Брестський договір УЦР з Німеччиною та її союзниками 3 страница

Практично вся велика промисловість України була підпорядкована центральним органам, які застосовували командно-адміністративні методи управління. Щоб якось компенсувати відсутність економічних стимулів, партія організувала в колективах змагання за підвищення продуктивності праці.

На другу п'ятирічку (1933—1937) середньорічні темпи зростання були стриманішими — 13— 14 %. Більше уваги приділялося впровадженню нової техніки, організації виробництва і підготовці кадрів.

В умовах економічного спаду сталінське керівництво вдавалося до штучного демонстрування робітничого ентузіазму. На кадіївській шахті «Центральна-Ірміно» в ніч на 31 серпня 1935 р. шахтар О. Стаханов, застосувавши передові методи праці, виконав за зміну 14, 5 норми. Так був започат­кований стаханівський рух, який поширився на всі галузі виробництва. Але, попри деякі позитивні результати цього руху, загалом він призвів до підвищення норм виробітку, а отже, й до зростання експлуатації робочої сили та перенапруження виробничих процесів.

Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих як результату сталінської індустріалізації, її досягнення були очевидними. Серед 35 гігантських підприємств, вартістю понад 100 млн крб кожне, в Україні було зведено 7 новобудов і реконструйовано 5 підприємств. З'явилися такі велет­ні індустрії, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», «Дніпроалюмінійбуд», «Харківський тракторний завод» і «Харківський турбінний завод». У Донбасі почали видобуток вугілля близько 100 нових шахт.

Індустріалізація викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Змінилося співвідно­шення між промисловістю і сільським господарством. Питома вага важкої промисловості у промислово­му виробництві збільшилася за рахунок валового випуску продукції з 68, 7 % у 1925/26до 92, 5 у 1938 р. Заводи, збудовані в Україні, вивели її на один рівень з великими індустріальними державами.

Колективізація сільського господарства

Шлях суспільства до соціалізму радянське керівництво пов'язувало з переведенням сільсько­го господарства на рейки колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) (1927) було взято курс на колективізацію сільського господарства. Потрібен був механізм безперебійного постачання дер­жави хлібом. Ним мали стати колгоспи (колективні господарства). В умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж багатьма мільйонами одноосібних селянських господарств. До того ж, відповідно до уявлень того часу, дрібнотоварний селянський уклад постійно породжував у селі капіталістичні відносини (шляхом розорення одних і збагачення інших), тому керівництво країни намагалось якнайшвидше побудувати тут соціалізм.

1928 р. Сталін висунув гасло суцільної колективізації. 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазна­чено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим радянським республікам. Виконуючи це розпорядження, керівництво КП(б)У прискорило темпи проведення колективізації. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то через два місяці їх стало вже 46. Становлення колгоспно-радгоспної системи супрово­джувалось насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Забираючи майже все, селян заганяли до колгоспів, а «неугодних» репресували. На зламі 20—30-х рр. XX ст. 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На колекти­візацію хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу». Ця частина селян була найбільше прив'язана до землі і не бажала її втрачати. Почалося «розкуркулювання» (тобто конфіскація майна). Внаслідок цього кількість заможних господарств уже наприкінці 1920-х рр. ско­ротилася з 200 до 72, 8 тис. Від розкуркулення постраждало і чимало середняцьких господарств.

До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. У роки другої п'ятирічки колективізація завершилась об'єднанням в колгоспи 90 % селянських господарств.

Над господарською діяльністю створених колгоспів був установлений жорсткий контроль. Праця колгоспників оплачувалась так званими «трудоднями». Іноді на один трудодень припадало 100—200 г зерна. За таких умов селяни втратили стимул до праці, недбало ставились до своїх тру­дових обов'язків. Аби запобігти втечі селян з колгоспів, 1932 р. була запроваджена паспортизація в містах. Селяни паспортів не отримали. Таким чином, держава фактично прикріпила їх до землі. Із колгоспів почали викачувати кошти на індустріалізацію, запровадивши централізовані хлібозаготів­лі. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала основною причиною голоду в Україні. Кількість загиблих від голодомору ніхто не підраховував. Тому кількість його жертв, за різними джерелами, коливається від 3 до 9 млн людей.

Суспільно-політичне становище в України

У 30-ті рр. остаточно завершився процес утворення тоталітарної держави. Партійний апарат узяв на себе рішення практично всіх питань, підміняючи і ради, і господарські органи. Потворних форм набув культ особи Сталіна, якому приписувались всі успіхи Радянської держави.

Адміністративно-командна система базувалася на номенклатурному принципі управління суспільством. Призначення та переміщення кадрів усього державного апарату здійснювалися з волі партійної верхівки.

За таких умов 1936 р. було ухвалено Конституцію СРСР, що стала основою для розробки і ухва­лення конституцій союзних республік, у тому числі й Конституції УРСР, ухваленої 30 січня 1937 р. Ці конституції розширювали права окремих категорій громадян, впроваджувалась досить Демо­кратична система виборів до рад і народних судів. Вибори ставали загальними, прямими, рівними при таємному голосуванні. Визначалися права і свободи громадян, проголошувалася недоторкан­ність особи, житла. Таким чином, утворився величезний розрив між декларованими правами та свободами і реальною політикою та практикою сталінського режиму.

У здійсненні національної політики виявилася чітка лінія на русифікацію. Процес українізації був оголошений проявом націоналізму. Почалося згортання діяльності національно-культурних закладів національних меншин. Обмежувалася сфера вживання українськоїмови. В «націоналкому-нізмі» було звинувачено М. Скрипника, який 1933 р. покінчив життя самогубством.

Політичне життя в Україні було підпорядковане «теоретичному» положенню Сталіна про зрос­тання опору «ворогів народу» і класової боротьби в міру успішного просування до соціалізму, яке на практиці обернулося масовими безпідставними репресіями невинних людей. Створювалась атмосфера загальної підозри. Почався пошук «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів». Оскільки таких не було, то справи фабрикувались. Уже 1930 р. в Харкові відбувся процес у справі «Союзу визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 людей, переважно представни­ки інтелігенції, серед них і С. Єфремов. Підсудних звинуватили у підготовці терористичних актів, у шкідництві, а головне — у підготовці до ліквідації радянської влади, відокремлення України від СРСР. За рішенням суду звинувачені одержали різні строки ув'язнення.

Наступною стала також сфабрикована справа так званого «Українського національного цен­тру», який нібито очолював історик І. Яворський. До різних термінів ув'язнення засудили п'ятдесят осіб.

Нова хвиля репресій почалася 1933 р. Було «розкрито» «Українську військову організацію», «Польську військову організацію», «Блок Українських національних партій». Загалом в Україні у 1930—1940 рр. було «розкрито» понад сто таких організацій.

Пік репресій припав на 1937—1938 рр. Вони не обминули і керівного складу КП(б)У. Були за­арештовані і розстріляні Є. Квірінг, X. Раковський, С. Косіор, П. Постишев та інші партійні керівни­ки. Репресії знищили керівний склад Червоної армії. Було розстріляно командувачів Київського і Харківського військових округів Й.Якіра та І. Дубового, а з ними 150 осіб із вищого командного складу.

Головна трагедія полягала в тому, що найбільше постраждали від репресій трудящі. Десятки тисяч людей були розстріляні без суду або відправлені до таборів, де також були приречені на за­гибель. Звичайними стали такі ганебні суспільні явища, як доноси, зрадництво. Це було свідченням моральної деградації суспільства того часу.

Культурне життя

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада піклувалася про її розвиток лише в потрібних їй межах. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю і сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, їй були потрібні кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відпо­відно до цього вживалися заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. Наприкінці 1930-х рр. освіченість населення в УРСР у віці до 50 років становила близько 95 %. Запроваджувалась єдина система загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Понад 80 % учнів навчалися в українських школах. Але з 1938 р. почалося згортання мережі національних шкіл. Певні зміни відбулися у вищій школі. За перші дві п'ятирічки ВНЗ за скороченою програмою підготували майже стільки спеціалістів, скільки їх було в дореволюційній Росії. 1933 р. були відновлені універ­ситети в Києві, Харкові й Одесі. Визначальною рисою освіти того часу стала тотальна ідеологізація. Усі студенти вищих навчальних закладів мали вивчати «Короткий курс ВКП(б)».

Духовна сфера підлягала жорсткому контролю. Критерієм її оцінки стало сталінське визначення соціалістичної культури, яка мала бути пролетарською за змістом і національною за формою. Все, що не вписувалось у рамки цієї формули, проголошувалось ворожим. Для запровадження тотально­го контролю над творчістю митців у середині 1930-х рр. було створено контрольовані радянським урядом спілки — письменників, художників, композиторів тощо.

Значних втрат зазнала українська культура від репресій, що були спрямовані проти інтелігенції, яку постійно звинувачували у «буржуазному націоналізмі». В цей період загинули Л. Курбас, засно­вник школи монументального мистецтва М. Л. Бойчук, літератори М. Куліш, Г. Кононенко, А. Крепільницький, О. Досвітній, М. Хвильовий (застрелився) та ін. У таборах опинився О. Вишня. Всього репресіям було піддано близько 500 письменників. Репресії широко застосовувались до видатних представників української науки. У сталінських катівнях загинули відомий історик М. Яворський, українські академіки Н. Світальський, генетик І. Агон, філософ С. Семківський.

Влада всіляко заважала вільній творчості українських митців. У всіх галузях мистецтва їм був нав'язаний єдиний стиль — «соціалістичний реалізм», який мав прославляти радянську дійсність. Його мусили прийняти П. Тичина, М. Сосюра, М. Бажан та інші митці.

Винищення старої інтелігенції призвело до руйнування естетичних, моральних, політичних традицій. Терор налякав і деморалізував інтелігенцію, що виросла за часів радянської влади, позба­вивши її незалежності думок та ініціативності, на зміну яким прийшли конформізм і апатія.

Таким чином, досягши значних успіхів у 1920-х рр., українська культура потрапила під жорсткий прес тоталітарного режиму.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 1920-1930-х рр.

Українські землі у складі Польщі

Згідно з домовленостями Паризької мирної конференції 1919 р. та Ризького договору 1921 р. Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина і Полісся увійшли до складу Польщі.

Населені українцями землі у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишили­ся в таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари. Основними проблемами в сільському господарст­ві залишались перенаселеність сіл та мізерні земельні наділи. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі.

Значних розмірів набули тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Поль­ський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині. Якщо 1912 р. у Західній Україні працювали 3622 українські початкові школи, то в 1930-ті — тільки кілька сотень. Ще в гір­шому становищі перебувала середня освіта. Зі 138 загальноосвітніх шкіл 1939 р. працювали тільки 5 українських державних, у яких навчалося 2050 учнів і 18 приватних з 3571 учнем. Можливості українців навчатися у вищих навчальних закладах були мізерними, оскільки в них встановлювалась дуже висока плата за навчання.

Українці через таку політику польського уряду залишались до нього в опозиції. Свої права і свободи вони захищали легальними і нелегальними методами. Галицькі українці мали неабиякий досвід політичної самоорганізації: в краї існувало 12 українських політичних партій, які становили собою суцільний партійний спектр.

До лівого крила партійного спектра належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р.— Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка знаходилась у складі Комуністичної партії Польщі. Ліве крило цієї партії виступало за союз з Москвою, праве було більш стриманим і, зважаючи на існування в СРСР тоталітарного режиму, виступало з позицій націоналкомунізму.

Центристським вважався блок Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Створений 1925 р., він мав значну підтримку населення. Лідерами УНДО були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран та інші діячі. У 1930-ті рр. відбулося зближення УНДО з польськими керівними колами. За угодою з польським урядом в обмін на припинення переслідувань українських демок­ратичних організацій та розширення їх представництва у польському сеймі УНДО відмовилося від своєї початкової вимоги автономії західноукраїнських земель у складі Польщі, визнавши пріоритет інтересів польської держави.

Правою політичною силою стала Організація Українських націоналістів (ОУН), яка утворилася 1929 р. її очолював колишній командир полку січових стрільців армії УНР Євген Коновалець. Ідео­логією ОУН був інтегральний націоналізм. Його суть полягала в тому, що нації ведуть боротьбу за виживання, подібну до описаної Дарвіном боротьби видів, і в цій боротьбі перемагає найсиль-ніший, слабкі нації гинуть. Отже, українцям, щоб вижити в цій боротьбі, треба консолідуватись (інтегруватись) заради виживання української нації. Інтегральний націоналізм відкидав ліберальні цінності, проповідував культ сили, пріоритет інтересів нації над інтересами особи, об'єднання нації в єдиний кулак на чолі з вождем. Вищою цінністю оголошувалося створення незалежної Українсь­кої держави.

Засобом боротьби оунівців був терор як проти представників польської адміністрації (напри­клад, вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького 1934 р., комісара польської по­ліції у Львові Є. Чеховського), так і проти своїх політичних опонентів серед діячів інших напрямів національно-визвольного руху. Як допоміжні засоби використовувались демонстрації, бойкоти, студентські страйки.

Діяльність ОУН викликала репресії з боку польської влади. 1934 р. був розгромлений крайовий штаб ОУН в Галичині, були заарештовані сотні членів цієї організації.

Українські землі у складі Румунії

Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією. їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якими вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в парламенті, широке місцеве самоврядування, си­стема українських шкіл тощо), були ліквідовані.

Не в кращому стані перебувала і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буко­винська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.

На відміну від досить активного політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських орга­нізацій. У 1918—1928 рр. у Румунії був військовий стан і легальна політична діяльність була забо­ронена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.

Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністра­тивний тиск. У 1928—1938 рр. у Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську Національну партію (УНП), яку очолив В. Зазолецький. Це було ліберальне об'єднання, члени якого були схильні до компромісу з владою і виключно легальної діяльності. Під керівництвом В. Забачинського, П. Григоровича і Д. Квітковського у середині 1930-х рр. почала формуватись таємна радикальна націоналістична організація, схожа за своїми принципами на ОУН. Вона мала великий вплив на молодіжні і спортивні товариства. Коли 1938 р.до влади в Румунії прийшли вій­ськові, діяльність політичних партій була заборонена. Але якщо УНП та інші легальні українські об'єднання припинили своє існування, то добре законспіровані націоналісти витримали урядові репресії і зберегли свою організацію.

Закарпаття у складі Чехословаччини

У період революції в Україні, перебуваючи під загрозою угорськоїокупації, жителі Закарпаття до­бровільно приєдналися до Чехословаччини за умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румуніїта Польщі. Однак пи­тання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям.

Прагнучи модернізувати всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожна площею більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні.

Із точки зору освіти і культури політика Чехословацької республіки сприяла довгоочікуваним змінам після інтенсивноїмадяризації. Різко зросла кількість освітніх закладів. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм сприяв широкому росту культурних товариств, таких як «Просвіта», «Товариство русофілів ім. Духновича». Організо­вувались театральні і хорові колективи.

Особливістю політичного життя Закарпаття було те, що за відсутності національно-політичних традицій суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були встановлювати зв'язок з близькими їм політичними партіями і діяли під їхньою егідою. В Закарпатті діяли місцеві осередки всіх значних політичних партій Чехословаччини, в тому числі впливових — аграрної, комуністичної, людової (народної), соціал-демократичної.

Традиційно сильним було москвофільство, яке ґрунтувалося на переконанні, що карпатські українці — це частина російського народу. Іншою течією було русинство, що проповідувало націо­нальну відокремленість корінного населення Закарпаття. Але найбільш впливовою була україно­фільська течія, яка відстоювала думку про те, що закарпатці є частиною українського народу.

Проголошення незалежності Карпатської України та окупація її Угорщиною

Після укладення Мюнхенської угоди 1938 р. влада празького уряду над Закарпаттям стала номінальною. Услід за Словаччиною 11 листопада 1938 р. Закарпаття здобуло автономію в межах Чехословацької держави. Після нетривалої боротьби з місцевими москофілами адміністрацію краю очолив лідер карпатських українофілів Августин Волошин. У Закарпатті почалася розбудова авто-номної української держави. Як і в Словаччині, українофіли Закарпаття в цьому процесі намагалися спертися на підтримку гітлерівської Німеччини, тому у своїй державотворчій діяльності старанно копіювали модель фашистської держави: була утворена єдина партія — Українське національне об'єднання (УНО), діяльність всіх інших політичних угруповань, зокрема проугорських, жорстоко придушувалась, почалось будівництво концентраційних таборів. Для захисту краю була створена воєнізована організація Карпатська Січ. Завдяки цим заходам УНО на виборах до сейму набрало 92 % голосів виборців, що брали участь у голосуванні.

Повна ліквідація Гітлером Чехословацької держави у березні 1939 р. та початок агресії хортистської'Угорщини з метою загарбання Закарпаття спричинили те, що на засіданні сейму УНО здійснило відчайдушну спробу врятувати українську державність в краї: 15 березня була проголошена неза­лежність Карпатської України, президентом якої став А. Волошин.

Незалежність проіснувала лічені години. Угорські війська, підтримувані Гітлером (для якого більше важила дружба з Угорщиною, ніж із Закарпаттям), 14 березня вторглись у Закарпаття і, за кілька днів окупували край. Досвід короткого існування української державності в Закарпатті став першим свідченням того, що спроба вибороти українську незалежність за допомогою нацистської Німеччини є безперспективною справою.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Приєднання західноукраїнських земель до СРСР

23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад, що містив у собі таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі. Згідно з цим таємним протоколом Східна Галичина разом з іншими територіями, згаданими в цьому документі, відходили до СРСР.

1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами. Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися в глиб Схід­ної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося, щоб «врятувати братів-українців» від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі.

Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії.

У червні 1940 р.уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу.

Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про «возз'єднання» Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР та входження Південної Буковини і При-дунав'я до складу Української РСР.

«Радянізація» західних земель України

Радянська влада на західноукраїнських територіях здійснювала нововведення у річищі політи­ки будівництва соціалізму. На землях Східної Галичини було утворено шість областей'— Львівська, Станіспавська (пізніше Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. Нове життя будувалось адміністративними, силовими методами. Приватна власність адміністратив­ними методами перетворювалася на загальнодержавну. Було експропрійовано понад дві тисячі промислових підприємств, конфісковано понад мільйон гектарів землі, що належала поміщикам, монастирям, великим чиновникам. Земля передавалась безземельним та малоземельним селянам. 1940 р. почала здійснюватися колективізація. Безумовно, як і раніше в СРСР, провадилася вона передчасно, з порушенням принципу добровільності, з широким застосуванням репресій. Органа­ми НКВС, мережа яких щільно вкрила весь край, були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, в тому числі і «Просвіти». їх керівники і значна частина членів були названі «ворогами народу» і відправлені в тюрми. Арешту підлягали власники підприємств, адвокатських контор, бан­ків, керівники кооперативних організацій, чиновники, священики, середні і великі землевласники.

Серед заарештованих було багато студентів, вчителів та інших представників інтелігенції. Найпо­ширенішою формою репресій була депортація населення у внутрішні райони Радянського Союзу (Сибір, Казахстан), під яку підпало понад 1 млн осіб.

«Радянізація» також супроводжувалась українізацією, яка мала показати місцевому населенню переваги радянського ладу у порівнянні з польською та румунською владою. Ту ж мету ставили заходи, спрямовані на поліпшення соціального захисту населення. Але вони не йшли в жодне порівняння з тим способом життя, який був нав'язаний мешканцям Західної України радянським режимом.

Напад гітлерівської Німеччини на СРСР та окупація Радянської України

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач — генерал-полковник М. Кирпо­носі та Південний (командувач — генерал армії І.Тюленєв) фронти, які мали значну перевагу над противником. Але з перших же днів війни радянські війська зазнали нищівних поразок через цілу низку причин.

Головна з них полягала в тому, що влітку 1941 р. Й. Сталін сам планував завдати удару по Ні­меччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташовані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі «малою кров'ю». Військове керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала без­умовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особового складу та бойової техніки, а й у її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішальний наступ, не рахую­чись з об'єктивними причинами бойової обстановки. Такі «пожежні» заходи спричинили катастро­фічні втрати в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримали просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни численні випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога або добровільної здачі в полон.

Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24—30 червня на Західній Україні в районі Броди—Дубно—Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Право­бережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі — Севастополь. 19 вересня, оточивши радян­ський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні — Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму.

Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стра­тегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-Західного напрямку під коман­дуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.

Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. — 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських по­зиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941 р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвінківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.