Соціально-педагогічна адаптація як наукова проблема

Процес адаптації є одним із найбільш досліджуваних наукових об’єктів. Це обумовлюється, перш за все, універсальністю цього явища, адже адаптаційні процеси об’єктивно обумовлені будь-якими динамічними змінами, що відбуваються у різноманітних системах.

Термін “адаптація” використовується в різних галузях наукового знання, однак дослідниками ще не вироблено єдиної думки про його зміст. Так, одні автори розглядають адаптацію як процес, результат “пристосування”, а інші як “взаємодію” людини з людиною (певним колективом, групою), або як “взаємодію” людини і середовища. Багатогранність і складність поняття «адаптація» визначена концептуальними підходами та напрямками в її вивченні: медичний (В.В. Лебединський, Ю. А. Олександрівський, П. Делор, Р. Дюбо та ін), педагогічний (Б.Н. Алмазів, В.О. Каган, Р.Н. Пивоварова та ін), соціологічний (Р.Н. Андрєєва, В. Дементьєва, Т. Кутасова, Н.Н.Богомолова та ін), біологічний (Д. А. Бірюков, Л. Р. Воронін, Т. Р. Дічев, І. в. Брехман, А. В. Карамян, Л. А. Орбелі, В. П. Павлов та ін), філософський (Е. Фромм, С. Л. Франкл та ін). Адаптація в перекладі з латинської означає - пристосування, прикладання. Вона забезпечує нормальний розвиток, оптимальну працездатність і максимальну тривалість життя організму в різних умовах навколишнього середовища. Л. Філіпс вважає, що всі різновиди адаптації обумовлені внутріпсихічними і середовищними факторами. Адаптацію, при досягненні якої особистість задовольняє мінімальним вимогам і очікуванням суспільства, він називає «ефективною адаптацією особистості». У міру дорослішання все більш складним стають очікування, які пред'являються до соціалізуючої особистості. [40, с. 246].

Теоретичний аналіз поняття «адаптація»

Загалом поняття “адаптація” перекладається з лат. adapto – пристосовую; пізньолат. adaptatio – пристосування. Саме в такому контексті воно використовується у більшості наук. Виникнення зазначеного поняття належить до другої половини XVIII ст., де під ним розглядалось пристосування організму до умов зовнішнього світу, що змінюються. Німецький фізіолог Г.Ауберта одним із перших увів поняття адаптації в науковий обіг і використовував його для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору і слуху, що виявляється в підвищенні або пониженні чутливості органів у відповідь на дію адекватного подразника [13, с.13-21]. Певні корективи щодо розуміння сутності адаптації були внесені Р.Стагнером у межах психофізіологічного підходу, що дало змогу дослідити проблеми зміни чутливості аналізаторів у різних умовах адаптаційного функціонування. Відповідно до чого адаптація безпосередньо ним трактується як процес заміни старого і встановлення нового динамічного стереотипу стійкої системи тимчасових нервових зв’язків (умовних рефлексів), що забезпечує певну інтенсивність і послідовність реакцій організму і психіки на зовнішні й внутрішні дії, здійснюється у формі цілісної діяльності великих півкуль головного мозку [15, с. 747-817]. Дещо іншої позиції дотримується Ж.Спенса, який під адаптацією розуміє процес “формування нових установок, навичок, звичок, як своєрідний вихід зі стресу, що виникає як реакція на новизну, незвичність, невизначеність умов [24, с. 160-175]. Значний внесок у вивчення проблеми адаптації, зумовлений появою і розвитком біології, зробив французький натураліст Ж. Бюффон, який ще в XVII ст. стверджував, що основний механізм пристосування визначається прямим впливом умов середовища на організми, що змінюються відповідним чином [10, с. 48]. Надалі ця ідея була піддана ретельному спеціальному вивченню Ж.Б.Ламарком, Же. Сент-Іллером, Р.Спенсером, Ч.Дарвіном. Інтерес, що з’явився таким чином, до явища адаптації послужив початком серйозного вивчення цього питання. Згодом наукова проблема адаптації вийшла за рамки еволюційної теорії і загальної біології, стала широко досліджуватись у медицині, психології, соціології, а останнім часом і в екології, кібернетиці та космонавтиці.

На особливу увагу в межах психологічної науки заслуговують дослідження К.Рудестан, який детально описав сутність та зміст психологічної адаптації. На його думку, вона “здійснюється шляхом пристосування людини до наявних у суспільстві вимог у процесі узгодження індивідуальних цінностей і переконань та суспільних норм” [15, с. 73]. Особливо цікавим у межах психологічної науки є підхід до розуміння адаптації, запропонований австрійським психологом Е.Вольфом, який, вперше аналізуючи проблему пошуку закономірностей адаптаційного процесу, довів, що він є результатом діалектичної єдності основних протилежних тенденцій: до самозбереження і саморозвитку, де перша, прагнучи до стабільності і рівноваги через пристосування, намагається привести до стійкості і незмінності, а друга спонукає до активності, шукаючи все нові завдання і способи розвитку [17, с. 21]. Взаємозалежність цих тенденцій, на думку вченого, є очевидною саме тому, що перша закріплює ефективні, цінні способи вирішення поведінкових завдань, що виникають у процесі саморозвитку, створюючи оптимальні умови для іншої тенденції – саморозвиватися, активно змінюватися “зсередини”. Подібна інтерпретація Е.Вольфа стала актуальною в дослідженнях іншого австрійського вченого – Р.Варе, який довів, що “процес адаптації є одночасно результатом “стихійного” розвитку (внаслідок необхідності зміни тактики реагування на поточні зовнішні та внутрішні обставини) і направленого закономірного формування взаємин особи з середовищем” [26, с. 41].

На особливу увагу в межах даного дослідження заслуговують підходи вчених у контексті соціології. У межах соціологічної науки більшістю вчених адаптація розглядається як складний суспільний процес, який включає систему економічних, соціальних психологічних, ідеологічних і загальнокультурних чинників, які обумовлюють прилаштування індивіда до умов соціалізації. У межах аналізу західноєвропейських підходів до з’ясування сутності адаптації увагу доцільно звернути на розробки Р.Коста та Ж. Кея, які довели, що " соціальна адаптація забезпечує регуляцію взаємин із зовнішнім світом; механізмом адаптації, регуляції та саморегуляції є індивідуальний досвід, який полягає в накопичених індивідом знаннях, уміннях і навичках, можливостях інтерпретувати події минулого та сучасного і самого себе в контексті цих подій, взаємодії з навколишнім світом ” [21, с. 118]. У процесі визначення сутності адаптації у даному контексті особливу увагу доцільно приділити дослідженням французького вченого Ж. Кортіна, який вперше використав термін “успішна адаптація”. На його думку, “успішність адаптації залежить не стільки від особливостей та об’єктивних властивостей ситуації, скільки від особливостей та наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їх застосування [22, с. 119].

У психолого-педагогічній літературі проблема адаптації вивчалась на різних рівнях – від розкриття змісту поняття (Ю. Александровський, Ф. Березін, В. Казначеєв), до виявлення особливостей її прояву в різних видах діяльності (В. Мерлін, В. Рождественський, Я. Стреляу) та чинників, які детермінують цей процес у тих чи інших умовах (О. Мороз, М. Раттер). К. К. Платонов визначає соціально-психологічну адаптацію як «адаптацію особистості до спілкування з новим колективом». Р. Р. Овчиникова дає визначення адаптації особистості як способу врівноваження форм прояву суб'єктивності і способів організації життя суб'єкта макро- і мікро- відносинах.

Згідно думки багатьох авторів, процес адаптації передбачає, перш за все, активність самого суб’єкта діяльності, яка вимагає осмислення своїх дій і вчинків, пошуку власних шляхів рішень відповідно конкретним умовам життєдіяльності, аналіз характерних особливостей і результатів взаємодії (у даному випадку першокурсника) з новими людьми і обставинами. Адаптація містить у собі складні, багатогранні взаємини людини з довкіллям.

Останнім часом поняття взаємодії все частіше зустрічається у визначеннях адаптації. Саме поняття “взаємодія” припускає деяку рівноправність суб’єктів і об’єктів, їх взаємозв’язок, взаємний вплив, взаємну дію. Природно, що у контексті біологічної адаптації, за умови високої залежності індивіда від малорухомого середовища, термін “пристосування” більш точно відбиває суть процесу. Оскільки зростає інтерес дослідників до соціально-психологічної адаптації, то і поняття “взаємодія” стає більш актуальним. Як правило, опис процесу адаптації як взаємодії щільно пов’язаний з визнанням активної ролі особистості у процесі адаптації. Поняття взаємодії найбільше точно відбиває особливості процесу соціально-психологічної адаптації.

Поняття адаптація, адаптованість, адаптивність виступають об’єктом наукового аналізу у фізіологічних, філософських, педагогічних, психологічних, медичних дослідженнях.

Психологічний аспект адаптації – пристосування особистості до потреб суспільства, з урахуванням власних мотивів інтересів.

Зміст адаптації розкривається такими допоміжними термінами як:

а) адаптування – власне процес адаптації;

б) адаптованість – стан організму в результаті успішного здійснення цього процесу;

в) адаптивний цикл – сукупність процесів від початкового стану організму і до кінцевого;

г) адаптивний ефект – відмінності в стані організму до початку і завершення процесу адаптації;

д) адаптивна ситуація – конкретний момент взаємодії організму та середовища, що відображає необхідність адаптивних перебудов [16].

Складність використання терміну «адаптація» значною мірою обумовлена тим, що в сучасній науці ним позначають і процес (зміни, що відбуваються з людиною у нових життєвих умовах) і результат цих змін.

Основні відмінності в цих розуміннях обумовлені новими для пізнання багатьох психічних явищ ускладненнями і неможливістю чітко відокремити процесуальні аспекти психічного життя від результативних. Адже, психіка людини функціонує таким чином, що будь-який, навіть локальний результат в ході змін, що відбуваються, не відокремлюється від процесу, завдяки якому був досягнутий, а відразу ж включається у нього.

Таким чином, кожен результат є проміжним, оскільки відбувається подальше функціонування явища. Для його дослідження, необхідно виділити:

1) від багатьох контекстів, що обумовлені постійними зв’язками. в які відповідне явище включене у психіці людини;

2) від наступних змін – тих динамічних зв’язків, що виникають та змінюються у процесі розвитку поточних подій.

Ось чому при статичному розгляді адаптація може бути представлена як послідовна зміна відносно стабільних періодів, коли досягається визначена рівновага між індивідом та середовищем. Ця рівновага фактично умовна, оскільки стан людини постійно змінюється під впливом безперервно діючих зовнішніх та внутрішніх факторів.

В.А. Семіченко запропонувала концепцію системного розгляду процесу адаптації. У її основі лежить ідея про те, що загальна ефективність процесу адаптації людини суттєво залежить від інтеграційних тенденцій особистості. Таким чином, загальний процес адаптації – це складне явище, яке має певну структуру, складається із багатьох відносно незалежних процесів. Кожен із них обслуговує певну систему відносин, які виникають у людини з відповідною системою, і в сукупності з ними та відповідними зв’язками складає певний структурний компонент [16].

На думку автора, кожен структурний компонент процесу адаптації є в свою чергу системою, яка включає:

а) об’єктивне явище і його умови (так звані зовнішні умови);

б) відносини, що виникають у людини, яка адаптується з відповідним явищем (ставлення, відносини, зв’язки);

в) індивідуальні особливості самої людини, що відповідають чи не відповідають вимогам (внутрішні умови або власні ресурси людини).

У відповідності до цього виділяються такі основні підсистеми:

- енергетична – відображає ресурсні можливості організму, їх спроможність забезпечити функціонування основних систем організму в умовах підвищення енерговитрат. Мова йде про той фізіологічний механізм, що забезпечує пристосування людини як біологічної істоти, на рівні організму, до ускладнених умов діяльності.

- діяльнісна – відображає здатність людини до виконання дій, що складають зміст відповідної діяльності. По-перше, це передбачає засвоєння нових дій. По-друге, подолання вже напрацьованих навичок, які в нових умовах є недоцільними. По-третє, часові витрати на виконання цих дій. Показниками адаптації до діяльності можуть бути: наявність уникнення труднощів та помилок у виконанні основних видів діяльності, доцільний розподіл навантаження протягом доби, тижня.

- соціальна – відображає входження людини в нове соціальне середовище. Соціальний аспект адаптації характеризується з одного боку, ступенем прийняття людиною норм та правил життя в новій соціальній спільності. А з іншого – ступенем прийняття цієї людини соціальним оточенням. Показники, що відображають тенденції соціальної адаптації: задоволення людини групою, до складу якої вона входить, співпадіння індивідуальних та соціальних цінностей, соціально сприятлива позиція.

- особистісна – відображає той загальний результат адаптації, коли людина відчуває психологічний комфорт від ситуацій свого життя, приймає її як конструктивно значущу, що відкриває подальші перспективи розвитку.

Показниками особистісного рівня адаптації можуть бути: зниження особистісного рівня тривожності, домінування позитивних емоцій, відсутність бажання змінити життєву ситуацію, стійка адекватна самооцінка, впевненість у собі, у власних силах, у здатності вирішити проблеми свого життя тощо [16]. У результаті вивчення психологічної та педагогічної літератури з проблем вищої школи, дослідження практичних аспектів адаптації слабозорих першокурсників можна узагальнити на поглядах психологів, які визнають наявність зовнішньої і внутрішньої видів адаптації, синтез яких і визначає поняття “загальної адаптації”. Зовнішня адаптація передбачає професійну і соціальну адаптації, внутрішня – біологічну і психологічну адаптації.