Україна наприкінці XVII - у першій половині XVIII П.

Гетьманство Івана Мазепи (1687-1709)

Після невдалого Кримського походу 1687 р. гетьман Іван Самойлович був звинувачений у зраді і відправлений у заслання в Сибір. Тоді ж на Коломацькій раді гетьманом було обрано Івана Мазепу. Вибори гетьмана супроводжувались ухвалою нових Коломацьких статей, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали пільги за козацькою старшиною.

І. Мазепа швидко завоював довіру з боку російської влади. В політиці він був прихильником сильної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Він багато зробив для розвитку української культури і церкви.

Під проводом Мазепи українські полки 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695—1696 рр. відбулися два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання (фортецю Азов). Уклавши 1700 р. мир з Туреччиною, цар Петро І відразу ж розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україні довелося брати участь у новій війні, яка точилася далеко від неї за чужі інтереси. З Лівобережжя Петро І вивозив усе, що було необхідно для постачання війська; на війну треба було посилати козаків, тисячі з яких там гинули.

Петро І відверто нехтував українськими інтересами. Селяни і козаки не витримували величез­них податків. Масове невдоволення спричиняла брутальність царських воєвод по відношенню до рядових козаків і старшини. В Україні поширювались чутки про повну ліквідацію автономіїта заміну її воєводським правлінням.

За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну зберегти Українську державність. З цією метою з 1705 р. він увійшов в таємне листування із шведським королем Карлом XII та його союзником — польським королем Станіславом Лещинським.

1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але, зустрівши сильний опір, по­вернула на Україну на з'єднання з І. Мазепою. Маневру шведської армії Мазепа не чекав. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Тому гетьман таївся скільки міг і лише з наближенням Карла XII приєднався до нього. З гетьманом була генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, тож частина їх пішла з табору Карла XII. Зате пізніше до гетьмана приєднався загін запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком. З Карлом XII Мазепа уклав угоду, за якою шведи визнавали державну незалежність України, гарантували недоторканість її кордонів та права і при­вілеї старшини. Разом із тим Мазепа уклав із Станіславом Лещинським ще один договір, за яким Україна переходила під владу Польщі. За це Мазепі обіцялася винагорода — князівський титул, а також Полоцьке і Вітебське воєводства.

Надії гетьмана не здійснилися. У червні 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки в битві під Полтавою. Мазепа разом з Карлом XII зміг втекти в турецькі володіння — Молдавію. У серпні того ж року пригнічений поразкою Мазепа помер.

Пилип Орлик та його Конституція

Після смерті Мазепи на раді у Бендерах у травні 1710 р. старшина у вигнанні обрала гетьманом Пилипа Орлика і схвалила написані ним «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запо­розького». Документ визначав внутрішній устрій держави, взаємні зобов'язання і права гетьмана, старшини і всього козацтва. Особлива увага в Конституції приділялась устрою України, правам ге­тьмана і старшини. Вона мала обмежувати владу гетьмана і водночас зміцнювати права старшини. Всі державні посади мали бути виборними. Однак П. Орлик як гетьман не мав реальної можливості запровадити Конституцію у життя через скрутні обставини. Його похід на Київ 1711 р., який відбувся за підтримки кримських татар, зазнав поразки через відсутність підтримки місцевого населення. Безсилий продовжувати боротьбу, П. Орлик протягом 30 років перебування у вигнанні шукав со­юзників на міжнародній арені, але безрезультатно.

Наступ царизму на автономію України у першій половині XVIII ст.

На Лівобережжі у листопаді 1708 р. гетьманом був обраний полковник Іван Скоропадський (1708—1722), який в усьому був слухняний царському урядові і був позбавлений права вирішувати щось самостійно. При ньому постійно перебував резидент царського уряду, який контролював усі дії гетьманської влади. Сам цар Петро І дедалі частіше втручався в українські справи. Всупереч власним зобов'язанням він самостійно призначав полковників, у тому числі і з росіян та іноземців.

1722 р. була створена Малоросійська колегія з шести російських офіцерів. Вона відала збиран­ням податків з місцевого населення, контролювала діяльність генеральної військової канцелярії, займалась питаннями розміщення в Україні російських військ.

Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі не дозволив обирати нового гетьмана. Претен­дент на булаву полковник Павло Полуботок, відомий своїми незалежними поглядами, дістав повноваження лише наказного гетьмана, але й вони обмежувалися діями Малоросійської колегії. П. Полуботок намагався дати лад в управлінні, відстояти права Гетьманщини. За це наказом царя його ув'язнили в Петропавлівській фортеці у Петербурзі, де він загинув наприкінці 1724 р.

Тільки після смерті Петра І і складної придворної боротьби було вирішено відновити гетьманство. 1727 р. в Глухові гетьманом був обраний полковник Данило Апостол (1727—1734), кандидатура якого була заздалегідь узгоджена з царським двором. Ставши гетьманом, Д. Апостол відразу почав зміцнювати адміністративний апарат і економіку України і вимагав відновлення козацьких прав. Відповіддю на це з боку царського уряду стали так звані «Рішительні пункти» (1728), які посилю-іи вплив російської адміністрації в Україні. Право остаточного вибору генеральної старшини і злковників надавалось цареві. Генеральний суд наполовину був сформований з представників зсійської адміністрації.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. обирати гетьмана знову не дозволили. Натомість було ство­рене Правління гетьманського уряду з трьох генеральних старшин і трьох російських офіцерів. Формально вони мали рівні права, але фактично керував справами російський «правитель» — пре­зидент Правління.

На Слобожанщині також упроваджувались заходи щодо обмеження місцевого самоврядуван­ня. У 1719 р. всі судові справи були виведені з-під контролю козацьких полковників і передані царським урядовцям. Реорганізовані місцеві полки були перетворені на частини регулярної російської армії.

Соціально-економічний устрій Лівобережжя і Слобожанщини у першій половині XVIII ст.

Головною галуззю економіки України залишалось сільське господарство, яке дедалі більше збувало товарного вигляду.

Значно поширилося велике землеволодіння, в основному за рахунок царських та гетьманських зжалувань, причому не тільки місцевій старшині, а й російським дворянам. У промисловості ароджувалися капіталістичні відносини. Дедалі більше орієнтувалися на ринок ремісничі цехи. Новим явищем стала організація промислових компаній, серед них Опошнянської у 1730-х рр., що займалась видобутком селітри. На промислових підприємствах поширювались технічні но­вовведення: водяні двигуни, нові верстати та ін., які підвищували ефективність праці. З'явилось мануфактурне виробництво.

Подальшого розвитку набувала торгівля, здебільшого з російськими містами — Москвою, Петербургом, Тулою, Архангельськом. Розвиткові торгівлі сприяв чумацький промисел. Чумаки займалися перевезенням товарів. Українські купці підтримували зв'язки з Польщею, Німеччиною, Англією, Молдовою та іншими країнами.

Одночасно тривав наступ нових панів (козацької старшини і шляхти) на права селян і рядових ззаків, що супроводжувався їх обезземеленням і експлуатацією. Крім того, селянська і козацька цнота мала нести державні повинності з перевезення вантажів, ремонту доріг, будівництва мостів і переправ та фортець, у тому числі й у різних кутках Росії.

Запорозькі козани у першій половині XVIII ст.

Внаслідок того, що запорожці підтримали І. Мазепу у травні 1709 р., Петро І наказав зруйнувати Січ. Після її ліквідації козаки перейшли у турецькі володіння в урочище Олешки на лівому березі Дніпра (сучасна Херсонщина) і збудували нову Січ. Внутрішній устрій ОлешківськоїСічі був традицій­ним. Татари спершу не обмежували автономію запорожців. Але з часом умови життя погіршилися. Козаки були позбавлені права зводити укріплення і мати артилерію, змушені були брати участь у військових походах татар, зазнаючи великих втрат.

Тому, починаючи з 1714 р., січовики неодноразово зверталися до царського уряду з проханням дозволити їм повернутися на батьківщину, але відповіді не було. Ситуація змінилась тільки 1733 р. перед черговою російсько-турецькою війною, коли в Росії виникла потреба використати козаків проти Туреччини. Дозвіл було дано, і в березні 1734 р. запорожці в межах Російської імперії заснува­ли Нову Січ на річці Підпільній (сучасна Дніпропетровщина). Система управління в ній залишилась незмінною, але влада все більше зосереджувалася в руках вузького кола старшини. Територія Запорожжя поділялась на п'ять, а потім на вісім паланок. Влада в них належала паланковим полковникам і старшині. Січ підпорядковувалась київському генерал-губернатору. Щоб забезпечити контроль над Запорожжям, 1735 р. поблизу Січі було збудовано укріплення, де стояв російський гарнізон.

Правобережні і західні землі

У першій половині XVIII ст. процес відновлення польської влади на Правобережжі, перерваний воєнними діями, пов'язаними з Північною війною, продовжився. До середини XVIII ст. поряд із маєт­ками дрібної польської шляхти тут виникли великі латифундії магнатів Потоцьких, Любомирських, Чарторийських, Сангушек, Браницьких, що були повними господарями у своїх володіннях.

Тут існували також володіння корони — староства. Але поступово вони переходили у власність магнатів.

Становище селян у різних районах Правобережної України було неоднаковим. На Волині та у північній частині Поділля вони були закріпачені і мусили виконувати панщину та інші повинності. На Правобережному Подніпров'ї'панщини не було. Землевласники обмежувалися тут лише грошовими і натуральними податями, а селяни мали «слободи» (пільги) на 10—25 років. Але з поширенням у цьому районі фільварків тут зростала кількість різних форм соціального гноблення.

У тяжкому становищі перебувало населення Західної України, де кріпосницька система була більш міцною. Селяни жили в злиднях.

Близько 80 % міст були в приватному володінні магнатів і шляхти, які грабували міщан, при­мушуючи їх відбувати панщину. Тільки великі міста — Львів і Кам'янець-Подільський мали само­управління.

Національно-визвольний рух у першій половині XVIII ст.

На тлі посилення феодальноїексплуатаціїв Україні активізувалися соціальні рухи. На Лівобереж­жі на антифеодальну боротьбу вплинуло велике повстання на Дону під керівництвом Кіндрата Булавіна (1707—1708), у якому брало участь багато запорожців і вихідців з Гетьманщини та Слобо­жанщини. У цей час відбувалися виступи селян Стародубського полку (1748) і козаків на Запоріжжі (1749). Ще більш гострою була соціальна боротьба на Правобережній Україні. У1701—1704 рр. тут відбулося велике повстання, очолюване Семеном Палієм. Спроби польського уряду придушити виступи не мали успіху, і він звернувся по допомогу до Росії. У придушенні повстання був зацікав­лений і гетьман І. Мазепа, який вбачав у особі Палія, що мав великий авторитет серед населення, собі суперника. Повстання було придушене російськими військами і лівобережними полками. За­хоплений в полон С. Палій був засланий у Сибір, але коли стало відомо про перехід Мазепи на бік шведів, його повернули в Україну і він узяв участь у Полтавській битві на боці Петра І.

У другій чверті XVIII ст. на Правобережжі поширився гайдамацький рух (слово «гайдамака» походить від турецького «гайде» — гнати, переслідувати). Це були невеликі рухомі загони селян, міщан, козаків, які нападали на маєтки польських панів. Гайдамацький рух (у 1734 і 1750 рр.) переростав у великі повстання, коли гайдамацькі загони контролювали значну територію Правобережжя і захоплювали великі міста — Вінницю, Умань та ін. В обох випадках польський уряд звертався подопомогу до Росії, яка топила ці повстання в крові.

На західноукраїнських землях продовжували боротьбу загони опришків. Найвищого підйому опришківський рух досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Очолюваний ним загін здійснював рейди на Дрогобич, Рогатин, Солотвин та інші міста. Хоча 1745 р. Довбуш, потрапивши в засідку, був убитий, придушити рух опришків польському урядові не вдалося.