Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Соціально-екононічний розвиток






Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала майже 20-річна «ера» Л. Брежнєва.

Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість підприємств. Таким чином, корінних змін не передбачалося. У промисловості планувалося посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.

Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970) підбадьорювали. ЇЇ підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки підвищенню продуктивності праці.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-якими методами. 2 Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Економіка України не мала технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі за- 5 возилися з інших регіонів СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому ж економіка мінімально турбувалась про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим принципом. Таким чином, соціально-економічне життя переживало період застою.

Ситуація у суспільно-політичному житті

Зростання кризових явищ в економічній сфері доповнювалось політично-ідеологічною кри­зою радянського ладу, яка невпинно посилювалася у 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачав повне забез­печення матеріальних і духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий «розвинутий соціалізм», який є найбільш досконалою формою су­спільно-політичного ладу і передує комуністичному устроєві. Але при цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» є історично тривалим етапом суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що питання задоволення потреб людини майже вирішено, успішно роз­виваються економіка, наука, освіта, культура і повністю відсутні соціальні проблеми.

Після ухвалення нової Конституції СРСР 1977 р.та нової Конституції УРСР 1978 р. в конституцій­ну практику були внесені статті, за якими компартія проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким чином, була закріплена компартійна монополія на владу в країні.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління звузили повно­важення республіки та її керівництва. Проти цього був перший секретар ЦК КПУ П. Шелест, хоча на словах він погоджувався з централізаторською політикою Москви. Однак він неодноразово ви­являв твердість у відстоюванні інтересів республіки в конкретних сферах — в економічній, мовній і культурній. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ став В. Щербицький, що був висуванцем Л. Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що до­мінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Добираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у партійних колах критерію — особистої відданості і старанно копіював те, що відбувалось у Москві. Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, безмежно від­даних своєму «благодійникові». Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво, члени якого висували на високі посади одне одного та своїх наближених осіб.

Рівень самостійності державного мислення В. Щербицького був надзвичайно обмеженим. Він повністю орієнтувався на союзні інтереси, хоча і виявляв досить енергії у вирішенні питань, пов'яза­них із соціально-економічним розвитком УРСР. Але йому та його оточенню не вистачало реалізму, щоб оцінити тенденції розвитку суспільства, самостійності щодо політики центру. Внаслідок цього КПУ у 1970—1980-ті рр. не висунула жодної ініціативи.

Опозиційний рух

У цей період були закладені організаційні основи дисидентського руху, зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакомислячих почала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху. У 1960—1980-ті рр. були створені легальні і підпільні організації, метою яких була ліквідація диктату союзного центру та забезпечення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови, звичаїв, з'явились групи правозахисників та громадянського опору.

Національно-визвольний рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодум­ство було заарештовано 20 осіб, серед яких були брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необгрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші пред­ставники свідомої української інтелігенції. Багато з них також підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом дисидентства. У1970—1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Укра­їнську Гельсінську спілку (УГС), першу організовану структуру в українському національно-визволь­ному русі. До цієї групи входили Л. Лук'яненко, Л. Кандиба, М. Матусевич — всього 36 осіб.

 

УГС займалася збиранням матеріалів про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок із відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів. Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр. більшість їх були заарештовані і за­суджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в радянських таборах.

В Україні існувало також релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особли­во активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики. Формально ліквідована греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону церквою керував кардинал Й. Сліпий, що прибув до Ватикану 1963 р. після багаторічного сибірського заслання. Одним з активних борців за легалізацію греко-католицької церкви в Україні був Й. Тереля. 1982 р. він став одним з організаторів Комітету захисту української греко-католицької церкви.

Послідовно боровся за права православних віруючих богослов В. Романюк. Завдяки його ді­яльності зростали опозиційні тенденції у російській православній церкві, що тоді виконувала волю державних інстанцій. Значну частину релігійних дисидентів становили члени різних протестантських сект — євангельських християн — баптистів, єговістів та ін.

Розвиток культури

У 1970 — першій половині 1980-х рр. культура України продовжувала розвиватись в атмо­сфері впливу тоталітарного режиму на життя суспільства. Українська наука досягла певних успіхів. В Інституті теоретичноїфізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Значних успіхів досягли науковці Інституту матеріалознавства АН УРСР на чолі з І. Францевичем. Але в розвитку точних наук були і нерозв'язні проблеми, в першу чергу з вини керівництва України, яке обмежувало обмін науковою інформацією. Часто наукові відкриття та розробки не доходили до виробників, що зумовлювало технологічне відставання вітчизняної економіки.

Відсутність об'єктивних досліджень була притаманна і суспільствознавцям, особливо історикам, які більше займалися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихвалянням радянського способу життя. У такому ключі, наприклад, була побудована 10-томна «Історія Української РСР». Але й тоді були вчені, які без компромісів із владою творили історичну науку. Це, зокрема, М. Брайчев-ський (праця «Возз'єднання чи приєднання?»), О. Комлан, О. Апанович, Я. Дзира.

В українській літературі тих років порушувалися теми революції і Великої Вітчизняної війни. З'являлися і неординарні твори. Серед них — романи «Собор» і «Циклон» Олеся Гончара, «Дума про тебе» М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, А. Дімарова, Л. Дмитренка, Є. Гуцала, поезіїї. Драча, Б. Олій­ника, Д. Павличка та інших літераторів. Знайшла своїх читачів і поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І.Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка. Звичайно, слово правди ставало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Санкції були застосовані до О. Гончара, І. Дзюби, О. Бердника, Б. Чичибабіна. Затягувалось видання творів Л. Костенко та інших письменників.

Виникли проблеми й у розвитку мистецтва. Були суворо заборонені до постановки п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну специфіку. З нього все більше витіснялась українська мова. Але все ж уславили себе академічні театри імені І. Франка в Киві, ім.Т. Шевченка у Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Славу укра­їнському театру здобули Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші актори і співаки.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики.

В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця посідали образ Леніна, тема наро-ду-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна, С. Шипка. Але були і художники-новатори, твори яких просто знищувались. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів «Стіна пам'яті» художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві.

У 70-ті рр. схвалення глядачів здобули такі фільми вітчизняної кінематографії, як «В бій ідуть тільки " старики"» та «Ати-бати йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука. Українські кіностудіїзнімали фільми режисерів Ю. Ільєнка і К. Муратової.

Чи не найбільшого пресингу з боку влади зазнала освіта в Україні. Впровадження у конституційно­му порядку обов'язкової середньої освіти для громадян негативно вплинуло на якість навчання. Були введені жорсткі критерії оцінки роботи вчителів за їх кількісними показниками. Активно боролися із практикою залишення учнів на «другий рік» з метою збереження кількості учнів. Обов'язковість середньої освіти призводила до знецінення знань «приписками» в їх оцінюванні. Діяльність педаго­гів оцінювалась залежно від того, які оцінки вони виставляють. Школи змушені були тримати учнів, які не відчували потреби вчитися.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Діяла інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови учнями за згоди батьків.

УКРАЇНА У1985-1991 рр.

Перебудова в Україні

Смерть Л. Брежнєва 1982 р. поклала край його «ері», але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов, що помер у лютому 1984 р. Ю. Андропова змінив К. Черненко, також тяжко хворий, який помер у березні 1985 р.

На зміну цим людям прийшов тоді ще молодий і енергійний М. Горбачов. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов почав кампанію перебудови ра­дянської системи й насамперед її застійної економіки, темпи зростання якої дедалі знижувалися.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального зна­чення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незрівнянно більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радян­ські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

В Україні, яків цілому у Радянському Союзі, сталося багато змін: у галузі економіки — розширення самостійності підприємств, відродження приватної власності і кооперативного руху, зменшення кількості міністерств і відомств. Але ці реформи мали непослідовний характер, що у свою чергу призвело до катастрофічного зниження темпів виробництва, а отже, й рівня життя населення, що насамперед виявилось у тотальному дефіциті товарів першої необхідності та впровадженні карткової системи.

У політичній галузі було взято курс на побудову «соціалістичної і правової держави», або «со­ціалізму з людським обличчям». Під гаслом «гласності» відбувалась лібералізація суспільно-по­літичного життя.

1986 р. із тюрем було випущено близько 300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л.Лук'яненко та ін. Із Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті про переслідування за ідейні переконання. Новим явищем стала політика «соціалістичного плюралізму», яка Поступово переросла у свободу слова.

Одним із значних досягненьтого періоду стала свобода історичної науки. Вийшли друком числен­ні публікації художніх, філософських творів, що тривалий час були недоступні: секретні протоколи радянсько-німецького пакту 1939 р., документи про голодомор 1932—1933 рр., про Українську національно-демократичну революцію 1917—1921 рр., діячів Центральної Ради і Директорії, про події Громадянської війни в Україні, про сталінські репресії, діяльність ОУН—УПА в роки Другої світової війни.

Політизація українського суспільства

Політика гласності і загальна лібералізація суспільного життя спричинили виникнення чис­ленних, непідконтрольних офіційній владі «неформальних» організацій. 1987 р. в Києві виник «Український культурологічний клуб» (УКК), у роботі якого брали участь і колишні дисиденти. Учасники клубу проводили дискусії про закриті сторінки радянської історії, обговорювали проб­леми української мови і культури, відкрито демонструючи свою опозиційність владі. Тоді ж у Львові було створено «Товариство Лева» — молодіжну організацію, що об'єднувала людей різних політичних поглядів, які займалися питаннями культури і політики. У1988 р. в Україні з'являється багато громадських неформальних об'єднань: студентська організація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови ім. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», «Союз незалежної української молоді», «Демократичний союз студентів» та ін. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал», куди входили науковці, освітяни, діячі культури, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Наприкінці жовтня 1989 р. утворилася екологічна організація «Зелений світ».

Зростання політичної активності народу України, послаблення політичної та ідеологічної цен­зури, розвиток національної самосвідомості, ліквідація економічного монополізму держави, поява нових суспільних груп на основі формування нових форм власності сприяли виникненню в Україні у часи перебудови багатопартійності.

Перший етап становлення багатопартійності в Україні почався із зародженням 1988 р. опози­ційних КПРС рухів. Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народного фронту. Однією зі спроб створити таку організацію стало створення у вересні 1989 р. Народного Руху України за перебудову (НРУ), очоленого І. Драчем, який представляв різні верстви населення і виступав за розбудову незалежної України.

1990 р. розпочався новий етап демократизації і розмежування політичних сил — почали виника­ти політичні партії. Серед них особливо впливовими виявились Українська республіканська партія, очолена колишнім політв'язнем Л. Лук'яненком, Партія демократичного відродження України, яка об'єднала у своїх лавах тих, хто вийшов з лав КПУ, Конституційно-демократична партія, що домага­лась ненасильницького реформування радянської системи. Українська селянська демократична партія, дві соціал-демократичні (СДПУ і об'єднана СДПУ).

Одночасно відбувалося послаблення політичних позицій КПУ. Командно-адміністративна систе­ма боролася за В. Щербицького до кінця. Тільки у вересні 1989 р. він змушений був піти у відставку. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко, а згодом, коли його перевели до Москви на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС, КПУ очолив С. Гуренко. Але ці зміни не поліпшили становище комуністів. З початку 1990 р. розпочався масовий вихід членів із лав КПУ. Послабленню позицій компартії в Україні і загалом у СРСР сприяло також скасування у березні 1990 р. конститу­ційного положення про керівну і спрямовуючу роль компартії у житті радянського суспільства, що зводило нанівець її монополію на владу і визнавало існування альтернативних політичних сил.

На тлі політизації суспільства 1989 і 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори відповідно до зТзду Народних депутатів СРСР та Верховної Ради УРСР, де антикомуністичній опозиції вдалося посісти приблизно третину місць. Але більшість комуністів у парламенті не відповідала справжній розстановці сил у суспільстві, оскільки була забезпечена недосконалістю передвиборного зако­нодавства та слабкою політичною свідомістю сільського населення. Однак і при цьому демокра­тичній меншості вдавалося суттєво впливати на роботу Верховної Ради України, за якою стежило українське суспільство.

Декларація про державний суверенітет України

Одним із питань, що висувалися в парламенті, була ідея суверенітету України. До нього якоюсь мірою схилялась навіть комуністична більшість, бо, на їхню думку, суверенітет України за певних обставин міг сприяти консервації старих порядків. Демократичні ж кола українських політиків ображала великодержавна політика центру, який грубо ігнорував інтереси союзних республік. Не останню роль у цей період відігравав і так званий «парад суверенітетів», що прокотився по союзних і автономних республіках Союзу РСР і став прецедентом для України.

Все це підштовхувало українських парламентарів до проголошення Декларації про державний суверенітет України, яка була ухвалена 1б липня 1990 р. Декларація містила десять розділів. Нею визначалося право українського народу на самовизначення; держава мусила захищати і охоро­няти національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. В цьому документі також було відображено: поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, її верховенство всередині республіки; рівність усіх громадян перед законом; виключне право народу України на володіння, користування та розпорядження національним багатством України; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних від­носин. Передбачалось розпочати створення власних збройних сил. Україна зобов'язувалась не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерної зброї. Майбутня зовнішня політика визнача­лася Декларацією як нейтральна, а першочерговим її завданням проголошувалось забезпечення національних інтересів України.

Однак Декларація не мала статусу конституційного акту і тому залишилася планом на майбутнє, низкою добрих побажань. У цьому виявилась половинчатість рішень депутатської більшості, що декларувала свою відданість національним інтересам і при тому весь час озиралася на Москву.

Ситуація в Україні напередодні проголошення незалежності

В останні роки перебудови економічна і політична ситуація в Україні продовжувала загострюва­тися. Уряд України, намагаючись стабілізувати ситуацію на внутрішньому ринку, в умовах тотального дефіциту товарів і пустих полиць у крамницях, намагався обмежити споживання шляхом впрова­дження купонної системи. Трудящі отримували на додаток до грошей купони у розмірі 70 % від заробітної плати, на які можна було придбати товар. Але це не врятувало ситуації. Різке зниження життєвого рівня народу спричинило появу і зростання в Україні страйкового руху. Особливою ак­тивністю в ньому відзначались шахтарі Донбасу. Вони страйкували регулярно, починаючи з липня 1989 р. Продовжувало загострюватись і протистояння в політичній сфері. На початку жовтня 1990 р. на Жовтневій площі в Києві демократичними силами було організоване голодування студентів, які вимагали: відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола, який уособлював у їхніх очах стару сис­тему; передачі місцевим органам влади майна КПРС і комсомолу; проходження юнаками військової служби за межами України тільки на добровільних засадах; виборів до Верховної Ради УРСР на ос­нові багатопартійності навесні 1991 р. Оскільки в Україні назрівав соціальний вибух, керівництво Верховної Ради змушене було погодитися на деякі поступки. В. Масол змушений був піти у відставку, а його місце посів економіст В. Фокін. Студентам було обіцяно задовольнити й інші вимоги.

Демократично налаштовані сили України дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влашто­вував не тільки консервативну партноменклатуру, а й самого ініціатора перебудови М. Горбачова (з березня 1990 р. Президента СРСР). Намагаючись не допустити переростання «суверенізацм» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати, запропонувавши, зокрема, проект нового союзного договору, і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. З цією метою між представниками республік та цен­тром в Новоогарьові розпочалися переговори про умови оновлення Союзу, але вони не сприяли вирішенню суперечностей між Україною і центром.

Проголошення незалежності України

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичне напруження в суспільстві, утому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави, намагаючись зберегти панування партійно-бюрократичних структур. Ці реакційні сили, утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева, в Москві в ніч проти 19 серпня 1991 р. здійснили спробу перевороту. Горбачов, ізольований на кримській дачі, був усунутий від влади. На території СРСР на б місяців було оголошено надзвичайний стан. Проти заколотників рішуче виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні діїяк правореакційний путч. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію. Щодо верхівки КПУ, очолюваноїС. Гуренком, та більшості місцевих органів влади і партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги де­мократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були проігноровані.

Тільки коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти і скликало засідання Верховної Ради. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку і незалежності.

Виходячи з цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ величезноїісторичноїсили був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р.У ньому взяло участь 84, 2 % виборців, з яких 90, 3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Л. Кравчука.

Проголошення незалежності такою республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) і після переговорів (без залучення М. Гор­бачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на його місці ново­го утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька інших незалежних республік (за винятком Балтії) колишнього СРСР.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал