Так не було б Росії без Мордви”.

/ Із мордовської пісні /

На тисячі кілометрів на півночі Європи багато років тому пролягав цілий материк угро-фінських народів: від сучасної Естонії, Фінляндії та Лапландії - на заході до Комі, Мордви, Удмуртії в Передураллі і навіть за Урал, у Західний Сибір – на сході, де жили Ханти та Мансі, родичами яких є наші сусіди Угри (Мадьяри), які прийшли в Центральну Європу ще в ІХ сторіччі з Приуралля.

Всі ці народи розмовляють на угро-фінських мовах і дізнаємося трохи про них з “Советского Энциклопедического словаря”. Издательство “Советская энциклопедия” Москва 1982г (2):

“ Фіно-угорські мови (угро-фінські мови), група родинних мов, яка складає разом з самодійськими (самоїдськими) мовами уральську сім’ю мов.

Має п’ять підгруп:

1) прибалтійсько-фінську - фінська, іжорська, карельська, вепська, водська, естонська, лівська мови;

2) саамська мова;

3) волжсько-фінська (об’єднана по територіальній ознаці) - мокша - мордовська, ерзя-мордовська, марійська;

4) пермська - удмуртська, комі-зирянська, комі-пермяцька;

5) угорська - угорська і обсько-угорська вітка - хантийська та мансійська мови.

Перші письмові пам’ятки 12-13 століття на основі латинського алфавіту.

Фіни - (самоназва суомалайсет) - нація в Фінляндії, біля 4, 4 млн.чол. (1976р.), в інших країнах біля 0, 6 млн.чол., в т.ч. в СРСР - 85 тис.чол. (1970р.).

Фінська мова відноситься до прибалтійсько-фінської підгрупи фіно-угорської мовної групи.

Іжора - іжорці - малочисельний народ в Ленінградській області (0, 8 тис.чол. за переписом 1970р.); мова російська та іжорська.

Іжорська мова - мова іжори (іжорців). Неписьменна.

Іжорська земля (Іжора) історична назва в ХІІ-ХVІІІ столітті, території населеною іжорою, на берегах Неви і південно-західного Приладожжя (частина сучасної Ленінградської області). З 1228 року володіння Великого Новгороду, з 1478 року в Російській (Московській - В.К.) державі. В 1581-1590, 1609-1702 рр. окупована Швецією. Повернена Росією в 1702-1703рр., в 1708 році ввійшла в Перербурзьку губернію. Інші назви - Інгрія, Інгерманландія.

Карели (самоназва карьяла) - народ в Карельській АРСР (84 тис.чол.), а також в Калінінській та деяких інших областях. Загальна чисельність в СРСР 146 тис.чол. (1970р.). Мова карельська - користуються російською та фінською писемністю.

Карельська АРСР - населення 738 тис.чол. (1970р.).

Вепси - народ в Ленінградській та Вологодській областях і Карельській АРСР, 8, 3тис.чол. (1970р.), мова вепська.

Водь - прибалтійсько-фінське плем’я у Водській п’ятині Новгородської землі. Згадується в ХІ столітті. Кінець ХІХ століття злилося з російським населенням. Водська мова - мова воді, неписьменна.

Водська п’ятина - адміністративно-територіальна одиниця Новгородської землі (в Новгородській республіці і до початку ХVІІІ століття) поміж ріками Волхов і Луга. В ХVІ столітті ділилася на Карельську і Полужську котловини. На початку ХVІІІ століття ввійшла в Інгерманландську (Петербурзьку) губернію.

Естонці - (самоназва естласед) - нація, основне населення в Естонській РСР (925тис.чол.). Всього в СРСР 1007 тис.чол. (1970р.). Мова естонська.

Естонська РСР - населення 1466 тис.чол. (1979р.).

Ліви - угро-фінське плем’я, яке в давнину проживало в північних та західних частинах сучасної Латвії, поступово асимілювалося куршами і латгалами. В ІХ-ХІІ столітті займали побережжя Рижської затоки і частину Курземського помор’я. Нащадками лівів є невелика етнічна група в Вентспільському районі Латвійської РСР.

Мова лівів - лівська. Неписьменна.

Лівонія (латинська Livonia) область розселення лівів в низовинах річок Даугава і Тауя в ХІІ - початку ХІІІ століть.

Саами (лопарі, лопь, лапландці) - народ в північних районах Норвегії (30 тис.чол. -1976р.), Швеції (15 тис.чол.), Фінляндії (біля 5 тис.чол.), в СРСР (1, 9 тис.чол. - 1970р.). Мова саамська. Неписьменна.

Мордва (мордовці) - нація, живе в Мордовській АРСР (365тис.чол.) і в багатьох інших районах СРСР. Загальна чисельність в СРСР - 1263 тис.чол. (1970р.).

Мордовська АРСР (Мордовія) - населення 976 тис.чол. (1978р.)

Мордва - 365 тис.чол. - (1970р.), росіяни - 607 тис.чол., татари - та інші. Племена Мордви вперше згадуються у VІ столітті. На початку ХІІІ століття територія Мордви у складі Рязанського та Нижньо-Новгородського князівств, а в середині ХІІІ століття була захоплена татарами. З падінням Казанського ханства (1552р.) добровільно ввійшла до складу Росії (Московщини)(!?) (- В.К.).

Мордовські мови - мови мордви. Існує дві літературні та розмовні мови: мокшанська та ерзянська.

Марійці - (попередня назва - черемиси) народ в Марійській АРСР 299 тис.чол. Живуть також в інших автономних республіках і областях Поволжя та Уралу. Загальна чисельність в СРСР - 599 тис.чол. (1970р.).

Мова марійська. Має дві різновидності літературної мови: лугово-східна марійська мова і гірсько-марійська мова. Писемність на основі російського алфавіту.

Марійська АРСР - населення 712 тис.чол. (1978р.). Початок формування марійських племен припадає до рубежів н.е. В Х-ХІІ столітті знаходилась під впливом Болгарії Волжсько-Камської. В ХІІІ столітті монголо-татари. В 1551-1552 рр. увійшла до складу Російської держави (Московщини – В.К.-).

Удмурти (стара назва - вотяки) - нація. Живуть в Удмуртській АРСР (484 тис.чол.) та інших автономних республіках Поволжя та Уралу. Всього а СРСР 704 тис.чол. (1970р.). Мова удмуртська. Письменність на основі російського алфавіту.

Удмуртська АРСР (Удмуртія) - в РСФСР, населення 1492 тис.чол. (1979р.), удмурти (32%), росіяни, татари та інші.

Комі (стара назва - зиряни) - народ в Комі АРСР (276 тис.чол.), всього в СРСР 322 тис.чол. (1970р.). Комі-зирянська мова. Писемність на основі російського алфавіту.

Комі АРСР - населення 1067 тис.чол. (1977р.).

Комі-пермяки - народ в Комі-Пермяцькому АО РСФСР (124 тис.чол.), всього в СРСР 153 тис.чол. (1970р.). Комі-пермяцька мова.

Комі-Пермяцький АО (автономний округ) Пермської області РСФСР. Населення 180 тис.чол. (1977р.).

Угорці (самоназва мадьяри) - нація, основне населення Угорщини, 10, 4 млн.чол. (1976р.), 4 млн.чол. в інших країнах, в т.ч. в СРСР 166 тис.чол. (1970р.), мова угорська.

Ханти (стара назва - остяки) - народ в Ханти-Мансійському (12, 2 тис.чол.) і Ямало-Ненецькому (6, 5 тис.чол) автономних округах, всього в СРСР 21 тис.чол. (1970р.).

Хантинська мова - обсько-угорської мовної групи.

Ханти-Мансійський АО (до 1940 року Остяко-Вогульський в Тюменській області). В 1979 році 569 тис.чол.. По перепису 1970 року ханти - 4, 5%, мансі - 2, 5%, росіяни, татари та інші.

Мансі (стара назва - вогули) - народ в Ханти-Мансійському АО (6, 7 тис.чол.), всього в СРСР 7, 7 тис.чол. (1970р.). Мова мансійська. Писемність на основі російського алфавіту.

Чудь - древнє-руська назва естів, а також інших фінських племен на схід від Онежського озера, по ріках Онега та Північна Двіна (!!!) (підкреслення моє - В.К.).

Чудсько-Пковське озеро – в Естонській РСР і Псковській області.

Чудово - райцентр в Новгородській області по річці Кересть.

Угри - узагальнююча назва родинних по мові народів - зауральських мансі та хантів, дунайських угорців (мадьяр). Говорять на угорських мовах фіно-угорської групи.

Угра - річка, ліва притока Оки.

Угра - селище міського типу, райцентр Смоленської області на р.Угрі.

