КАТЕГОРИИ:

Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Процедура набуття прав на землю.

⇐ ПредыдущаяСтр 33 из 46Следующая ⇒

Згідно з п. 2 ст. 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації. На підставі п. 6 ст. 118 ЗК України Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування

40. Виникнення та посвідчення прав на земельну ділянку.

Момент виникнення прав на землю має важливе практичне значення для їх реалізації. Насамперед це стосується до набуття права власності на земельну ділянку та права постійного користування нею, що є необмеженими за строками здійснення, але все ж наділені моментом виникнення у часі. Відповідно до ст. 125 ЗК право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Наведена норма рівнозначно позначає момент виникнення зазначених безстрокових прав на землю. При цьому вона, на відміну від аналогічної норми попереднього земельного закону, не пов'язує виникнення цих прав зі здійсненням землевпорядними організаціями дій, спрямованих на встановлення меж земельної ділянки в натурі. Тобто чинний земельний закон не надає таким діям самостійного правовстановлювального значення, вважаючи їх заходами організаційно-технічного характеру. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України " Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"

41. Особливості цивільно-правового обігу земельних ділянок.

Обіг земельних ділянок — перехід права на земельну ділянку від однієї особи до іншої на підставі правочинів, у тому числі укладених за результатами земельних торгів. Як відомо, у законодавстві країн з ринковою економікою розрізняють поняття " цивільний або цивільно-правовий обіг земельних ділянок” та поняття “ринковий обіг земельних ділянок”. Цивільно-правовий обіг земельних ділянок здійснюється на підставі різних видів цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, передачі землі у спадщину тощо. Однак, більшість з таких угод не є ринковими у вузькому розумінні цього слова. Ринковими вважаються цивільно-правові угоди, які передбачають перехід прав на землю від однієї особи до іншої на основі співвідношення попиту та пропозиції земельних ділянок. Якщо власник земельної ділянки дарує її близькій особі, то ні дарувальник, ні обдарований не зацікавлені у виявленні ринкової ціни земельної, оскільки для укладення договору дарування землі їм це просто не потрібно. Однак, якщо одна особа продає земельну ділянку іншій особі, то продавець зацікавлений у якомога вищій ціні, а покупець – у якомога нижчій ціні на земельну ділянку. Отже, саме на основі угод купівлі-продажу земельних ділянок формується ринкова ціна на них. Держава, економіка якої базується на засадах ринкових відносин, зацікавлена в формуванні реальних цін на такий ресурс, як земля, тому стимулює саме ринковий обіг земельних ділянок.

42. Особливості спадкування земельних ділянок.

Спадкування – це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку. Згідно статті 1225 ЦК право власності на земельну ділянку переходить до спадкодавців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вини розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. Тобто, статтею 1225 ЦК встановлено, що успадкування земельних ділянок здійснюється на загальних підставах. Це означає, з одного боку, поширення на вказаний вид майна громадян загальних засад і правил, що регулюють умови і порядок спадкування, а з іншого – відсутність спеціальних дозволів органів державної влади та місцевого самоврядування на одержання земельних ділянок у спадщину. На спадкоємців покладається обов’язок стосовно збереження цільового призначення успадковуваної земельної ділянки, що зазначається у правовстановлювальному документі власника-спадкодавця – Державному акті про право власності на землю. Класифікація земель України залежно від цільового призначення наведена у статті 19 Земельного кодексу України. Порушення спадкоємцями вимоги щодо збереження цільового призначення земельної ділянки згідно з п. «в» ч. 1 статті 21 ЗК може тягти відмову в державній реєстрації права на спадщину на ділянку або визнання проведеної реєстрації недійсною. Право власності на земельну ділянку поширюється у її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (частини 2, 3 статті 79 ЗК).

43. Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах.

Відповідно до ст. 134 ЗК України земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах (земельні торги). Закріплення принципу обов'язкового продажу на конкурентних засадах земельних ділянок із земель державної і комунальної власності означає, що такі земельні ділянки не можуть бути відчужені шляхом договірного продажу чи придбані у власність на основі договору оренди з правом викупу, чи передані безоплатно у власність суб'єктів підприємницької діяльності. Учасниками земельних торгів можуть бути юридичні особи і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності, які сплатили реєстраційний і гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України. Згідно зі ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу. При цьому форму проведення земельних торгів (аукціон або конкурс) визначає власник земельної ділянки, якщо інше не передбачено законом. Крім того, земельні торги можуть проводитися за рішенням суду. Земельний аукціон — урегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими актами, а також локальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право. власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за земельну ділянку відповідно до її цільового призначення. Його не слід ототожнювати із земельним конкурсом (тендером), який може бути місцевим, регіональним, національним чи міжнародним. Земельним конкурсом вважають врегульований нормами чинного ЗК України та іншими законодавчими, а також локальними нормативно-правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого право власності на земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найвигідніші умови придбання і використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення. Чинний ЗК України визначає порядок проведення земельних торгів, який складається з кількох етапів. Результати земельних торгів є юридичним фактом, з яким пов'язується настання, зміна та припинення

44. Підстави добровільного припинення прав на землю.

Відповідно до ст. 140 ЗК Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним Кодексом. Стаття 142 ЗК проголошує, що припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

45. Підстави примусового припинення прав на землю.

Відповідно до ст. 140 ЗК Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним Кодексом. Відповідно до статті 143 ЗК України Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

46. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб.

47. Вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

З метою забезпечення реалізації балансу суспільних, громадських і приватних інтересів у процесі реформування земельних відносин у чинному законодавстві України визначаються основні засади та загальний порядок припинення права власності на земельні ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Відповідно до статті 147 ЗК України Підстави та порядок примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності визначаються законом. Викуп земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності здійснюється для потреб, зазначених у ст. 15 ЗУ «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». Такий викуп може бути примусовим. При цьому слід враховувати положення ч. 5 ст. 41 КУ, за якою «Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.»У ЗУ «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» зроблено спробу конкретизувати оціночне поняття «мотиви суспільної необхідності», вжите у ст. 41 КУ. Згідно із ст. 1 Закону, «суспільна необхідність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку;»Відповідно до ч. 2 ст. 15, «Примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, допускається, як виняток, з мотивів суспільної необхідності лише в разі, якщо будівництво зазначених у частині першій цієї статті об'єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників.»

48. Конфіскація земельних ділянок.

Згідно з ст.. 140 Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним Кодексом. Також згідно з пунктом «в» Ст. 143 ЗКУ " Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку" підставою припинення права власності на земельну ділянку є " конфіскація за рішенням суду" (" в судовому порядку"). Згідно з ст. 148 ЗКУ Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

49. Порядок вилучення і викупу земельних ділянок. Вилучення (викуп) земель - перехід права власності (користування) щодо конкретно визначеної ділянки землі за згодою її власника (юрид. чи фіз. особи) до іншої юрид. або фіз. особи у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ст. 149 ЗКУ «Порядок вилучення земельних ділянок» земельні ділянки, надані у постійне користування із земель

державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. П. 10 ст. 149 ЗК встановлює, що у разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку. Відповідно до ст. 146 ЗКУ «Викуп земельних ділянок для суспільних потреб» Викуп земельних ділянок для суспільних потреб, які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, здійснюється у випадках та в порядку, встановлених законом.

50. Гарантії прав на землю.

У земельному законодавстві термін «гарантія» застосовується щодо забезпечення прав на володіння, користування та розпорядження землею всіх без винятку суб'єктів, які є учасниками земельних правовідносин. Гарантії прав на землю передбачені розділом V Земельного кодексу України. Умовно їх можна поділити на три різновиди: гарантії захисту прав на землю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам; гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів. Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. З Конституції України проголошує, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Основному Законі закріплено положення, згідно з яким держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві. Серед гарантій захисту прав на землю важливими є гарантії права власності на земельну ділянку. Земельний кодекс України передбачає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків Земельний кодекс відносить: конфіскацію земельної ділянки (ст. 148); використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст. 143) та деякі інші. Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам передбачені ст. 156 ЗК кодексу України. Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирішенням земельних спорів. Звернення до суду для захисту земельних прав сторонам у земельних спорах гарантується Конституцією України (ст. 8)

51. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

Самостійним способом захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки, які перебувають у їх власності чи користуванні, відповідно до ст. 152 ЗК України є відшкодування заподіяних збитків. Воно здійснюється за підстав, передбачених ст. 156, та у порядку, визначеному ст. 157 ЗК України. Заподіяні збитки можуть бути результатом правомірних чи неправомірних (протиправних) дій органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян та юридичних осіб. їх відшкодування — важливий захід правової відповідальності особи за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за її неправомірні дії. Загальний перелік підстав відшкодування завданих збитків закріплений у ст. 156 ЗК України. Згідно цієї статті Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою, відшкодування земельно-правових збитків здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи у разі використання відповідних земельних ділянок або коли їх діяльність обмежує права власників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

52. Правові засади вирішення земельних спорів.

Земельні спори — це спори, що виникають між громадянами або юридичними особами з приводу володіння, користування або розпорядження земельними ділянками. Вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами держави, є одним із способів захисту прав та законних інтересів власників землі, землекористувачів, орендарів. Порядок вирішення земельних спорів регулюється Земельним кодексом України, який поділяє їх на такі, що підвідомчі: а) судам; б) органам місцевого самоврядування; в) органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, вирішує земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Згідно з ст. 160 Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

53. Вирішення земельних спорів судом.

Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин. Земельні спори вирішують уповноважені органи у порядку, встановленому законом. Так, згідно зі ст. 158 ЗК України земельні спори вирішують суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до уваги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції України), слід зазначити, що питома вага земельних спорів, що їх вирішують суди, зростає. Разом з тим ч. 2 ст. 158 ЗК України передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати виключно суди, зокрема судовому вирішенню підлягають земельні спори з приводу володіння, користування і розпоряджання земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним. Таким чином, суд розглядає виключно йому підвідомчі спори, передбачені п. 2 ст. 158 ЗК України: - скарги на рішення, прийняті в позасудовому порядку; - земельні спори, підвідомчі органам місцевого самоврядування, але сторони безпосередньо звернулися до суду; - земельні спори, підвідомчі органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів, але сторони також звернулися безпосередньо до суду; - майнові спори, пов'язані із земельними відносинами. Хоч судовий захист забезпечує максимум гарантій носіям земельних прав, а практика свідчить, що відновлення порушених земельних прав у судовому порядку є ефективнішим і кваліфікованим, та все ж ЗК України не виключає вирішення земельних спорів в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.

54. Особливості позасудового вирішення земельних спорів.

Вирішення земельних спорів це спосіб захисту суб'єктивних прав і законних інтересів землекористувачів та власників земельних ділянок. Під земельним спором необхідно розуміти конфлікт, який виник відносно суб'єктивного права на земельну ділянку фізичної або юридичної особи, яка на законних підставах користується цією ділянкою. Однією із сторін такого спору виступає, як правило, суб'єкт, який набув права безпосередньої експлуатації корисних властивостей земельної ділянки згідно з її цільовим призначенням. Предметом земельного спору є дійсне або передбачуване право особи на конкретну земельну ділянку. До земельних спорів належать у першу чергу конфлікти, пов’язані з реалізацією, здійсненням землекористувачами належних їм правомочностей.

Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання/ Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття. Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його (ст. 160 ЗКУ). Крім цього сторони мають право бути своєчасно повідомлені про час і місце розгляду справи, давати офіційну згоду на розгляд спору за її відсутності, вимагати від вищого органу або суду призупинення виконання рішення або продовження терміну його виконання та інші.

55. Поняття і зміст державного управління земельним фондом.

Зміст державного управління земельним фондом полягає у забезпеченні раціонального використання і ефективної охорони земель на основі проведення організаційно правових та адміністративно-управлінських заходів у поєднанні з стимулюючими мірами економічного характеру. Загальне державне управління здійснюється державними органами загальної та спеціальної компетенції і має територіальний характер. Воно розповсюджується на всі землі в межах території України, незалежно від категорії земель та суб'єктів, що ними володіють. Управління в сфері взаємодії суспільства і природи являє собою сукупність здійснюються відповідними суб'єктами дій, спрямованих на забезпечення виконання законодавства про навколишнє середовище. Державне управління в галузі природокористування та охорони навколишнього середовища - складова частина державного Управління в цілому.

Роль державного управління у цій сфері визначається значенням державних органів у механізмі охорони навколишнього середовища Перш за все на них покладена відповідальність за забезпечення охорони навколишнього середовища в рамках екологічної функції держави. Державне управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища здійснюється на основі ряду методів. Під методами управління розуміються способи державного впливу на поведінку і діяльність керованих. Методи поділяються на адміністративні (прямий наказ, забезпечується можливістю державного примусу), економічні (створення умов економічної зацікавленості організацій і трудових колективів у виконанні вимог законодательства і управлінських рішень) і моральні (нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань і т. п.).

56. Система і повноваження органів управління у галузі земельних відносин.

В залежності від обсягу компетенції виділяють органи (1) загальної, (2) міжгалузевої, (3) галузевої компетенції, (4) спеціально уповноважений орган з питань земельних ресурсів. (1) До органів загальної компетенції (компетенція цих органів не обмежена ні певною галуззю, ні функціональним напрямком) належать: Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; РМ АРК; місцеві державні адміністрації; Верховна Рада АРК; місцеві ради та їх виконавчі органи. (2) Міжгалузевими органами (компетенція цих органів охоплює певний функціональний напрямок діяльності) є: Міністерство аграрної політики України та продовольства «є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації, державної політики в галузях, земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі»; Міністерство культури України здійснює низку повноважень у галузі використання земель історико-культурного призначення; Міністерство оборони України забезпечує використання земельних ділянок, виділених для потреб Збройних Сил; Фонд державного майна України розпоряджається деякими земельними ділянками державної власності. (3) Галузеві органи (здійснюють повноваження у певній галузі): Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України здійснює нормативно-правове регулювання земельних відносин шляхом видання будівельних норм; Державне агентство лісових ресурсів України здійснює державний нагляд і контроль за використанням земель лісогосподарського призначення. (4) Спеціально уповноваженим органом у галузі земельних відносин є Державне агентство земельних ресурсів України. Певні функції центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, зокр., щодо т. з. «реєстрації земельних ділянок» в електронній формі на даний час здійснює Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру», що, на наш погляд, не відповідає закону.

57. Територіальна структура Державного агентства земельних ресурсів України

У Міністерстві юстиції України зареєстровано наказ Мінагрополітики № 40 від 25 січня 2013 року, згідно з яким головні управління Держземагентства в областях, містах Києві та Севастополі наділено повноваженнями щодо передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у власність або користування для всіх потреб. Держземагентство розробило покрокові блок-схеми з описами порядку передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у власність або користування та порядків поновлення раніше укладених договорів оренди (внесення змін до них) відповідних земельних ділянок.

1. Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство України) є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України (далі - Міністр), входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

2. Держземагентство України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства аграрної політики та продовольства України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра…

58. Основні повноваження Державного агентства земельних ресурсів України.

підготовка та внесення Міністрові охорони навколишнього природного середовища пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища та забезпечення її реалізації, проведення земельної реформи; координація роботи з проведення земельної реформи; організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, підготовка земельно-кадастрової документації; здійснення землеустрою і проведення моніторингу земель; розроблення та участь у виконанні державних, галузевих регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, раціонального використання, охорони та проведення моніторингу земель, відтворення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру, територіального планування; проведення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, ведення державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань таких програм і проектів.

59. Територіальна структура та основні повноваження Міністерства екології та природних ресурсів України

Міністерство екології та природних ресурсів України — утворене 9 грудня 2010 року шляхом реорганізації Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Міністерство екології та природних ресурсів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної та у межах своєї компетенції біологічної, генетичної та радіаційної безпеки. Управління державного екологічного моніторингу. Повноваження: Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України; Мінприроди України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України, наказами Мінприроди України, дорученнями Президента України, а також цим Положенням…

60. Особливості державного управління в галузі водного господарства

підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впровадження досягнень науки і техніки, нових технологій; розробка та участь у реалізації загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; забезпечення задоволення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах та проведення їх між басейнового перерозподілу;

здійснення заходів, пов’язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист сільських населених пунктів і земель; організація виконання робіт, пов’язаних із мінімізацією наслідків шкідливої дії вод, у тому числі захистом від підтоплення, протипаводковим і протиповіневим захистом сільськогосподарських угідь, а також сільських населених пунктів; розробка заходів щодо забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів, що користуються привізною водою.

61. Особливості державного управління в галузі лісового господарства.

Управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів — це визначена лісовим законодавством виконавчо-розпорядча діяльність органів держави, самоврядних та громадських інститутів у цій галузі. В цьому управлінні слід розмежовувати управління з боку держави та внутрішньогосподарське управління з боку лісокористувачів. У Лісовому кодексі України від 21 січня 1994 р. знайшли своє закріплення ряд управлінських повноважень рад усіх рівнів. Так, відповідно до Лісового кодексу України до відання Верховної Ради України у галузі управління використанням, відтворенням та охороною лісів належить: розпорядження лісовим фондом; визначення повноважень діяльності рад і органів державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, ви користання та відтворення лісів, вирішення інших питань у галузі регулювання лісових відносин.

Державне управління є формою здійснення функцій, які випливають зі змісту права власності держави на ліси. Воно поділяється на загальне та спеціальне. Основними видами розпорядчих дій стосовно лісів є: Надання земельних ділянок лісового фонду у постійне та тимчасове користування для спеціального використання лісових ресурсів, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Дозволом на спеціальне використання лісових ресурсів відповідно до ст. 51 Лісового кодексу України є лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток. Видаються спеціальні дозволи у межах лімітів використання лісових ресурсів центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства та його органами на місцях на підставі клопотання (заявки) лісокористувачів, яке підлягає погодженню з центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях, місцевими радами, постійними лісокористувачами. Строк дії дозволу визначається органом, який його видає.

Перерозподіл земельних ділянок лісового фонду та лісових ресурсів (передача їх від одного лісокористувача іншому).

62. Поняття, зміст і правові підстави землеустрою.

Землеустрій включає у собі заходи щодо вивченню стану земель, плануванню й організації раціонального використання земель та його охорони, опису місцеположення і (чи) встановленню на місцевості кордонів об'єктів землеустрою, організації раціонального використання громадянами і юридичних осіб земельних ділянок реалізації сільськогосподарського виробництва. Землеустрій базується на правових підставах: а) дотримання законності; б) забезпечення науково обґрунтованого розподілу земельних ресурсів між галузями економіки з метою раціонального розміщення продуктивних сил, комплексного економічного і соціального розвитку регіонів, формування сприятливого навколишнього природного середовища; в) організації використання та охорони земель із врахуванням конкретних зональних умов, узгодженості екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства, які забезпечують високу економічну і соціальну ефективність виробництва, екологічну збалансованість і стабільність довкілля та агроландшафтів; г) створення умов для реалізації органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами їхніх конституційних прав на землю; забезпечення пріоритету сільськогосподарського землеволодіння і землекористування; д) забезпечення пріоритету вимог екологічної безпеки, охорони земельних ресурсів і відтворення родючості ґрунтів, продуктивності земель сільськогосподарського призначення, встановлення режиму природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

63. Суб’єкти і об’єкти землеустрою.

Суб'єктами землеустрою є: органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування; юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій; землевласники та землекористувачі. Об'єктами землеустрою є: територія України; території адміністративно-територіальних одиниць або їх частин; території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки.

64. Перелік землевпорядних робіт.

1. присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам

2. складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування (у тому числі на умовах оренди), перенесення в натуру (на місцевість) меж вилучених (викуплених) і відведення земельних ділянок

3. розробка технічної документації зі складання державних актів на право приватної власності на землю, на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі

4. установлення на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць (область, район, місто, район у місті, селище, село)

5. складання проектів створення нових і впорядковування існуючих землеволодінь та землекористувань

6. складання проектів внутрігосподарського землеустрою сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, селянських (фермерських) господарств та землеволодінь громадян

7. складання планів земельно-господарського устрою поселень

8. оновлення земельно-кадастрових планів зйомок минулих років.

9. інвентаризація земель усіх категорій 10розпаювання фермерських господарств 11зміна цільового призначення земельних ділянок

65. Поняття і призначення державного земельного кадастру.

Державний земельний кадастр – це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, їх кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів. Державний земельний кадастр є основою для ведення всіх інших галузей кадастрів. Держава в особі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів гарантує достовірність даних державного земельного кадастру і несе майнову відповідальність за шкоду, заподіяну власникам землі і землекористувачам. За видачу недостовірної інформації посадові особи притягуються до відповідальності згідно із законом. Призначенням державного земельного кадастру є визнання факту виникнення або припинення права власності та права користування земельною ділянкою і забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обгрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.

66. Складові частини державного земельного кадастру

Державний земельний кадастр включає:

а) кадастрове зонування;

б) кадастрові зйомки;

в) бонітування ґрунтів;

г) економічну оцінку земель;

ґ) грошову оцінку земельних ділянок;

д) державну реєстрацію земельних ділянок;

е) облік кількості та якості земель.

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒

Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.03 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал