Передмова

Автор цих рядків виріс на Буковині на березі бурхливого Черемошу, біля підніжжя Карпатських гір, у мальовничій Вижниці.

Історія, легенди, пісні чарівного гуцульського краю не могли не вплинути на наші юні душі: імена Олекси Довбуша, Лук’яна Кобилиці, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської та зовсім свіжі спомини про Буковинський курінь ОУН, партизанів УПА, пісні Володимира Івасюка, виконувані солістами “Смерічки” Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем: “Може десь у лісах ти чар-зілля шукала, сонце-руту знайшла і мене зчарувала?...”

Ці слова кожен пояснював, як умів, а ми вважали, що це - про патріотів, партизанів УПА, борців за волю України. Тому, коли значно пізніше, загадково загинув наш славетний земляк Володимир Івасюк у лісі під Львовом, ми були певні, що це справа рук КГБ, котрі в черговий раз розправилися з українським подвижником, національним відродженням рідного народу.

Росли ми в українському й російському середовищі, де останнє поводилось як “старший брат”, зневажаючи місцевих мешканців - гуцулів, їхні звичаї, мову, культуру, побут. Вивчення географії, історії, рідної літератури утверджували нашу віру, що Буковина, як і вся Україна, зостається безправною колонією (провінцією) Російської імперії (Радянської Росії). Думки вилилися в один з перших моїх віршиків:

“Русий, Русь і ось Росія...

Що це просто долі гра?

Невже це є предків мрія

І вітчизна се моя?

Край, країна, Україна, -

Як багато в слові сім,

Нині й моя Буковина

У союзі цім міцнім.

Буки, буки, Буковина, -

Це вони дали ім’я.

Мати, батько, Батьківщина

Рідная земля моя”.

Гасла базувалися на мові – цій першій і найважливішій із умовностей – на писемності, навиках, дотримуваних умовностях системи заклинання. Поставало безліч запитань: чому українці в Росії русифікуються, а росіяни, навіть проживши 20-30 років у віддалених гірських селах Карпат, залишаються російськомовними? Чому Київська Русь стала Україною, а Московське князівство - Росією? Чому прикметник “російський” супроводжує безліч іменників і вимовляється з таким піднесенням: російський характер, російський вояк, російський ліс, російське поле, російський мороз, російська північ, російська гостинність, російська душа, російський перепляс, російські частушки, російська гармонь, російська балалайка, російський чай, російські валянки, російські бублики тощо, тоді як прикметник “український” супроводжують слова - сало, борщ, вишиванка тощо?..

Чому українці - це націоналісти і обов’язково буржуазні, ще й на додачу люті вороги українського народу? Чому українська мова - це діалект великоросійської, ще й на додачу безперспективний? Чому Олександр Пушкін - зірка світової величини, а Тарас Шевченко – провінційно пустопорожній фігляр банальної риторики хохла?

Довелося взятися за книжки: твори Тараса Шевченка, історію України Михайла Грушевського, “Чорне озеро” Володимира Гжицького, старий пошарпаний прихований твір без автора і без початкових сторінок про Богдана Хмельницького, Переяславську Раду та багато інших. Вражала і чарувала козацька героїка – адже козаки двічі у ХVІІ столітті під Хотином і Віднем перекрили туркам дорогу до Європи. Мріялось про волю України у формі 60-мільйонної козацької держави з назвою “Руська Федерація Козаків України, Кубані, Дону”, з войовничим гаслом “Від Сяну до Дону” та “Від Карпат по Кавказ”.

Ще з далекого вижницького дитинства запам’ятався мені концерт мордовського ансамблю “Умаріна” (“Яблунька”) зі співом:

“Як Волги не було б без Ками -

Так не було б Росії без Мордви”.

