у формальностях, а тому з огляду на строгість квірит-ського права покупець не набував права власності на річ, і квіритський власник міг навіть вимагати повернення останньої через суд.

Сервітути. Особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період, були сервітути — фіксоване в звичаях або законі і строго обмежене право користування чужою річчю. Сервітути з'являлися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідносин власників (чи володільців) сусідніх ділянок. З огляду на їх господарську важливість сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону худоби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися і Законами XII таблиць. Так, передбачалося, щоб дерева на висоті 15 футів обрізались колом, для того щоб їхня тінь не завдавала шкоди сусідній ділянці (VII, 9а); дозволялося збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки (Табл., VII, 10. Пліній. Природна історія. XVI, 5, 15).