Розділ 2. Розвиток європейської економічної інтеграції

Економічна інтеграція стала провідним напрямом реалізації європейського проекту. Відповідні інтеграційні процеси розвивалися у напрямку все більшого поглиблення: розпочавшись із сфери торгівлі, вони дійшли нині до постановки питання про проведення єдиної економічної політики.

Основними складовими концепції «спільного ринку» відповідно до Римського договору стали: створення митного союзу, запровадження принципів вільної торгівлі та конкуренції, проведення країнами-членами єдиної політики – торгової, антимонопольної, аграрної, енергетичної, транспортної, соціальної та ін.

Важливу роль при формуванні спільного ринку мало встановлення спеціального режиму оподаткування, відповідно до якого жодна держава-член не має прямого чи опосередкованого права обкладати продукцію іншої держави-члена будь-якими внутрішніми податками додатково до тих, якими вже прямо чи опосередковано обкладена подібна вітчизняна продукція.

Більше того, жодна держава-член не має права обкладати продукцію іншої держави-члена будь-якими внутрішніми податками, які б сприяли непрямому захисту інших продуктів.

Митний союз побудовано на таких основних правилах, як: заборона мита у торгівлі товарами між державами-членами та встановлення спільних митних тарифів щодо товарів з третіх країн. Також цей союз підкріплений спільною комерційною політикою, яка стосується відносин Співтовариства з третіми країнами. Країни-члени мають дотримуватися принципу вільного конкурування між подібними товарами без неналежного втручання з боку держави та національних протекціоністських заходів.

До завдань, передбачених Римським договором у сфері валютної інтеграції в межах Європейського Співтовариства, віднесені: запровадження незмінного фіксованого валютного курсу з метою подальшого введення єдиної валюти; розробка і проведення спільної валютної політики та єдиної політики валютних курсів. При цьому основною метою зазначених політик було визначено підтримання стабільних цін, збалансованості державних фінансів і запобігання розгортанню інфляційних процесів.

Важливим етапом процесу поглиблення європейської економічної інтеграції стало запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи, основу якої складали запровадження єдиної європейської валюти (ЕКЮ) і механізму валютних курсів та створення Європейського фонду валютногоспівробітництва.

Найвищою формою європейської економічної інтеграції стало заснування Економічного і валютного (монетарного) союзу внаслідок рішення Маастрихтського саміту у червні 1989 р. До кінця 1993 р. були остаточно усунуті обмеження на вільний рух капіталів у межах ЄС, а також між ЄС та іншими країнами. Важливим завданням відповідно до Римського договору та Єдиного європейського акту було визначено створення до 31 грудня 1992 р. внутрішнього ринку, який мав являти собою простір без внутрішніх кордонів, у межах якого забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталів та осіб.

На другому етапі створення Економічного і валютного союзу (з 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1998 р.) відбувалося подальше зближення (конвергенція) економічної і валютної політики країн-членів з метою створення необхідних передумов для запровадження єдиної європейської валюти. Також був заснований Європейський валютний інститут як наднаціональний орган координації діяльності центральних банків країн-членів.

Відповідно до Протоколу від 07.02.1992 р. та згідно зі статтею 121 Договору про заснування Європейської Спільноти були визначені критерії конвергенції (маастрихтські критерії): цінової стабільності, стабільності державного фінансового становища (щодо показників дефіциту державного бюджету і державного боргу), участі в механізмі обмінного курсу Європейської Валютної Системи (щодо курсових коливань), конвергенції відсоткових ставок. Оцінці можуть підлягати й інші критерії, зокрема забезпечення незалежності центрального банку, рівень розвитку фінансових ринків та ін.

З 1 січня 1999 р. запроваджено спільну європейську валюту євро. На заміну Європейського валютного інституту засновується Європейський Центральний банк, починає свою діяльність Європейська система центральних банків, які покликані забезпечувати обіг євро на внутрішньому та міжнародних валютних ринках. Після 1 липня 2002 р. євро остаточно перетворилося на єдиний законний платіжний засіб для всіх країн – учасниць ЄС, що ознаменувало завершення процесу створення економічного і валютного союзу.

На початку формування європейської економічної спільноти окремі європейські співтовариства мали власні бюджети, основною метою яких було забезпечення видатків на адміністрування їх діяльності. Враховуючи активний розвиток інтеграційних процесів, при формуванні спільного бюджету Європейський Союз потребував фінансових ресурсів не лише на виконання адміністративних функцій, але й на вирішення таких завдань, як економічне і соціальне зближення держав-членів, забезпечення сталого економічного зростання тощо. Отже, поступово у спільному європейському бюджеті виокремилися статті, спрямовані на підтримку розвитку сільського господарства, фінансування програм інноваційного розвитку, структурне вирівнювання регіонів та ін. Бюджет ЄС став виступати в якості важливого інструменту регулювання територіальних інтеграційних процесів.

Спочатку спільний бюджет формувався за рахунок внесків держав-членів, потім визначальну роль відігравали перерахування частини ПДВ країн-членів, на даний час визначені такі основні джерела спільних фінансових ресурсів ЄС: мито на імпорт, відрахування держав-членів від обсягу податку на додану вартість, відрахування держав-членів від розміру їх валового національного доходу (ВНД). Іншими джерелами власних ресурсів ЄС можуть бути загальноєвропейські податки і збори, штрафи, банківські відсотки, внески третіх країн тощо. Важливим положенням установчих договорів ЄС є те, що бюджет Союзу не може бути дефіцитним.

Бюджетна система ЄС є дворівневою і включає з одного боку бюджет Союзу, а з іншого – бюджети країн-членів, які обмежуються лише лімітами бюджетного дефіциту і державного боргу. Установчими документами ЄС встановлено, що Співтовариство не несе відповідальності й не бере на себе зобов'язань центральних урядів, регіональних, місцевих та інших органів державної влади, інших структур публічного права чи державних підприємств держав-членів, за виключенням випадків взаємних фінансових гарантій у ході спільного виконання конкретного проекту.

В свою чергу, держава-член не несе відповідальності і не бере на себе зобов'язань центральних урядів, регіональних, місцевих та інших органів державної влади, інших структур публічного права чи державних підприємств держав-членів, за виключенням випадків взаємних фінансових гарантій у ході спільного виконання конкретного проекту. Оскільки бюджетна політика країн-членів є достатньо автономною, а спільний бюджет ЄС не може розглядатися у якості класичного інструменту макроекономічного регулювання, така ситуація породжує суттєві протиріччя між цілями інтеграції та можливостями контролю за економічними процесами, що згодом і стало причиною низки суттєвих кризових явищ в ЄС.

Запроваджена модель європейської економічної інтеграції дала змогу країнам-членам отримати безсумнівні вигоди, а саме:

- у короткостроковій перспективі країни отримали позитивні ефекти від зростання торгівлі (створення спільного ринку, зони вільної торгівлі та митного союзу).

- у середньостроковій перспективі країни отримали переваги від зростання конкурентоспроможності (регуляторна уніфікація, конвергенція за рахунок спільних політик та фінансової допомоги), від ефекту масштабу та мобільності факторів виробництва (спільний ринок).

- у довгостроковій перспективі євроінтеграція генерує динамічні ефекти, що спираються на політичну єдність та проявлялися у загальному зростанні добробуту населення країн ЄС.

Реформування національних економік країн у процесі підготовки до вступу та безпосередньо під впливом конвергенції сприяло створенню низки позитивних для країн ефектів:

• проведення реформ національного законодавства, що сприяли підвищенню прозорості ринку та зміцненню конкурентоспроможності національних компаній;

• усунення бар'єрів, що перешкоджають вільному руху товарів, послуг, осіб та капіталів, що оптимізувало баланс попиту та пропозиції і сприяло більш раціональному розподілу та використанню ресурсів, а також дало економію часу і фінансових витрат;

• поглиблення секторального та різнорівневого територіального співробітництва між державами;

• збільшення частки приватного сектора після приватизації державних підприємств сприяло вирішенню поточних проблем фінансування економічного розвитку і посилило конкуренцію, стимулювало науково-технічний прогрес, раціоналізацію управління, підвищення професійного рівня робітників та інженерно-технічних кадрів і, в кінцевому рахунку, зростання продуктивності праці і добробуту;

• запровадження спільної грошової одиниці євро означало для інвесторів зникнення витрат і ризиків, пов'язаних з обміном та перерахунком валют.

Серед принципових недоліків моделі європейської економічної інтеграції слід зазначити недостатній контроль за дотриманням встановлених вимог щодо економічної інтеграції. Зокрема, рішення, що передували вступу до Економічного і валютного союзу, країнами-членами були виконані майже в повному обсязі, проте рішення, які могли би стимулювати подальшу економічну конвергенцію, не супроводжувалися цілеспрямованими діями урядів щодо їхнього жорсткого виконання.

Неодноразово фіксувалися порушення країнами-членами маастрихтських критеріїв конвергенції, проте санкції застосовувалися не до всіх порушників і мали вигляд рекомендацій. Не зважаючи на задекларовані в Договорі про заснування Європейського співтовариства цілі щодо економічного і соціального зближення держав-членів, досягти їх в повній мірі так і не вдалося. Проблема посилення економічної неоднорідності особливо загострилася з розширенням ЄС у 2004 р.

На початковому етапі функціонування Економічного і валютного союзу країни-члени отримали сильний економічний імпульс до розвитку, що відкривав нові можливості, але також вимагав цілеспрямованої адаптивної та зрілої економічної політики. Оскільки ні уряди низки європейських країн, ні загальноєвропейські інституції не встигали адекватно реагувати на нові реалії, наявні економічні дисбаланси почали переростати у реальні загрози розвитку як окремих країн, так і Євросоюзу в цілому.

Очевидно, що периферійні країни Єврозони були найгірше підготовлені – і економічно, і професійно, і політично – до висококонкурентного середовища, що його створював єдиний монетарний простір. З часом позитивний вплив монетарної та валютної інтеграції на малі європейські країни поступово скорочувався та у деяких випадках призвів до протилежних, ніж очікувалося, наслідків. Спостерігаються також значні відхилення показників продуктивності праці країн єврозони, хоча теоретично процес конвергенції мав би сприяти їх зближенню.

Таким чином, сподівання на вирівнювальну дію стимулів спільної валютної та уніфікованої монетарної політики не справдилися. Економічна неоднорідність країн ЄС у значній мірі обумовлює розбіжності у поглядах країн-членів на цілі податкової та бюджетної політики, питання справедливості та соціального розвитку тощо. З огляду на таку ситуацію неодноразово піднімалося питання щодо формування нової економічної та організаційної моделі ЄС, яка б визначала відмінні цілі та завдання для країн, залежно від рівня та темпів їх економічного розвитку (т.зв. двошвидкісна модель). Проте ця ідея викликала бурну полеміку і на даний час не знаходить підтримки серед широких кіл представників ЄС. Це свідчить про певні проблеми Євросоюзу у сфері централізованої координації економічної політики в країнах-членах.

Не було досягнуто гармонізації податкових політик у межах ЄС. Попри численні нормативи та вказівки основних інститутів ЄС щодо впровадження та дотримання спільних податкових правил, існують суттєві проблеми щодо їх реалізації в повному обсязі всіма країнами-членами. При цьому відмінні методи обчислення податків та різні процедури їх стягнення накладають невиправданий додатковий тягар на імпортовані товари, навіть за умови однакової ставки оподаткування.

Валютна інтеграція країн ЄС передбачала уніфікацію фінансового середовища для кардинально відмінних між собою економічних систем. При цьому умови доступу до фінансових ринків автоматично стали однаковими як для сильних, так і для слабких економік. Для останніх вони виявилися безпрецедентно м’якими та такими, що фактично де-мотивували уряди щодо проведення прискорених структурних реформ національних економік.

Додаткові перешкоди необхідним структурним реформам створювали домінування бюрократичних структур ЄС та відсутність достатніх ринкових стимулів на спільному європейському ринку.

Усі вади європейської інтеграційної конструкції – і закладені в основних правових актах, і набуті внаслідок невиконання прийнятих рішень – з повною силою проявилися під час світової економічної кризи 2008-2009 рр. Через глибокі відмінності у політичних та економічних структурах країн-членів та недієздатність європейських структур ЄС не зміг швидко локалізувати епіцентри кризових процесів у банківському секторі.

Реалізація національними урядами країн ЄС та ЄЦБ низки заходів, спрямованих на підтримку найбільших банків та фінансових установ, сприяла суттєвому зростанню бюджетних дефіцитів та державних боргів країн ЄС

Принципове протиріччя, закладене в європейській моделі економічної інтеграції, полягає у тому, що загальна економічна політика, тобто перша опора Економічного і валютного союзу, ґрунтується на міжурядовому підході, а єдина грошово-кредитна політика – друга опора – базується на федералістському підході: національні й центральні банки підпорядковані безпосередньо ЄЦБ, хоча можливості останнього щодо незалежної монетарної політики є великою мірою обмеженими наявними у національних банків ресурсами.

Розгортання в 2010 р. боргової кризи в ЄС та низька ефективність традиційних антикризових заходів реагування були у значній мірі обумовлені неможливістю проведення єдиної бюджетної політики Союзу. В умовах певної гармонізації монетарної політики в ЄС кожна з країн продовжувала проводити власну бюджетну політику. Наслідками цього стали значні макроекономічні дисбаланси, послаблення єдиної європейської валюти та зниження темпів економічного зростання, які були суттєво посилені впливом світової економічної кризи. Таким чином, мав місце подвійний ефект банківської та боргової криз.

Іншою проблемою є те, що спільний бюджет ЄС має обмежений обсяг ресурсів і не може розглядатися у якості джерела фінансування антикризових заходів. Проект створення Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) було розроблено відповідно до рішення про запровадження Європейської валютної системи ще у 1981 р. Проте до 2010 р. ця ідея залишалася не реалізованою, незважаючи на низку бюджетних криз в ЄС протягом 80-х років.

Однією з ключових причин низької ефективності дій основних інститутів ЄС у сфері економічної політики є складність процедури прийняття рішень та відмінність поглядів країн-членів з принципових питань.

12 грудня 2011 р. набув чинності пакет із шести нових законодавчих актів, запропонований Європейською комісією ще у вересні 2010 року. Його призначення – різко підсилити наднаціональні механізми Спільної економічної політики ЄС. На цьому тлі особливого значення набуває зростання активності та рішучості діяльності ЄЦБ. Поступово він перетворюється на повноцінний центральний банк із функцією кредитора останньої інстанції.

Процес поглиблення економічної інтеграції ЄС обумовлений необхідністю вирішення глибинних проблем макроекономічного розвитку на фоні послаблення наглядових та контрольних функцій основних інститутів ЄС. Створення бюджетного союзу й економічного уряду, розширення функцій ЄЦБ, можливий перехід до випуску єврооблігацій, - все це важливі кроки на шляху перетворення ЄС на набагато більш інтегровану спільноту.

Фінансово-економічна криза не зупинила прагнень європейських держав до більшої інтеграції. Реальним доказом цього є продовження розпочатих раніше підготовчих програм країнами, що прагнуть вступити в ЄС (Хорватія, Македонія, Туреччина та ін.). Водночас інтеграційні процеси в ЄС зустрічають і певний спротив, обумовлений бажанням окремих країн-членів обмежити негативний вплив кризових явищ у єврозоні на національні економіки. У цілому загальний тренд європейської економічної інтеграції, який сформувався під впливом світової економічної кризи, можна сформулювати як перехід від політики лібералізації економічної сфери до більш жорсткого регулювання з посиленням наднаціонального характеру інтеграційного об’єднання.