Мурома - фіно-угорське плем’я з І-го тисячоліття до н.е. в басейні Оки. Сільське господарство, мисливство, ремесла. Платило данину Русі до 12 ст., асимільоване руськими (!) (- В.К.).

Муром - райцентр у Володимирській області, на річці Ока. Відомий з 862 року, з 1097 року центр Муромо-Рязанського князівства.

Мещерська низовина (Мещера) - низовинна зандрова рівнина між річками Клязьма на півночі, Москва на пд-заході, Ока на півдні, Судогда і Колнь на сході.

Меря - фінно-угорське плем’я в І тисячолітті н.е. в Волго-Окському міжріччі. Сільське господарство, полювання, ремесла. Злилося з східними слов’янами на рубежі 1-2 тисячоліття н.е. (!) (- В.К.).

Весь – прибалтійсько-фінське плем`я у Приладожжі та Білоозер`ї. Сільське господарство, промисли. З ІХ-го століття у складі Київської Русі. Потомки Весі – Вепси (До речі, нинішній Президент Росії Володимир Путін – вепс за походженням, пращури його з околиць Твєрі –В.К.-).

Печора (Печера) – фіно-угорське племя, в басейні ріки Печори. Мисливство, скотарство. Платили данину Новгороду, з 15 століття в складі Російської (Московської – В.К.-) держави.

Печора – ріка на північному-сході Європи. Початок бере на Північному Уралі, впадає до Печорської губи Баренцевого моря. Головні притоки – ріки Уса та Іжма.

Печора – місто, райцентр в Комі АРСР, порт на річці Печора.

Печорська губа – затока Баренцевого моря, довжиною до 100 км, шириною від 40 до 120 км.

Печорська низовина – в басейні річки Печора, між Уралом і Тиманським кряжем.

Югорська земля – історична назва в ХІІ – ХVІІ століттях Північного Уралу та узбережжя Північно-Льодовитого океану від Югорського Шару до устя річки Таз, населена Югрою. Дрібні племенні князівства. Новгородська колонія в ХІІ – ХV століттях. У 2-ій половині ХV ст. поступово включена в Російську (Московську – В.К. -) державу.

Югорський Шар – протока між островом Вайгач та берегом материка Євразія, з`єднує на півдні Баренцеве та Карське моря.

Також зазирнемо до лінгвіністичного енциклопедичного словника “Лингвинистический энциклопедический словарь” (Москва. “Советская энциклопедия”. 1990 год под редакцией В.Н.Ярцевой) (5) на стор.549 “Финно-угорские языки”:

“Деякі фіно-угорські мови, наприклад, мерянська, муромська, мещерська, мови Югри і Печори, вже не існують”.

Отже список “зниклих” угро-фінських народів, можемо доповнити – Мещерою, бо цей народ чомусь навіть не згаданий у “Советском энциклопедическом словаре” (2).

Тепер подивимося, що писав наприкінці ХVІІІ століття відомий німецький історик та філософ Йоган Готфрід Гердер у своїй праці “Ідеї до філософії історії людства” /Йоганн Готфрид Гердер “Идеи к философии человечества”. Издательство “Наука” Москва 1977 (1) / про фіно-угорські народи:

“Фінська народність (самі вони, називаючись “суомі”, не знають імені фінів, як одна з їх віток не знає імені лапів) ще і зараз розповсюджена на крайній півночі Європи і по берегах Східного (Балтійського - примітка моя - В.К.) моря аж до Азії; раніше вона була ще більше розповсюджена, в тому числі і далі на південь. Окрім лапів та фінів, до цієї народності належать інгри, ести та ліви; родинні їй зиряни, пермяки, вогули, вотяки, черемиси, мордвини, кондські остяки; до цієї ж раси відносяться і угорці, або мадьяри, якщо порівнювати їхні мови.

На берегах Східного та Білого морів фінські племена були, як видно, найбільш активні. Ніколи фінська народність не була зрілою, щоб покласти початок самостійній культурі, виною чому не нездатність, а несприятливість розташування. Фіни не були воїнами, як німці, ще і зараз після цілих століть гноблення, народні думи та пісні лапів, фінів та естів говорять про те, що це покірливі народи. А оскільки, попри все інше, окремі племена ніяк не були зв’язані між собою і в більшості своїй не мали ніякого політичного устрою, то під тиском інших народів і не могло не відбутися те, що відбулося - лапи були витіснені в бік Північного полюсу, фіни, інгри, ести поневолені, а ліви майже поголовно винищені. Доля народів, проживаючих на берегах Східного моря, - сумна сторінка історії людства” (1).

Настав час детально розглянути історію становлення Росії та занепаду Мордви очима відомого російського історика ХІХ століття А.П.Мельникова (Андрія Печерського) за його працею:

“Полное собрание сочинений А.П.Мельникова (Андрея Печерского), томъ 12”

І Очерки Мордвы

II Дорожные записки на пути изъ Тамбовской губернии въ Сибирь

ІІІ Статьи исторического содержанія

Изданіе товарищества М.О.Вольфь

С.Петербург Москва

Гостинный двор, 18 Кузнецкій мость, дом №12

1898 (6)

НАРИСИ МОРДВИ

1.

“Із всіх народів, так званого, чудського чи фінського племені, які проживають в Росії, жодне так не обрусіло в даний час, як Мордва, особливо та її частина, яка проживає в Нижньогородському повіті і називається Терюханами. Тут Мордва вже зовсім майже забула свою мову і лише в деяких небагатьох селах жінки зберігають залишки мордовського одягу, але й це з кожним роком зустрічається все рідше і рідше. Багаточисельне мордовське плем’я Ерзя також наполовину обрусіло.

Мордва, яка в давнину жила в нинішніх губерніях Нижньогородській, Симбірській, Саратовській, Пензенській і в північній частині Тамбовської губернії тепер розпорошена на величезному просторі від Нижнього Новгороду до Каспійського моря і від ріки Цни і Мокши до Бугуруслана. Але ті з цього племені, які живуть в губерніях Самарській, Астраханській та частково в Саратовській прийшли на місця нинішнього поселення в 17 і навіть 18 столітті. Так, з сучасних актів ми знаємо, що бортники з племені Терюхан (нижньогородська Мордва), споконвіку будучи людьми вільними, роздавалися монастирям та поміщикам, а ті, що залишилися вільними, в кінці 17 століття, були подаровані імеретинському царю Арчилу, який виїхав в Росію. Положення Мордви погіршилось, і вона величезними юрбами втікала вниз по Волзі на дощаниках (невелике волжське суденце) з жінками, дітьми та майном.

Прикладу їх послідували Ерзяни, також роздані в 17 столітті і навіть в часи Івана Васильовича Грозного різним приватним власникам та монастирям, з ціллю привернути їх в християнську віру. Втікачі, разом з іншою “вольницею”, які ховалися від сплати податків, поселилися на луговій стороні Волги, в нинішній Самарській губернії, на казенних землях, розорали її, ніколи не орану раніше, і жили як “бобилі та захребетники”. Петро Великий, дізнавшись про те, направив грізний указ самарському воєводі, повеліваючи Мордву розшукати і вислати на старе місце проживання. Але яким не був суворим наказ Петра, мордва далеко не вся повернулася. Як тільки переселенці дізналися про указ, кинулася на південь. Там на привільних берегах Іргізу, поруч з впадінням його у Волгу, заселили кілька сіл і нині існуючих; частково перейшли на нагірну сторону Волги і поселилися в нинішній Саратовській губернії, в повітах Хвалинському, Вольському, Саратовському і Балашовському, частково пішли ще далі майже до самого Каспійського моря. В тридцяти верстах від берега цього моря, по праву сторону протоків Бузана, при Чуркінському прорані (рукав Волги), донині існують три мордовські селища, побудовані на володільній землі (Малий Магой, Яминська, Мултанівка Красноярського уїзду).

Мордва поділяється на кілька племен. Головне з них Ерзя або Ердзяди, які проживають в Арзамаському, Ардатовському, Лукоянівському, Сергічському і Княгінському повітах Нижегородської губернії (в ній тільки два села Лукоянівського повіту (Темяшево і Печі) населені мокшанами); в губерніях Пензенській, Симбірській, Саратовській Ердзяди живуть змішано з племенами __Мокша, а в Казанській губернії серед них, проте окремо, живе Мордовське плем’я Каратаї. Невелике плем’я Терюхан, саме північне з мордовських, яке раніше проживало на берегах Волги та Оки, залишилось нині лише в сорока поселеннях Нижньогородського повіту, всього в кількості тринадцяти тисяч душ обох статей. Це плем’я було дуже близьким Ердзядам; нині ж воно повністю обрусіло. Деякі рахують Терюхан Ердзядами, але судячи по залишках їх мови, по звичаях та релігійному культу, їх не можна не визнати особливим плем’ям.

