Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Брестський договір УЦР з Німеччиною та її союзниками 2 страница
|
|
На окупованій Денікіним території України були створені три області: Київська, Харківська і Новоросійська.їх очолювали губернатори, які були призначені Денікіним і мали необмежені повноваження. Українська мова дозволялась тільки в приватних навчальних закладах. Закривалися і забиралися з бібліотек українські друковані видання. Припинила свою діяльність Українська Академія наук. Аграрна політика Денікіна була спрямована на відновлення поміщицької власності на землю. В промисловості був ліквідований 8-годинний робочий день. Профспілки, створені у 1917—1918 рр., були розпущені, замість них організовувались нові, лояльні до режиму.
Одночасно поширювався опір білогвардійцям в Україні. Тут діяла мережа підпільних більшовицьких організацій, очолених створеним ЦК КП(б)У Зафронтовим бюро. У боротьбу з білогвардійцями включилися представники соціалістичних партій (есери і анархісти). Почалися селянські повстання.
Активно діяли проти денікінців махновці, які були об'єднані в Революційну повстанську армію. Вони змогли очистити від білих значну частину території Півдня України.
У другій половині 1919 р. трагічно склалася доля українськоїармії. Вона опинилася в «трикутнику смерті». Із заходу вона вела боротьбу з поляками, на сході — з білими, на півночі — з більшовиками і через нестачу сил зазнала поразки. їй не вистачало боєприпасів і військової амуніції. Справу погіршила епідемія тифу. До того ж українські сили були розколоті політично-ідеологічними і соціально-психологічними розбіжностями між західними і східними українцями, що накопичувались протягом століть. С. Петлюра, його найближче оточення, що складалося з лівих соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у реакційності. Зі свого боку галичани недовіряли вихідцям зі Східної України, вважаючи їх безвідповідальними ра^ дикалами і навіть «напівбільшовиками». Це призвело до переходу УГА на бік білих. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалась, передавши свої повноваження С. Петлюрі. Сам С. Петлюра у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським урядом про визнання УНР та спільні дії в боротьбі з радянською Росією.
Повернення більшовиків в Україну
У жовтні 1919 р. під Тулою і Воронежем Червона армія перейшла в контрнаступ проти денікін-ців, який закінчився новим узяттям під більшовицький контроль усієї України. Залишки білої армії відійшли в Крим, де були очолені генералом Врангелем.
Повернувшись в Україну 1920 р. втретє, більшовики врахували помилки політичного курсу 1919 р. Насамперед це стосувалось аграрної політики. 5 лютого 1920 р. був ухвалений новий земельний закон з метою ліквідувати відновлене під час денікінської окупації поміщицьке землеволодіння. Закон передбачав конфіскацію поміщицької землі і безкоштовну передачу її селянам. Перевагу в отриманні землі здобули малоземельні селяни і батраки. На відміну від 1919 р. радгоспи та комуни, вступ до яких був оголошений як добровільний, отримували менше землі. У березні—квітні 1920 р. в Україні, нарешті, відбулися вибори до місцевих рад, але завдяки недемократичним методам їх проведення більшовики здобули в них переважну більшість місць.
У соціально-економічній політиці, як і раніше, панували воєннокомуністичні методи. Прокотилася чергова хвиля націоналізації підприємств, збереглася і збільшувалася продовольча розкладка.
Держава часто зверталась до позаекономічних методів управління: була створена Українська трудова армія, яку очолив Й. Сталін. Одночасно великих розмірів набув «червоний терор». 1920 р. на територіїУкраїни було створено 18 концентраційних таборів. Розпочалось витіснення більшовиками з політичного життя інших соціалістичних партій. Змушені були розпустити свою партію боротьбисти, було заарештовано керівництво лівих есерів, почався судовий процес над меншовиками.
Радянсько-польська війна і Україна
З кінця 1919р. польський уряд і лідер УНР С.Петлюра шукали порозуміння для досягнення єдності у боротьбі з більшовицькою Росією. Поляки прагнули відновити Річ Посполиту від Балтики до Чорного моря. Ця держава мала включати і українські землі. 1919 р. польські війська окупували Білорусію, Західну Волинь і райони Полісся. У квітні 1920 р. між Польщею і УНР був підписаний Варшавський договір. Польща визнавала Директорію на чолі з С. Петлюрою головною владою в УНР. Був оформлений союз для боротьби з більшовиками, а Петлюра у свою чергу визнав владу Польщі над Східною Галичиною, Західною Волинню, Холмщиною, Підляшшям і Поліссям. Юридичне становище польських поміщиків в Україні передбачалось визначити спеціальною угодою. Це означало, що їм готувались особливі пільги і що вони виводились з-під юрисдикції УНР. Отже, від суверенітету УНР залишалось мало. 24 квітня 1920 р. була укладена військова конвенція міжУНР^ Польщею, за якою збройні сили УНР переходили під польське командування, залізницями в Україні мала керувати польська адміністрація.
25 квітня розпочався польський наступ, який спочатку розвивався успішно. У травні 1920 р. полякам вдалося захопити Житомир, Вінницю, Київ. Директорія переїхала у столицю. Однак обіцяне Петлюрою польському урядові велике народне антибільшовицьке повстання не відбулося. На захопленій поляками територіїУкраїни був установлений польський окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, що відновлював поміщицьку власність на землю і організовував вивезення в Польщу демонтованого промислового обладнання, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Така політика породжувала масовий опір, яким керували як більшовики, так і представники лівих українських політичних партій.
Саме тоді радянські війська силами Південно-Західного і Західного фронтів почали наступ проти поляків відповідно в напрямках України і Білорусії. Вони знову оволоділи Правобережною Україною і вторглися в Галичину і в саму Польщу. У Західній Україні була проголошена радянська влада і створено радянський уряд Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським.
Коли Польща опинилась на межі військового краху у липні 1920 р., у справу втрутилася Антанта. Міністр іноземних справ Англії лорд Керзон запропонував Росії перемир'я з Польщею і нову лінію радянсько-польського кордону, що приєднувала до радянської Росії землі Західної України і Західної Білорусії. Але більшовики відкинули цю пропозицію і, маючи на меті подальший «експорт революції», продовжили наступ на Варшаву і Львів.
Однак у серпні 1920 р. становище змінилося. Під Варшавою Червона армія була розбита і внаслідок контрнаступу польсько-українських сил відкинута в глиб України на лінію Коростень—Житомир—Бердичів. У жовтні 1920 р. між радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я, за яким встановлювався новий кордон.
Переговори між Польщею і радянською Росією завершились підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відходили, окрім Східної Галичини, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежність України завершилася поразкою.
Розгром військ генерала Врангеля та придушення повстанського руху в Україні
Одночасно з радянсько-польською війною з боку Криму, де укріпились білогвардійські сили, радянське панування в Україні спіткала нова загроза. Починаючи з весни 1920 р. активізували свої дії війська білого генерала Врангеля, який планував прорватися на Донбас, а далі на Дон і на Кубань, щоб, укріпившись там, здійснити новий похід на Москву.
Врангелівці влітку 1920 р. розвивали наступ у Північній Таври і захопили Маріуполь та Олек-сандрівськ, підійшовши до Катеринослава. Але зростаючий опір радянських сил зупинив його. За короткий час був утворений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Було підписано новий союз з Н. Махно, якому було обіцяне лояльне ставлення до створених ним на Катеринославщині «вільних селянських Рад». 28 жовтня 1920 р. почався наступ на врангелівців з Каховського плацдарму, внаслідок якого білі змушені були відступити в Крим. За перекопськими і чонгарськими укріпленнями врангелівці збиралися перезимувати і навесні 1921 р. продовжити боротьбу. Це розходилось з планами радянського командування, яке від ЦК РКП(б) отримало директиву будь-якою ціною взяти Крим до зими. 7—9 листопада укріплення білої армії у Криму були взяті, і Крим до 16 листопада повністю опинився під радянським контролем. Залишки білої армії евакуювались на кораблях у Туреччину. Крим узимку 1920—1921 рр. став ареною жорстокого червоного терору, яким керував угорський комуніст Бела Кун. Серед розстріляних були офіцери, лікарі, вчителі, священики, робітники, що допомагали евакуації.
Настала черга і махновців, які надали суттєву допомогу більшовикам у взятті Криму. Після оволодіння Сімферополем у порушення попередньої домовленості махновцям було наказано роззброїтись і розформуватись. Коли махновські командири відмовились виконати наказ, угруповання було оточене і знищене. Тільки загін з 200 шабель зміг вирватись і повернутись у Гуляйполе, щоб сповістити про це Нестора Махна. Оточений в Гуляйполі, він все ж зміг вирватись з оточення, організувати опір каральним загонам. Тривалий час махновці завдавали відчутних ударів більшовикам, їх лави спочатку поповнювались селянами. Але довго так тривати не могло. Під постійними ударами радянських військ сили повстанської армії швидко танули. Рейди по декількох губерніях були останньою подією партизанських боїв. Н. Махно, якого переслідували червоноармійські з'єднання, 28 серпня 1921 р. перейшов через Дністер і здався властям Румунії. Цими подіями завершилася Громадянська війна в Україні.
Розвиток культури України в 1917-1920 рр.
Визвольна боротьба 1917—1920 рр. відкрила нову сторінку в історії України. Крах Російської імперіїзїїбагатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за створення суверенноїУкраїнської держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язане з цим духовне піднесення у суспільстві, що виявилося в усіх сферах культурного життя, — усе це позначилося на культурному житті. Завдяки зусиллям української інтелігенції одразу ж після Лютневої революції почали поширюватися національні культурно-просвітницькі організації— «Просвіти», які організовували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, журнали.
1917—1920 рр. відзначені докорінним реформуванням системи освіти. Зусиллями Центральної Ради за короткий термін на приватні і громадські кошти було відкрито 53 українські гімназій складено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації освіти. Ті ж самі проблеми вирішувала і гетьманська влада. Ця українізація була припинена радянською владою. Вона намагалась побудувати нову школу, де гуманітарні предмети пропонувалось викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалось викладання Закону Божого. Основна увага приділялась упровадженню безкоштовної освіти, боротьбі з неписьменністю дорослих. Із цією метою було створено систему спеціальних шкіл. Це дало змогу до 1920 р. збільшити кількість грамотних з 28 до 52 %. Більшовики реформували і систему вищої освіти. Замість університетів були створені інститути Червоної професури. Був збільшений доступ для вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітників та селян. Оскільки не всі вони мали відповідну підготовку, було створено систему робітничих факультетів (робітфаків), що мали заповнити прогалини у знаннях вступників до вищих навчальних закладів.
Складність революційного часу вплинула на стан науки в Україні. Але й тоді продовжували працювати видатні вчені — хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Паладін, мостобудівник Є. Патон. історики Д. Багалій, В. Бозескул, гідромеханік Г. Проскура.
Розвиток літератури характеризувався існуванням різних шкіл і методів літературноїтворчостп революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан та ін.), «неокласичного» (М.Зеров П. Філіпович, М. Рильський, М. Могилянський), символістського (Л. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський та ін.). 1920 р. було створено Вільну академію пролетарського мистецтва, що намагалася захистити літературу від адміністративного втручання.
У грудні 1917 р. була відкрита Академія мистецтв, першими академіками якої були видатні країнські художники М. Бойчук, М. Жук, В. Кричевський, Г. Нарбут. У 1917—1920 рр. помітні зміни відбулися в театральному мистецтві. За часів гетьмана П. Скоропадського був заснований Український театр драми і опери, виникло декілька інших творчих колективів. На українській сцені в той період працювали І. Мар'яненко, Г. Борисоглібський, О. Сердюк. 1920 р. Лесь Курбас поставив «Гайдамаки».
УКРАЇНА В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 рр.)
Економічна І політична криза в Україні наприкінці 1920 - на початку 1921 рр.
Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Розруха вразила машинобудування, залізорудну і вугледобувну промисловість, металургію. У стані глибокого занепаду були легка і харчова промисловість.
У скрутному становищі опинилось і сільське господарство. На чверть скоротилися посівні площі. Погіршився обробіток землі, були порушені норми посіву, втрачено елітне насіння. Політика прод-розкладки позбавляла селян економічних стимулів.
Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель. Особливо тяжке становище склалося в південних губерніях України, які до Першої світової війни були головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн людей. Однак хліб з України продовжував вивозитись для промислових центрів Росії або для Поволжжя, що також голодувало. Голод в Україні вдалося ліквідувати лише 1923 р. завдяки поліпшенню загальної економічної ситуації.
Оскільки навіть після Громадянської війни більшовицьке керівництво не відмовилось від воєннокомуністичних методів, то знову піднявся повстанський рух. Наприкінці лютого 1921 р. спалахнуло повстання балтійських моряків у Кронштадті, активізувався повстанський рух в Україні. У промислових центрах — Києві, Одесі, Харкові та інших містах почалися страйки, які вимагали усунення більшовиків від влади. Країна опинилася на межі нової Громадянської війни.
Упровадження нової енономічної політики
Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики (НЕПу).
У промисловості почалося здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались у трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку. Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці.
Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червінець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки.
В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було складнішим, ніжу Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний.
Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації господарства на принципах ринкової системи. І це сприяло пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна досягла довоєнного рівня промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р.
Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, для більшовиків така політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим іншим, як тимчасовим відступом перед капіталізмом, за яким розпочнеться новий наступ.
Входження України до складу СРСР
Невід'ємною складовою політики більшовиків був курс на об'єднання державних утворень, щовиникли в результаті розпаду Російської імперії, під владою Москви. Після закінчення війни центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р 20 членів ВУЦВК були введені в ВЦВК. У січні 1921 р. командувача збройних сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад у лютому-березні 1921 р. проти договору про військовий і господарський союз виступили деякі делегати, але переважна більшість не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів УСРР та РСФРР і входження їх до складу наркоматів Російської Федерації.
Настала черга і міжнародних відносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання делегації радянської Росії представництва на Генуезькій конференції. Російський народний комісаріат іноземних справ фактично узурпував повноваження «незалежних» республік і почав виконувати функції загальнофедеральної структури. Нарком у справах національностей Й. Сталін розробив проект, який передбачав їх входження до складу Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономії виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівноправ'я у складі федерації.
30 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про створення СРСР і Союзний договір. Процес конституційного оформлення СРСР був продовжений у січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР, де була затверджена Конституція' СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися більшою мірою, ніж у попередніх проектах. Принцип рівноправності і федералізму практично поступився автономізації. Союзні республіки, серед них і УСРР, стали адміністративними одиницями СРСР.
Суспільно-політичне життя у 20-х рр.
Лібералізація економічного життя не супроводжувалась перебудовою суспільно-політичних відносин. Політичні порядки в республіці мало змінилися. Диктатура пролетаріату, проголошена більшовиками, фактично була диктатурою партійно-державної верхівки більшовицької партії (ВКП(б)). Як державна організація діяла КП(б)У, що вже на початку 1920-х рр. перетворилася на єдину легальну політичну організацію. Всі інші партії були ліквідовані. Це мало негативні наслідки. В умовах однопартійної системи по суті були ліквідовані можливості для альтернативності і змагальності в розробці найбільш раціональної політики. Партійний монополізм породжував заспокоєність, догматизм. З утвердженням після смерті В.Леніна (1924) позицій Генерального секретаря Й. Сталіна у ВКП(б) дедалі більше знижувалась роль рядових партійців, небаченої сили набував партапарат, а сама більшовицька партія перетворилась на ядро командно-адміністративної системи.
Одночасно у 1920-ті рр. знижувались роль і авторитет Рад. У Радах влада зосереджувалась переважно у виконкомах, а останні втрачали будь-яку самостійність і повністю були підконтрольні партійним органам. У 1920-ті рр. в Україні було близько 60 добровільних суспільно-масових організацій, але вони також були підконтрольні партії, до того ж їх кількість зменшувалась.
Бюрократично-командна система вживала заходів для свого захисту. Всеросійська надзвичайна комісія, з 1922 р. ДПУ (Державне політичне управління), наділялась надзвичайними повноваженнями і використовувалась також для усунення і ліквідації усіх «неугодних» партійно-державній системі. У травні 1921 р. відбувся гучний процес над керівниками УПСР, що залишилися в Україні. Такий самий процес над меншовицьким «Південним центром» був проведений 1922 р.
Одночасно апарат адміністративно-командної системи, який все більше зростав чисельно, забезпечував розширення не тільки своїх повноважень, а й матеріальних і моральних привілеїв. У 1920-ті рр. було прийнято спеціальні постанови центральних органів партії про поліпшення добробуту відповідальних партійних та господарських працівників, підвищення їхніх окладів. До того ж ці категорії і особи, які до них прирівнювались, члени їх сімей почали одержувати спеціальні пайки, безплатне житло, персональний транспорт тощо.
В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснювали свою економічну діяльність, однак вони були позбавлені політичних прав.
Церковно-державні відносини
Більшовицька партія завжди дотримувалася атеїстичної позиції і тому посилювала репресії проти духовенства, оскільки вбачала у церкві ідеологічного конкурента. Державні органи цинічно ігнорували настрої служителів церкви і мирян. Саме держава спровокувала більшість конфліктів між духовенством і радянськими чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувались арештами і навіть розстрілами віруючих.
Одним із засобів антицерковної політики більшовиків, спрямованих на послаблення Російської православної церкви (РПЦ), була підтримка розколу в ній. Частина українського духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, 1923 р. утворила Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р., виникла справді незалежна національна церква — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), за якою пішло понад тисячу парафій РПЦ в Україні. Однакїї становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим.
Культурне І духовне життя у 1920-ті рр.
Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕПу почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосуватись до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко оцінити.
Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена на XII зїзді ВКП(б) у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою у державних установах та закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву «українізації».
Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі і в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. Українська національна культура здобула хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку.
Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». У ньому проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги в процесі розвитку українській мові. Для проведення українізації була створена комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.
Від самого початку політика українізації наштовхувалась на опір з боку русифікованої верхівки КП(б)У. Але завдяки наркомату освіти, очолюваному послідовно Г. Гринько, О. Шумським, М. Скрипником, українізація проходила успішно. Серед службовців державного апарату у 1923—1927 рр. частка українців зросла з 35 до 54 %. Якщо у 1922 р. українською мовою здійснювалось 20 % діловодства, то в 1927 р. — вже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і 30 % ВНЗ. Тираж українських газет збільшився з 1924 до 1927 р. у 5 разів. У Харкові з метою українізації армії була створена Школа червоних старшин.
Чимало позитивних змін завдяки українізації сталося в науці, літературі і мистецтві. З еміграції, повіривши в неї, повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші діячі науки, освіти, культури. 1920-ті роки — це час творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа Д. Граве. Праці М. Кирилова та М. Боголюбова заклали основу нелінійної механіки. Л.Ландау став ініціатором досліджень у галузі термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей). На терені суспільних наук активно працювали Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблій.
Визначальним для літературного процесу було виникнення у 1920-ті рр. багатьох літературних організацій — «Гарт», «Плуг», «Авангард», «Молодняк», «Урбіно», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін.
1925 р. була створена «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднувала 22 письменники і поети (М. Бажана, О.Довженка, В. Сосюру, П.Тичину, Леся Курбаса, М. Куліша, Ю. Яновського та ін.). Ідейним керівником цього об'єднання був Микола Хвильовий, а першим президентом — прозаїк, поет і драматург В. Яловий. Ця організація прагнула протистояти втручанню партійно-державного апарату в культурне життя.
У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильовий, який у своїх творах відтворював об'єктивну історичну картину тих часів. Сформульоване ним гасло «Геть від Москви!» закликало не копіювати здобутки російської літератури, а творчо перероблювати національні традиції і світовий літературний досвід.
У1920-ті рр. бурхливо розвивалися й інші види мистецтва. Виникали самодіяльні і професійні музичні колективи, серед них капела «Думка», київський симфонічний оркестр на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко. Становлення українського театру пов'язано з іменами Л. Курбаса, Г.Юри, А.Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналися молоді О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Востуля, Г. Борисоглібська, які гідно представляли українське театральне мистецтво. Багато з них у березні 1922 р. увійшли в унікальний театральний колектив «Березіль», що працював у Харкові і який очолював Л. Курбас.
В образотворчому мистецтві плідно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов та ін. Музеї українського мистецтва були створені в Києві, Харкові, Одесі. В архітектурі розвивався конструктивістський стиль. Однією з найбільш видатних пам'яток цього стилю стала споруда будинку Державної промисловості у Харкові.
1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі кіностудій у Києві. Вже 1920 р. з'явився перший значний кінофільм режисера О.Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля».
РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У1928-1939 рр.
Індустріалізація в Україні
Нова спроба втілення вжиття комуністичної доктрини відбулася під безпосереднім керівництвом Сталіна. Для України цей драматичний період почався у 1929 р. — році, що започаткував так званий «сталінський стрибок в індустріалізацію». В основу такої політики було покладено оптимальний варіант першого п'ятирічного плану, згідно з яким середньорічний темп приросту продукції промисловості становив 20—22 % (замість 18 % за відправним варіантом). У квітні 1929 р. XVI партійна конференція схвалила саме оптимальний варіант плану. В Україні перший п'ятирічний план на 1928—1932 рр. у травні 1929 р. затвердив XI Всеукраїнський з'їзд Рад.
Проте реалізація цього плану ускладнилася через хлібозаготівельну кризу 1927—1928 рр., оскільки селяни не погодились на занижені ціни на хліб і відмовились його продавати. Подолати їх опір вдалося тільки шляхом посилення тиску на селян: застосуванням до тих, хто відмовлявся здавати хліб за встановленими державою цінами, кримінальної статті за спекуляцію. В Україні за нею були засуджені тисячі селян. Подолання кризи хлібозаготівель в такий спосіб означало кінець НЕПу. Скасувавши НЕП, Сталін та його прихильники взяли курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основи індустріалізації (37, 7 % в середньому за три роки). Насправді середньорічні темпи зростання промислової продукції за роки першої п'ятирічки, за винятком першого року, становили тільки 15, 7 %, а в останньому році — 5 %. Тому перший п'ятирічний план не був виконаний.