Джерела земельного права.

Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система нормативних актів. Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) й звичайні. Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права. Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі норми земельного права. Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців. Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін. Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Велику групу джерел земельного права складають нормативно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України. Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відносини в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерство агропромислового комплексу, Державний комітет лісового господарства та ін.

8. Земельні правовідносини.

Земельні правовідносини – це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження та управління землею на державному, господарському і внутрігосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві. Поняття земельних правовідносин охоплює широке коло питань економічного(виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних правовідносин пов'язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил. Як і інші правовідносини, земельні також складаються із декількох елементів: -норми права, якими необхідно керуватись при вирішенні тих чи інших земельно-правових питань; -суб'єктів права, тобто учасників земельних відносин; -об'єкта права – індивідуально визначеної земельної ділянки, з приводуякої виникають земельні відносини; -змісту земельних правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, які здійснюють свої дії у точній відповідності з нормами права, переслідуючи мету, заради якої складаються дані земельні відносини. Прицьому враховуються особливості суб'єкта і об'єкта цих відносин.

9. Поняття та ознаки права власності на землю.

Право власності на землю — це право на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками. Можливість володіння є правом фактичного панування над певною земельною ділянкою. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, право володіння земельною ділянкою має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо в інше місце. Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Можливість користування є правом власника задовольняти за допомогою землі свої потреби, тобто можливістю її безпосередньої господарської експлуатації шляхом отримання корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати й іншій особі, яка не є власником. Можливістю розпорядження є визнане за власником і гарантоване йому право учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим особам у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншій особі всі свої права.

10. Земельна ділянка як об’єкт права власності.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Статтею 79 ЗКУ передбачено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших удівель і споруд.

11. Зміст права власності на землю.

Зміст права власності на землю (земельну ділянку), як і на будь-яку іншу річ, складають повноваження з володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою (ст. 78 ЗКУ, ст. 317 ЦКУ). Втім, специфіка земельної ділянки як речі нерухомої обумовлює істотну специфіку в обсязі та характері кожної із названих правомочностей. У правовій доктрині неодноразово висловлювалися думки, за якими зміст права власності не може бути описаний «класичною тріадою» (правомочностями володіння, користування та розпорядження). Слід погодитися із таким твердженням у тому відношенні, що будь-який перелік правомочностей «за визначенням» є умовністю, він не може повністю пояснити сутності права власності як найбільш повного речового права, зміст якого визначається формулою «дозволено все, що не заборонено». Між тим, безперечно також, що «класична тріада» достатньо повно відображає набір можливостей, що є у власника. Ч. 1 ст. 90 ЗКУ містить перелік прав власника землі: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об´ єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.»Перераховані права в основному охоплюються змістом права власності, а саме, правомочностями володіння, користування та розпорядження. З іншого боку, деякі зі згаданих у ст. 90 прав залишаються поза межами класичної тріади, проте водночас, їх не можна вважати і складовими права власності.

12. Право приватної власності на землю.

Згідно з нормами Земельного кодексу України суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни та юридичні особи. Об’єктом права приватної власності на землю є земельна ділянка. В якості об’єкта права приватної власності земельна ділянка відповідає ознакам, установленим для об’єкта земель-ного права і цивільного права, як нерухоме майно. Крім того, для того, щоб бути об’єктом права приватної власності, земельна ділянка повинна бути вільною від законодав-чих обмежень надання землі громадянам та юридичним особам. Земельним законодавством закріплені певні категорії земель, які можуть перебувати лише в державній чи комунальній власності і не можуть бути передані у приватну власність. До таких земель належать: ♦ землі загального користування населених пунктів, а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади; ♦ землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв’язку, оборони; ♦ землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення♦ землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогоспо-дарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; ♦ землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм, боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фер-мерських) господарств; ♦ землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипро-бувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіро-олійних, лікарських рослин, фруктів і винограду. Перераховані категорії земель - це землі, що перебувають у державній чи комунальній власності, обмежені в обігу чи обме-жено обігоспроможні. Щоб стати об’єктом приватної власності, ці земельні ділянки повинні бути переведені в установленому порядку в іншу категорію, із якої можливе надання земель у власність громадян чи юридичних осіб. Право приватної власності на землю як різновидність май-нових цивільних прав виникає за такими підставами: ♦ придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; ♦ безоплатної передачі із земель права державної і кому-нальної власності; ♦ приватизації земельних ділянок, що були раніше надані громадянам у користування; ♦ одержання у спадщину; ♦ виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) внаслідок паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств.