Довідався я й про те, що тисячними кілометрами на півночі Європи пролягав безмежний материк угро-фінських народів: на заході від Фінляндії, Естонії та Лапландії до Мордви, Удмуртії, Марі - на сході і навіть за Уралом, проживають таємничі Ханти та Мансі, родичі нині наших західних сусідів Угрів (Мадьярів), що прийшли в Центральну Європу з Передуралля в ІХ сторіччі.

Дізнався я й про те, що північні землі ранньої Київської Русі були тільки Чернігівськими, Смоленськими та Новгородськими, які розширялися за рахунок завоювання та підкорення угро-фінських народів: чуді (муроми, мері, мещери, вепсів, іжори, мордви та інших).

Тепер, на жаль, вже немає мері, муроми, мещери, воді, печори, югри, майже зникли іжори і вепси... Нагадують про них лише мільйони “акаючих” та “окаючих” росіян у деяких центральних і північних районах Росії, а також залишені географічні назви... Той величезний тисячокілометровий угро-фінський материк племен та народів наприкінці ХХ сторіччя перетворився в окремі більші та дрібніші острови й острівці вже серед суцільного російськомовного “моря”.

З ранніх літ юності слухав я “ворожі голоси”. Якось в серпні 1968 року до мого серця долинули плачі та волання чеських жінок за роздавленними гусеницями радянських танків життями мирних людей, але найбільше вразив подвиг чеського юнака Яна Палеха, який привселюдно спалив себе на майдані Златої Праги, протестуючи проти радянської окупації. Озвалась з протестом і Москва, виславши на Красну площу шестеро відчайдухів на чолі з Євгенією Богораз.

Пізніше, навчаючись на фізичному факультеті Чернівецького університету, ми з друзями обговорювали проблеми української мови і стану україського народу, мріяли про свій вклад у визвольну боротьбу. У травні 1972 року розклеєні листівки студентів-філологів з відділу української мови та літератури із закликами шанувати рідну мову, вивішені синьо-жовті прапори призвели до арештів і судів... А потім, мов грім з ясного неба, - накази про відрахування з університету... Проте цікавість перемагала і я прочитав “самвидавську” книжку Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”.

У 80-ті роки ознайомився з книжкою російського політичного оглядача Всеволода Овчиннікова “Сакура і дуб”. Вона вразили не так фактами, як тим, що мовляв, росіяни є великі “демократи” та “захисники” інших поневолених народів, картаючи Англію за поневолення Ірландії, ні слова не говорячи про безжалісне винищення України, Мордви, народів Кавказу, Сибіру, Середньої Азії...

Чи не тоді в мене виникла думка правдиво систематизувати та проаналізувати джерела російського шовінізму, який на протязі довгих років плюндрував і нищив Україну. Різними шляхами, але в основному через службові відрядження на підприємства військово-промислового комплексу, побував я у багатьох містах СРСР: Казані, Ленінграді, Ташкенті, Іжевську, Кустанаї, Кишиневі, Москві, Новгороді, Ризі, Талліні, Вільнюсі, Мінську, Новосибірську та інших. Скрізь бачив одне і теж саме: асиміляцію місцевих народів, штучне звуження ареалу національних мов, похабні анекдоти, спрямовані проти місцевих мешканців, безліч змішаних шлюбів, діти від яких ставали майже 100-відсотковими москалями, але завжди - російськомовними.

Закривалися українські школи і дитячі садки в моїх Чернівцях, у тролейбусі старій бабусі росіяни казали “Научісь разговарівать на нормальном язикє”, а мене як батька, який вчив сина рідної мови, запитували: “Что, воспітиваєшь щірим украінцем? ” Це був побутовий шовінізм, що його пропагували на вищих щаблях: брєжнєви, суслови, щербицькі тощо.

Історія свідчила, що багато країн і народів досягли висот свого розвитку, а потім занепадали і розвалювалися, як наприклад Римська імперія, арабський Халіфат, Київська Русь, Монголо-Татарська орда, Османська імперія, Британська і Французька імперії, а в останній чверті ХХ сторіччя – зазнала краху і Російська (Радянська) імперія.

“Закон відплати - вічний, встановлений природою, писав німецький філософ Йоган Готфрід Гердер наприкінці ХVІІІ століття. - Чаша ваги не може опуститися, щоб інша не піднялася, - так і політична рівновага: вона не може бути порушена, права народів, права всього людства не можуть бути розтоптані, щоб не настала помста і щоб нагромаджена безмежність не звалилася вниз з тим більш страшним гуркотом і грюкотом” (1).

Ще в 70-ті роки ті ж “ворожі голоси” віщалили про твір Амалсіка “Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року? ”. Почув я й про українських “шістдесятників”, боротьбу виселеного у 1944 році кримсько-татарського народу за повернення на свою історичну батьківщину, про повстання в`язнів у сталінських таборах Норильська, Кінгіра, Воркути.

На початку 80-х років я заочно закінчив і економічний факультет ЧДУ, бо бачив загнивання “развітого соціалізма” в часи його найбільшого економічного піднесення. В СРСР ввели “знак качества (якості)”, а продукції на яку його можна було нанести – катма... Експортували в основному сировину та енергоносії, зброю. Лише в країни РЕВ (Рада Економічної Взаємодопомоги) йшла обмежена номенклатура промислової продукції. Відповідали світовому рівню вироби ВПК (військово-промислового комплексу), навіть космічні досягнення, у порівнянні з США, ставали менш вагомими і СРСР безперспективно програвав “космічнні війни”, війну в Афганістані і вимушено сів за стіл переговорів.

Настав 1985 рік, а з ним - “перебудова” і “гласність”. Я, як і багато моїх товаришів, пірнув у вир політичної боротьби: розслідування загадкової хвороби чернівецьких дітей, “зелені”, “товариство української мови”, “Народний Рух України”...

Народи радянської імперії прийшли в рух: комуністична ідея зазнала краху, комуністи розкрадали державу, вивозячи “партійні” гроші за кордон, створюючи коперативи на уламках державних підприємств, намагаючись нахапати доларів... Американський зелений долар виграв мирне змагання у радянського “дерев`яного” рубля.

Апогеєм стали 1990-1991 роки, особливо 24 серпня та 1 грудня 1991 року... Ці події поклали край існуванню Радянського Союзу, оформленому документально у Беловєжкій Пущі. Народи колишнього СРСР розорили: павловським обміном рублів, забраними Москвою грошима, гіперінфляцією, розірваними економічними зв`язками. Перефарбовані комуністи залишились при владі перетворивши сотні мільйонів людей у злиднів.

Думки про написання книги відійшли на другий план, але й нині триває боротьба за збереження української державністі, за державну українську мову - від проголошення суверенітету та до його реалізації виявився дуже й дуже далекий шлях, затаврований корупцією та шахрайством.

Москва багато говорить про закінчення парадів суверенитетів, а фактично має клопіт зі зі зростанням національної свідомості в Татарстані, Ічкерії (Чечні), Башкирстані, Якутії (Соха), Бурятії, Мордві і т.д. і т.п.

ПРИРОДНО, МАЮТЬ БУТИ ЗАБЕЗПЕЧЕНІ НЕ ТІЛЬКИ ПРАВА ОКРЕМОЇ ЛЮДИНИ, АЛЕ Й УСІХ НАРОДІВ: КОЖЕН НАРОД МАЄ ПРАВО ЖИТИ НЕ В ГУРТОЖИТКУ, ЗАГЛЯДАЮЧИ В РОТ РОСІЙСЬКОМУ КОМЕНДАНТУ НА ПРАВАХ МОЛОДШОГО БРАТА, А З ГІДНІСТЮ – У ВЛАСНОМУ ДОМІ.

ЛЮДСТВО ВИЗНАЛО ЗА НЕОБХІДНЕ ЗАНЕСТИ ДО “ЧЕРВОНОЇ КНИГИ” РІДКІСНІ ВИДИ ТВАРИН, ПТАХІВ ТА РОСЛИН, НАТОМІСТЬ ДОСІ НЕМАЄ “ЧЕРВОНОЇ КНИГИ” НА ЗНИКАЮЧІ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ МАЛОЧИСЕЛЬНІ НАРОДИ ТА ЇХ НЕПОВТОРНІ МОВИ.

На жаль, на нашій багатостраждальній Україні більшість російськомовного населення Сходу та Півдня України не хоче задуматися над причинами занепаду української мови, культури, взагалі державності.

Якось у 80-ті роки славетний футбольний тренер Валерій Лобановський стверджував, що “ця мова (російська – В.К. -), яка виграла змагання в боротьбі (з українською – В.К. -) і має бути переможецею”. Я люблю великий футбол, поважаю тренера Валерія Лобановського, але аж ніяк не погожуся, що та боротьба була спортивною та чесною. Вона відбувалася не за правилами Олімпійських Ігор...

На моїй Буковині завжди навесні молодо рясніє жовтий ріпак, влітку - зріло жовтіє пшениця, і над ними постійно синіють древні Карпатські гори...

Вірю, що ці природні кольори переважатимуть завжди на всій українській землі від Сяну до Дону.

Грудень 1994 року. м.Чернівці. Автор

Народам єдиної, неповторної, блакитної, маленької,

третьої планети Сонячної системи, з назвою Земля,

з вірою в їх збереження та розквіт - присвячую.

Автор.

Розділ І А Н Г Л І Я Т А І Р Л А Н Д І Я

“Мову, задушену поневолювачами,

не вдається відродити і після

отримання незалежності”.

В.Овчинніков

Є ряд праць про кельтські народи, які населяли Центральну та Західну Європу, але в результаті підкорення сусідами: римлянами, германцями та іншими були винищені і асимільовані переможцями.

Наведемо стисло скупі дані з “Советского энциклопедического словаря, Издательство “Советская энциклопедия”, Москва, 1982г.” (2):

“ Кельти - древні індоєвропейські племена, які проживали в 2-ій половині І-го тисячоліття до н.е. на території сучасної Франції, Бельгії, Швейцарії, південній частині ФРН, Австрії, півночі Італії, півночі та заході Іспанії, Британських островах, Чехії і частково Угорщині та Болгарії.

Найбільш значні: бойі, гельвети, бельги, секвани, едаї та інші. До середини І-го століття до н.е. підкорені римлянами.

Кельтські мови - група родинних мов, які відносяться до індоєвропейської мовної сім’ї. Включають: гальську, кельтиберійську, гойдельську мови: ірландську, менкську, гельську (гаельську); бритські мови: валійську (уельську, кімрську), корнуельську (корнську) і бретонську мови.

Гали - римська назва кельтів, які населяли територію Галії.

Гальська мова - відноситься до кельтської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

Кельтибери - древні племена північно-східної Іспанії, утворені від змішання іберів з кельтами. Область їх розселення (Кельтиберія), завойована римлянами у 2 столітті до н.е. (остаточно у 72 році до н.е.).

Ірландці - нація, основне населення Ірландії, більше 2, 9 млн. чоловік (1973р.). Значне число ірландців (3, 5 млн.чоловік) живе в інших країнах (головним чином в США).

Ірландська мова - відноситься до кельтської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

Шотландці - нація, основне населення Шотландії та прилеглих островів, 5, 2 млн.чол.(1975р.), в інших країнах біля 700 тис.чол.

Шотландська мова - 1) те саме, що гельська мова,

2) варіант англійської мови у Шотландії.

Валійці (уельсці) - народ на півострові Уельс в Великобританії. Більше 1 млн.чоловік (1975р.). Мова валійська, більшість говорить на англійській мові. Валійська мова (уельська, кімрська) відноситься до кельтської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

Валони - народ в Бельгії, 4, 2 млн.чоловік (1975р.). Розмовляють на валонському діалекті французької мови.

Брити - кельтські племена, основне населення Британії в 8 ст. до н.е. В ході англосаксонського завоювання (5-6 ст.) більша частина бритів була винищена, частина витіснена з Британії, а решта склала один з елементів англійської народності.

Бретонці - народ на північному заході Франції (півострів Бретань) 1, 25 млн.чоловік (1975р.). Мова бретонська, кельтської мовної групи.

Корнуельська мова - корнська мова кельтських племен, які заселяли Англію до вторгнення англосаксів. Неписьменна. Вимерла в кінці 18 століття”.

Як бачимо, з великого материка кельтських племен та народів залишилися нечисленні острівці: ірландців, шотландців, валійців (уельсьців), бретонців переважно у важкодоступних віддалених островах, півостровах та горах, які майже не зберегли рідної мови.

Про те, як відбувався процес витіснення кельтських народів, розглянемо на прикладі Ірландії та її грізної сусіди Англії. Арбітром цього розгляду виступить нейтральний та безпристрастний російський журналіст та політичний оглядач Всеволод Овчинніков в своїй роботі: /“Сакура і дуб” Впечатления и размышления о японцах и англичанах. Киев, Издательство художественной литературы ”Дніпро”. 1986 г / (3).

“Подібно до того, як Ірландія стала першою британською колонією, стереотип упередженості у відношенні до ірландців став зародком імперської ідеології. Саме звідси бере свій початок уява про народи колоній як про істоти нижчого сорту; саме з цього стереотипу як наслідок виросла ідея про те, що “десять заповідей не мають сили на схід від Суецу”.

Цією загорожею (“Пейл”) для ірландців була окреслена заборонена зона. “В загорожі” ірландці могли працювати, але не жити. Вони не мали права розмовляти рідною мовою і носити національний одяг. Суворо заборонялися змішані шлюби між ірландцями та англійцями. Так званий “статут Кілкенії” юридично узаконив апартеїд (apartheid – англ. мовою) у всіх його типових проявах. “Всі англійські підлості мають своє походження в ірландському “Пейл”, - писав Енгельс Марксу в 1869 році.

Та сама Англія, яка звикла хизуватися терпимістю до інакодумства, не дозволяла мешканцям завойованого острова розмовляти ірландською мовою, навчати дітей рідної мови. За голову підпільного вчителя в 17 столітті виплачувалася винагорода як за вбитого вовка.

“Каральні закони” були націлені на те, щоб знекровити країну, позбавити корінне населення не тільки політичних прав, а й доступу до знань і якої-небудь професійної кар’єри.

Аж до “емансипації” католиків і в ХІХ столітті ірландець не міг стати ні вчителем, ні лікарем, ні юристом, ні чиновником. Йому залишалося лише бути тимчасовим орендарем шматка землі, дрібним ремісником або... емігрувати на чужину.

Еміграція на століття стала для Ірландії раною, яка кровоточить. Причому масовий характер надав їй Великий голод 1845-1847 років. В результаті лиха населення острова за декілька років скоротилося вдвоє: з 8 до 4 мільйонів осіб. Причому, якщо від голоду вимирали цілі поселення, весь цей час продовжувався вивіз зерна і худоби в Англію: землевласники вимагали ренту, яка їм належала. Потік біженців досягнув чверті мільйона людей в рік, незважаючи на те, що смерть від виснаження і епідемій косила тисячі людей і на кораблях, прозваних “плаваючими домовинами”.

Наслідки Великого голоду досі дають знати про себе. Ірландія є єдиною країною в Європі, населення якої з середини ХІХ століття не виросло, а скоротилося. До Великого голоду більшість мешканців острова розмовляли ірландською мовою. Наперекір репресіям колонізаторів рідна мова залишалася для них головним засобом усного спілкування. До 1900 року число людей, які розмовляли ірландською мовою скоротилося до 600 тисяч, а нині складає меньше третини цієї цифри.

Мову, задушену поневолювачами, не вдається відродити і після здобуття незалежності (підкреслення моє - В.К.). Хоча викладання мови, введене в школах, нею користуються як розмовною лише у віддалених селищах Атлантичного узбережжя, головним чином в провінції Коннот, яка по волі Кромвеля повинна була стати зоною сегрегації, ірландським гетто.

Історія завоювання і закабалення Ірландії безсоромно відмітає ті ліберальні ідеали, якими благочинна Англія привикла хизуватися як своїм вкладом у цивілізацію. Щоб виправдати цю кричущу несумісність, ось вже цілих вісім століть використовується той самий стереотип упередженостей про ірландців, який був створений ще у часи Генріха ІІ Плантагенета.

Для ірландців кували все нові ланцюги. Але перша з британських колоній завжди залишалася бунтівним островом, народ якого так і не вдалося підкорити до кінця.

Саме в Північній Ірландії покладено початок новим методам судового розгляду - на закритих засіданнях, без участі присяжних, без виступів свідків, звинувачення в присутності підсудного.

Ірландія була для Англії не тільки близьким сусідом, але й серйозним суперником. Напередодні промислової революції, коли населення Великобританії становило 13 млн. чоловік, в Ірландії воно наближалося до 10 мільйонів.

Просто на вкладається в голові, що лише за два століття це співвідношення змогло настільки разюче змінитися: 56 мільйонів в З’єднаному Королівстві і тільки 3 мільйони в Ірландській Республіці. Навіть, якщо додати до них 1, 5 мільйона мешканців Північної Ірландії, отримаємо, що, якщо населення Великобританії виросло вчетверо, на “зеленому острові” воно за цей самий час скоротилося більш ніж вдвоє. Напевне, лише народ Конго поніс таку важку втрату від колоніального іга, стверджує прогресивна публіцистка Бетті Сінклер. Якщо би не драконівська політика поневолення, населення Ірландії за її словами, становило би нині біля 34 мільйонів чоловік, а можливо і більше, враховуючи високу народжуваність в цій країні”.

Будь-який свідомий українець, прочитавши ці рядки, неодмінно помітить аналогію між Ірландією та Англією з Україною та Росією, але сподіватися, що з’явиться ще якийсь роійський дослідник, який так само неупереджено та об’єктивно опише історію нищення України та піднесення Росії не доводиться: російська демократія закінчується там, де заторкуються будь-які інтереси Росії...

Лауреат Нобелівської премії Олександр Солженіцин має великі заслуги у боротьбі з тоталітаризмом в Радянському Союзі, але нині він намагається відбудувати велику Росію за рахунок включення до неї України, Білорусії, Казахстану. Його болить душа, але лише за Росію, бо вважає себе росіянином, хоча мати його є українкою... Тому він не писав і ніколи правдиво вже й не напише про Україну і Росію.

Нещодавно в газеті “Голос України” за 1 грудня 1994 року № 228 з’явилася стаття Людмили Коханець “Хоча ірландець нам не брат, та істина дорожча” (4).

Використаємо частково матеріал цієї статті:

“Війни та окупація Ірландії з боку англонорманів почалися з ХІ століття. В 1641 році в Ольстері вибухнуло повстання і поширилося на всю країну. Англія відповіла військовою окупацією, очолюваною Олівером Кромвелем, який жорстоко придушив опір ірландців.

Внаслідок кривавих репресій чисельність жителів острова зменшилася майже вдвічі. Ірландія була розпластана і перетворена на безправну колонію Англії. Почалася конфіскація ірландських земель, переселення ірландських кланів на захід у безплідну гірську місцевість.

Особливу увагу англійський уряд приділив колонізації Ольстера: шляхом переселення туди великої кількості англійців - фермерів-протестантів. В Ірландії населення є традиційно католицьким.

Таким чином на ірландських землях в Ольстері утворилася “нова спільнота” - населення, яке відрізнялося від корінних ірландців мовою, релігією, культурою.

Нині потомки переселенців твердять, що вони тут жили споконвічно. Саме в такій імперській політиці історичні корені гострого соціально-політичного конфлікту в Північній Ірландії, які навряд чи легко зникнуть навіть після недавньо встановленого перемир’я.

Але Ірландія зуміла довести і собі, і всьому світу: “ніяка найжорстокіша сила, ніякі найхитріші імперські засоби не в змозі до кінця винищити народ, його думку, змести безслідно з лиця землі, якщо в народу жевріє бодай одна іскра національної свідомості, національної гідності”.

На початку нинішнього ХХ століття в Ірландії розгорнулася національно-визвольна народна війна проти англійських колонізаторів. Щоб не втратити всього острова, англійці були змушені надати Ірландії статус домініону, захопивши собі лише 6 графств північної провінції - Ольстеру. Лише в 1949 році Ірландія оголосила себе незалежною республікою і остаточно обірвала всі конституційні зв’язки зі старшим братом.

Чи можливе об’єднання обох частин Ірландії? Напевне, лише в дуже далекій перспективі, хоча кожного національно свідомого ірландця болить факт поділу острова на дві частини. Мабуть, неможливо знайти компроміс у релігійному питанні: багато століть тому закладена міна спрацьовує бездоганно і в наші дні. В Ірландії живуть католики, а в Північній Ірландії (Ольстері) більшість населення - протестанти, які на генному рівні віками ненавиділи і продовжують ненавидіти католиків.

Протестантські екстремісти продовжують залякувати католицьку меншість Ольстера з метою розвіяти надії про об’єднання Ірландії.

Багато ірландців в Ольстері та Великобританії поєднують національну свідомість із загальнолюдським демократизмом, які не хочуть брати на себе відповідальність та ризикувати несміливим миром в Ольстері.

Нещодавно прем’єр-міністр Великобританії Джон Мейджор схвалив початок переговорів з партією “Шиннфейн” (політичним крилом ІРА - Ірландської Республіканської Армії), відмінив заборону на перебування її лідерів у Великобританії, відкрив всі прикордонні пункти між Ольстером та Ірландією, що були закриті з метою безпеки протягом чверті століття. За ці роки від взаємного терору загинуло десятки та сотні католиків і протестантів: у відповідь на терор ІРА протестантські бойовики з Об’єднаного військового командування роялістів відповіли ще більшим терором. Ніхто нікому не хоче уступати: протестанти хочуть залишитися в складі Об’єднаного Королівства, а католики мріють про об’єднання обох частин Ірландії.

Вплив Британії і досі позначається на житті чудової острівної країни, незалежної Ірландії, зокрема в системі освіти, що цілком базується на британській концепції, але найбільшою проблемою є мова. Мова гнобителів за 8 століть майже повсюдно витіснила мову господарів: як і раніше панує англійська. Із 17 найпопулярніших видань лише 2 видаються ірландською, в установах, організаціях, на телебаченні і радіо також ніхто собі не сушить голову хоча б двомовністю. Мову - душу народу не вдалося зберегти. Виходячи з тих самих демократичних принципів в Ірландії робиться багато для відродження корінної мови, але не форсуючи цього процесу. Одразу ж після проголошення незалежності було видано закон про впровадження державної - ірландської мови, але дуже швидко переконалися, що, крім шкоди, він нічого не принесе.

Треба було зважати на історію, і не законом, а тривалою роботою, вихованням молодих поколінь відроджувати з попелища спалену на колоніальному вогнищі мову.

Ірландці підкреслюють: їм вдалося, відійшовши від примусу, піднести престиж рідної мови й культури відповідним патріотичним вихованням, і нині діти залюбки вивчають ірландську.

Ірландці пишаються своїми письменниками, імена яких для нас невід’ємно пов’язані з англійською літературою: Джонатаном Свіфтом, Р.Шеріданом, О.Уайльдом, Бернардом Шоу та іншими”.

Висновки з І розділу “АНГЛІЯ І ІРЛАНДІЯ”

Настав час перерахувати методи, якими Англія добилася в Ірландії вкрай негативних наслідків:

1) намагання придушити конкурента,

2) створити стереотип упередженості: люди іншого сорту,

3) впровадити гетто, заборонити змішані шлюби, апартеїд,

4) колонізувати території різними зайдами, перш за все фермерами-протестантами,

5) заборонити рідну національну мову, носіння національного одягу,

6) винищення інтелігенції,

7) прийняття драконівських каральних законів з метою знекровлення країни та нації, неможливість тубільцям робити кар’єру, заохочувати доноси,

8) створювати умови для нестерпного життя та заохочувати постійну еміграцію,

9) сприяти розширенню штучного голодомору при одночасному вивезенні продовольства,

10) запровадження судових процесів на закритих засіданнях без участі присяжних та свідків,

11) відокремлення в інтересах Британської імперії церкви від Риму, заохочення релігійного протистояння,

12) перенесення цього узагальненого досвіду на інші країни та народи.

Ці жорстокі методи постійно впливати на Ірландію і після досягнення нею незалежності:

-зменшувалась чисельність корінної нації;

-звужувався ареал вживання рідної мови;

-утворилася величезна діаспори за межами рідної країни (за деякими підрахунками у світі проживає біля 40 мільйонів людей ірландського походження і, на мою думку, подібна доля спіткала в світі хіба що єврейський та вірменський народи, більшість з яких живе за межами рідних земель на еміграції);

-відторгнуто значну частину території, яка включена до складу Великобританії;

-підтримується релігійне протистояння між католиками та протестантами;

-культивується економічна та культурна відсталість;

-рідна мова, національні традиції частково зберігаються лише у віддалених

важкодоступних околицях острівної країни;

-триває англіканізація місцевого ірландського населення;

-систематично використовуються ірландські уми, відбувається їх духовне присвоєння через

панування англійської мови;

-відсутня близька реальна перспектива на возз’єднання ірландців у одній державі;

-відсутня воля асимільованих людей ірландського походження допомогти своїй історичній

батьківщині внаслідок втрати будь-яких зв’язків з Ірландією.

Мені запам’ятався той факт, як, Рональд Рейган, президент наймогутнішої держави світу - Сполучених Штатів Америки - відвідав могили своїх предків в Ірландії, не забувши своє ірландське коріння. Проте величезна більшість ірландців незворотньо втрачена для Ірландії; вони стали благодатним матеріалом і важливим складовим елементом для створення теперішніх націй в Америці, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці та багатьох інших країнах, так і не здобувши у ХІХ столітті власної незалежної держави. Національні коріння були забуті, бо для постійної життєдіяльності мав бути збережений тісний, всебічний зв’язок з процвітаючою незалежною батьківщиною.

Приємним винятком як приклад може бути канадська франкомовна провінція Квебек, яка стала другим значним франкомовним центром у світі після старої матінки Європи, а французька мова, поруч з англійською, є державною в Канаді.

Чому ж українці не мають своїх україномовних “квебеків” на Кубані, Дону, у Поліссі, на Слабожанщині, Стародубщині, у Поволжі, Західному Сибіру, Казахстані, Москві, Магадані, Норільську, Воркуті, на Далекому Сході, в Хабаровському краї, Примор’ї (Зеленому Клині) та інших теренах колишнього Радянського Союзу?

Чи не пора такі “квебеки” при сприянні України та української діаспори утворити доки остаточна русифікація не поглинула українців у теперешній “демократичній” Росії?

До речі, помітно певні зрушення в Республіці Молдова, де для українців заходились створювати відповідні умови, відкриваючи, наприклад, школи з українською мовою навчання.