Висновки з розділу ІІ “росія і мордва”.

Звернемо увагу на методи, якими Росія домоглася підкорення, русифікації та асиміляції Мордви, зберігаючи, до певної міри, почерговість висновків розділу “Англія і Ірландія”:

1) Намагання придушити конкурента;

2) створити стереотип упередженості: інородці, погани (нехристияни), люди іншого сорту (чи не від руських слів “чудо”, “чудний”, “з чуді” – “відмінний від руських” - виникло узагальнуюче поняття ще за часів Київської Русі - “чудь”, відносно фіно-угорських народів? – В.К.);

3) створення умов для асиміляції;

4) колонізація мордовських земель різними зайдами: державними службовцями, духовенством, яка супроводжувалася закріпаченням раніше вільних людей (що, звичайно, пізніше було перенесено і на інші народи);

5) витіснення рідної мови, національного одягу шляхом примусового навернення в християнство, збільшення змішаних шлюбів тощо;

6) заохочення яничарства серед мордовської та татарської знаті: надання титулів місцевим князям, мурзам, панкам; надання високих духовних посад (в ХVІІ столітті патріарх Никон - мордовського походження, що згодом широко практикувалося і в Московії, і в Росії, і в Радянському Союзі для перетягування на свій бік та наступної русифікації еліти з інших неросійських народів);

7) масове залучення мордовських та татарських мурз на службу московським монархам, починаючи з ХVІ-ХVІІ століття, а окремі випадки мали місце ще в ХІІІ столітті;

8) масове примусове хрещення Мордви, яке супроводжувалося руйнацією мечетей, кладовищ, святих гаїв, особливо починаючи з ХVІІ століття;

9) роздача мордовських земель (навіть по жеребу!) разом з людьми в приватне володіння службовим людям Московської держави, особливо боярам і монастирям з обов’язковою умовою подальшого хрещення Мордви;

10) роздача земель і неросіянам, чужим для Мордви, які вірою і правдою служили Московським царям, русифікуючи місцеве населення (в 1690 році Терюханський повіт був подарований цареві Імеретинському Арчилі родом з Грузії і який багато зробив для русифікації Мордви, в т.ч. за рахунок штучного перемішування російського та мордовського населення);

11) для заохочення прийняття християнства і русифікації, новим християнам мордовського походження надавали важливі пільги від податків (такий собі сучасний “пряник”), але в основному тимчасові (по аналогії з ленінським радянським НЕПом у 20-х роках ХХ століття);

12) особливо жорстоке ставлення до Мордви: забирали все підряд - хліб, худобу, продажа їх на торгах і - що характерно - не лише для державних (казенних) поборів, а й частково для власної користі збирачів цих поборів (податків);

13) встановлення для Мордви винятково високих податків (ясак): хлібні, стрілецькі, ямські та інші грошові збори;

14) штучне створення умов для масового вимирання Мордви (1639 рік), особливо жінок і дітей саме тоді, коли значна частина хліба була не зібраною, його збирання тривало і під снігом із-за масової втечі Мордви від непосильних податків (чим не історична “репетиція” сталінсько-комуністичного голодомору українців у 1932-1933 роках?);

15) заборона продажу зброї, військового спорядження, створення кузень, обробки металу і навіть заборона полювання та примусова здача зброї і для Мордви, яка жила серед лісів і полювання для якої було чи не найважливішим господарським промислом;

16) заборона втечі Мордви на нові вільні землі, примусове повернення втікачів та примусове їх закріпачення (чи ж не така доля спіткала вільних козаків-українців після недалекоглядного рішення 1654 року в Переяславі?);

17) жорстоке придушення всіх власних бунтів Мордви, масових підтримок Мордвою повстань та заворушень інших народів (Лже Дмитрій, Степан Разін і т.п.);

18) виконання указу царів Івана та Петра 1668 року по складенню поіменних списків новохрещених, у яких жінки та діти залишилися у язичестві: таких забирали у архієрейські будинки і монастирі для настанови та ствердженні у Християнстві (чим не початок нинішнього досвіду, коли дітей представників малочисельних народів Сибіру і у ХХ столітті забирають на виховання в школи-інтернати, де вони русифікуються, забуваючи рідну мову та звичаї свого народу?);

19) запровадження з кінця ХVІІ століття примусового перемішування (переселення) мордовського та російського населення, в т.ч. і під приводом господарських інтересів з метою обрусіння та асиміляції Мордви (цей досвід пізніше використав для проведення реформ П.Столипін, а особливо домоглися страшних “результатів” комуністичні “будівничі” ХХ століття, які весь терен Радянського Союзу перетворили в один примусово-добровільний будівельний “казан”, де варилися і перемішувалися десятки різних народів з однією метою: створення нової спільноти - радянського “російського” народу);

20) перенесення досвіду відпрацьованого на Мордві на інші поневолені народи Російської імперії.

Ці імперські методи дали жахливі наслідки, які продовжують впливати і нині на Мордву, як складову частину Російської Федерації:

-зменшення корінної нації в автономній республіці (на 976 тис.чол. в Мордовії мордовці становлять лише 365 тис.чол. або 37.4% - за переписом 1970 року);

-звуження вживання рідної мови;

-утворення великого числа мордовців, які проживають за межами автономії (тільки за даними радянської статистики за переписом 1970 року мордовців в СРСР проживало 1263 тис.чол., це значить, що власне в автономії проживає лише 28, 9% мордовців, а 898 тис.чол. розпорошені на сотні і тисячі кілометрів без жодних національно-культурних прав і вимушено асимілюються, стаючи “повноцінними” росіянами;

-відторгнення значної частини етнічної території Мордви і включення її в склад чисто російських етнічних територій;

-тотальний перехід мордовців до православ’я, підпорядкованого Російській Православній Церкві Московського Патріархату;

-економічна та культурна периферійність шляхом засилля російської нації;

-часткове збереження мови, національних традицій лише у сільській місцевості автономії;

-русифікації місцевого мордовського населення;

-використання мордовських умів і їх духовне присвоєння через панування російської мови;

-відсутність реальної перспективи возз’єднання мордовців у одній державі та утворення незалежної держави через те, що вони становлять меньшість навіть у власній автономії;

-втрата зв’язків росіян мордовського походження та й самих мордовців за межами автономії з своєю батьківщиною - Мордвою, байдужість до долі свого народу.

Чи має Мордва та інші угро-фінські народи, які нині входять до складу Російської Федерації, якусь історичну перспективу?

На мою думку, мають. Все залежить від самих народів, від їхньої інтелігенції, еліти нації, озброєння народів теорією та практикою національного, духовного відродження, намаганням і боротьбою кожного народу зберегти та примножити свою самобутність, утвердитися як державні нації. Розпочинати можна і на побутовому рівні, борячись за навчання рідною мовою, за однонаціональні сім’ї (чи за знання дітьми у змішаних сім`ях мов обох батьків), за багатодітність у мордовських сім’ях з тим, щоб у перспективі етнічний склад населення можно було б мирно змінити на користь корінної мордовської нації (до речі так діють кримські татари в Криму, маючи нині 250 тисяч населення на 2.5 млн. населення Кримського півострову, що становить лише 10%, але за 20-40 років ситуація зміниться, і тоді Кримська автономія, як єдина батьківщина кримських татарів, матиме на відміну від нинішньої число територіальної автономії, сенс).

Мають перспективи Комі, Удмуртія, Марі, які при бажанні корінних народів можуть добитися кращої долі, ніж бути грунтом для росту російської нації.

На жаль, вже немає Мері, Муроми, Мещери, Чуді Заволоцької, Печори, Югри, Воді, Лівів, які асимілювалися та зникли з нашої планети, вже майже немає Іжори, Вепсів, Хантів, Мансів...

Мій добрий знайомий Геннадій Стрекалов, за національністю - комі, який живе в Житомирі, родом з Комі (міста Об’ячево), намагався мене переконати, що “Комі – не угро-фіни, а слов’яни” (ті, які Комі-Зиряни), а є ще і “Комі-неслов’яни” (ті, які Комі-Пермяки)...

Ось такі наслідки московсько-радянської “національної” політики в Російській Федерації, коли національні меншини змушують асимілюватися, не знаючи правдивої історії та рідної мови свого народу... Так працюють російський шовінізм та російсько-радянське право визначення націй, всебічний їх розвиток, їхнє самовизначення “аж до відокремлення”!

Я вже не кажу про чітку систему ганебних анекдотів, побудованих на висміюванні місцевих корінних народів (“мєсних”) по всій “неозорій матінці-Росії”... Все це працює на асиміляцію “тубільців” з тим, щоб бути комі, удмуртом, татарином, якутом, українцем, молдованином тощо - було соромно, не престижно, безперспектовно. Це диявольська “побутова” політика підкріплена заходами величезної держави, російських чиновників, місцевих чиновників-яничарів. Це вона призвела до того, що на 1/6 частині земної суші (на території колишнього Радянського Союзу), лише за роки комуністичного режиму зникли з лиця землі десятки (за деякими оцінками до сотні) різних малочисельних народів.

Тому мусимо константувати (2), що:

карели мають чисельність 146 тис.чол., в Карелії їх проживає лише 84 тис.чол. при населенню республіки 738 тис.чол., становлять лише 11, 4% у власній автономії;

вепси мають чисельність лише 8, 3 тис.чол., взагалі не мають ніякої автономії;

саами, маючи в Російській Федерації чисельність 1, 9 тис.чол., також позбавлені автономії;

марійці, маючи чисельність 599 тис.чол., в автономії їх проживає лише 299 тис.чол. при населенні в республіці 712 тис.чол., становлять лише 42, 0% від населення республіки;

удмурти, маючи чисельність 704 тис.чол., в автономії їх проживає 484 тис.чол. при загальній чисельності населення 1492 тис.чол., що становить лише 32, 4%;

комі, маючи чисельність 322 тис.чол., в автономії проживає 276 тис.чол. при чисельності всього населення 1067 тис.чол., що становить лише 25, 9%;

комі-пермяки, маючи чисельність 153 тис.чол., в автономному окрузі проживають 124 тис.чол., що при загальній чисельності населення округу в 180 тис.чол. становить 68, 9% від населення (це єдиний випадок, коли корінне угро-фінське населення становить більшість у власній автономії!);

ханти при чисельності населення 21 тис.чол., в Ханти-Мансійському АО проживає лише 12, 2 тис.чол., що при загальній чисельності округу в 569 тис.чол. становить лише 4, 5%;

манс і при загальній чисельності населення в 7, 7 тис.чол., в Ханти-Мансійському АО проживає 6, 7 тис.чол., що становить лише 2, 5% від всього населення АО;

__іжора (іжорці) – маючи чисельність 0, 8 тис.чол., малочисельний народ в Ленінградській області, взагалі не мають ніякої автономії.

На превеликий жаль, доводиться визнати, що імперська шовіністична політика Росії, в т.ч. і за радянський комуністичний період, призвела до значної, часом незворотньої, асиміляції всіх угро-фінських народів на її теренах. Виняток становлять фіни, угорці та естонці, які нині знаходяться в значно кращих умовах тільки завдяки меншому, в історичному плані, впливу “старших братів”, головних “інтернаціоналістів” ХХ століття, маючи власні незалежні держави.

Тому, шановний читачу, якщо подорожуючи європейською частиною Росії, почуєш в північних її регіонах характерне “акання” чи “окання”, яке видається за “ісконно рускоє” - знай, що тільки це нині і вказує, що на цих тисячекілометрових просторах проживали колись угро-фінські народи - для яких характерними було вживання довгих “а” та “о”...

Дуже страшно, коли на цілі народи чекає такий сумний кінець. Світове співтовариство, об’єднане в ООН - Організацію Об’єднаних Націй, нині намагається реально впливати на порушення прав людини в багатьох країнах світу, гарантуючи такі права кожній окремій людині. Є цілі наукові програми по збереженню флори та фауни земної кулі, окремих видів рослин і тварин, занесених до “Червоної книги”...

А ЧИ НЕ ЧАС ЗАНЕСТИ ДО ТАКОЇ КНИГИ ЦІЛІ НАРОДИ, яким загрожують не тільки злидні, хвороби, війни, а й поступова недобровільна асиміляція, яка проводиться на державному рівні в ряді країн світу і перш за все на теренах вже “оновленої Російської Федерації”? Невже кривавий приклад “демократичного правління” Росії у Чечні – “не дзвонить у дзвін”, закликаючи на допомогу? Невже це тільки порушення прав людини та внутрішня справа Росії?

НЕВЖЕ НЕ ПОРА СВІТОВОМУ СПІВТОВАРИСТВУ ГАРАНТУВАТИ ПРАВА НЕ ТІЛЬКИ КОЖНІЙ ОКРЕМІЙ ЛЮДИНІ, АЛЕ Й ЦІЛИМ НАРОДАМ, НЕ ПОДІЛЯЮЧИ ЇХ НА БАГАТОЧИСЕЛЬНІ ЧИ МАЛОЧИСЕЛЬНІ?..

Сподіваюся, що ХХІ століття стане століттям вирішення проблем народів, які не мають державності, завдяки зусиллям світового співтовариства, об’єднаного в ООН. Це має бути мирний механізм, на який чекають бездержавні народи на всіх континентах - курди, палестинці, баски, уйгури, тибетці, м`яо, сіндхи, карени, якути, буряти, чеченці, шотландці, бретонці, осетини, башкири, татари, абхази, кечуа, аймара, маорі, мая, гуарані, ацтеки, чамба, суахілі, яо, чокве, кримські татари та багато-багато інших народів світу. Робити вигляд, що такої проблеми не існує просто несерйозно і не перспективно. Західні демократії, зокрема США, задовільняючи національно-культурні права своїх громадян законодавчо на місцевому рівні, навіть часто-густо нерозуміють, що в багатьох країнах народи таких прав реально не мають, незважаючи, що такі права в багатьох державах задекларовані навіть на рівні конституцій (наприклад, в колишньому Радянському Союзі та нинішній Російській Федерації).

Якщо порівняти методи підкорення Англією Ірландії та Росією Мордви, то ми побачимо в їхніх діях багато спільного.

Але є, на мою думку, і деяка принципова відмінність.

Внаслідок обмеження життєвого простору в Західній Європі, зокрема на Британських островах - англи, сакси, нормани, які прибували, безжально винищували і витісняли місцеві кельтські народи. Так брити вимушені були шукати нову батьківщину, яку вони знайшли на півострові Бретань, на території нинішньої Франції з теперешньою своєю назвою бретонці. Що сталося з валійцями (уельсцями), ірландцями - ми також бачили. Англія нещадно гноблячи свого конкурента Ірландію породила систему апартеїду. Таким чином для ірландців лишився один вихід еміграція на чужі землі.

В зв’язку з величезними рідкозаселеними угро-фінськими народами територіями Північно-Східної Європи політика переселенців з руських князівств Київської Русі відрізнялися. Вони підкорювали, брали данину. Зміцніла під рукою монголо-татарської Золотої Орди васальна Московщина (як окремий улус) не лише підкорювала сусідні народи, брала данину, заохочувала прийняття своєї релігії - православного християнства, але й асимілювала - підтримувала обрусіння місцевого населення, заохочуючи змішані шлюби, залучала до свого війська. Не останню роль тут грали міжусобні війни між руськими князівствами, на які розпалася централізована Київська Русь. Для могутності північно-східним князівствам Русі, Муромо-Рязанському та особливо Володимиро-Суздальському (Московщині), вкрай необхідним був місцевий людський матеріал з асимільованих угро-фінських народів, адже і вся територія цих князівств була анексованою у цих підкорених народів: мері, муроми, мещери, вепсів, чуді заволоцької, мордви та інших. Пізніше мав місце значний вплив і підкорених тюрських народів – болгарів (татарів), башкирів, чувашів на формування нинішньої московської (російської) нації.

Дроблення Київської Русі на окремі князівства призвело до боротьби за першість на Русі двох поколінь Ярослава, причому молодші Володимиро-Суздальські, для здійснення своїх амбітних задумів, спираючись вже на асимільовані угро-фінські, а пізніше і тюрські народи, утворивши нову Московську народність, неодноразово йшли війною на свою історичну батьківщину Київську Русь і її спадкоємця Русь-Україну. Аргумент - вони походять з одного кореня. Вони - потомками Ярослава.

На мою думку, це те саме ж, щоби нинішні нащадки англійців з США, Канади, Австралії, Нової Зеландії та інших країн претендували б володіти Великобританією, чи іспанців з Мексіки, Венесуели, Аргентини, Колумбії - володіти Іспанією, чи португальців з Бразилії - володіти Португалією.

Переселенці з Великобританії заснували в Америці м.Нью-Йорк, м.Бірмінгем (США), на Півдні Африки м.Іст-Лондон (ПАР), в Новій Зеландії м.Нью-Плімут, в Австралії Новий Південний Уельс (адміністративну територію).

Переселенці з Франції заснували м.Новий Орлеан в Люізіяні (США).

Переселенці з Іспанії заснували в Латинській Америці м.Кордова (в Аргентині), м.Картахена (в Колумбії), м.Валенсія та м.Барселона (в Венесуелі).

Всі вони хотіли, щоб нова їхня батьківщина нагадувала їм про стару. Але жоден з цих новоутворених народів на основі переселенців та асимільованих племен не претендували і не претендують на роль “старшого брата” щодо своїх пращурів та називатися великоанглійцями, великоіспанцями чи великопортугальцями...

У цьому, на мою думку, полягає феномен і парадокс московської (нинішньої російської) нації. Ніде в світі немає подібного прецендента, що сформувався й досі діє в Російській (Московській) державі.

Значно відміннішим був шлях Північно-Західної Русі на землях Новгорода-Великого з демократичними народними вічами (аналогічні віча мали місце на Запоріжжі в козаків). Навіть після підкорення Московщиною Новгорода Ільменського з масовою різаниною його горожан, вивезенням їх з міста, заміною корінних мешканців московськими зайдами – наступність залишається у відносно демократичніших традиціях нинішнього Санкт-Петербурга: Росія фактично має два центри, дві столиці Москву і Петербург (до речі, такі спроби придушував тиран Сталін у СРСР, коли деякі партійці пропонували оголосити Ленінград столицею Росії, а Москву - зробити столицею тільки Радянського Союзу).

Для розуміння того, чому Англія (її переселенці) породили США з високою демократією, а переселенці з Русі-України - Московщину з її абсолютизмом, тоталітаризмом, азійським деспотизмом, чому Великобританія відмовилася від імперії і нині має історичну перспективу через Британську Співдружність Націй, Європейську Співдружність, гнучко реагуючи на зміни в світі, а Московщина (Росія) далі продовжує стару збанкрутілу імперську політику, залишаючись постійно у вчорашньому дні, мусимо до цього підійти поступово.

Тому розпочнемо з розгляду думок, викладених істориком А.Печорським в розділі “Історичні вісті про Нижній Новгород”, які можна звести до наступного:

1) Поділ Русі на дві частини: північно-східну або Суздальську та південно-західну або Київську;

2) Наслідування північно-східними князями Київської Русі - заснування на півночі городів Володимира, Переяслава, Юр’єва, Галича;

3) Наслідування Новгорода Великого (Ільменського), який був підпорядкований князям Київським і заснування свого Нижнього Новгорода;

4) Пошуки “своїх” Половців серед Мордви;

5) Намагання подолати торгового суперника - Волжську Булгарію;

6) Задум підкорити своїй владі сусідні народи по аналогії з Новгородом Великим (Ільменським);.

Більшість зазначених пунктів Суздальські князі та їх послідовники зреалізували на практиці: про це ми переконалися на матеріалах розділу ІІ.

ПРОТЕ ТРЕБА ВРАХУВАТИ Й ТІ ІСТОРИЧНІ ФАКТИ, ЩО МОСКОВЩИНА БУЛА ДОЧКОЮ МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ ЗОЛОТОЇ ОРДИ, СТАЛА РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ ЛИШЕ НА ПОЧАТКУ ХVІІІ СТОЛІТТЯ (ПРИ ПЕТРІ ПЕРШОМУ), А НАПРИКІНЦІ ХVІІІ СТОЛІТТЯ (ПРИ КАТЕРИНІ ДРУГІЙ) В ІНТЕРЕСАХ МОСКОВІЇ ПЕРЕПИСАЛА ДРЕВНЄРУСЬКІ ЛІТОПИСИ У “ЛІТОПИСНІ СПИСКИ”, ЗНИЩИВШИ СТАРІ КИЇВСЬКІ ЛІТОПИСИ (Владимир Белинский “Страна Моксель”. Роман-исследование. Книга первая. Київ. Українська книга.2002р.) (7)

Для більш повної картини становлення Російської імперії з Великого Князівства Московського, яким воно було у ХVІІ столітті, нам необхідно розглянути стосунки України і Росії, але почнемо з сивої давнини.

Запрошуємо читачів ознайомитись з ІІІ-м розділом “Україна і Росія”, зокрема ДАМО ВІДПОВІДЬ на ДИВНЕ ЗАПИТАННЯ деяких сучасних “РОССИЯН”:

“ЕСЛИ КИЕВ – МАТЬ ГОРОДОВ РУССКИХ, ТО КОГДА Ж ЭТО УКРАИНЦЫ УСПЕЛИ ЕГО У НАС ЗАХВАТИТЬ? ”

“...Хто зміряє океан муки, в якому пливе Україна?

Хто опише страждання мільйонів померлих від штучного

голоду в 1933 році? Хто зможе розповісти про ридання тих,

хто був безневинно розстріляний у 37-39 роках? Хто обійме

духовним оком незміряний світ приниження, безправности,

деградації, ув`язнень, безвісних смертей, голодувань, втрати

ідеалів, - той світ, який став історичним фантомом України,

її прокляттям, її невпинною реальністю?!

Тисячі вбитих поетів, мистців, мислителів... Ще тисячі й

тисячі втомлених, підкуплених, застрашених! В той час,

як всі народи Землі прагнуть до волі і знаходять шляхи до

неї, ти, Росіє, накинула аркан на шию України і безжально

душиш її, щоб вибити з неї пам`ять про славне минуле...”

Олесь Бердник “Терновий вінок України” 7 січня 1979 року (8)

Роздіз ІІІ УКРАЇНА І РОСІЯ

ТРОХИ ПРО СЛОВ`ЯН.

Арійці. Учені довели, що українці спільно з іншими слов’янськими племенами належать до великої арійської або індоєврейської сім’ї народів, до яких належать також індійці, іранці, таджики, пуштуни, вірмени, осетини, греки, албанці, італійці, кельти, германці, литовці, латиші.

Об’єднує арійців не зовнішність, раса, а спільнота прамови. Значне число вчених вважає, що прабатьківщиною арійців була Середня та Північна Європа. Ще в доісторичні часи арійці досягли досить високого рівня культури і стали панівними в Європі та значній частині Азії.

На дуже високому рівні в праарійців була розвинена мова. Багато праарійських слів збереглося в мові литовців, слов’ян та українців зокрема. Розселюючись із своєї прабатьківщини, дійшли арійці на Сході по ріку Інд і верхів’я Паміру, зайняли Малу Азію (в Азії), а на Заході дійшли до Скандинавії, Британських островів, Атлантичного океану та Середземного моря (в Європі).

Слов’яни. Утворилися з арійських племен, які заселяли землі між ріками Одрою на Заході та Дніпром на Сході, Карпатами та Судетами на Півдні і прибалтійською смугою на Півночі, відокремившись з праарійської спільноти. Слов’яни були войовничі, сміливі, жорстокі, але при тому надзвичайно свободолюбиві. Вірили в сили природи. “Богом” звали сили доброзичливі, а ворожі людині сили звали “бісом”.

Займаючись скотарством і бджільництвом, значних успіхів досягли в хліборобстві та городництві. Для всіх слов’ян характерними є спільні назви жита, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а також рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви і т.п. З ремесел знали ткацтво, кушнірство, ковальство; користувалися сокирою, долотом, кліщами. Жили селами і оборонялися у городах, які обводили окопами. Зброєю для них були лук, стріли, меч. Рахували до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами і дверима, варити мід, виробляти з молока сир та масло. З окрас носили перстені (перст – палець) та гривні (грива – шия). Характерним для розселення слов’ян була мирна колонізація вільних просторів вздовж річок, а не військових захоплень чужих територій.

Із трьох великих мандрівок народів – германської, слов’янської та тюрксько-угорської, найспокійнішою була слов’янська, яка просувалася тихо, без шуму, без героїзму та подвигів. Похід слов’ян був етнічними хвилями у порожні, незаймані місця, може тому немає героїчного епосу.

На карті Європи слов’яни вперше окремо згадані в 2 столітті н.е. грецьким географом Клавдієм Птолємеєм під назвою венедів поруч з тавро-скитами, язигами, роксоланами, аланами, гіпонами, фінами, галіндами, судінами та іншими.

У 6 столітті н.е. греко-римські історики та географи розрізняють на заході венедів, словен (“склябеной” – грецькою, “склявені” – латинською) на південному-заході та антів на сході. Отже анти і були безпосередніми предками українського народу.

Писар одного з готських князів Йордан у 554 році н.е. казав, про антів, що вони “найсміливіші поміж венедами й живуть на лукоморі Понту (Чорного моря) від Дністра по Дніпро, які віддалені від себе на багато днів ходу”.

Грецький письменник цісар Маврикій (582-602) так писав про побут та спосіб воювання антів і словенів:

“Словени й анти, мають однаковий спосіб життя й однакові нахили, вони вільні і ніколи не даються поломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту й наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Коли б, через недбалість господаря, гість потерпів якусь шкоду, то той, що передав гостя іншому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю – пімстити кривду гостя. Тих, що попадуть до них у полон, не задержують, як це роблять інші народи, але зазначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимось викупом, повернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні і приятелі. Мають вони багато різної худоби й збіжжя, складеного в скиртах, а найбільше проса і льону. Їх жінки бувають чесні понад міру, а багато з них вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям.

Мешкають на неприступних полянах, над ріками, мочарами, озерами й часто загрожені небезпекою, кидають свої оселі, свій добуток бережуть у сховках.

Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів, в день і в ночі придумуючи над різними способами воювання. Усіх перевищують своїми способами проходити ріки і уміють дуже довго перебувати під водою. Кожен з них озброєний у два малі списи, а дехто має великі, але тяжкі до ношення щити. Вживають також деревляних луків і малих стріл, затроєних їддю.

Рідко наступають збитою лавою. У боротьбі частіше вживають засідки й підступи як силу.

Вони віроломні і нетривкі в договорах. Уступають радше перед страхом, аніж подарунками. А коли порізняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку і ніхто не хоче уступити другому (Минуло майже 1500 років, але ця негативна національна риса залишилася незмінною – В.К.-).

Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не перешкоджає підбурити одних проти одних чи то слушністю, чи то подарунками, головно тих, що живуть поблизу границі (підкреслення моє – В.К.-).

Оселі слов’ян та антів розташовані понад ріками; одні з другими стикаються, а ліси й багна недалеко, то про ворожий напад дуже скоро довідуються і тікають з майном. Тоді молодь, позбувшись страху, нападає нишком і вибиває наших вояків. У таких випадках треба всіх боєздатних негайно вбивати”...

СЛОВ`ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА.

В 9 столітті н.е. над Ільменським озером на півночі жили словіни, на південь від них, поміж Чудським озером, верхньою Волгою та Дніпром – кривичі, над Західною Двіною – полочани, у басейні верхів’я Оки – вятичі, на південний захід від них, поміж Дніпром і Сожем – радимичі, на північний захід від них, над Прип’яттю і Березиною – дреговичі.

На південь від них жили східнослов’янські племена, терен яких став місцем формування українського народу. Це: деревляни, що жили поміж Горинню, Прип’яттю, Дніпром та Тетеревом; поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпенню та Россю, з центром у городі Києві; сіверяни – на лівому березі Дніпра, по ріках Десні, Сеймі і Сулі в нинішній Чернігівщині, Сумщині та Полтавщині; дуліби, бужани або волиняни, жили за Случчю в нинішній Волині, Холмщині та Підляшшю; тиверці поміж Бугом та Дністром; уличі – над морем, поміж Дніпром і Бугом та хорвати у верхів’ях Прута, Черемоша, Тиси у нинішній Галичині, Буковині і Закарпатті (нині тут проживають гуцули, етнічні українці –В.К.-).

В зв’язку з вигідним географічно-господарським положенням ядром формування української державності стали поляни та город Київ. Вони осіли над “великим шляхом із варяг до греків” – над Дніпром, у місці, де вливаються до нього найбільші притоки – Прип’ять і Десна. В полянських руках опинився такий важливий осередок, як Київ, в якому з давніх давен скупчувалася торгівля з норманами, варягами на півночі та заході, хозарами, а через них з арабами на сході і нарешті з Візантією на півдні, а через неї з усім іншим культурним світом. Товар, що спливав до Києва водами Дніпра та його приток, йшов по Прип’яті та Бугу у привіслянські землі, через Західну Двіну, Ловіть та інші ріки до Балтійського моря, а Десною і Сеймом у землі над Окою, Волгою та Доном.

У Києві перехрещувалися і сухопутні шляхи на Галич і Угорщину через Білгород і Василів, на Волинь і Польщу через Білгород і Корчеськ, на Поволжя через Чернігів і Курськ, на нинішню Донеччину через Переяслав на південь, до Чорного моря трьома шляхами, що їх літопис називає – грецьким, соляним та залізним.

Це корисне економіко-географічне положення дало полянській землі провідне значення у Наддніпрянщині, а згодом зробило її осередком Київської Русі – першої великої Української Держави.

Не так вже й давно ми відзначили 1500-річчя Києва, коли мною були написані такі рядки:

І “Нижче місця того, ІІ Став із зруба полян

Де Десна у Дніпро Стольним градом слов’ян

Влила чисті свої всі води, І піднявся для руської слави

На шляху із Варяг На Дніпрових горах

Виріс славний наш град І у хлібних ланах

Той, зо зміг об’єднати народи. Вічна сила твоєї держави.

III До твоїх берегів IV Тут ходив Святослав

І до наших хлібів Мудрим був Ярослав

Орди йшли із пустель азіатських І хрестив Володимир Великий

І об мури міцні, Необачний Богдан

Об ті стіни твої, Та Софійський майдан

Били вої ханів бусурманських. Мають разом стояти навіки.

V Батьку східних слов’ян VI Пам’ятають завжди

Ти у праці краян Твої славні сини,

Вкотре виріс для нашої слави Що у дружбі вкраїнська є сила.

На Дніпрових горах І щоб нас вороги

У заводах й цехах Подолать не змогли

Знов примножуєш силу держави. Ти міцній, Українонька мила!

Плем`я сіверян жило на лівому боці Дніпра, над Десною, Сеймом і Сулою. Сівер означає північ: може і звідси пішла назва сіверян, що в перші часи слов’янського розселення зайшли найдалі на північ. Територія їх сягала у великі лісові пущі над Десною та її притоками. З лісової смуги сіверяни виходили й на південь у луги, переходили ріку Сулу й ішли далі у степи. Слов’янська людність на Лівобережжі сягала далеко на південь, аж по Дон і Донець та Азовське море. За деякими даними, з Донеччини слов’яни досягли ще далі аж - до гирла Волги та Каспійського моря.

На захід від полян жили деревляни. Їх поселення були над Прип’яттю та її південними притоками. Назву деревлян літописець виводить від лісів, у яких вони мешкали: край цей називали навіть “Деревами”. Деревляни були відрізані від цілого світу, навіть до недалекого Києва дороги не було. Жили простим життям, займалися найбільше ловецтвом та рибальством. Хати їх були покриті стріхою, в дахах роблено голубники для голубів. Це плем’я було таке прив’язане до своїх звичаїв і давнього устрою, що дуже неоохоче ставилося до спроб об’єднання з Києвом: Ігор і Ольга мусили вести з деревлянами криваві війни.

Над Чорним морем, від Дніпра по устя Дунаю були оселі уличів і тиверців. Уличі або угличі проживали тільки над Дніпром, на низу, а пізніше перейшли на Буг і Дністер, під тиском кочівників-степовиків.

Про тиверців відомо ще меньше. Можливо, що давні їхні поселення були над Дністром, який греки називали Тирас (на річці Буг є містечко Тиврів, що нагадує їх ім’я), а пізніше дійшли вони аж до Дунаю.

Найбільше ці племена займалися ловами і скотарством. Але пізніше під тиском кочівників тут виживали лише мужні люди, що легковажили на різну небезпеку й у боротьбі шукали собі прожитку. В дещо пізніші часи, в ХІІ-ХІІІ століттях, тут, у чорноморських степах, жили таємничі бродники, плем’я українського роду, які вміли встояти серед грізних хвиль чужостороннього наїзду й утримували в диких полях традиції слов’ян – гідних попередників козаків-запорожців.

Уличі та тиверці були посередниками між грецькими поселенцями на березі моря та іншими слов’янськими племенами. Через них ішли до віддалених племен усякі грецькі вироби: посуд, металеві предмети, одяг, прикраси. Під тиском кочівників вони відступали на північ, у безпечну лісову смугу. Лісові землі були немов збірником, де переховувалася сила українського народу у грізну годину; а коли у степах ставало спокійніше, ворожі орди слабли, сини і внуки переселенців знову поверталися на давні місця. Інша частина степових слов’ян пішла до Карпат і осіла в семигородських городах та на Закарпатті.

В басейні Буга мешкало плем’я дулібів, які, як і їх сусіди деревляни, жили в великих лісах і також мало зазнавали впливу іншої культури. В VI столітті дуліби підпали під владу аварів (обрів), які знущалися над сумирними дулібами і навіть запрягали до возів дулібських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду (Можливо, один із аварських “слідів” проглядається у чорнявих, карооких, горбоносих гуцулах, які нині зустрічаються серед своїх білявих, сірооких, прямоносих мешканців Карпатської Гуцульщини? – В.К.-).

Мешканці Побужжя називалися також бужанами: і нині над Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна там було багато городів, що стояли або на високих горбах серед лісу, або на островах серед непрохідних боліт і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племені волинян і цілій волинській землі. На захід від Буга над р.Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву Червенських городів.

Серед слов’янських племен наш найдавніший літописець згадує також ___хорватів, а ще пізніше, що Володимир Великий в 993 році ходив походом на хорватів. Важко визначити точну межу їх розселень, але відомо, що жили вони з обох боків Карпатських гір (нинішні Галичина, Буковина, Закарпаття) і частина їх у раннє середньовіччя переселилася в нинішню Хорватію на Балкани.

Слов’яни жили родами – основною і найменшою клітиною громадського ладу. Роди об’єднувалися в племена. Людей, які належали до племені, об’єднували чи відрізняли від інших три головні прикмети (ознаки): спільне походження, звичаї і територія. Наприклад, радимичі називали своїм предком якогось Радима, вятичі велися від Вятка (Подібні легенди є у західних слов`ян – поляків і чехів, предками яких були брати Лех і Чех, згідно з чеським письменником Алоїсом Ірасеком... – В.К. -). Літописці відрізняють спосіб життя полян, сіверян, древлян, їхні звичаї, подружжя, тощо. Такі ознаки ще й нині збереглися в Карпатах, де маємо етнічних українців: гуцулів, бойків, лемків, які відрізняються від інших українців одягом, способом господарства, будовою осель, обрядами, говором, піснею (можна вважати їх окремими племенами). Також на Поліссі, над Прип’яттю, збереглися поліщуки, з окремим своїм способом життя., значна частина з яких нині проживає в Білорусії і є дуже сильно зрусифікованою. Ці етнічні особливості стараються використати різні зайди, окупанти, які намагалися переконати лемків, що вони “є поляками, яких українізували” чи гуцулів, що вони “є даками, які забули свою мову” (даки – предки нинішніх румунів –В.К.-), а поліщуків, що вони “є білорусами”.

На відчуження племен впливали перш за все географічні фактори: ліси, болота, озера, ріки, гори. Кожне плем’я займало відокремлену географічну країну, живучи вздовж значних річок, як основних транспортних артерій тих часів: деревляни над Прип’яттю, дуліби над Бугом, сіверяни над Десною, поляни над Дніпром.

УКРАЇНА В ТІ ЧАСИ ВИГЛЯДАЛА ЯК МОЗАЇКА, СКЛАДЕНА З РІЗНОРОДНИХ І РІЗНОБАРВНИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ, - ЛЕЖАЛИ ОКРЕМІ, НЕЗВ`ЯЗАНІ ЗЕМЛІ, ЧЕКАЛИ НА СИЛЬНУ РУКУ, ЩО ЗВЕДЕ ЇХ В ОДНУ ЦІЛІСТЬ.

Основою громадської організації був рід зі своїм старшиною – начальником. Старшина мав владу над родом, але у найважливіших справах радився з членами свого роду. Це було справжнім громадянством: невеликі громади-роди вирішували самостійно свої справи.

Слов`янська рада звалася вічем. Віче проводилося усталеним порядком: перший голос мали старшини, пізніше інші члени громади. Рішення було обов’язковим для всіх. Ради трималися солідарно, могли проходити й до тіснішого союзу, але більш широкі об’єднання рідко були тривкими. “Вони не мають одної влади й живуть у ворожнечі з собою... Багато в них старшин і вони не живуть у згоді з собою” – писав про слов’ян грек Маврикій. На жаль, слов’яни є буйними, непоступливими, замилуваними у свободі і тому рідко могли спромогтися на спільний узгоджений виступ. Але так не могло тривати вічно. Сусідні народи розвивалися і чужі впливи доходили до Русі-України через торгівлю та військові походи.

Українська земля лежала на перехресті важливих торгових шляхів між північчю і півднем, сходом і заходом: ріками Волгою, Дніпром, Доном, Дністром можна було дістатися до Неви, Двіни, Німану, Бугу, Вісли, з’єднавши Чорне, Азовське та Каспійське моря з Балтійським, а притоки Дунаю дозволяли досягнути центральну та західну частини Європи.

На Україну добиралися греки, римляни, араби, євреї, хозари, перси, візантійці, скандінави - про що свідчать численні знахідки скарбів, чужосторонніх монет, зброї.

Зі сходу торговий шлях пролягав з Туркестану й Персії на Каспій, а звідти на Волгу та Дон. Це шлях, яким йшли перси, араби і наші найближчі сусіди хозари. Вони йшли за шкурками соболів, горностаїв, бобрів, куниць, вихухолів, білок, також за воском, медом, риб’ячим жиром, невольниками, а привозили з собою прикраси, зокрема намиста для жінок, зброю, гарпуни для риболовлі.

З чорноморських грецьких колоній, з Криму, з Візантії торгівля йшла Дніпром. Грецькі купці купували ті ж товари, а привозили матерію, посуд, прикраси, зброю, сіль. З степів до слов’ян йшла худоба, коні. Північні, скандінавські країни мали на продаж залізні вироби, особливо мечі і списи, а взамін брали хутра. Із західних країн Чехії та Німеччини привозили зброю, а купували невільників. Торгівля впливала на всі племена, але найбільше на ті, що мешкали на торгових шляхах, зокрема полян на Дніпрі.

Одночасно зростала й загроза ворожих вторгнень, що змушувала слов’ян боротися. Слов’яни, як каже Маврикій, “не дали наломитися в ярмо чужої влади”. Під загрозою неволі і знищення почали організовуватися.

Ще й нині залишилася величезна кількість городищ, земляних укріплень: в Київщині їх біля 450, Волині – 350, Галичині – 100 і т.д. Все те є залишками слов’янських городів. Стоять вони на недоступних горбах, над ріками, над багнами, на островах. Мають, як правило план кола, часом по 2-3 оборонні вали. Вали мали укріплення у вигляді частоколу з дубових колод. Так багато городів мала Україна, що скандинави (варяги) звали нашу Україну “землею городів”.

Городи стали зародками сильнішої влади. Плем’я, яке мало на своїй землі добре укріплені городи, не тільки не боялося сусідів, але й саме могло їх собі підкорити. Старшина, що володів таким городом, ставав старшиною усіх сусідніх родів, їхнім князем. Коли город мав вигідне не тільки стратегічне, але й торгове положення, наприклад, над великою сплавною рікою або на перехресті шляхів, то владу князя визнавали у цілій окрузі.

Столицями цілих округ стали такі важливі і сильні городи як Київ та Переяслав над Дніпром, Чернігів над Десною, Турів над Прип’яттю та Волинь над Бугом, пізніше Галич над Дністром.

2. УКРАЇНА В ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Провідну роль у первісній організації древньої київської землі мали, як і в інших слов’янських племен, старійшини, старці або як їх ще називали більші люди (“боляри”), з чого потім пішла назва бояри. Це була місцева аристократія города, яка мала вплив і на околиці, “пригороди”. Найважливіші справи вирішувалися на вічу, що відбувалося на майдані посеред города.

Військові сили були зорганізовані за десятичною системою (десятник, сотник, тисяцький). У важніших городах Києві, Вишгороді, Білгороді були тисяцькі, які старшували над округами, що звалися тисячами. Тисяцьким підлягали соцькі, десятники або старости, що були старшинами маленьких округ.

Влада у Києві у перші роки не поширювалася далеко. Під його впливом були тільки поляни, північною природною межею була річка Ірпінь, на півдні річка Стугна, а трохи згодом Рось.

Найдавніший літопис згадує, що поляни були під владою хозар. Хозарська держава на початку VІІІ ст.н.е. розширила свої межі від Каспію та Волги до Дону і Дніпра. Спочатку вони підкорили вятичів, сіверян, радимичів, а потім і полян.

Хозарська влада не була мабуть важка, бо хозари не вмішувалися у внутрішні відносини підкорених племен, а тільки стягали з них данину. Вятичі платили шеляг від рала, поляни, за словами літописця давали меч з кожної хати. Від хозарів залишився титул “великого кагана”, яким літописець називає пізніше Володимира Великого і цей вислів зустрічається і в “Слові о полку Ігоревім”.

Наприкінці VІІІ століття н.е. з холодної Скандинавії в пошуках кращої долі та пригод масово почали виходити відважні варязькі дружини під проводом своїх ватажків – кунінгів (князів) і човнами досягли інших країн: Данії, Британії, Франції, Іспанії і Середземним морем аж до Малої Азії. Вони навіть досягли Ісландії і вперше, перетнувши Атлантичний океан, висаджувалися в Гренландії, на побережжі Ньюфаунленду та Лабрадору (нинішня Канада) в Північній Америці /Їхні саги згадують таємничу землю “вінланд” – винну землю, де ріс не то виноград, не то смородина і на п`ятсот років випередивши знаменитого Христофора Колумба, який вдруге відкрив Америку лише в 1492 році... Вперше Америки досяг Ейріх Рижий близько 1000 року н.е., згідно з працею (К.В.Керам “Первый американец. Загадка индейцев доколумбовой эпохи”. Москва. Издательство “Прогресс”. 1979г.) (9)... - В.К.-/. Аналогічно варяги плавали внутрішнім нинішнім Балтійським морем, а потім руслами великих рік досягали далеких глибин Східної Європи.

Варяги були не лише відважними мореплавцями, але й не менш відважними воїнами, розбишаками-розбійниками і навіть купцями. Жадоба до слави та багатства кликала їх на пошуки нових земель, нових народів. Вони були лицарями – сміливими, кмітливими, відчайдушними, не боялися смерти. Вмерти в бою зі зброєю в руках вважалося найбільшим щастям, і вікінги вірили, що тоді вони підуть до бога Одина, ставши на тому світі безсмертними. Разом з тим, вони були і практичними купцями: невільників та іншу здобич, висилали великими транстпортами до країн, де можно було їх корисно продати.

У Східній Європі варяги спочатку запанували на прибалтійському узбережжі, а потім ріками Німаном, Західною Двіною та Невою, системою їх приток та озер досягли глибинних слов’янських земель.

Прихід варягів літопис / посилаємось на (10) –В.К.- / подає так, ніби слов’яни самі запросили варягів до себе. Не будемо про це дискутувати, але літопис стверджує, що три брати варяги з своїми родами і стали князювати: Рюрик в Новгороді, Синеус на Білозері, Трувор в Ізворську на самому північному заході слов’янських поселень у словен та вже залежних від них деяких угро-фінських племен: воді, вепсів, мері. Візантійські письмові джерела про норманів на слов’янських землях згадують як “Варангой Рос”. Але назва Русь прижилася в околицях Києва, на полянській землі і на думку академіка М.Грушевського є місцевою, а не принесеною назвою, про що свідчать співзвучні назви: ріка Рось, а нині відомі ще і Роська, і Раставиця... Отже за М.Грушевським “малий трикутник між Дніпром, Ірпінем і Россю є центр історичного життя нашого народу і вихідна країна його імені, - се Русь властива”.

Опанувавши Новгород, варязькі дружини попрямували на південь через Ільменське озеро, річку Ловать, а з її верхів’я до витоків Західної Двіни та Дніпра. На низькому вододілі цих рік був так званий волок: човни сушею перетягалися від однієї ріки до іншої, мабуть на наперед підготовлених круглих вальцях (що пізніше не раз застосовували запорізькі козаки на своїх чайках – В.К.). Далі вікінги Дніпром переходили землі кривичів, радимичів, дреговичів, деревлян та полян, а тоді через дніпрові пороги, до лиману і на простори Чорного моря. Цей славний “путь із варяг в греки”, шлях з Балтійського до Чорного моря. Варяги не були першовідкривачами цього шляху, але після них цей шлях вже ніколи не переривався.

Мов повінь з гір, так несподівано варяги впали в Чорне море.

Ось яке зберіглася оповідання про їх напад на початку ІХ століття на місто Амастриду в Малій Азії, неподалік від Синопу (на який пізніше не раз налітали своїми чайками запорожці – В.К.-): “Напали варвари Рос, нарід, як то всі знають, жорстокий і немилосердний, що не знає ніякої ласки для людей. Подібні до звірів своєю вдачею, нелюдськими своїми вчинками, самим виглядом виявляють жадобу крові, не мають втіхи ні в чому, тільки в убиванні. Оцей нарід, погибельний і тілом і іменем, почав руїну від Пропонтиди (Мармурове море – В.К.-), перейшов дальше побережжя і дійшов до батьківщини святого; вирубував немилосердно усіх без різниці статі і літ, не жалів старих, не минав дітей, але всім ніс смерть озброєною рукою. Руйнує церкви, поганить святощі; ставить свої вівтарі, складає беззаконні жертви; шанує сіножаті, джерела і дерева”.

Про аналогічні напади збереглися письмові свідчення у Сурожі (нинішній Судак – В.К.-) в Криму про спустошення варягами кримського узбережжя від Корсуня (поблизу нинішнього Севастополя на мисі Херсонес – В.К.-) аж до Керчі.

Подібних нападів було безліч і напевне тому нинішнє Чорне море отримало назву Руського моря. Ця назва зустрічається в літописі і в західних письменників. З варягами з’явилася нова сила, що надалі істотно впливала на долю цих причорноморських країн.

До речі зауважу, що чотири сторони світу у різних народів мали свої кольори. Так, у персів (а від них і у турків-османів) північ відповідала чорному кольору (звідси пізніше Руське море на північ від нинішньої Туреччини стало називатися – Чорним), південь відповідав червоному кольору (тому маємо нині і Червоне море на південь від османських володінь між Аравійським півостровом та Африкою), а заходові відповідав білий колір (тому турки і нині Середземне море називають Білим морем, яке лежить від Туреччини на заході).

По аналогії дозволю собі висловити припущення, що назва Біла Русь (Білорусія) має те саме пояснення, бо розташована на заході східнослов’янських (руських) поселень. Зустрічається і назва Червона Русь, за яку вважали тодішні південні землі Русі (для нинішніх районів Галичини та інших прилеглих земель західної України) (– В.К.-).

Варяги поступово опанували й городи на берегах Дніпра. Напевне, спочатку був Смоленськ і Любеч, а пізніше настала черга Києва. Відомими залишилися імена Аскольда і Дира, які княжили в Києві. Ім’я Дира згадує арабський письменник Масуді. “Перший між королями слов’янськими то король аль-Дир. Він має великі міста, великі залюднені оселі; в столицю його держави приходять мусульманські купці з різним крамом”.

Часи Аскольда і Дира були початком могутності Київської Держави. Київ вперше виступив не тільки як торговий город, не тільки осередок землі полян, але вже як центр наддніпрянської держави, яка володіла військовою силою і могла конкурувати навіть з Візантією (морський похід Русі під Царгород в 860 році; перемога в 866 році над печенігами).

Після смерті Рюрика в 879 році у Новгороді, владу перейняв рішучий і енергійний Олег, опікун неповнолітнього сина Рюрика Ігоря, який вирішив усунути з Києва Аскольда і Дира, згадавши їх просте (не княже) походження.

В 882 році Олег на чолі великого війська з варягів, чуді, мері та із слов’янських племен, зокрема кривичів, здобув Смоленськ, Любеч і підійшов до Києва. Аскольд і Дир були вбиті: залишилися про них лише могили Аскольдова на Угорськім та Дирова неподалеко від пізніше побудованої св.Софії, за церквою св.Ірини.

ДЕРЖАВА ОЛЕГА

Часи князювання Олега згідно літописів 879-912 роки.

Олег був відважний лицар – вікінг, водив війська у далекі, заморські походи, добре правив своєю землею і зумів різнородні племена скувати в одну міцну державну цілість.

Після оволодіння в 882 році Києва та полянської землі Олег в 883 році наклав данину на деревлян, в 884 році піддалися й сіверяни (хозарська держава вже почала занепадати), в 885 році – радимичів. Ходив походами на уличів та тиверців, але не зумів їх покорити. Зате уличі, тиверці, дуліби і хорвати стали союзниками київського князя.

Держава Олега сягала від Балтійського моря і Новгороду до середини Дніпра. Олег столицю переніс до Києва і сказав: “Це буде мати городів Руських”.

Олег оволодів торгівлею на шляху із варяг у греки, відтіснивши хозарів.

Нижче Києва треба було долати сім порогів, минати острів Хортицю, лиман Дніпра, острів Березань, лиман Дністра, гирло Дунаю, а далі болгарським узбережжям до Константинополя. Дорога була дуже важкою, повною небезпек, головно через печенігів.

Олег розпочав з Візантією війну, щоби присилувати Царгород до зміни торговельної політики на користь Русі. Похід відбувався в 907 році. У війську були варяги, поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці, хорвати, радимичі, вятичі, кривичі, чудь і меря. На 200 човнах було по 40 людей, а берегом йшла кіннота.

Візантія попросила миру. Олег зажадав контрибуції. Був складений дуже вигідний договір для Русі. Другий, ще конкретніший договір був складений в 911 році. Цей договір на довгі двадцять років забезпечив дружбу і навіть союз Русі та Візантії. Олег прибив свій щит на ворота Константинополя (Царгорода).

З 909 по 913 роки відбулося кілька походів руських вояків Доном та Волгою до Каспійського моря. Найбільший похід 913 року закінчився великою здобиччю (досягли аж території нинішнього Азербайджану), а на зворотньому шляху були розбиті хозари. Легенда гласить, що Олег отримав смерть від свого коня і був похований на горі Щекавиці.

ІГОРЕВА ДЕРЖАВА

Ігореве княжування припадає на 913-945 роки. Ігор упокорював деревлян, потім уличів. У більшості городів княжать ще варяги, але ім’я сина Ігоря Святослава та ім’я князя Предслава вказують на те, що поступово, варяги починають слов`янщитися.

В 941 році відбувся похід Ігоря на Царгород, але невдалий, бо греки підпалили його флот. Згубили більшість кораблів та людей і лише з десятьма кораблями Ігор доплив до Азовського моря. Через три роки в 944 році відбувся похід Ігоря на Царгород. Новий договір, підписаний на Дунаї, не був вдалим: Русь відмовилася від Криму до устя Дніпра, торгівля з Візантією була обмежена.

В 944-945рр. Відбувся піший похід Ігоря на Каспій та Закавказзя, вздовж Кавказу, пристали до них алани та лезгини. У Дербенті військо пересіло на човни і поплило морем до устя Кури вже за Кавказом. Повернулося з багатою здобиччю. Ігор загинув в 945 році під час збору данини з деревлян під Іскоростенем (нинішній Коростень – В.К.-).

ПРАВЛІННЯ ОЛЬГИ

Ольга правила в 945-960 роках під час малолітства Святослава. Перш за все вона помстилась за смерть свого чоловіка і остаточно підкорила деревлян.

В 957 році Ольга відвідала Константинополь і повернулася з великими дарунками, прийнявши християнство, всупереч поглядам дружини та народу. Але Царгород не вислав на Русь своїх священиків, боячись, напевне, що Християнська Русь стане для нього ще небезпечнішою. Тому Ольга посилала посольство до Німеччини та приймала священиків від цісаря Оттона (тоді церква ще була єдиною – В.К.-).

Ольга померла в 969 році у Києві, заборонивши робити над собою тризну. Ховав її християнський священик.

ЗАВОЙОВНИК СВЯТОСЛАВ

Ольга в останні роки свого життя вже не княжила сама, а віддала провід держави синові Святославові. Святослав був найбільш помітнішою, лицарською, благородною постаттю між першими володарями Київської Держави.

В жилах його ще текла варязька кров Рюрика, Ігоря, але ім’я він мав вже слов’янське.

Ось що оповідає нам літописець (10) про цього князя: “Коли князь Святослав виріс і став мужчиною, почав збирати багато хоробрих вояків, бо сам був хоробрий і легкий, ходив як леопард і багато воював. Не возив за собою возів, ні казана, не варив м’яса, але різав тоненько чи конину, чи воловину, чи дичину, пік на вуглях і так їв. Не мав і шатра, а стелив на сон конячу опону, а в голові сідло. Такі ж були і його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: “Іду на вас! ”

Свою діяльність розпочав з походів на схід, продовжуючи почате батьком Ігорем. На сході Донщина, Поволжя були під владою хозарів, які мали успіхи в торгівлі, контролюючи землі на Волзі від Каспію та Кавказу до землі вятичів, волжських болгар та Уралу.

У верхів’ях Оки він визволив з під залежності хозарів, вятичів, а тоді на середній Волзі відкорив болгарів, заволодівши волжською торгівлею. Шлях на Хозарію був відкритим. Далі впало місто Саркел (Біла Вежа) на переході між Доном та Волгою. Тоді настала черга хозарської столиці Ітилю (в усті Волги поблизу нинішньої Астрахані). Тут був основний торг арабськими та перськими виробами – шовкової тканини, зброї, металевого знаряддя, прикрас; з Ітилю товари йшли далі на захід, а з півночі надходили – шкіри, хутра. Святослав, здобувши Ітиль, не полишив каменя на камені. Сповнилося давнє хозарське пророцтво, що поляни з своїми обосічними (на два боки – В.К.-) мечами, переможуть хозар, які мають шаблі гострі тільки з однієї сторони, - київський князь добув землю народу, що колись володів Києвом. Повертаючись з хозарського походу, вздовж Каспійського моря і Кавказу вої Святослава перемогли в боях племена ясів (осетинів) і касогів (черкесів). Ці походи відбулися в 964-968 роках. З іншого боку, падіння Хозарії відкрило шлях іншим степовикам з Азії до Європи.

На початку Х століття більша частина Балканського півострова була в руках молодого народу турецького походження болгарів, які в V-VІ столітті перейшли з Азії через українські степи на нижній Дунай, асимілювавшись серед підкорених ними ж місцевих слов’ян, перебравши їхню мову, утворивши сильну державу. Болгарські князі прийняли титул царів і вимагали від Візантії великої і тяжкої данини, а один з болгарських царів відважився навіть просити руки візантійської цісарівни і Царгород був вимушений задовіольнити його вимогу.

Візантія, найстаріша держава тодішнього світу, вважала це великою ганьбою для себе і шукала способів, щоб знищити Болгарію.

Очі Візантії були звернуті на Русь, яка вже довгі роки допомагала їй, не боронячи варягам ходити на візантійську службу. До Києва приїхав грек Калокір, син херсонеського намісника, чоловік хитрий і сміливий, добре обізнаний зі слов’янськими справами. Привіз багаті дарунки – півтори тисячі фунтів золота, представившись довіренним представником Никифора Фоки.

Він заохочував Святослава до походу на Болгарію. Вихваляючи цю багату землю: з Греції туди приходять дорогі тканини, золото, вино, овочі, з Чехії й Угорщини срібло і коні, з України шкіри, віск, мед, невільники; хто тут є володарем, має всього доволі. Пропонований план передбачав удари з двох боків: з Русі та з Візантії. Переможці поділяться здобиччю, а Болгарія перестане існувати. Крім того, Колокір мав далеко ідучі види і на візантійську корону.

Святослав на чолі 60000 війська вирушив на Болгарію. Зійшлися за Дунаєм під Доростолом (нинішня Силістрія – В.К.-).Болгари не витримали руських мечів і побігли. Поразка була страшною та несподіваною. Цар Петро захворів і за кілька днів помер. Руські війська город за городом зайняли 80 болгарських городів.

Цісар візантійський Никифор, маючи на півдні проблеми з арабами, а у власній країні голод, страшенно налякався, що сам накликав такого грізного суперника до свого порогу. Але Святослав вимушений був повернути на Україну, бо прийшла звістка про напад печенігів.

Печеніги – це орда турецького походження, яка кочувала над нижньою Волгою, але в Х столітті їх витіснили хозари і вони розселилися в причорноморських степах на захід від Дону. Ділилися на вісім “колін” або орд, з яких 4 розмістилися на схід від Дніпра, а ще 4 – на захід.

Тому торгівля Дніпром і Чорним морем стала загроженою печенігами і дуже небезпечною. Кочовища печенігів відрізали Русь від Чорного моря.

Печеніги обступили Київ великою силою. Ольга з онуками Ярославом, Олегом і Володимиром зачинилася в городі. Тільки допомога воєводи Претича, війська якого печеніги прийняли за Святославові, зняло осаду. Кияни вислали тоді вістку до Святослава з попередженням про небезпеку: “Ти, княже чужої землі шукаєш і бережеш, а своє мало не втратив”. Це вказувало, що варяги в Києві втрачали своє значення, вже мали слово місцеві “лучші люди”, купці і бояри: вони бажали миру й оборони від кочівників, а далекі походи для слави і здобичі їм вже не подобалася.

Святослав повернувся до Києва і впорядкував справи, розділивши землі між синами, а для помочі їм призначив бояр-намісників. Готувався знову на Болгарію, але залишився через хворобу Ольги, а поховавши матір, знову вирушив на Болгарію: “Нелюбо мені в Києві. Хочу жити у Переяславі над Дунаєм. Це середина моєї землі”.

У другому поході знову довелося приступом брати болгарські городи. Пострахом та жорстокістю утримував болгар у покірності. У Филипополі взяв у полон 20000 людей і велів покарати їх смертю – насадити на палі. Городи, знищені Святославом, залишалися порожніми в руїнах. На цей раз Святослав не зупинився, а пішов далі на Візантію, попередивши греків: “Іду на Вас”. Новий цісар Іван Цимісхій, вбивця цісаря Никифора, став просити миру. Але Святослав, прийнявши гордо візантійське посольство, заявив, що не піде з цієї багатої землі інакше, як за великою грошовою платою, нехай греки викуплять міста, які втратили, заплатять і за бранців. Якщо не захочуть платити, то нехай геть забираються із Європи, бо не мають тут що робити і досить з них буде Азії.

Цісар пробував погрожувати, на що Святослав відповів: “Ми скоро самі розставимо наші шатра перед воротами Візантії і обставимо місто немов міцним валом. А як він схоче боротися з нами і виїде назустріч, сміло приймемо його і ділом докажемо, що ми не якісь голодранці, а лицарі і зброєю поконаємо ворога. Невже цісар уважає нас за жіноцтво, у запічку виховане і хоче нас настрашити байками, як немовлят? ” Святослав зі своїми полками зайняв Тракію і рушив на Царгород. Під Аркадіополем (нині Андріянополь – В.К.-) відбулася битва, яку виграли греки.

Руське військо вимушене було відступити за Балкани до Болгарії. Греки стали підбурювати болгарів на спільний виступ проти Святослава. Цимісхій напав на болгарську столицю Преславу і з великими втратами захопив її у старого воєводи, що воював ще з Ігорем. Свенельду вдалося прорватися з частиною вояків з оточення і вийти до Святослава.

Далі відбувся бій під Доростолом (нинішня Силістрія – В.К.-) над Дунаєм. Бій тривав кілька днів з перемінним успіхом. Греки на кораблях Дунаєм привезли і гармати, які стріляли з використанням пороху. Загинув воєвода Сфенкел, “якого Русь уважала третім по Святославі”. Загинув і воєвода Ікмор, що мав перше місце по Святославі.

Вночі Русь справляла похорони своїм покійникам: “Як настав повний місяць, вони вийшли на рівнину (з города – В.К.-) і шукали своїх мерців. Поскладали їх під мурами, багато вогнів розложили і палили тіла. По звичаю предків забивали багато невільників, чоловіків і жінок на пошану мерцям, топили у Дунаї дітей і півнів пускали з течією...” Понурі, суворі обряди... Далеко від батьківщини, на берегах Дунаю нащадки варягів складали старосвітські криваві жертви...

Важкі невдачі влинули на Святослава, але він не розгубився, а скликав старшину на раду. Були різні думки і про втечу і про мир, а Святослав поклав свою крапку: “за нашим військом завжди йшла така слава, що без труда ми підбивали сусідні народи і без пролиття крові тримали у неволі цілі краї. Пропаде та слава, якщо соромно уступимо перед греками. Від предків дістали ми мужність, пригадаймо ж, яка непереможна була до тих часів наша сила і міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай втікачами йти до дому! Нам або жити з перемогою, або славою полягти, як слід хоробрим мужам! ” Русь потіснила греків і тільки буря, засліпивши очі наступаючим воякам, допомогла грекам, які перегрупувавши свої лави відтіснили руських вояків назад у місто, причому Святослав був поранений.

Греки хотіли перехитрити Святослава, вивідати про чисельність війська, яке у нього залишилося. Але це не вдалося і 24 липня 971 року обі сторони склали договір про мир. У Святослава з 60000 вояків залишилося 22000, яким цісар дав збіжжя на дорогу.

Потім відбулася зустріч Святослава з цісарем, яку описав очевидець Лев Диякон: “Виглядав Святослав так: середнього зросту, не надто високий, але й не низький, брови мав густі, ніс короткий, бороду оголену, на верхній губі густі й довгі вуса, голова зовсім обголена, з одного боку висів чуб, що означає значний рід; шия здорова, плечі широкі і взагалі добре збудований. Видавався якийсь понурий і дикий. В однім вусі висів золотий ковток, оздоблений двома перлинами з червоним гранатом посередині; одяг на ньому був білий і нічим не відрізнявся від інших окрім чистоти. Приїхав звичайним човном, тримав весло і веслував з усіма іншими” (Чим не запорожець з ХVІІ століття?! – В.К.-).

На зворотній дорозі на човни Святослава в гирлі Дніпра чекали печеніги. Допливши до порогів, Святослав вимушено відплив назад в устя Дніпра, де зазимував. Зимівля була важка, настав голод. Весною Святослав знову рушив Дніпром, але печеніги чатували на нього на порогах. Довелося прийняти бій, в якому хоробрий Святослав загинув. Тільки невелика частина війська на чолі з воєводою Свенельдом досягла Києва. Святослав діяв за принципом: “Поляжемо, а не осоромимо землі нашої”.

Загинув Святослав і навіть тіла його не поховали. Печенізький ватажок зрубав йому голову і з черепа наказав виробити собі чашу. А по чаші зробили напис: “Так буде кожному, хто не пильнує своєї землі, а чужої шукає”. Можна сумніватися чи був такий напис...

Цими словами (легендою –В.К.-) тодішнє громадянство осудило походи Святослава. Безнастанні війни втомили всіх, а народ бажав спокою за будь-яку ціну. Масу крові було пролито: кістки варягів і слов’ян біліли по далеких бойовищах, а безпосередньої користі Русі від цього не було. Так закінчувалася певна епоха Руської Держави.

Наступники Святослава мусили вже дослухатися голосу рідної землі, громадянства і перейти до мирної політики, до щоденної кропіткої праці.

Але ця доба завершилася формуванням держави – Київської Русі, відбулося об’єднання слов’янських племен в одну цілісність з господарськими, торговельними зв’язками, з єдиним устроєм і єдиним правом.

Доба перших київських князів коштувала для нашого народу багато крові, трудів і страждань, але вона заклала основи державності.

А головне склався наш руський, український національний характер: до спокійної, певної себе але занадто консервативної і мирної слов’янської вдачі варяги додали елемент відваги, войовничості, підприємливості. Честь, слава, вірність батьківщині, зневага смерти, лицарство – ось що характер