Плем’я Мокшан, чисельністю трошки уступаючого Ердзядам, проживає в північній частині Тамбовської губернії, в західній половині Пензенської, в двох поселеннях Нижньогородської, а також в Симбірській і Саратовській губерніях, змішане з Ердзядами. Вважають, що плем’я Мокшан в 8 чи 9 столітті було відоме арабським письменникам під іменем “ Буртасів ”. Ці письменники говорять, що на правому березі Волги північними сусідами прикаспійських Хазарів, в двадцяти днях їзди від столиці їх Ітиля (біля Астрахані), жили Буртаси, земля яких простягалася в довжину на північний захід також на 20 днів їзди і межувала з володіннями булгарськими. При такому розрахунку виявляється, що земля Буртасів починалася, приблизно, від нинішніх меж Саратовської губернії з Астраханською і досягала на півночі до нинішнього Симбірська, а на заході майже до Оки. Так як нині в цих місцях живуть Мордва-Мокшани, то орієнталісти наші і визнають в них нащадків Буртасів, тим паче, що східні письменники, згадуючи плем’я Ерзя і навіть невелике плем’я Каратаїв, зовсім замовчують про багаточисельне плем’я Мордви-Мокшан.

Мокшани поділяються на дві групи: одні називаються високими Мокшанами, інші простими і розрізняються між собою мовою.

Нарешті четверте мордовське плем’я Каратаї дуже незначне по числу, проживає в Тетюшинському повіті Казанської губернії, навпроти камського устя. В Самарській і Астраханській губерніях живуть Ердзяди, які поселилися тут в 17 і 18 столітті, як було сказано вище, і, крім того, Терюхани (які зовсім втратили тут свої племінні особливості і які зовсім злилися з Ердзядами).

В епоху покликання Рюрика, деякі народи Чудського племені були вже підвладні Слов’янам і в перші же часи існування Руської держави зовсім обрусіли. Такі: Весь, яка жила на Білозері, серед якої, по сказанню Нестора, став княжити один з братів Рюрика, Меря, яка жила на озерах Мерському (Галичському), Неро (Ростовському) і Клещині (Переяславському), і Мурома, яка жила на ріці Ока (“ Мьорі ” чи точніше “ Мері ” мордовською та іншими чудськими мовами означає людина). Звідціля і їх племенні назви: Меря; Мор-два; Муро-ма; Марі або Морі (так звуть себе Зиряни); Уд-морт (так звуть себе Вотяки). В головні міста останніх двох племен, в Ростов і Муром, Рюрік, як видно з літопису, післав “мужів” своїх і оволодів землями їх точно так само, як Новгородом та іншими слов’янськими містами. Сини Володимира, святі Борис та Гліб, вже княжили в чудських городах, Ростові та Муромі.

Потім назви Весі, Муроми та Мері більше не з’являються на сторінках руського літопису; до часу нашестя Монголів, звичайно, всі вони вже зовсім обрусіли, але Мордва залишалася самобутною і незалежною, оскільки перебувала поза слов’янським впливом. Тільки перед самим нашестям Монголів літописи починають згадувати про Мордву і розповідати про сутички з нею руських князів; до того часу тільки один раз, саме під 1103 рік, про цей народ згадує літописець: “бися Ярослав (син Святослава Чернігівського) з Мордвою” каже він “місяця березня в 4 день, і переможен бисть Ярослав” (Древний текст летописи Нестора в ПС Русских летописей, 1-119).

Під час війн Андрія Боголюбського з Болгарами, Мордва, яка тоді жила біля устя Оки та далі по берегам Волги, без сумніву, зазнавала нападів руських дружин. Так, під 1173 рік, літописець каже: “Посла князь Андрій сина Мстислава на Болгари, а Муромський князь сина посла, а Рязанський князь сина посла, і бисть не лют путь ти всім людей сім, зане непогодья єсть зиме воєвати Болгари, ідучи на ідяху. І в’єхаша без весті в погания і взята сіл 6 і семоє город, муже ізсекоша, а жени і дєти поімаша”.

Нижньогородський літописець: “великий князь Юрій Всеволодович заклав град на усті Оки-ріки і нарече імя єму Новгород Нижній..., а владелі тою землею погані Мордва” (Древняя Российская Вивлиофика Новикова, XVIII -72).

В 1182 році великий князь Всеволод Юрієвич “заратися з Болгари” і досяг до їх столиці “Великого города Сребряних Болгар”, як називає його літописець (Ипатьевская летопись в ПС Русских летописей, 11-126).

Набіг Всеволода був вдалим; з пішим військом повернувся він до Володимира водою по Волзі, по Окі і по Клязьмі, “ а конє пусті на Мордву” (Лаврентьевский список, 1-16), тобто кінноту відправив сухим шляхом через мордовську землю, через нинішню Симбірську та Нижньогородську губернію “при чому Всеволод розорив багато мордовських поселень” (говорить Татищев). В 1186 році Всеволод з Городця з тамтешніми мешканцями спустився на човнах вниз по Волзі, набіг на Болгарію та повернувся зі здобиччю. Болгари та слухняна їм Мордва затихли, а міжусобиці, які виникли після смерті Всеволода між його синами, не дозволяли руським князям робити, як і раніше, набіги на багатих Болгар. В 1217 році самі Болгари зробили напад на Устюг і шляхом обману заволоділи ним, напали також на Унжу, але місцеві мешканці відбилися. Як скоро міжусобиця закінчилася, і у Володимирі став спокійно володіти Юрій Всеволодович, він вирішив звести рахунки з Болгарами за Устюг і за Унжу. В 1220 році зібралися на усті Оки полки великого князя і брата його Ярослава Переяславського, а полки з Ростова і Устюга дісталися у верхів’я Ками. Руські напали на Болгар і на Волзі і на Камі. Цей набіг з усіх руських набігів став самим вдалим і самим прибутковим. Зимою з Болгарії приїхали у Володимир посли просити миру, але Юрій не погодився, і весною сам виступив з військом в Городець, маючи намір особисто взяти участь в нападі на багату країну.

Дорогою приходили до нього ще посли, але і тих він не послухав. Нарешті, в Городці прийшли треті посли, принесли князю багаті дарунки, і Юрій погодився на мир. Але на випадок майбутніх заходів проти Болгар, він зайняв важливий на той час стратегічний пункт на усті Оки, рушив туди з Городця, і заснував город, назвавши його Новим Городом. Пізніше, цей город для різниці від Новгороду Ільменського, стали називати Нижнім Новгородом.

Це був перший крок руських до володіння Мордвою. Природньо, що він привів до неприємних зіткнень. Взаємні набіги тривали, проте, недовго: незабаром і Русь, і Мордву, і Болгар посягла однакова доля: меч Монголів пройшов по землях їх.

За повідомленням Нижньогородського літописця (Древняя Російская Вивлиофика XVIII-82), про долю старого города сказано: “В Нижньому Новгороді, під старим Городком, вверх по Ока-ріці (від Кремля), була слобода на березі ріки Оки; з волі Божої, через гріхи людські, гора усунулася разом з лісом, на слободу, засипало в слободі сто п’ятдесят дворів з людьми і з усякою живністю. І той город був покладений, як великі князі Суздальські ходили на пошуки, де покласти город і розширити князівство своє Суздальське на Низовій землі за Волгою і за Окою ріками, де ліси були великі, а в них жила погана Мордва, яку вони відігнали і землі їх відібрали і заселили Руссю”.

2.

Заволодівши устям Оки, Володимирський великий князь Юрій Всеволодович вже був вимушений продовжувати підкорення Землі Мордовської. Майже кожен рік ходили руські полки на Мордву, плюндруючи їх поселення, спалювали та утравлювали худобою засіяні мордовські поля. Під тиском руських, Мордва, нарешті, вирішила відомстити за насилля; одні мордовські князьки чи “панки” зібралися під керівництвом Пургаса, який жив недалеко від нинішнього міста Кадо на правому березі ріки Мокши (тут до цього часу знаходиться мордовське село Пургасове) “Тамбовские губернские Ведомости 1839 №43”, інші, як наприклад, Пуреша, прийняли присягу на вірність Руському великому князю. В 1228 році, коли сам Юрій з братом Ярославом і племінниками, синами Констянтина Ростовського, пішов на Мордву в околицях Нижнього, союзник його, Муромський князь Юрій Давидович вторгся зимою у володіння Пургаса і сплюндрував їх.

Мордва втікла в ліси і там зачинилася в фортецях своїх (“тверді”, як називає їх літописець) ті, що не встигли сховатися, загинули під мечами муромської раті. Пургас зібрався силами і наступним літом пішов до Нижнього, маючи намір сплюндрувати цей оплот руської сили в Мордовській землі, але мешканці ледве створеного города відбилися від Мордовського князька. З великими втратами відступив він на Мокшу, але на шляху рать його винищена була вірним Юрію Пурешею; сам Пургас ледве врятувався втечею. Нашестя Монголів припинило ворожі зіткнення Руських з Мордвою - і ті, і інші підпали під одну владу іноплемінного володаря: І РУСЬКІ І МОРДОВСЬКІ КНЯЗЬКИ СТАЛИ ПІДДАНИКАМИ МОНГОЛЬСЬКОГО ХАНА (В.К).

В епоху Монгольського володарювання, Мордва жила як і раніше, займалася звіроловством в непрохідних лісах своїх, хліборобством на розчищених серед цих лісів полянках та бортовим бджільництвом; мордовські ратники служили у військах хана і добували татарам звірині шкури, мідь, а також соколів та кречетів для полювання. Але ще з кінця 13 століття Татари стали тіснити Мордву; так в 1288 році син Теміра, князь Елартей, сплюндрував Мордовську землю. З середини 14 століття Мордву стали тіснити з одного боку Татари, з іншого Руські. В цей час Суздальський князь Констянтин Васильович переніс столицю свою в Нижній Новгород і відтіснив Мордву від берегів Оки, Волги і Клязьми в Терюшевські ліси і далі, а на спустошені їх селища поселив руських людей. Приваблювані пільгами, які надавав переселенцям Констянтин Васильович, руські люди стікались на береги Оки, Волги і Клязьми та поселялися де хто хотів на місці сплюндрованих мордовських поселень. Приходили сюди руські не тільки із Суздаля, вотчини Констянтинової, але і з інших князівств.

Констянтин Васильович був за особистими своїми властивостями значно вище всіх інших сучасних йому князів: “Княжив він чесно і грізно, обороняючи вотчину свою від татар і від сильних князів” (казав про нього літописець).

Під руку такого князя поспішали Руські з різних городів, втікаючи від пануючих там князівських усобиць та насильств Татар, які, як видно, не сміли господарювати по-своєму в областях Нижньогородського великого князя.

Таким чином, в половині 14 століття колонізація руських в нинішню Нижньогородську губернію поклала початок русифікації цього краю (підкреслення моє - В.К.).

Мордва, під тиском нових зайд, ховалася в непрохідних лісах, закріплювалася там в своїх “твердях”, а яка була ближчою до руських поселень, почала давати данину князям Нижньогородським. Покоряючись таким чином впливу тільки могучого племені, Мордва стала потрохи русіти, але Мордва, яка жила у більш віддалених місцях, підбивана Татарами не терпіла Руських, як своїх гнобителів, і постійно ворогувала з ними. При вторгенні Татарів, в Руські області, з цієї Мордви звичайно з’являлись провідники, які тільки одні і знали дороги в лісових хащах. Під час таких набігів Мордва звичайно “як вовки за полками” слідувала за Татарською раттю і грабувала те, що не встигли чи не хотіли грабувати Татари. Так, в 1337 році Алабуга та інші Мордовські князьки навели Татар на рать Нижньогородську, яка безпечно віддалася гулянням на берегах П’яни, і коли Татари побили безпечних і сплюндрували Нижній Новгород, пішли геть, Мордва кинулася дограбовувати беззахисні руські села Поволжя. Через те і Руські не залишалися в боргу і жорстоко мстили.

Так, князь Борис Городецький мстячи за спустошення Мордвою Поволжя в 1337 році, нагнав Алабугу та інших мордовських князьків, перетопив їх в П’яні, а в наступну зиму, з допомогою Московської раті, присланої Донським, спустошив всі тамтешні зимівники і привів у Нижній Новгород величезний полон. Добичу розділили, а полонених волочили по льоду Волги, травили псами і карали різними муками (Чим дії московитів відрізнялися від дій татар? –В.К.-).

В той самий час, тобто в половині 14 століття, інше плем’я Мордви, Мокшани, зазнало сильного впливу Татар. Під час усобиць, які виникли в Орді, мурза Тагай з Бездежу (біля Астрахані) заволодів Мордвою, яка проживала в нинішній Пензенській губернії, і утвердився в городі Наровчаті: таким чином і походить “Наровчатська орда”, яка власне і складалася з Мокшан.

Інші Мокшани, які жили від Наровчатської орди далі на захід, також підпали під владу усоблених татарських володарів. Підпорядковані раніше Рязанським князям, які мали свої фортеці в Мордовській землі ще в перших роках 13 століття, Кадом, городок побудований в мордовській землі, вперше згадується під 1209 роком. В літописах записано, що в цьому році вбитий в Кадомі рязанський тисяцький Матвій Андрійович (Никонова летопись под 1209 годом). Мокшани, які жили на ріці Мокші і її притоці Цні, завдяки Монгольській навалі, звільнилися з-під впливу великих рязанських князів, але потрапили під владу татарського вихідця з Великої Орди ширинського князя Бахмета, сина Хусейнова, в 1298 році. Син його Беклеміш прийняв Християнство, отримав ім’я Михайла і став родоначальником князів Мещерських. (про те, що Мещера заселена Мордвою, свідчить Курбський: “... а нас тоді послав Іван Васильович Грозний з тридцятьма тисяч люду через Рязанську землю і потім через Мещерську, де була мордовська мова” - каже він. (Сказания князя Курбского, стр.13). Мещерою, треба вважати, називалася Мордва племені Мокшан, а Ердзяни називалися просто Мордвою), які володіли Мордвою до 1380 року, коли правнук Беклеміша, князь Олександр Укович або Юрійович, продав зацнінську Мордву (яка жила на правому березі Цни) Дмитрію Донському. Як наслідок в Мордовській землі виникли навіть усоблені татарські володіння, подібні до наших уділів. Володарями (мурзами) в більшості були ординські виходці, спочатку залежні від хана, а після розпаду Орди незалежні; деякі з них приймали Християнство, засвоювали російську народність, яку і поширювали між підвласною їм Мордвою (підкреслення моє - В.К.). Так, ми знаємо, що на місці нинішньої Сирівської пустині був городок Сараклич, де жили татарського походження князі, які володіли навколишньою Мордвою.

Арзамас, нині повітовий город Нижньо-Новгородської губернії на ріці Теші, вважався столицею племені Ердзян, по всій ймовірності, і є тим самим городком Арса, про який згадує Ібн-Фоцлан. Місцеві перекази кажуть, що в 1245 році, в 26 верстах від Арзамаса / Верста - російська міра довжини, яка дорівнювала 500 саженям (1, 0668 км). До 18 століття існувала межова верста (1000 саженів - 2, 1336 км) вживана для межування і визначення віддалей між населеними пунктами – (примітка моя - В.К.) – “СЭС изд. СЭ” Москва 1982 (2) /, де нині розташоване поселення Второруське, населене обрусівшою Мордвою, жив мордовський князьок Тьош, який поселився з синами своїми на березі ріки, яка отримала його ім’я.

Але як би то не було, але під час походу Іоана Грозного на Казань, в 1552 році Арзамас був мордовським городом, в якому сиділи не Татарські, а власні Мордовські князьки, які управляли навколишньою Мордвою.

Пізніше, в актах 16 і 17 століть, часто зустрічаються спогади про мурз татарських і мордовських, які служили у військах Московських государів. Мурзи в 16 і 17 століттях всі прийняли Християнство, а деякі з них стали і російськими поміщиками (підкреслення моє - В.К.).

Розмножуючися, вони ділили землю свою поміж наслідниками, і від цього нащадки мурз до того стали бідними, що багато хто з них ввійшов в склад селянства. Незважаючи на свою бідність, нащадки мордовсько-татарських мурз до цього часу, як не дивно, утримали князівський титул, хоча і не були ніколи визнані в цьому достоїнстві і ніколи не мали права на титул “ясновельможного”, яким користуються навіть у офіційних паперах.^х)

х) Такими є князі: Аганіни, Аінови, Акчуріни, Алієви, Байтерекови, Баймерекови, Бахтигозіни, Біглови, Булаєви, Булушеви, Давлейгільдеєви, Дівеєви, Долотказіни, Єделєви, Єфаєви, Єнбарєви, Єнгаличеви (нащадки Бедишевих), Єнікеєви, Ідебердеєви, Єлишеви, Ішеєви, Кікічеви, Кільдюшеви, Кудашеви, Кулунчакови, Кутумови, Кутушеви, Максутови, Мамактозіни, Мамлеєви, Мамлєви, Мангушеви, Муратови, Мустафіни, Семенеєви, Сміленєви, Тебенькови, Темірєви, Тенішеви, Тугушеви, Тюмешеви, Утешеви, Чикаєви, Чевкіни, Чегадаєви, Ченишеви, Шахаєви, Шейдякови, Шейсупови, Шихмотєви, Шихмаметєви, Шугурови (ось вони “ісконно-рускіє” - “угро-фінські татари”, які і є предками сучасних московитів… – В.К. -).

Ці п’ятдесят п’ять князівських родів до цього часу володіють земельною власністю в губерніях: Тамбовській, Нижньогородській, Пензенській, Симбірській і Казанській, або живуть цілими селами перетворившись зовсім в селян, але називаючись, як і раніше, князями. Які з названих родів мордовського походження, крім Шугурових, Смеленєвих і Єделєвих, позитивно сказати не можна. Ймовірно, більша частина їх має татарське походження.

Вони були хрещені ще в 17 столітті і тоді й обрусіли.

Сучасне підпорядкування Мордви Російській владі припадає до пори підкорення Казані царем Іоаном Васильовичем (підкреслення моє - В.К.). Під час його походу на Казань в 1552 році, у військах наших була темніковська Мордва з своїм князем з рода Єнікеєвих. В різних поселеннях на шляху царя Івана Васильовича, в нинішніх Нижньогородській та Симбірській губерніях до цього часу зберігся переказ, що тут жила Мордва, яка покірно зустріла московського царя, принесла йому чаші з землею, що означало добровільне підкорення, і тоді ж прийняла Християнство. Іван Васильович будував новохрещеним церкви і дарував їм ікони, іконостаси, царські врата і т.п. Ствердивши владу свою над Казанню та Астраханю, Іван Васильович став володарем всіх інородців, які мешкали в областях, які впали під ударами його татарських царств.

Черемиси, Чуваші (Гірські Черемиси) і Мордва волею-неволею повинні були визнати над собою владу Московського володаря. Ми бачимо, що ці інородці рівно як і татари, з’являються в лавах російських військ під час боротьби Грозного з західними сусідами (так в 1572 році арзамаські мурзи (мордовські) і козаки ходили в німецький похід під керівництвом Хворостіна (Русский Исторический сборник, изданый Погодиным).

Однією з головних турбот Івана Васильовича було обрусіння інородців, які підпали під його владу. Засобом для виконання цієї важливої державної мети було поширення між напівдикими племенами Християнської віри (підкреслення моє - В.К.).

І ми бачимо, що Іван Васильович, а потім Годунов вживали для розповсюдження християнства самі енергійні засоби. Хрешення було насильницьким, яке супроводжувалося руйнацією мечетей у магометан, кладовищ, кереметей, святих гаїв і т.п. у язичників (підкреслення моє - В.К.). Залишаючи поза увагою привернення в Християнство племен мусульманських, а також Черемисів, Чувашів, Вотяків та інших згадаємо ті засоби, які вживав Іван Васильович щодо Мордви. Ми беремо за основу ще неопубліковані документи.

В архіві арзамаського повітового суду збереглося кілька цікавих актів 17 і навіть 16 століття. В числі їх знаходиться грамота царя Василя Івановича (Шуйського) до арзамаського воєводи Тимофія Лазарєва від 12 квітня 1608 року, за підписом дьяка Герасима Мартем’янова, про виділення дьяку Петру Микулину частини володінь княгині Агафії Шейсупової. В цій грамоті говориться, що село Козаково, яке існує до цих пір в Арзамаському повіті і населене росіянами, які походять від обрусілої майже триста років тому назад Мордви, були ісконною вотчиною мордовських князів, записано в тій грамоті, наказано царем Іваном Васильовичем “роздати боярам для роздачі з метою хрещення Мордви”, то Козаково по жеребу, отримане князем Шейсуповим, який як видно з писецьких книг 93 року (1585 року), побудував у ньому церкву великомученика Георгія. Таким чином, споконвіку вільна Мордва, задля хрещення, або, вірніше кажучи, задля обрусіння, перейшла в приватне володіння службових людей Московської держави (підкреслення моє - В.К.).

Дикі інородці, підлеглі раніше Казані, намагалися скинути владу Московського царя. Мав місце цілий ряд заворушень, відомих під іменем Черемиських бунтів, які продовжувалися при Грозному і при Федорі Івановичі. Але Мордва не піднімалася проти росіян, її Хрещення та обрусіння йшли з успіхом. Для більшого успіху мордовські села стали роздавати монастирям (В.К.), в тій надії, що духовна влада ретельніше потурбується про її хрещення ніж державні люди. Новим християнам давали важливі пільги від податків, але ці пільги тривали не довго (підкресленні моє - В.К.): важкі обставини смутного часу вимагали багато грошей та хлібних запасів, пільги були порушені, з того часу і раніше тиха Мордва почала бунтувати.

Це відбулося під ту пору коли з’явився другий Лжедмитрій, і проти царя Шуйського повстали різні міста. Підбурювана прихильниками Тушинського злодія, Мордва вибухнула, з’єдналася з холопами, бортниками, які тинялися і були незадоволені тяжким станом своїм, селянами і пристала до так званої сучасної “вольниці”, яка ходила з місця на місце і грабувала де і кого тільки було можливо. Мордва забунтувала від Нижнього до Алатиря, нападала на подорожніх великих доріг, ловила царських гінців, які були післані в Нижній, Казань, Вятку та інші міста пониззя, і відправляла їх до самозванця. Мордовська вольниця обрала з свого середовища ватажків Москова та Вакардіна. Вони з’явилися під Нижнім, який залишився вірним царю Василію. Не маючи вогнепальної зброї, мордовські виборні спустошували російські села, спалили верхній посад міста, але не могли взяти Кремль і не маючи човнів, не завдали шкоди нижньому посаду, який був доступний лише з Оки та Волги. Довго стояла Мордва під Нижнім. Дізнавшись, що Василів воєвода, князь Іван Михайлович Воротинський йде на Арзамас, вона кинулася рятувати в лісах свої сім’ї та пожитки. Воротинський розсіяв юрби виборних мордовських людей Москова і Вакардіна, відновив владу царя Василія, упокорив вольницю: вона кинулася вниз по Волзі, інша частина її через Мещеру пішла до Тушинського злодія.

Мордва не заспокоїлася; в околицях Нижнього, Арзамаса, Курмиша, Ядрина і Алатиря ховалися в лісах та ярах і на протязі всього 1607 року іноді нападали невеликими юрбами на військо царя Василія, грабувала російські села, підступала і до самих міст. Дорогами не було ні проходу, ні проїзду від Мордви. В 1608 році Алатир, Курмиш, Ядрин, Арзамас, Темніков і Касимов перейшли на бік Тушинського злодія і відразу піднялися всі інородці: Мордва-Ерзяни, Мордва-Мокшани, Черемиси, Чуваші, Вотяки. Боярин Федір Іванович Шеремет’єв із Казані рушив з низовою раттю на бунтівників. Мордва-Мокшани з своїми князьками Енікеєвим, Шугуровим і Сміленєвим пішли назустріч Шереметьєву, а Ерзяни і Терюхани під проводом зрадника царя Василія Арзамаського воєводи Тимофія Лазарєва перейшли до тушинського воєводи Семена Вяземського, який йшов з Тушинцями і Ляхами на Нижній. Вяземський післав до Шугурова і Сміленєва наказ, щоби вони не вступали з Шереметьєвим до рішучого бою, але щоб Мордва розділилася на малі загони і частіше турбувала набігами низову рать. Розрахунок був такий, аби затримати похід Шереметьєва, і доки він простує до Нижнього, заволодіти містом. Нижній був в осаді, але в січні 1609 року, нижньогородці виступили назустріч тушинцям і Мордві, верстах в десяти від міста напали на них і зовсім розсіяли. Обох воєвод, князів Вяземського і Лазарєва захопили в полон і повісили на нижньому базарі, не вважаючи за потрібне не тільки питати на те дозволу Московського царя, але навіть і повідомити йому про страту скоєну народом.

Мордва-Мокшани, керовані своїми князьками, Єнікеєвим, Шугуровим і Сміленєвим, які було з’єдналися з Черемисами та Чувашами, керовані тушинськими воєводами, зазнали тієї ж участі. Шереметьєв розбив їх 22 грудня 1608 року поблизу Чебоксар, але відступив; наступного разу він завдав заколотникам відчутного удару під Свіяжськом (1 січня 1609 року). “І топтали їх, і кололи, як свиней, і трупи їх поклали на семи верстах” доповідав Шереметьєв царю Василію Шуйському. Мордва розсіялася, але Черемиси і Чуваші з своїми князьками Єлпаєм Такшейковим і Енікеєм Коніковим встигли перебратися на лугову сторону Волги, де заволоділи Царевококшейськом та сплюндрували Котельнич.

Вятський воєвода князь Іхтомський звільнив Котельнич, розігнав інородців, але Черемиси та Чуваші довго ще й після того грабували Вятську землю. Розсіяна по берегах Мокши, Сури і Алатиря Мордва до самого упокорення землі російської чинила грабунки. В 1614 році Ногайський володар Іштеряк, союзник Зарицького, післав було в російські володіння 20000 війська, яке підступило до Алатиря. Мордва відразу при наближенні Ногаїв знову повсюдно повстала і попереду них рушила на Нижній. Воєводи царя Михайла Федоровича, Сулешев і Барятинський билися з Іштеряковими Ногаями, але без успіху; нарешті Іштеряк замирився з царем, Ногаї повернулися до себе, Мордва затихла, але ще не скоро втихомирилась.

Незважаючи на те, що в двадцятих роках ХVІІ століття збройне повстання інородців припинилося, однак довго ще не встановлювався між ними спокій. У дальніх місцях за Волгою і Камою час від часу відбувалися черемиські та чувашські бунти, в областях ближніх, переважно населених Мордвою, хоча відкритих незадоволень у великих розмірах і не було, але небажання платити податки (ясак), хлібних, стрілецьких та інших грошових зборів примушувало уряд вживати суворих заходів. До цього добавлялися насильства воєвод та інших службових людей, особливо тих, які збирали податки на царя. Мордва, тікаючи з сіл, стала ховатися в лісах, відходити вниз по Волзі і селитися на вільних землях. Були й такі, що відходили по околицях у монастирі і маєтки багачів, сильних впливом своїм при дворі вотчинників. Так, на початку царствування Олексія Михайловича багато Мордви поселилося у поселеннях Троїцько-Сергіївського монастиря, у вотчинах боярина Бориса Івановича Морозова, тому що цей монастир і цей боярин, царський свояк і товариш, ображати своїх селян нікому не дозволяли.

Після смутних часів було дуже важко. Для приборкання внутрішніх заколотів і смути, на війну з Шведами і Польщею треба було багато грошей, а царська казна була спустошена, накопичені століттями скарби, які можна було б, при крайній потребі, перетворити в гроші, були розкрадені в бездержавну пору, коли Поляки господарювали в Московському Кремлі. Довелося посилювати податки, з торгових і промислових людей брати “п’яту грошу” на оплату ратним людям, а з селян збирати хлібом та іншими припасами на забезпечення війська, а також брати з них ямські гроші та інші грошові повинності.

Головний тягар припадав таким чином на сільське населення, але мало місце наступне: збиральники податків, роз’їжджаючи по містам та слободах, чинили людям багато утисків. До Мордви, як і до інших інородців, ставилися особливо суворо: забирали у них все підряд: хліб, домашню худобу тощо, продавали це добро на торгах, частково на поповнення казенних недоборів, а частково для власної користі (підкреслення моє - В.К.).

Розорена Мордва тікала в ліси або вниз по Волзі, залишаючи поля незжатими, луги некошеними, мед в бортях неломлений; але збирачі податків, забираючи залишене Мордвою добро, ловили кого-небудь з них і, відводячи до міста, притягали до права.

Збір ямських грошей сильно розорив Мордву; влітку 1639 року, не чекаючи жнив, плем’я Терюхан і значна частина Ердзян, що жила біли Арзамасу, залишивши села та поля, забрала худобу і хатнє добро рушили світ за очі. Вони подалися темними лісами Муромськими і Санавірськими по ріці Сереже, дісталися лісів Заволжя, інші попливли човнами вниз по Волзі. З Нижнього і Арзамасу, післані стрільці і пушкарі, виганяли Мордву з лісів і силоміць гнали її збирати урожай. Але післані не могли проникнути в лісові хащі, схопили декількох запізнілих втікачів і наповнили ними нижньогородські і арзамаські тюрьми. Врожай в той рік був надзвичайно рясним, але хліб мав пропасти незбираним. Нижегородський воєвода повідомив про це Москву, а тим часом направив в мордовські села стрільців з Нижнього. Серед них був пушкар Антон Молочніцин та стрілець Захар. Ці люди по тогочасному звичаю, захотіли від цієї справи прогодуватися, стали хапати Мордву та бортників - “ для своєя бездельния користі мучили їх”. Звязаних в темниці метали, збирали з них великі гроші на себе і тим ще більше озлобили невдоволених: втечі в ліси і вниз по Волзі на невеликих суднах посилилися ще більше. Тим часом з Москви прийшло розпорядження зібрати мордовський хліб і взяти його в казну: “і тот мордовський опальний хлєб всякими окольними людьми убрать і стєрєчь”. Для виконання розпоряджень, а також для досліджень, від чого Мордва розбігалася, - направлені були слідчі Петро Корсаков та Дружина Огарков. Корсаков зійшовся з пушкарем Молочніциним і разом з ним роз’їзджали по мордовським поселенням, хапали хто б не попався - вимагали від них для себе корми та гроші. Спочатку Корсаков поселився в Мордовському селі Великий Вад. Молочніцин нижньогородських ямських провідників, які привезли у Великий Вад Корсакова, зв’язав їм руки, ноги і кинув у підпілля, вимагаючи і з них грошей. Потім відбулися інші насильства. Піддячий Огарков посварився з Корсаковим, і Корсаков, разом з пушкарем Молочніциним, з стрільцем Захаром і з своїми людьми, піддячого висварив, побив, бороду у нього видрав. Огарков втік з царської служби і відправився до своїх родичів у Курмишський та Алатирський повіти. Потім, повернувшись, став мстити за свою кривду з набраними людьми, озброєними пищалями, саблями і ослонами, прийшов у Великий Вад до подвір’я Корсакова, людей його побив ослонами, а самого поранив. Під час таких непорядків жали мордовський хліб, але багато навколишніх людей відкупилися від роботи, а які не хотіли давати грошей (рублів по 30 і більше - сума надзвичайно значна на той час), тих били, мучили і зв’язаних кидали в підпілля. Не зважаючи на те, що мордовський хліб жали навіть під снігом, але весь не зібрали. Мордва розбігалась остаточно, втікали з Нижнього і ті, що не були в тюрмі чи під слідством, в лісах робили землянки, засіли в берлогах і прожили в них під час тріскучих морозів. Багато Мордви в ті часи вимерло, особливо жінок і малих дітей (підкреслення моє - В.К.).

Довідалися про це в Москві, направили нових слідчих, Семена Ігнатовича Колтовського і піддячого Нечаєва. Нам невідомо, що зробили ці нові слідчі.

На протязі всього ХVІІ століття тривало витіснення Мордви, яке змушувало її тікати з місць свого проживання (підкреслення моє - В.К.). До непосильних податків, знущань воєводських та інших службових людей, в часи патріарха Никона приєдналися ще нові біди - насильницьке навернення Мордви до Християнської віри. Вище вже відзначалося, що цар Іван Васильович роздавав вільну до тих пір Мордву боярам і монастирям. Під час його царювання та Федора Івановича, захід християнізації прискореними темпами сприяв русифікації Мордви в геометричній прогресії. Ч ерез століття після взяття Казані у внуках і правнуках, хрещених з волі Грозного, важко було впізнати мордовських нащадків (підкреслення моє - В.К.). Тоді ж іноки троїцького Селижарова монастиря були направлені в якості місіонерів для хрещення казанської Мордви і немало її навернули в Християнство. Тоді ж іноки Савина Сторожевського монастиря влаштували місіонерський стан на березі ріки Мокши для хрещення Темниковської чи Єпікеєвої Мордви; з цього стану незабаром повстав Пурдишевський Рождественський монастир, якому також була віддана у володіння Темніковської Мордви, з умовою її хрещення. Пурдишевські монахи окрестили не тільки язичників, які належали їх монастирю “по вотчинному праву”, але розповсюдили християнство майже по всій Темніковській Мордві. В головному місті Ердзядів, у Арзамасі, по велінню царя Івана Васильовича, був побудований Спаський Монастир, до цього часу існуючий. Йому, при першому ще його настоятелі Сергії (помер 1588р.), віддані були у володіння “царські мордовські вотчини” Івановська з селами Чернухою, Оріховською та іншими. Монахи ретельно стали хрестити своїх селян, але до смутного часу і супроводжуючі його заворушення Мордви, здається, не мали великих успіхів. Проте, як тільки в Нижньогородській області і навколо Арзамасу спокій був відновлений, спаські монахи ретельно взялися за хрещення Мордви. Особливо відзначився в цій справі ігумен Іов, який був у Арзамасі з 1628 по 1638 роки і потім переведений в Московський Новоспаський монастир. Арзамаська Мордва, не витерпівши утисків від спаських монахів, розбіглася і поселилася на місцях незайманих (які нікому тоді не належали, на річці Коваксі, але Іов встиг повернути її та охрестити). До кінця ХVІІ століття значна частина арзамаської Мордви, бувши охрещеною, зовсім обрусіла (підкреслення моє - В.К.). На берегах Сури монахи також хрестили Мордву. Як і в Арзамасі, цар Іван Васильович влаштував в городі Алатирі монастир Троіцький і дав йому у володіння Мордву, заради хрещення. Місіонерська діяльність алатирських монахів, які навернули свою Мордву, взялися і за чужу, не сподобалася інородцям. Вони довго терпіли, але як тільки в смутні часи земля закалямутилася, алатирська Мордва перш за все захотіла звести порахунки з монахами. Ігумена “посадили в воду”, тобто втопили в Сурі; монахи вибрали другого і йому та ж доля; вибрали третього, - Мордва, увірвалася в монастир, скинула його з вежі, зарізала одного ієромонаха, розігнала решту братії, пограбувала монастир, і, захопивши всі подаровані йому грамоти, заволоділи його вотчинами.

Залишки монахів просили керівників Троїцького Сергієвого монастиря, архімандрита Діонісія і келаря Авраамія Паліцина, щоби їх монастир був приписаний до них. В 1615 році цар Михайло Федорович погодився на таке рішення. Троїцьке керівництво післало в Алатир своїх місіонерів, які повели справу краще: деякі мордвини навіть самі стали просити про хрещення. Так, в 1619 році Мордвин дав у Троїцький Сергіїв монастир вклад, просячи за те його охрестити. Тоді ж Мордвин, названий при св.хрещенні Тихоном, віддаючи Троїцькому Сергієвому монастирю свою родову вотчину Кирмальський Іхожей, сам просив про прийняття його між Християнами, “що би єму християнськия вери не отбити”.

Коли патріарх Никон прийняв в своє управління російську церкву, він з відомою, нічим нестримною ревністю став турбуватися про церковні виправлення. Навернення язичників у Християнство сильно його непокоїло. Особливо він турбувався про хрещення і обрусіння Мордви (саме так завжди діяли яничари, зрадники свого народу, вимагаючи і від інших такої ж зради... - В.К.-). Никон сам був мордовського походження, син обрусілого Мордвина, Міни, селянина села Вельдемінова. /Село Вельдеміново Княгининського повіту, при річці Ночні, в 27 верстах від повітового міста з 932 обох статей мешканцями, нині цілковито російське. В цьому селі збереглася пам’ять про те, що в старовину воно було мордовським, і про те, що патріарх Никон був тутешнім уроженцем. Вказують навіть місце, де жив батько Никона, селянин Міна. Воно називається мешканцями Никонів двір. Про Мордовське походження патріарха згадується в різних розкольницьких творах. Оглядаючи на сучасний портрет Никона легко впізнати в його фізіономії багато рис мордовських). Він краще інших розумів, що навернення у православну віру його родичів може і повинно зробити з них зовсім російських людей. З цією метою “собинний друг” царя Олексія Михайловича, ще будучи новгородським митрополитом, умовив царя назначити відомого йому ієромонаха Деревяницького Новгородського монастиря, Мисаїла, рязанським архієпископом, з тим, щоб він навертав Мордву племені Мокшан, меньше Ердзядів обрусівшу, в Християнство. В 1651 році, квітня 13-го Мисаїл був назначений в рязанські архиєреї і відразу взявся за навернення Мордви-Мокшан, а також і татар в Християнство. За три роки він у Шацькому і Тамбовському повітах вихрестив 4200 осіб і після того просив у Никона дозволу знову відправитися в Мордовський край до Касимовських Татар, щоби вихрестити і решту. Никон благословив його, а можливо і дозволив винищувати їх заповітні діброви і кладовища, які Мордва вважає за святі. Мисаїл на початку 1655 року хрестив Мордву, переїжджаючи з місця на місце, заставляючи вирубувати святі діброви і спалюючи зруби на їх кладовищах. Такі рішучі заходи рязанського архірея увінчалися успіхом: в одному місці він за один раз вихрестив біля трьохсот осіб.

У страстний тиждень 1655 року, вже повертаючись у Рязань на свято Паски, він зупинився у селі Ямбіревому (нині село Конобеєво, Шацького повіту), і, одягнувши архієрейську мантію, почав переконувати місцевих мешканців щодо прийняття святого Хрещення. В цей час величезна юрба навколишньої Мордви оточила архієпископа, женучи його і оточення, з села. Почалася бійка. Озброєна луками Мордва стала стріляти і Мисаїл впав смертельно поранений. Це було 10 квітня, у вівторок у страстний тиждень; 19-го квітня, в четвер на Паску, Мисаїл помер. Через рік тіло його було перевезено у Рязанський Архангельський собор. До цього часу під його гробницею зберігається архієрейська мантія, пробита стрілами і з помітними плямами крові.

Після трагічної кончини Михаїла, навернення Мордви в Християнство проводилося з більшою поміркованістю. Незабаром настав смутний час заворушень Степана Разіна. Інородці східної Росії, як і в часи самозванців, відразу пристали до бунтівників. Від Арзамаса до Шацька і Симбірська вся Мордва захвилювалася і відкрито повстала проти Росіян. У вересні 1671 року Мордва з Татарами, Чувашами та Черемисами вже пішла ніби на Симбірськ, щоби приєднатися до юрб Разіна, але воєвода князь Барятинський за один тиждень (23-29-го вересня) п’ять разів розбив інородців: під сільцем Куланчі, на річці Карлі, під татарським селом Крисадаки, під мордовським селом Боклоуш і під містечком Тагаєм; багато було забитих, багато було захоплено у полон і відразу повішано. Жовтня 1-го князь Барятинський розбив під Симбірськом самого Разіна, який ледве встиг врятуватися втечею і розсіяв його інородців. Інші юрби Мордви в той самий час (16-го вересня), спільно з козаками і російськими селянами взяли в облогу Алатир, пішли на місто приступом, запалили одну з веж острогу, увірвалися в місто і розорили його. В жовтні Мордва з козаками розорила Верхній і Нижній Ломов, а в грудні зібралися великим числом в селі Андреєвці щоби йти на Арзамас і Нижній, але знаменитий воєвода, князь Юрій Олексійович Долгоруков, розігнав всі “злодійські шайки”.

Мордва була приведена до шерсті, тобто до присяги; подавлені заворушення припинилися, але ще декілька років інородців не можна було вважати зовсім покірними, Мордва, не тільки та, яка залишилася язичниками, але й та, що прийняла християнство, часто сходилася в лісах на наради про те, як грабувати російські села, і нерідко, дійсно, грабувала їх.

По упокоренню бунту Разіна, уряд звернув особливу увагу на інородців, Неодноразовий досвід показав, що як тільки виникає внутрішня смута, інородці миттєво пристають до неї і тим самим збільшують державну небезпеку.

З крайньою обережністю стали дивитися в ХVІІ столітті на Мордву і всіма засобами турбуватися про найбільше поселення російського населення між інородцями, В той самий час заборонено було продавати їм зброю і всяке військове спорядження, не дозволялося в мордовських селах заводити кузні, і навіть землеробське знаряддя та інші металеві речі, необхідні в домашньому побуті, дозволялося купувати тільки в містах і причому в дуже обмеженій кількості, По приборканню ж бунту Разіна, запобіжні заходи проти Мордви були посилені: у неї забирали зброю, забороняли мати навіть луки і стріли, забороняли полювати на звірів. В той самий час вжили дієві заходи щодо поширення поміж них християнства, а головне, по ствердженню серед них істинної віри і найбільш можливого обрусіння. (підкреслення моє - В.К.).

В 1668 році надійшов указ царів Іоанна і Петра Олексійовичів з наказу Великого палацу, щоби єпархіальні архієреї і монастирська влада звертали особливу увагу на новокрещену Мордву “ які в Християнській вірі не тверді, в церкві Божії на приходять і отців духовних у себе не мають”. Цим указом зобов’язувалося складати іменні списки новохрещених, жінки і діти яких залишалися у язичництві, і всіх таких брати в архієрейські будинки і в монастирі для постанови і ствердження у християнстві.

Але більше всього на обрусіння Мордви і на навернення її в Християнство подіяв урядовий захід, вжитий наприкінці 17 століття, згідно з яким в мордовських селах стали поселяти росіян, а також і Мордву переселяти в російська села. (підкреслення моє - В.К.). Цей спосіб переважно був застосований в тих місцях, де жили Терюхани. Весь Терюханський повіт, населений терюханами, а також Лисковський, населений росіянами, були подаровані в 1690 році Арчилі царю Імеретинському, який прийшов з дружиною і дітьми з розореної Турками і Персами Грузії в Росію, під опіку єдиновірних царів. Він помер у Москві в 1713 році, і за двадцять три роки володіння Терюханами, звичайно, не сам особисто, але через своїх управителів, встиг багато зробити для обрусіння подарованої йому Мордви. Під виглядом кращого устрою господарчих справ у широких вотчинах царя Імеретинського, його управителі переселили велику кількість Росіян з Лисківського повіту в Терюханський повіт, а ще більше Мордви з Терюханського повіту в Лисковський. Через (змішані - В.К.) шлюби, мордовське населення злилося з російським, стало забувати свою рідну мову або розмовляти якоюсь особливою мовою, в якій мало не половина слів було російських (таким собі московсько-мордовським “суржиком”, подібним на наш нині знаменитий “російсько-український суржик” у східних, центральних та південних областях України?!... - В.К.-).

Обрусіння Терюхан пішло так сильно, що навіть, залишаючись у язичничтві, при здійсненні релігійних культів, в молитвах і піснях, мішали російські слова з мордовськими і з іменами своїх божеств поєднували імена істинного Бога (наприклад, Саваоф) і Християнських святих.

Подавши стислий перелік історичних фактів про Мордву до 18 століття, ми в наступних нарисах викладемо основи мордовської віри і її культу, торкнемося менталітету та звичаїв Мордви, нині з кожним роком все більш і більш зникаючих під впливом надмірного обрусіння, і, нарешті, з невідомих ще документів, розповімо про події, які супроводжували остаточне навернення Мордви в Християнство”.

Не буду стомлювати читачів переказом наступних розділів твору А.Печерського, а перейдемо до розгляду лише ще одного невеликого розділу, який дає ключ до розуміння початку взаємин та протиріч Московії та України очима московського історика.

ІСТОРИЧНІ ВІСТІ ПРО НИЖНІЙ НОВГОРОД

(Присвячується Нижньогородцям, всім і кожному окремо)

“Настало славне в літописах світу, але важке для Русі, тринадцяте століття. Ще ніхто з Руських не відчував близького перевороту, ніхто не думав, що новий народ невідомий з’явиться з мечем, винищуючи від сходу і розповсюдить загибель, і полон землям християнським. Та й хто міг передбачити цей переворот, хто міг знати, що Монголи збираються ринутися на захід, готуються нагадати Європі забуті вже часи Атіли.

У нас князі, за звичаєм, ворогували між собою за межі володінь, сварилися, мирилися, стверджували владу свою над містами і втрачали її, не відчуваючи, що близький той час, коли вони самі вимушені будуть визнати над собою владу народу чужого, народу дикого, народу славного силою і жорстокістю. Вони не знали про країни заволжські, - тільки темні перекази ходили в народі про землі невідомі, населені хижими народами, про землі, з яких раніше вийшли Хозари, і Печеніги, і Половці, які, ніби спадкоємно, отримували один від одного ворожнечу з Руссю, яка досить часто тремтіла від їх набігів. Наші церкви, в цей час, їз східних сусідів знали тільки Половців, які кочували в степах суміжних з Чорним морем, до Болгарів, які славилися своїм громадянством і торгівлею, намаганням до володіння над сусідами і ворожнечею з князями суздальськими.

В початку цього нещасливого для Руси сторіччя Юрій Всеволодович остаточно утвердився на престолі, за який сперечався з ним брат Констянтин Ростовський. Це було 1219 року, коли вмер Констянтин. Смерть князя ростовського розв’язала руки Юрію, який тепер звернув увагу на сусідніх Болгар і на розбудову городів. Суздальські князі любили будуватися: думою Володимира Долгорукова було заснувати далеко від Києва окрему державу, бути в ній великим князем, мати своїх удільних князів, свої окремі дії, - словом скласти нове суспільство Руське на берегах Оки і Волги, і по внутрішніх і по зовнішніх формах подібне із суспільством на Дніпрі. Наслідком цього був поділ Русі на дві окремі частини: північно-східну або Суздальську і південно-західну або Київську. Цим закінчилося суперництво двох поколінь Ярослава за право бути сильнішим великим князем Києва. Закінчилося так, що обидві сторони залишилися у виграші, старше покоління зосталося в Києві, молодше зробилося сильнішим. Першим князем Русі став князь суздальський. (Зверніть увагу, що Юрій Довгорукий - став на думку А.Печерського - Юрій Долгоруков, а молодший брат став сильнішим...-В.К.-). Маючи успіхи у своєму намірі, князі суздальські все ще любили Київ, шанували цей город, як матір городів руських, як дорогоцінну запоруку руського громадянства, як город, в якому Русь усвідомила буття своє, засяяла світлом істинної віри і зберегла священний прах князів своїх. Прив’язані серцем до віддаленого півдня, вони з сумом згадували в лісах своїх про широкий Дніпро, про собори Київські, про святу Лавру Печерську. Тому вони поповнили свою країну городами в назвах яких звучали назви рідних полів київських і з’явилися Володимир - на Клязьмі, Переяслав - Заліський, Юріїв - Поволжський, Галич та інші (підкреслення моє - В.К.). Раніше, князі Київські бували і володарями Новгорода і народ Руський звик думати, що тільки перший князь руський може володіти столицею першого великого князя. Внаслідок цього князі суздальські різним чином старалися зміцнити владу свою над столицею Рюрика; але коли після сильних духом і твердих волею перших князів суздальських залишилися Констянтин і Юрій, вони покинули цей задум і князі південні утвердили владу на берегах Волхова. Але Суздалю потрібен був Новгород, того хотіли князі, тобто вимагала громадська думка, і Юрій вирішив зробити свій Новгород. Суздаль зробив вже свій Переяслав, свій Галич: чому ж йому було не зробити свій Новгород? (Шановні читачі! Зверніть увагу на те, що сказане про (Руський) Новгород, бо Новгород ніколи не визнавав владу Суздаля, а лише Києва та мав республіканський устрій подібний до козацького устрою Запоріжжя, зберіг і київську мову, відмінну від московського “суржика”... Тому його за царювань Івана ІІІ і Івана ІV Грозного брали приступом, а вільних городянь безжально вирізали, востаннє Григорієм Скуратовим у 1570 році, уцілілих вивозили до Московщини, а на їх місце привозили московитів – В.К.-). Юрій вичікував тільки зручного випадку, який незабаром трапився.

Сусідами суздальських князів були Мордва і Болгари. В південній частині нинішньої Нижньогородської губернії і в межуючих з нею губерніях Симбірській та Тамбовській проживали напівдикі “погані ідолопоклонники Мордва”. Вони жили в дрімучих лісах, залишки яких збереглися до цього часу (біля Мурома, Сарова та інших), не знали майже ніякого громадянства; не маючи городів, вони жили великими поселеннями вздовж рік Ока, Кудьма, П’яна та інші. Володарювали над ними князі, з якими разом нападали на сусідні області руські. Мордва то платила Руським данину, то розорювала їх селища, то втікала від їх зброї в знайомі тільки їм хащі лісів. Раптові набіги їх сильно непокоїли великих князів суздальських, які, бажаючи надати своїм володінням форми залишеного Києва, знайшли в них своїх половців. Тому для них було необхідно побудувати город, який стежив би за пересуванням Мордви і тримав би її в покорі, або в крайньому випадку, в страхові. В нинішній Казанській губернії жили Болгари, які здавна замешкали на берегах Волги, створивши тут сильну, багату і квітучу державу, що вела досить широку торгівлю з напівдикими племенами Фінськими, і з Руссю, і з Арабами, які з пишних міст Сходу приїхали подивуватися на велике місто, купити хутра сибірські і дорогоцінності Уралу. Щоби зручніше проводити свою торгівлю, Болгари заводили складські місця і ярмарки в різних місцях, а щоб відгородити свої багаті володіння від заздрісних сусідів, будували на кордонах городи (З ХVІ століття Казанські Болгари, волею пізніших московських істориків, чомусь стають “Татарами”. Цей трюк робиться, напевне, для того, щоби корінний народ – Болгарів, на берегах “Вєлікой руской рєкі” - Волги та її притоки Ками, перетворити пришлих зайд “Татарів” на “ісконно рускіє зємлі”, виправдати незаконно загарбані (“собраниє”) землі Болгарів Іваном Грозним!.. – В.К. -)

В ХІ-ХІІ століттях для Болгар найнебезпечнішими водночас найбільш найвигіднішими у торговельному відношенні сусідами були Руські. Вони мали перевагу: були сильніші і освіченіші Мордви, Уди-Муртів, Комі-Утирів