Виникнення Сербської держави. Законник Стефана Душана.

Феодальна Сербська держава складалася у південно-західній частині сучасної Сербії, на місці поселення сербських, захумських та інших слов'янських племен. Процес феодалізації сербського суспільства, який почався задовго до утворення єдиної держави, відбувався надзвичайно повільно у зв'язку з міцністю родових (кланових) зв'язків, тривалим існуванням задруги, тоб то великосімейної общини. Виникнення ранньофеодальної дер жави Сербії можна віднести лише до середини IX ст.

На форми феодальної держави Сербії значно вплинуло те, що вона до XII ст. перебувала під візантійським ярмом. Візан тійські монархи усіляко розпалювали суперечки сербських удільних князів з метою укріплення своєї влади, що сприяло тривалій феодальній роздробленості. Об'єднання значної частини сербських земель стало можливим лише у XII ст., коли в результаті перемоги у багаторічній війні з Візантією в 1190 р. була визнана повна незалежність Сербії. Утворення єдиної держави відбулося під владою сербського монарха Стефана Нема ні (1168—1196 рр.), засновника династії Неманичів, яка правила до кінця XIV ст. Розквіт феодальних відносин в Сербії припадає на середину XIII ст. Найбільшої могутності Сербська держава досягає у XIV ст. за короля Стефана Душана (1308— 1355 рр.), коли відбуваються подальше посилення королівської влади, централізація Сербської держави і розширення її території за рахунок сусідніх територій. Успіх центральної влади у справі об'єднання сербських земель був нетривалим. Невдовзі після смерті Душана загострюються суперечки всередині панівного класу між різними угрупованнями сербської знаті (особливо в одній з її областей — Зеті), а також між вищим духовенством і королівською владою. Крім того, частішають виступи залежного від феодалів населення. Це був час роздробленості й занепаду Сербської держави, на зміну якому в 70-ті роки XIV ст. прийшла нова централізація, встановлення своєрідної форми монархії, яка називалася в Сербії «деспотовіна». «Деспотовіна» князя Лазаря і його спадкоємців відзначилася значним підвищенням рівня економіки, зростанням міст, високим рівнем розвитку сільського господарства. Створення в Сербії централізованої держави із сильною королівською владою було на той час спробою зберегти державну незалежність і протистояти турецькій агресії. Однак Сербія виявилася неспроможною відбити натиск могутньої Османської імперії. В 1389 р. у битві на Косовому полі Сербія зазнала поразки і потрапила у васальну залежність від Туреччини. Контроль за управлінням Сербії почали здійснювати турецькі намісники. Почалося нав'язування ісламу. Самостійна сербська державність була ліквідована в 1459 р. З цього часу територія Сербії була включена до складу Османської імперії.

Суспільний лад. Сербське суспільство в IX ст. відзначалося багатоукладністю, поєднанням родоплемінних, общинних і феодальних відносин. Історичні пам'ятки, які дійшли до нас, свідчать про досить глибоку соціальну диференціацію, про виокремлення правлячої верхівки. Характерною особливістю Сербії було тривале існування задруги. Міцність родоплемінних відносин зумовила існування общинної форми землеволодіння у вигляді пни» або «плементшини» — спадкової власності великої сім'ї, роду, племені.

За друга складалася з кількох поколінь близьких родичів по батьківській лінії, які жили під одним дахом, вели спільне госпоарство і спільно обробляли землю. Усе доросле чоловіче і жіноче населення входило до сімейної ради — установи племінної демократії, наділеної вищою владою в задрузі. До її відання належало прийняття рішень з найважливіших справ задруги і вирішення спорів між її членами. Безпосереднє управління перебувало в руках домачини (домогосподаря), не обов'язково найстарішого. Він обирався сімейною радою для забезпечення повсякденного господарського життя задруги.

Кілька задруг утворювали племена, які, в свою чергу, об'єднувалися в жупи. Жупи згодом почали розглядатися як основна адміністративно-територіальна одиниця ранньофеодальної Сербської держави. На чолі жуп стояли представники ранньофеодальної титулованої знаті, посадові особи князя — жупани.

У XII ст. активізується процес феодалізації сербського суспільства, поступового переходу від ранньофеодальних політичних і соціальних форм до системи розвинутих феодальних відносин. Швидкими темпами зростає земельна власність світських і духовних магнатів, встановлюються васально-ленні відносини. Наймогутнішим землевласником стає король. До його домену входять його родові маєтки та вся незайнята земля. Вважалося, що кожен землевласник держав свій феод від вищестоящого сеньйора, а в кінцевому підсумку — від короля, якому він був зобов'язаний нести військову службу та ряд інших повинностей.

До королівського домену примикали землі удільних князів, розташовані в основному навколо їхніх палаців — резиденції. Король надавав землю своїм васалам у вигляді повного і умовного земельного володіння. Повна спадкова земельна власність називалася баштиною. Вона була переважною формою світського феодального землеволодіння феодальної верхівки (властелів). Власники баштини вправі були вільно володіти, користуватися і розпоряджатися нею, а також передавати у спадщину. Баштина не могла бути відібрана у них навіть за державну зраду, але відчужувати її заборонялося без згоди близьких роди чів, співвласників землі (братії).

Умовне земельне володіння, засноване на васальній службі, називалося пронією. Володілець пронії вважався її держателем, а не власником. Він не міг вільно розпоряджатися нею, а головне, відчужувати на свій розсуд. Юридичне оформлення встановлених на XIV ст. форм феодального землеволодіння відбулося в результаті прийняття Законника Стефана Душана. Починаючи з XV ст. з дозволу королівської влади пронія також стала переходити у спадщину. Отже, відбувається зближення правового режиму баштани та пронії.

Великим власником землі була церква, яка мала у своєму розпорядженні не тільки значні за обсягом маєтки (метохії), а й інвентар, господарські будівлі, велику кількість кріпосних селян.

Зростання великого феодального землеволодіння неухильно призводило до феодального роздроблення, міжусобної боротьби феодалів. Придушити на певний час партикуляристські прагнення великих земельних магнатів (властелів) вдалося сербському королю Стефану Душану. Опорою центральної влади у боротьбі з сепаратизмом феодалів були властелічі — дрібні й середні феодали. Прагнучи привернути їх на свій бік, король проводить часткову секуляризацію церковної та монастирської землі і роздає її своїм прихильникам. Процесу перерозподілу феодальної земельної власності в XIV ст. сприяла і жорстока боротьба феодальних угруповань.

Для феодальної Сербської держави на всіх етапах її розвитку характерною є чіткість станового поділу, який закріплювався феодальним правом. Станові межі розділяли не тільки феодалів і простий народ, а й різні групи панівного класу. Станово-класовий поділ феодального суспільства Сербії був закріплений Другою Жичською грамотою в 20-х рр. XIII ст., а пізніше підтверджений в Законнику Стефана Душана. Ці пам'ятки по-різному називають представників панівного класу. В одних джерелах це «властелі», «добрі люди», «шановані люди», в інших — «магнати», «нобілі». Термін «нобілі» застосовувався для позначення усього панівного класу, а «властелі», як правило, для позначення привілейованої верхівки феодалів, безпосередніх васалів самого короля.

Васалами властелів були властелічі, від них вони отримували земельні наділення. Інколи вони називалися також «войні-ками», що прямо вказує на їхню колишню службу в дружині князя. Пізніше термін «войнік» почав застосовуватися для позначення дрібного і середнього дворянства.

Законник Стефана Душана закріпив основний привілей уського класу феодалів — право власності на землю. «Села і землі можуть бути лише царські, властелівські або церковні», — за-писано в статтях 75, 81 Законника.

Феодальна верхівка світської і духовної знаті мала імунітетні привілеї, причому права духовних феодалів були ширшими, ніж світських. Як і світські феодали, вони були наділені податним імунітетом, але клірики не підлягали світському суду (крім деяких найтяжчих державних злочинів). Крім того, маєтки духовенства майже повністю вилучалися з відання місцевої державної адміністрації. Внаслідок цього наприкінці XIV — на початку XV ст. секуляризаторська політика центральної влади призводить до певного обмеження майнових прав і податкових привілеїв духовенства.

Феодально залежне населення Сербії в цілому становило прошарок простолюдинів, «нижніх», який також поділявся на окремі станові групи. До нього належали вільні селяни-общин-ники (себри), кількість яких у міру розвитку феодалізму і закріпачення селянства різко зменшувалася, поземельно залежні селяни (влахи), а також кріпосні селяни (меропхи) і раби (отроки).

В особливо тяжкому становищі перебували меропхи — кріпосні селяни, особисто залежні від землевласника-феодала. Вони не могли за власним бажанням переходити від одного феодала до іншого. За втечу меропхи суворо каралися. У меропха-втікача рвали ніздрі, його таврували. Вони сплачували феодалу грошовий і натуральний оброк, відбували панщину (двічі на тиждень, а в літній період і більше), а також сплачували податки до державної казни. Селянам, навіть вільним, під страхом відрізання вух заборонялося збиратися на сходки для захисту своїх інтересів. У зв'язку з масовими виступами селян в середині XIV ст. були внесені доповнення до Законника, які значно посилили покарання за порушення феодальних порядків.

В XIV ст. намітилася тенденція до правового нівелювання основних категорій залежного сільського населення. їх дедалі частіше називають загальним терміном «посадники», «себри», «вілани», проте їхнє майнове становище залишається різним.

Міста. Економічна роль міст в Сербії зростає лише у XIII— XIV ст., коли поділ праці між містом і селом набуває дедалі більш стійкого характеру. Міста виникали на землях короля і удільних князів. Будучи прихильниками сильної королівської влади і противниками феодальної роздробленості, городяни відігравали важливу роль в процесі централізації країни. Вони виступали проти феодальних міжусобиць, допомагали королю грошима і ополченням, за що нерідко отримували від останнього великі земельні наділення та автономний статус, що закріплювався пільговими грамотами.

Міське населення було неоднорідним в соціальному і право вому відношенні. Заможна верхівка купців і ремісників перебувала під особливим покровительством центральної влади, наділялася королем імунітетними привілеями. Звичайний податний люд ніс на собі весь тягар податкової експлуатації, хоча й був особисто вільним. Городяни, які жили на землях великих феодалів, додатково обкладалися численними поборами на користь феодалів-землевласників. Вони підкорялися також їх адміністративній і судовій владі.

Державний устрій. Центральні органи управління. Сербська держава в IX ст. була за своєю формою ранньофеодальною. Вона зберігала деякі пережиточні форми племінної демократії. Сербський князь, воєвода — це спочатку старійшина роду, військовий ватажок. Він спирався на свою дружину і віче, що становило собою зібрання усього вільного чоловічого населення. Віче в Сербії продовжувало функціонувати аж до кінця XII ст. Відомі його рішення, датовані січнем 1186 р. Державний апарат, органи центрального управління поповнювалися здебільшого за рахунок дружинників короля. Серед них вирізнялися казначеї, воєводи, конюхи тощо.

Прийняття християнства в другій половині IX ст. сприяло зміцненню Сербської держави. Перемога у війні з Візантією (близько 1190 р.) поклала край залежності сербської церкви від візантійського патріарха та римського папи. Крім того, в 1219 р. виникла самостійна православна церковна організація на чолі з власним патріархом і богослужінням слов'янською мовою.

Починаючи з XIII ст. відбувається посилення королівської влади, пов'язане з поглибленням процесу закріпачення селян і зростанням феодальної експлуатації. Підкреслюючи свою могутність, сербські князі дедалі частіше почали називати себе королями. Королівський титул був офіційно закріплений за сербським князем Стефаном Неманичем в 1217 р. Спираючись на підтримку православної церкви, сербські правителі перебирають на себе усе більше повноважень. Цьому сприяє певна фінансова незалежність королів, які наділені широким доменом і мають власну казну. Королі стоять на чолі державного апарату і є верховними суддями. У зв'язку з ліквідацією залежності сербської церкви від римських пап королі наділяються правом висувати кандидатів на пост архієпископів Сербії, яких вони відбирають з найбільш відданих кліриків.

Поступово відбувається ускладнення державного управліннн, чітко розмежовуються функції двірцевих слуг. Серед них виокремлюється королівський канцлер — логофет. Спочатку він вважався особистим секретарем короля, а потім стає його радником, який виконує особливі, найбільш важливі королівські доручення, очолює королівську канцелярію.

У міру зростання великого феодального землеволодіння феодальна знать все активніше бере участь в управлінні державою. Зростає роль соборів — з'їздів сербської духовної і світської феодальної знаті. Собори скликалися для вирішення найважливіших державних справ: для коронації королів, для встановлення нових податей і податків, для прийняття особливо важливих законів. Основна частина Законника Стефана Душана була затверджена на спеціально скликаному для цього з'їзді (соборі) світських феодалів в м. Скоп'є. Право скликання собору належало королю або особі, яка заміщує його. В період феодальної роздробленості внутрішні протиріччя в середовищі правлячого феодального класу породили практику скликання особливих удільних або крайових соборів на противагу центральним. З другої половини XIV ст., із встановленням в Сербії «деспотовіни», собори припиняють скликатися.

Місцеве управління. Нижчою адміністративно-територіальною одиницею в Сербії була жупа на чолі з жупаном. Спочатку жупан — це старійшина роду. Згодом він перетворюється на представника феодальної знаті на місцях, який підпорядковувався безпосередньо князю. В середині XII ст. жупани почали підпорядковуватися архіжупанам, які стояли на чолі кількох жуп. Жупани очолювали місцевий управлінський апарат, до якого входили сотники, казначеї, судді, здійснювали судові й фіскальні функції. Дохід жупанів становили податки з місцевого населення, 2/3 з яких вони передавали до казни, а 1/3 залишали собі.

В період феодальної роздробленості політична структура сербського суспільства повністю визначалася структурою феодального землеволодіння. Великі феодали здійснювали всю повноту влади в своїх володіннях. Вони мали свій двір, чиновників, військо, привласнювали податки, мито, судові штрафи.

Не випадково в джерелах можна зустріти термін «панівний» (наприклад, обов'язок сплатити штраф «панівному»), мається на увазі, певно, місцевий феодал.

В середині XIV ст. в Сербії відбулася радикальна перебудова органів місцевого управління. Вводиться новий адміністрати в ний поділ, вся країна поділяється на області на чолі з намісниками — севастами. Області, в свою чергу, поділялися на волості — жупи, які не зовсім збігалися з попередніми жупами. Посади жупанів були поступово ліквідовані, їх місце посіли особливі державні чиновники — кефалії.

Суд. В ранньофеодальній Сербії сімейна рада, задруги, жупани та інші королівські чиновники мали і судові, і адміністративні повноваження. Пізніше в Сербії сформувалася досить складна судова структура, що складалася з державних, церковних і вотчинних (сеньйоріальних) судів.

Вищою судовою інстанцією був король, його рішення були остаточними. Державні суди розрізнялися за територіальним принципом: придворний, обласний, міський. Судді обласних судів були роз'їзними. Вони спостерігали за діяльністю інших судів і виконанням законів у країні. В королівських судах існувала спеціальна посада судового виконавця — пристава. Діяльність королівських судів не поширювалася на духовних осіб (крім справ про державну зраду і вбивство). Справи кліриків розглядалися в церковних судах.

Судовій системі Сербії були відомі й станові суди — суд «поротників», або «суд рівних», для представників панівного класу, для купців — купецький суд тощо. Склад суду міг змінюватися залежно від важливості справи від 24 до 6 осіб (ст. 153 Законника). Перед початком судового розгляду судді приносили в церкві присягу — «роту», що будуть судити по совісті. Поротники могли виносити обвинувальний або виправдувальний вирок, але не могли мирити сторони. За порушення своїх обов'язків вони каралися «штрафом і безшлюбністю» (ст. 156 Законника).

Феодально залежне населення, а також себри та отроки підпадали під юрисдикцію світських і духовних сеньйорів. У разі вчинення державних злочинів — убивства, крадіжки, розбою, переховування втікачів — селяни передавалися до загальнодержавних судів. В період «деспотовіни» компетенція вотчинних судів помітно звужується.

Армія перших сербських королів складалася з дружини і народного ополчення. Дружина «великих» князів не тільки охоро няла зовнішні кордони держави, а й була покликана придушувати заколоти всередині країни, збирати данину і податки, їй належали і деякі судові повноваження. У міру розвитку феодалізму великі земельні магнати почали обростати власним військом. У зв'язку із загостренням внутрішніх протиріч королі почали створювати наймане військо для особистої охорони і придушення заколотів.