13. Підстави набуття права приватної власності на землю для фізичних осіб – громадян України.

Відповідно до ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до ст. 80 суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності. Ст 81. «Право власності на землю громадян» встановлює, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

14. Підстави набуття права приватної власності на землю для юридичних осіб України.

Відповідно до ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до ст. 80 суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності. Ст. 82 ЗКУ «Право власності на землю юридичних осіб» встановлює, що юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

15. Норми безоплатного надання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності.

Статтею 121 Кодексу передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності: а) для ведення фермерського господарства - в розмірі

земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2, 0 гектара; в) для ведення садівництва - не більше 0, 12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0, 25 гектара, в селищах - не більше 0, 15 гектара, в містах - не більше 0, 10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0, 10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0, 01 гектара. Відповідно до частини шостої статті 118 Кодексу громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача та висновки конкурсної комісії. Також слід зазначити, що відповідно до частини одинадцятої статті 118 Земельного кодексу України у разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

16. Набувальна давність як підстава набуття права власності на землю.

Частиною 1 статті 119 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим кодексом. Набувальна давність — це набуття громадянами права на земельну ділянку за давністю користування. Умовою набуття зазначеними суб'єктами такого права виступає добросовісне, відкрите і безперервне користування відповідною земельною ділянкою протягом 15 років. Добросовісне користування земельною ділянкою, як правило, полягає у тому, що користувач (власник) земельної ділянки не знав або не усвідомлював, чи не повинен був знати про незаконність (неправомірність) такого використання землі. Добросовісне користування ділянкою може бути пов'язане з оплатою земельного податку, поданням заяви на адресу уповноваженого органу про закріплення за громадянином цієї ділянки тощо. Відкрите використання земельної ділянки полягає у тому, що користування земельною ділянкою здійснювалось без приховування цього факту від третіх осіб чи органів державної влади або місцевого самоврядування. Відкрите користування земельною ділянкою передбачає, що інформація про таке користування була відома уповноваженим органам, але вони не порушували питання про самовільне використання цієї ділянки. Безперервне користування упродовж 15 років означає, що за цей час суб'єкт, який здійснював експлуатацію земельної ділянки, не залишав її без використання. Відсутність будь-якого одного з названих елементів свідчить про відсутність достатніх підстав для реалізації норм інституту набувальної давності. І, нарешті, відсутність у громадянина або членів його сім'ї документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, теж є самостійною умовою набувальної давності. Наявність у сукупності всіх зазначених умов породжує у громадянина право на звернення до уповноваженого органу з клопотанням про передачу відповідної земельної ділянки у власність або надання у користування.

17. Право комунальної власності на землю.

Передачу земельних ділянок державної власності У комунальну власність передбачає ст. 117 Зк України. Право комунальної земельної власності може бути розширено внаслідок викупу земельних ділянок фізичних і юридичних осіб для суспільних потреб або придбання їх на інших засадах, передбачених законом. Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності. Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. Підставами набуття права комунальної власності на землю є: передача територіальним громадам земельних ділянок державної власності; викуп їх для суспільних потреб та примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини, умовою якої є передача цих ділянок територіальним громадам; набуття у власність земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом. Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади.

18. Суб’єктний та об’єктний склад комунальної власності на землю.

