Ранньофеодальна франкська монархія. Реформи Карла Мартелла.

Майордом Карл Мартелл (715—741 рр.) почав свою діяльність з утихомирення внутрішньої смути в країні, з конфіскацій земель своїх політичних супротивників, з часткової секуляризації церковних земель. Він скористався при цьому правом королів на заміщення вищих церковних посад. За рахунок створеного в такий спосіб земельного фонду почали роздаватися новій знаті земельні наділення в довічне умовне держання — бенефіцій (від лат. beneficium — благодіяння, милість) при несенні тієї чи іншої служби (найчастіше кінної військової). Землю одержував той, хто міг служити королю і приводити із собою військо. Відмова від служби або зрада королю спричиняли втрату наділення. Бенефіціарій одержував землю з залежними людьми, які несли на його користь барщину чи панщину або сплачували оброк. Використання такої ж форми наділення іншими великими землевласниками привело до виникнення відносин сюзеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами.

Поземельні відносини, що існували усередині класу феодалів, лежали в основі його військово-політичної організації. Бенефіцій, як правило, був пов'язаний з відносинами васалітету, коли вільна людина, яка одержала бенефіцій від великого землевласника, називалася його васалом (від латинського слова «vassus» — слуга) і зобов'язувалася відбувати для нього військову службу. Вступ у васальні відносини закріплювався певною церемонією. Одержуючи бенефіцій, вільна людина оголошувала, що вона стає васалом того чи іншого пана (сеньйора), а сеньйор брав від неї клятву вірності. Ця церемонія одержала пізніше назву оммажу (від латинського слова «homo» — людина, оскільки в клятві вірності були слова: «стаю вашою людиною»).

На відміну від відносин, що встановлювалися між селянином і феодалом, васальні відносини не виходили за межі одного і того самого панівного класу. Васалітет закріплював феодальну ієрархію, тобто підпорядкування дрібніших землевласників великим, а великих — найбільш великим, у той час як особиста залежність селянина від феодала призводила до закріпачення селян.

Розширенню феодального землеволодіння в VIII ст. сприяли і нові загарбницькі війни, і нова хвиля франкської колонізації, що супроводжувала їх. Причому якщо у франкській колонізації VI—VII ст. брала участь в основному верхівка франкського суспільства, то до колонізації VII—IX ст., що відбувалася в значно більших розмірах, були залучені заможні алодисти, за рахунок яких і поповнювався в цей час кінним лицарством клас феодалів.

Із середини VIII ст. починається період, що передує завершенню процесу розшарування франкського суспільства на клас феодальних землевласників і клас залежних від них селян, поширеними стають відносини покровительства, панування і підпорядкування, що виникають на основі особливих договорів комендації, прекарію, самозакабалення. На розвиток відносин покровительства великий вплив мав римський інститут — клієнтели, патронату. Відносини покровительства і патронату у франків були спричинені розривом старих родових зв'язків, неможливістю для дрібноселянського господарства бути економічно самостійним через війни і грабежі феодалів. Покровительство мало наслідком встановлення особистої і майнової залежності селян від землевласників-магнатів, тому що селяни передавали їм право власності на свої земельні ділянки, одержуючи їх назад на умовах виконання тих чи інших повинностей, сплати оброку тощо.

У процесах встановлення влади великих землевласників над селянами в Західній Європі величезну роль відігравала християнська церква, яка й сама стала великим земельним власником. Оплотом панівного становища церкви були монастирі, а світської знаті — укріплені замки, що ставали вотчинними центрами, місцем збору ренти із селян, символом могутності сеньорів.

Договори комендації (покровительства) виникли насамперед у відносинах селян з церквою, монастирями. Вони не завжди були безпосередньо пов'язані із втратою свободи і прав власності на земельну ділянку комендованого, як це мало місце у випадку договору самозакабалення. Але потрапивши раз під таке покровительство, вільні селяни поступово втрачали свою особисту волю і через кілька поколінь здебільшого ставали кріпаками.

Договір прекарію був безпосередньо пов'язаний з передачею землі. Він мав наслідком виникнення умовного держання землі, що передавалася в тимчасове користування, супроводжувався виникненням тих чи інших обов'язків прекариста на користь великого землевласника (працювати на полях господаря, віддавати йому частину врожаю). В особі прекариста утворювався перехідний прошарок від вільних общинників-алодистів до залежних селян. Існували три форми прекарію. Precaria data («прекарій даний») — своєрідна форма оренди землі, на підставі якої безземельний чи малоземельний селянин одержував ділянку землі в тимчасове користування. За договором precaria геmuniratoria («прекарій відшкодований») прекарист спочатку віддавав свою ділянку землі землевласнику й одержував її назад у володіння. Цей вид прекарію виникав, як правило, внаслідок застави землі в забезпечення боргу. За договором precaria oblata («прекарій подарований») прекарист (найчастіше під прямим натиском землевласника), який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім одержував від нього свою і ще додаткову ділянку землі, але вже на умовах держання.

Власник прекарію мав право судового захисту проти третіх осіб, але тільки не щодо землевласника. Прекарій міг бути узятий назад землевласником у будь-який момент. У міру того, як кількість підвладних магнату людей (прекаристів, комендованих) зростала, він отримував над ними усе більшу владу.

Держава всіляко сприяла зміцненню цієї влади. У капітулярії 787 р., наприклад, заборонялося кому-небудь приймати під покровительство людей, які залишили сеньйора без його дозволу. Поступово васальні зв'язки, чи відносини залежності, охоплюють усіх вільних. У 808 р. їм було наказано йти на війну зі своїм сеньйором або з графом.

Пізні «варварські правди» свідчать і про інші зміни в соціальній структурі варварських суспільств, що відбуваються у зв'язку з розвитком нових феодальних відносин. В Алеманській і Баварській правдах (VIII ст.) усе частіше згадується фігура колона. Колон або раб, посаджений на землю, був відомий і римському праву, яке позбавляло його господарської самостійності, права укладати договори, підписувати документи та ін.

Вестготи в V-VI ст. перейняли від Риму ці заборони. Але остготи почали відходити від них. Відповідно до ст. 121 Остготської правди, наприклад, «якщо хтось давав у борг гроші колону або рабу без відома господаря, то він міг повернути борг із пекулія», тобто з майна, яким він володів.

Виникла нова феодальна форма колонату, що відрізняється від попередньої тим, що колоном міг стати не тільки раб чи безземельний орендар, а й вільний селянин. Згідно з Алеманською правдою (22, 3) колон господарює самостійно, але повинен сплачувати податі натурою церкві або відробляти панщину 3 дні на тиждень.

Відбуваються зміни й у правовому статусі рабів. Послаблювалися, наприклад, строгі заборони на шлюби рабів з вільними. Якщо відповідно до римського права вільна жінка за зв'язок з рабом оберталася в рабство, а згідно з Салічною правдою її можна було безкарно убити, то Алеманська правда надавала такій жінці право заперечувати проти «рабської праці служниці» (18, 2).

І нарешті, у IX ст. великі бенефіціарії домагаються права передавати бенефіцій у спадщину. На зміну бенефіцію приходить феод. Великі феодали перетворюються на сузеренів, наділених політичною владою у своїх володіннях.

Державний устрій. У процесах становлення і розвитку державного апарату франків можна виявити три головних напрями: перший, особливо характерний для початкового етапу (V-VII ст.), дістав вияв у переродженні органів племінної демократії франків на органи нової, публічної влади, у власне державні органи; другий визначався розвитком органів вотчинного управління; третій був пов'язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів на «приватну» владу государів-сеньйорів з формуванням сеньйоріальної монархії, що виявилося повною мірою на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII-IX ст.).

Завоювання Галлії стало могутнім імпульсом створення нового державного апарату у франків, оскільки воно потребувало організації управління у завойованих областях, їхнього захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який утвердив своє виключне становище одноособового правителя. З простого воєначальника він перетворюється на монарха, домагаючись цього становища всіма способами: віроломством, хитрощами, знищенням родичів, інших племінних вождів. Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римського кліру, було прийняття християнства.

З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає могутнім фактором зміцнення королівської влади. Саме церква дала франкським королям таке виправдання загарбницьких війн, як посилання на «щиру віру», об'єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, а й духовного глави своїх народів.

Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також важливим історичним чинником об'єднання Галлії, розвитку особливої регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо-германської) цивілізації.

Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та інші зміни в галльському суспільстві безпосередньо вплинули і на процеси складання і розвитку специфічних рис державного апарату франкської імперії, що захопила в VIII-IX ст. більшість варварських держав Західної Європи. Вже в V ст. у франків на місце старої родової общини остаточно приходить община територіальна (марка), а разом з нею і територіальний поділ на округи (паги), сотні. В Салічній правді вже йдеться про існування посадових осіб королівства: графів, сацебаронів та ін. Водночас вона свідчить про значну роль органів общинного управління. Загальноплемінних народних зборів на той час у франків уже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) — у травні («травневі поля»). Але на місцях продовжували існувати сотенні збори («малюс»), що виконували судові функції під головуванням тунгінів, які разом з рахінбургами, знавцями прана («які виносять вирок»), були представниками общини.

Роль общини в судових справах була великою. Община відповідала за убивство, скоєне на її території, виставляла співприсяжників, які свідчили про добре ім'я свого члена; самі родичі доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд.

Король виступав насамперед як «охоронець світу», як виконавець судових рішень общини. Його графи, сацебарони виконували в основному поліцейські і фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання для королівських посадових осіб, які відмовлялися задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до правопорушників. Водночас, захищаючи певною мірою самостійність общини від втручань з боку королівських посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одні общинні збори з'являлося більше трьох сацебаронів.

Королівські приписи, відповідно до Салічної правди, стосуються незначного кола державних справ — призову до війська, виклику до суду. Проте Салічна правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, несення королівської служби виправдовує нез'явлення обвинуваченого до общинного суду. Більше того, король прямо втручається у внутрішньообщинні справи, в її поземельні відносини, дає дозвіл чужинцеві селитися на общинній землі.

Влада франкських королів почала успадковуватися. В VI— VII ст. під прямим впливом пізньоримських порядків законодавчі повноваження королів посилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже йдеться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Показовим є те, що там же з'являється поняття зради королю, яка вважалася тяжким злочином.

Однак король в цей час — насамперед воєнний ватажок, воєначальник, головною турботою якого є «порядок» у королівстві, приборкання непокірної місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій була пов'язана і відсутність ефективно діючих органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, наділених апеляційними функціями.

Державний апарат, який утворюється, відзначається ще крайньою аморфністю, відсутністю розмежованих посадових повноважень, підпорядкованості, організації діловодства. Державне управління зосереджується в руках королівських слуг і наближених. Серед них вирізняються двірський граф, референдарій, камерарій. Двірський граф виконує здебільшого судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (докладник), хранитель королівської печатки, відає королівськими документами, оформляє акти, приписи короля тощо. Камерарій слідкує за надходженнями до королівської казни, за схоронністю майна палацу.

В VI-VII ст. головним управителем королівського палацу, а згодом і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого всемірно посилювалася в умовах постійних походів короля, який управляв своїми територіями «з сідла".

Формування місцевих органів влади відбувається у цей час під значним впливом пізньоримських порядків. Меровінгські графи починають управляти округами як римські намісники. Вони наділені поліцейськими, військовими і судовими функціями. В капітуляріях тунгін як суддя майже не згадується. Поняття «граф» і «суддя» стають однозначними, їх призначення належить до виключної компетенції королівської влади.

Водночас органи державного апарату франків, які знов виникають, наслідуючи деякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси насамперед германської служивої знаті та великих галло-римських землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах. Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі дружинники короля. Дружина, яка спочатку складалася з королівського військового загону вільних франків, а отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими галлами, які вирізнялися серед інших своєю освітою, знанням місцевого права, а й рабами, вільновідпущениками, які становили придворний королівський штат. Усі вони були заінтересовані в посиленні королівської влади, в зруйнуванні старого племінного сепаратизму, в укріпленні нових порядків, які обіцяли їм збагачення і соціальний престиж.

У другій половині VII ст. складається нова система політичного панування і управління, своєрідна «демократія знаті», яка передбачає безпосередню участь верхівки класу феодалів, що формувався, в управлінні державою.

Розширення участі знаті, яка феодалізувалася, в управлінні державою, «сеньйоризація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це сталося не одразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. В цей час велику владу присвоює створена раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті й вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, а й на місцях. Поряд з послабленням влади королів дедалі більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набувають графи, герцоги, єпископи, абати, які стали великими землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мито, судові штрафи.

Ще в 614 р. вищезазначеним едиктом (ст. 12) заборонялося призначення «посадової особи (judex — певно, герцога або графа), як і підлеглої їй людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. В 673 р. світська знать домоглася підтвердження Хільперіком II цієї статті едикту. Отже, функції управління закріплювалися за великими місцевими феодалами.

В пізніх правдах місцевим правителям — герцогам і графам — приділяється не менше уваги, ніж королю. Штраф відповідно до Алеманської правди загрожує будь-кому за невиконання вимог герцога чи графа, за «зневагу до їх повістки з печаткою». Спеціальний титул 2-ї Баварської правди присвячений герцогам, «яких народ поставив або їх обрав»; він свідчить про різноманітність тих справ, «які їх стосуються». Тут передбачене покарання у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, а й за «недбалість» під час виконання їхніх наказів, зокрема, йдеться про безкарність у разі виконання наказу герцога про вбивство тієї чи іншої особи, певно такої, що «вчинила проти закону».

Крім того, відповідно до Алеманської правди посада герцога успадковується його сином, якому, однак, загрожує «вигнання і позбавлення спадщини» за спробу «заволодіти нею по-гра-біжницьки», щоправда король міг «пробачити сина... і передати йому спадщину». З часом усі найважливіші посади в державному апараті стали спадковими.

Збережена в тій чи іншій мірі покора місцевої знаті королю починає дедалі більше зумовлюватися її особистими відносинами з королівським двором, васальною залежністю від короля як сеньйора.

З середини VII ст., в епоху так званих ледачих королів, знать вже безпосередньо бере правління у свої руки, усуваючи короля. Спочатку це робиться шляхом дедалі більшого посилення ролі й значення посади майордома, а потім — прямого усунення короля. Яскравим прикладом цього є сама зміна королівської династії у франків. Ще в VII ст. своєю могутністю, земельним багатством почав вирізнятися рід майордомів Піпіні-дів. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час укріпити єдність Франкської держави, яка переживала тривалий період політичної дестабілізації, розчленування. Син і спадкоємець Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, здійснив державний переворот, заточив останнього царя Меровінга у монастир і посів його престол.

Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодальної держави, тієї адміністративної системи, в якій головну роль починають відігравати органи вотчинного управління. Новій перебудові апарату управління сприяло значне поширення у той час імунітетних грамот, відповідно до яких територія, що належала власнику імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державної влади в судових, податкових, адміністративних справах. Вотчинник, таким чином, отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували вже сформовані відносини політичної залежності селян від своїх сеньйорів-вотчинників.

Армія. На ранніх етапах розвитку феодальної держави армія не відокремлювалася від народу. Це було народне ополчення, що брало активну участь в політичному житті. В кінці V — на початку VI ст. вона ще будувалася на племінних засадах. Усунення озброєного народу від справ управління було прямим наслідком занепаду племінної основи франкської армії, яка поповнювалася в VII ст. галло-римлянами, вільними прекаристами. На військову організацію франків мали вплив римські установи. Так, були запроваджені гарнізонна служба, підпорядкування військових загонів місцевим посадовим особам, призначення королем командирів — тисячників, сотників.

У міру становлення феодальних відносин в ополченні головували не тільки посадові особи короля, а й великі землевласники-сеньйори. У подальшому військові загони приводив з собою сеньйор.

Безпосередньою причиною введення бенефіціарної системи Карлом Мартеллом була необхідність створення кінноти для боротьби з арабами, які вторглися на територію королівства в Першій половині VII ст. Озброєні вершники мали бути заможними людьми, оскільки кожен повинен був мати коня і потурбуватися про спорядження. Поступово протягом VIII—X ст. в імперії франків сформувався військовий прошарок вершників. Кони називалися лицарями або (у французів) шевальє (лат. milites), єдиним їхнім заняттям була служба своєму сеньйору і війна. Завдяки системі васалітету лицарі були включені до системи денного держання землі, а отже, до системи управління.

Військова служба стала невіддільною від земельної власності. Одним з показників перемоги феодальних відносин було те, що вища влада у військовій справі і в суді стала атрибутом, тобто суттєвою властивістю земельної власності.