Судебники Івана III та Івана IV у Московській державі.

Судебники 1497 (Іван 3) і 1550 (ІВАН 4) рр..

Причина появи судебника 1497:

1. поширення юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави

2. ліквідація правових суверенітетів окремих земель, частин і областей.

3. центральне управління і суд не були визначені.

Причина появи судебника 1550: реформи Івана Грозного і недоробленість першого судебника

У першому загальноросійському Судебник 1497 знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики, литовського законодавства. Головна мета Судебника - поширення юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель, частин і областей. Судебник став «інструкцією» для організації судового процесу.

У Судебник 1550 («царському») закріплюється становий принцип покарання і одночасно розширюється коло суб'єктів злочину - включаються холопи.

Злочин - не тільки нанесення матеріального чи морального збитку, але і «образа»; це порушення встановлених норм, розпоряджень, волі государя, яка нерозривно пов'язувалася з інтересами держави.

Практика виробила своєрідну форму судового процесу - «облихование»: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він «відомо хвацька людина», цього було достатньо для застосування до нього тортури.

Система покарань за Судебника ускладнюється, формуються нові цілі покарання - залякування та ізоляція злочинця.

Мета влади - демонстрація їх всесилля над обвинуваченим, над його душею і тілом. Вища міра покарання - смертна кара, яка могла бути скасована помилуванням государя.

Тілесні покарання - основний або додатковий вид. В якості додаткових покарань часто застосовувалися штрафи і грошові стягнення.

У судовому процесі розрізняються дві форми:

1) змагальний процес - при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ. Тут широко застосовуються показання свідків, присяга, ордалії;

2) розшуковий процес - застосовувався в найбільш серйозних кримінальних справах, справа починалося з ініціативи державного органу або посадової особи, в ході розгляду особливу роль відігравали такі докази, як піймання на гарячому чи власне визнання. Вирішена справа не могло вдруге розглядатися в тому ж суді. У вищу інстанцію справу переходило «по доповіді» або «за скаргою», допускався тільки апеляційний характер перегляду (справа розглядалася заново).

Судова система включала:

1) суд намісників (волостей, воєвод),

2) наказовій суд,

3) суд Боярської думи чи великого князя. Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика " змішаних" судів.

Державні судові органи - цар, Боярська дума, путні бояри та ін

Накази в якості судової інстанції виділяються вже в кінці 15 ст., А сер. 16 в. основною формою центрального суду, судді закріплюються за певними наказами. Судові справи повинні були вирішуватися одноголосно, а в разі відсутності такого доповідалися государю. Вища судова інстанція у цивільних справах - Судний наказ: друга інстанція за рішеннями, винесеним судами намісників, воєвод і губних старост.

Поряд з державними та вотчинними судами осібно стояла група «даних», або третейських судів. Ці суди призначалися владою, коли сторони просили про це, а ця справа не відносилося до числа «наказових», тобто прямо входять до компетенції судового органу.