Специфіка права комунальної власності полягає у суб’єктно-об’єктному складі, а також особливому порядку набуття та припинення права власності. Суб’єктний склад. Ст. 142 КУ, ст. ст. 80, 83 ЗКУ визначають суб’єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, що здійснюють право власності або безпосередньо (за допомогою місцевого референдуму, загальних зборів громадян – ст. ст. 7, 8 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»), або через органи місцевого самоврядування. Цими органами, відповідно ст. ст. 8-12, 80 та ін. ЗКУ, є відповідні місцеві ради: сільські, селищні, міські – щодо земель територіальних громад, районні, обласні та Верховна Рада АРК – щодо земель спільної власності територіальних громад. Питання регулювання земельних відносин вирішується радами виключно на пленарних засіданнях (п. 34 ст. 26, п. 21 ст. 43 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»). Специфіка об’єктного складу. Певні землі комунальної власності не можуть передаватись у приватну власність (ч. 3 ст. 83 ЗКУ): а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.»Ст. 28 ЗУ «Про поховання та похоронну справу» дублює п. «а» ч. 3 ст. 83 ЗКУ і передбачає, що «землі, на яких розташовані поховання, є об’єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації …».

19. Право державної власності на землю.

Відповідно до норм Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України за межами населених пунктів (крім земель права комунальної та приватної власності), а також землі в межах населених пунктів, на яких розташовані об’єкти права державної власності. Право державної власності на землю набувається і реалзується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. До земель, що перебувають виключно у державній власності, належать: ♦ землі гірничодобувної промисловості, земельні ділянки із затвердженими родовищами корисних копалин загально-державного значення; ♦ землі єдиної енергетичної та космічної систем; ♦ землі залізниць, що належать до державної власності, ав-томобільних доріг державного значення, землі державних об’єктів повітряного і трубопровідного транспорту, дер-жавних установ зв’язку та інформації; ♦ землі Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону; ♦ землі природно-заповідного фонду та інші землі приро-доохоронного призначення загальнодержавного значен-ня, а також землі територій та об’єктів загальнодержавно-го значення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ♦ землі лісового фонду, крім земель права комунальної та приватної власності; ♦ землі водного фонду, крім земель права комунальної та приватної власності; ♦ землі державних сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, а також державних учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, державних елітно-насінницьких і насінницьких господарств; ♦ землі державних племінних заводів, племінних держав-них господарств, конезаводів, державних господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних і лікарських рослин, фруктів і винограду; ♦ земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади; ♦ землі Національної академії наук України, державних га-лузевих академій наук, інших державних наукових уста-нов та організацій; ♦ землі зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внас-лідок Чорнобильської катастрофи.

20. Суб’єктний та об’єктний склад державної власності на землю.

Специфіка права державної власності полягає насамперед у суб’єктно-об’єктному складі. Певні особливості має також порядок набуття та припинення права власності. Суб’єктний склад. Відповідно до ст. 80 ЗКУ, суб’єктом права власності на землі державної власності є держава, яка «реалізує це право через відповідні органи державної влади». «Відповідними органами державної влади» ЗКУ у. ст. 13, 16, 17, 17-1 та 84 визначає (1) КМУ, (2) РМ АРК, місцеві державні адміністрації - (3) районні і (4) обласні та Київську та Севастопольську міські державні, та (5) державні органи приватизації. Повноваження цих органів розмежовуються ст. ст. 118, 122, 129, 149, 150 ЗКУ. На період до розмежування земель державної та комунальної власності чинне законодавство надає повноваження із розпорядження державними землями також (6) місцевим радам і встановлює тимчасові правила щодо розподілу компетенції з розпорядження державними землями. Незважаючи на існування законодавства про розмежування земель, поки що в Україні розмежування земель державної та комунальної власності знаходиться на підготовчій стадії. Специфіка об’єктного складу права державної власності. До початку земельної реформи у 1990 рр. вся земля перебувала у державній власності, що розглядалася як синонім власності народу. При цьому під державою мався на увазі СРСР, хоча в доктрині існували певні дискусії щодо того, чи були суб’єктом права державної власності союзні республіки. Ст. VI Декларації про державний суверенітет землю було проголошено, що земля є власністю народу України. Протягом «радянського» періоду земля визнавалася об’єктом виключної власності держави (народу). Натомість, ст. 13 КУ проголошує землю об’єктом права власності українського народу, не вживаючи прикметника «виключної». Новий ЗКУ відійшов від жорсткого закріплення певних категорій земель у державній власності, передбачивши лише неможливість передачі певних видів земель із державної у інші форми власності. Так, ч. 3 ст. 84 ЗКУ визначено перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність.

21. Право власності на землю іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, іноземних держав та міжнародних організацій.

Відповідно до ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно ст. 81 ЗКУ іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої статті 81 ЗК у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини. Відповідно до п. 4 ст. 81 землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Відповідно до п. 2 ст. 82 Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. За ст.. 85 ЗКУ Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

22. Право спільної сумісної власності на землю.

Положення про право спільної сумісної власності на земельну ділянку вміщені до ст. 89 ЗКУ: «Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. 2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя; б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласників жилого будинку. 3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. 4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. 5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Засади виникнення та здійснення права спільної сумісної власності визначені також ЦКУ: ст. 368 («Право спільної сумісної власності»), 369 («Здійснення права спільної сумісної власності»), 370 («Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності»), 371 («Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності»), 372 («Поділ майна, що є у спільній сумісній власності»). Так, відповідно до ст. 369 ЦКУ, 1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. 2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Уразі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. 3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. 4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.»

23. Право спільної часткової власності на землю.

Засади виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку визначені ст. 87 ЗКУ: «Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: а) при добровільному об´ єднанні власниками належних їм земельних ділянок; б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; г) за рішенням суду. Відповідно до ч. 2 ст. 88 ЗКУ, «[д]оговір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально». У чинній редакції ст. 87 ЗКУ названі не всі можливі способи встановлення спільної часткової власності. Спільна часткова власність може виникнути також при приватизації земельної ділянки, зокрема, співвласниками будинку, що перебуває у спільній власності. Відповідна практика існує. Більш того, при приватизації можливе виникнення спільної часткової власності між державою та фізичними особами.

24. Поняття і види права землекористування.

В юридичній літературі право землекористування розглядається як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад використання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористування становить систему правових норм, закріплених j земельному законодавстві, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з одержанням корисних властивостей земельних ресурсів. Відповідно до Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Відповідно тимчасовим вважається землекористування строкове. Строки тимчасового землекористування визначені ЗК України.

В залежності від строку, на який земельна ділянка надана у користування, даний вид землекористування поділяється на два підвиди: тимчасове короткострокове і тимчасове довгострокове користування земельною ділянкою. Короткостроковим вважається користування землею на строк до трьох років, довгостроковим — на строк від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки законодавство дозволяє продовжити на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування землею.

Крім поділу за строками, тимчасове землекористування також поділяється на такі підвиди: тимчасове землекористування, що виникає на підставі рішення (адміністративного акта) власника ділянки, та тимчасове землекористування, що виникає на підставі договору.

25. Право постійного землекористування.

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу Право постійного користування земельною ділянкою. 1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. 2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування. Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут це право являє собою сукупність однорідних правових норм, що визначають підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земель. Право землекористування як правовий інститут є похідним від інституту права власності на землю. Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю. Право постійного користування земельною ділянкою - це самостійний різновид права землекористування, особливість якого полягає в тому, що воно здійснюється без заздалегідь визначених термінів. Виникнення права постійного користування земельною ділянкою пов'язане з переходом земельної ділянки від власника до конкретного постійного землекористувача зазначених правомочностей щодо володіння і користування землею.

26. Суб’єкти права постійного землекористування.

Суб'єктами права постійного землекористування є юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки. Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права. Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створенуі зареєстровану у встановленому законом порядку. Серед юридичних осіб залежно від порядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим способом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність.