Брестський договір УЦР з Німеччиною та її союзниками 4 страница

Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Час­тиною цього наступу мала стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удару на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали надходити великі резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє Поволжя.

Авантюризм радянського командування і недооцінка боєздатності ворога призвели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Е. Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. по­лонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвінківському виступі концентрованими ударами з півночі (б-та армія Ф. Паулюса) і півдня (1-ша танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України — місто Свердловськ Ворошиловградської області.

Окупаційний режим в Україні

Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства.

На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані стар­шинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (зондеркоманди СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Окупанти використовували й послуги місцевого населення. Новому режиму служили в основному ті, хто постраждав від сталінського режиму і бажав помститися, кримінальні елементи або ті, хто не міг знайти іншого засобу існування. Таких було сотні тисяч. Саме з них формувалася в основному місцева цивільна адміністрація та поліція. Колабораціоністи активно використовувалися вермахтом у допоміжних частинах, а іноді і як солдати. З українців 1944 р. були сформована дивізія військ СС «Галичина», яка брала участь у каральних операціях, зокрема в придушенні Варшавського повстання восени 1944 р.

З моменту окупації в Україні широко розгорнулась пропаганда з метою нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 рр., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.

Одночасно фашисти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний роз­виток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволяло­ся працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.

Але «новий порядок» не виправдав надій українського населення. Він завдав українцям таких страждань, у порівнянні з якими радянське минуле уявлялось майже безхмарним існуванням. На власній землі вони перетворились на людей «третього сорту». їхнє життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або розстріл.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини, з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використан­ням зондеркоманд СС або загонів місцевих колабораціоністів було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тис. євреїв. Загалом за роки окупації в Україні загинуло майже 4 млн мирних жителів і понад 1, 3 млн військовополонених, які утримувались у таборах, перетворених на фабрики смерті.

У Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва і навіть родючий чорнозем. На роботу у промисловості та сільському господарстві Німеччини було примусово вивезено 2, 4 млн працездатного населення, головним чином молоді, що перебувала та на становищі рабів.

Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, за­лізниць. Робочий день тут тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів. їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вироще­ного окупаційним властям.

Рух опору в Україні

Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його від­булось не одразу.

Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала парти­занську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, некваліфіковано. Тому вже в перші тижні окупації сотні непідготовлених до партизанської та підпільної боротьби груп були виявлені і розгромлені німцями або, не маючи зв'язку з керівництвом та деморалізовані поразками Червоної армії, просто розхо­дились по домівках. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шко­ду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.

Але в міру того, як набирав сили «новий порядок», встановлений окупантами, ситуація зміню­валась. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні і згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих парти­занських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. На-умовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Території, підконтрольні партизанам, дедалі збільшувалися. Часто вони самі пере­ходили до наступальних дій, здійснюючи рейди на Правобережну і Західну України.

Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Строкачем.

Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви вони провели операцію «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнило німцям доставку підкріплень на фронт. Період найбільшого піднесення партизанського руху припав на початок 1944 р., коли радянські партизанські загони почали діяти на Правобережжі і Західній Україні. В українських містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Підпільники і партизани знищували колабораціоністів та представників німецької окупаційної влади.

Інакше відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радян­сько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розкол на радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і неоднаковою мірою, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччи­ни, отримуючи до 1941 р. по 2, 5 млн марок щорічно від німецьких спецслужб.

Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які бандерівці розглядали як ядро майбутньої українськоїармії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами ЗО червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.

ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, були сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мель-никівців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями і в умовах безвладдя перших днів окупації намагались брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» були зорієнтовані на співробітництво з окупаційною владою, а в разі відмови останніх визнати незалежність України — розгорнути підпільну боротьбу під антисталінськими і антигітлерівськими гаслами. Врешті-решт, коли стало очевидним, що німці не бажають визнавати самостійності України, оунівці створили розгалужену підпільну мережу, що охопила не тільки міста і села Західної України, а й Наддніпрянської, зокрема у Дніпропетровській області, на Київщині, у Донбасі. Підпільники налагодили чіткий зв'язок між обласною, міськими, районними і місцевими групами, дотримуючись суворої конспірації. Оунівці мали надію, що війна послабить і Німеччину, і Радянський Союз, і вони не зможуть перешкодити відродженню української державності.

Тривалий час націоналістична опозиція окупаційному режиму не мала у своєму розпоряджен­ні збройних формувань. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радян­ську територію 1940 р. За сприяння німців, що побоювались флангового удару радянських військ, оточених в районі Пінських боліт, Т. Боровець влітку 1941 р. сформував поліцейські підрозділи «УПА — Поліська Січ», що налічували у листопаді 1941 р. б тис. бійців. Вони переслідували частини Червоної армії, але разом з тим намагалися завадити німцям вивозити до Німеччини сировину і продовольство.

Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виника­ти збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів та утримувались воювати з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було вирішено розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях. По­єднати й ефективно виконати обидва рішення було неможливо, тому віддавалася перевага чомусь одному, залежно від ситуації на фронтах.

Справа партизанського оунівського руху ускладнювалася й тим, що певний час він не був єдиний. Переговори з Т. Боровцем про приєднання до ОУН—УПА не вдалися, і його «Поліська Січ» врешті-решт влітку 1943 р. була роззброєна оунівцями. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації молоді ОУН—УПА мала вже 40 тис. бійців, не враховуючи озброєного підпілля. Вона вела боротьбу на два фронти: як проти німців, так і проти радянських партизанів. Одночасно загони УПА шляхом етнічних чисток проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етніч­них земель — за Буг і за Сож. Лише 11—12 липня 1943 р. було спалено 60 польських сіл. У відповідь Армія Крайова (польські партизани, підконтрольні Лондонському емігрантському урядові) почала палити українські села. Внаслідок польсько-українського конфлікту, що перетворився на етнічну чистку, з обох сторін загинуло до 100 тис. людей мирного населення.

У цілому антифашистський опір в Україні був роз'єднаний, і це не могло не відбитися на його ефективності, оскільки часто учасники опору свої сили витрачали на боротьбу одне з одним, а не проти спільного ворога.

Визволення України у 1943-1944 рр.

Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Захід-ного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок про­ведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро будуть змушені відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Красногра-да, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.

Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Кур­ськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відсту­пити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети десятки тисяч солдатів. їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезних марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку.

На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1 -го і 2-го Укра­їнських фронтів Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Поділь-ський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирськоїоперації27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав (нині Івано-Франківськ). Східнокарпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.

Відновлення радянської влади на звільнених територіях

Населення звільнених районів радісно вітало радянські війська, оскільки сподівалося на сер­йозні соціально-політичні зміни. Однак надії на лібералізацію політичного режиму не виправдалися. З радянськими військами повертався і сталінський тоталітарний режим, що починався з пошуків «ворогів народу». Органи НКВС арештовували поліцаїв, представників адміністрації, призначеної окупантами. Проводились показові суди над військовими злочинцями.

Співробітництво з окупантами надто вільно тлумачилося радянською владою. «Пособниками» вважали всіх, хто мав будь-які контакти з окупантами, навіть тих, хто мав посвідчення особи, видане окупаційними властями. Жертвами розправ часто ставали випадкові особи. Підозри у співробітни­цтві з гітлерівцями автоматично падали на всіх, хто перебував на окупованій території, у тому числі на дітей. Вони перетворилися в СРСР на громадян другого сорту.

Одним з найбрутальніших заходів радянської влади в останні роки війни була депортація цілих народів, звинувачених у співробітництві з окупантами. Так, одразу ж після звільнення Криму за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. були виселені татари (238, 5 тис). Така ж участь чекала на грецьке, вірменське, а пізніше і болгарське населення Криму. Ще раніше, у 1941 р., з території України у східні райони СРСР були виселені німці, сотні тисяч яких проживали у півден­них областях України. У Кремлі дебетувалося навіть питання про масову депортацію українців, але через їх велику кількість організувати її було неможливо.

Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.

Із наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити частини вермахту, що відступали, в Карпатах. Томутззимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А. Мельник.

Починаючи з січня 1944 р. сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-го Українського фронту М. Ватутін.

Боротьба між УПА і радянськими силами відзначалась надзвичайною жорстокістю з обох боків. Дотримуючись переконання «Хай би крові по коліна, якби вільна Україна», оунівці влаштували справжній терор проти осіб, які співпрацювали або підозрювались у співробітництві з радянською владою. Не менш жорстоко діяла й радянська сторона. Щоб підірвати соціальну базу УПА, загони НКВС, переодягнені в форму оунівців, вели терор, здійснювали провокації проти місцевого насе­лення: спалювали населені пункти, використовувалась практика взяття і розстрілу заручників. На початку липня 1945 р. в Галичині діяло 156 груп НКДБ, що, видаючи себе за загони УПА, чинили терор над місцевим населенням.

Фактично радянська влада в Західній Україні існувала тільки у великих містах, у селах вдень було двовладдя, а вночі — всевладдя оунівців.

Культура України в роки Другої світової війни

Внаслідок окупації України її урядові, культурні і наукові установи були евакуйовані і функ­ціонували на території інших республік. Було евакуйовано понад 70 українських вишів. Реалізації оборонних програм була присвячена діяльність Академії наук УРСР. Спеціалісти фізико-технічного інституту розробляли прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом корпусів танків Т-34, що поліпшило їх міцність і якість.

Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком Богомольцем створив багато нових препаратів. У Харківському інституті пере­ливання крові були організовані пункти заготовки і консервування крові для передачі шпиталям.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літератури були об'єднані в Інститут су­спільних наук. Історики видали роботу «Боротьба українського народу з німецькими загарбниками», серію брошур про народних героїв України, авторами яких були М. Петровський, К. Гуслистий та ін. Ці видання мали важливе значення для ідеологічної боротьби з ворогом.

В евакуації виходили українські газети, насамперед партійних і радянських органів: «Комуніст», «Радянська Україна», «Література і мистецтво». Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна» та ін. Події війни відображались у творах українських літераторів, цо яких належать «Творча сила народу» П. Тичини, «Народ безсмертний» М. Рильського, «Клятва». Бажана, «Україна в огні» О. Довженка.

Із України було евакуйовано понад 50 театрів, які продовжували свою діяльність у незвичних, зді непридатних умовах. Основна увага приділялась виступам у військових частинах та шпиталях. На фронтових концертах виступали майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.

Великого значення в роки війни набула кінодокументалістика. Спеціальні групи кінооперато­рів готували бойові кінозбірки про воєнні події. Подією стали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Українські кіностудії, евакуйовані до Середньої Азії, випускали патріотичні фільми. 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм «Райдуга», що здобув «Оскар».

Війна відображалась і в образотворчому мистецтві. Темою робіт українських художників став кист Вітчизни. Особливо сильне враження справляли плакати «В бій, слов'яни» і оригінальна серія Гнів Шевченка — зброя перемоги» В. Касьяна, плакати І. Литвинського та інших художників. Плідно працювали у роки війни українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульп-зних портретів командирів партизанського руху: С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднєва та ін. В іншому руслі розвивались культурні процеси на тимчасово окупованій території України. Ні­мецькі окупанти, заграваючи з українським населенням, відновили діяльність УАПЦ, однакжорстко її контролювали. Лише в зоні Трансдністри вона діяла практично без перешкод.

В умовах окупації національна інтелігенція намагалася шляхом співробітництва з німецькою адміністрацією забезпечити українцям хоча б мінімальний рівень самоуправління та відновити роботу освіти. Так, у Дніпропетровську бургомістрат очолив І. Сокіл, під керівництвом якого до кінця 1941 р. в області було відкрито 1388 шкіл (307 тис. учнів і 1070 вчителів), а також дев'ять професійних шкіл з контингентом 21 654 учні. Його помічники — професор О. Олейниченко, П. Козир (колишній секретар Д. Яворницького), організували ремонт Історичного музею, обласного архіву, бібліотек, впорядкували обласний архів і археологічні колекції. Відновив свою роботу Дніпропетровський ніверситет, де 38 спеціалістів працювали над написанням українських підручників. Однак разом і тим німці завдали непоправної шкоди культурному надбанню українського народу, знищуючи і вивозячи у Німеччину пам'ятки української культури. Деякі діячі культури України стали співучасниками військових злочинів, здійснених німцями в заїні. Так, відомий український історик А. Оглобін, що обіймав посаду київського бургомістра,. керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу. До цих списків потрапили близько 34 тис. осіб. Саме він підказав німцям, що доцільніше проводити масові розстріли в Баби­ному Яру, а не в Голосіївському лісі, як планувалось. Він же перекладав українською мовою наказ «Всім жидам Києва», де йшлося про явку туди євреїв 29 вересня 1941 р.

Втрати України у Другій світовій війні

Під час Другої світової війни втрати УРСР були величезні. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, причому 250 з них були повністю знищені, а їх жителі страчені. Україна втратила понад п'яту частину населення: 3 млн на фронтах і 5, 5 млн — в зоні окупації. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Лише прямі збитки народному господарству республіки становили 289 млрд крб.-

Надзвичайно ускладнювало ситуацію різке скорочення трудових ресурсів, особливо кваліфікова­них кадрів. Це призвело до масового використання на важких роботах жіночої робочої сили. Різко знизився рівень життя населення. Не вистачало продовольства та найнеобхідніших промислових товарів.