Класифікація методів навчання воїнів.

Методи навчання - це способи спільної діяльності викладача і слухачів спрямовані на засвоєння навчаємими теоретичних знань, придбання практичних навичок і умінь, розвиток у них пізнавальних здібностей.

У вищій військовій школі прийнято виділяти такі основні методи навчання:

- словесні методи навчання (розповідь, бесіда, пояснення, лекція, семінар);

- наочні методи навчання (показ);

- практичні методи навчання;

- методи самостійної роботи;

Вибір оптимального методу навчання залежить:

- від задач і змісту навчального матеріалу;

- від рівня навченості воїнів;

- від наявності засобів і матеріально-технічної бази;

- від умов і обстановки.

Словесні методи навчання.

Метод розповіді передбачає усне живе і образне, емоційне і послідовне викладення переважно фактичного матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. Він використовується на всіх етапах навчання. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час. У навчанні учнів розповідь переважно застосовується під час тих занять, коли вивчаються історичні події, явища суспільного життя тощо.

Основними різновидами розповіді є:

– наукова-популярна розповідь (заснована на аналізі фактичного матеріалу);

– художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків та ін.);

– розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів і явищ навколишнього середовища, наприклад, опис історичних подій).

Основні педагогічні вимоги до розповіді:

– пізнавальна та виховна спрямованість;

– достовірність та наукова обґрунтованість фактів;

– достатня кількість яскравих прикладів, які доводять обґрунтованість викладених положень;

– чітка логіка і доказовість викладення;

– образність і емоційна забарвленість;

– наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається;

– висока культура мови педагога (чітка, доступна, правильна, особистісно забарвлена).

У навчальній практиці дуже часто разом з розповіддю або окремо використовується пояснення. Пояснення пов’язане з аналізом, тлумаченням і доказом різних аспектів матеріалу, що вивчається. Це можуть бути, наприклад, тлумачення різних закономірностей, суттєвих властивостей явищ, які вивчаються, та окремих понять.

Пояснення – це переважно монологічна форма викладу навчального матеріалу, коли є необхідність доведення або обґрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи певного явища, сутності різних явищ, аналізу актуальних міжнародних відносин та іншої різноманітної інформації.

Лекція - це логічно обґрунтований, систематично послідовний і ясний виклад того або іншого наукового питання, часто супроводжуваний демонстрацією досвідів і наочних приладь.

У навчальному процесі поряд із традиційними типами лекцій (вступними, оглядово-повторювальними, оглядово-заключними й ін.) можуть застосовуватися лекції, що дозволяють істотно активізувати пізнавальну діяльність тих, хто навчається. До них відносяться:

- проблемна лекція;

- лекція - візуалізація;

- лекція з двома викладачами;

- лекція з заздалегідь запланованими помилками;

- лекція - прес конференція.

Ефективність лекції залежить від таких факторів:

– старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обґрунтованості;

– слушного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;

– відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції:

– вдалого, невимушеного початку лекції;

– постійного підтримування двостороннього інтелектуально-емоційного контакту зі учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а наукової аргументації;

– доступного, послідовного і дохідливого викладу матеріалу та його зв’язку з попереднім навчанням і соціальною практикою;

– застосування під час лекції різноманітних прийомів активізації уваги учнів та актуалізації їх знань (наприклад, пояснення, ілюстрація, демонстрація, фільм, телебачення тощо);

– прагнення до того, щоб лекція була не тільки джерелом певних знань і водночас виконувала консультаційні та орієнтовні функції щодо подальшого самостійного вивчення і дослідження учнями даної навчально-пізнавальної проблеми;

– синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними навчальними посібниками, підручниками, інструкціями, статусами та засобами наочності;

– простого, натурального, емоційно насиченого і науково обґрунтованого викладення змісту лекції;

– обов’язкового конспектування основних положень лекції, як її обов’язкового елемента;

– урахування групових та індивідуальних інтересів учнів тощо.

Бесіда – метод словесного обговорення матеріалу, що вивчається, є найпоширенішим у навчанні. Вона є діалоговим методом навчання і має певні пошукові та активізуючи властивості.

Основні різновиди навчальної бесіди:

– вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з’ясування правильного зрозуміння учнями запланованих навальних заходів і перевірки їх готовності до певних навчально-пізнавальних дій);

– повідомлююча (базується на спостереженнях, певних документах та ін.);

– бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);

– контрольна (використовується для перевірки знань, які засвоєно);

– репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);

– катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам’яті);

– евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань і скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обґрунтувань, використовуючи наявні знання і досвід) та ін.

Семінарські заняття одержали свою назву від латинського слова seminarium, що означає «розсадник». Вони проводилися в древньогрецьких і римських школах як сполучення диспутів, повідомлень учнів, коментарів і висновків викладачів.

У вищій школі установилися три основні види семінарських занять:

- семінар, що має основною метою поглиблене вивчення ряду питань дисципліни;

- підсумковий семінар з базових розділів навчальної дисципліни або усієї дисципліни в цілому;

- семінар дослідницького типу з тематикою за окремими проблемами науки для поглибленої їхньої переробки. Іноді семінар подібного типу називають спецсемінаром (науковим семінаром).

Розрізняють дві основні форми проведення семінару:

- розгорнута бесіда за складеним і заздалегідь доведеному до навчаємих плану;

- невеличкі доповіді навчаємих із наступним їхнім обговоренням за планом, заздалегідь виданим учасникам семінару.

Наочні методи навчання.

Серед наочних методів у навчанні учнів найчастіше застосовується метод показу, в основі якого знаходяться ілюстрація і демонстрація. Показ – це навчальний метод, що являє собою сукупність прийомів, дій і засобів, за допомогою яких у учнів створюється наочний образ предмета, що вивчається, формується конкретне уявлення про нього. Цей метод практично використовується під час проведення майже усіх видів занять, незалежно від їх змісту і методики. За його допомогою реалізується принцип наочності навчання учнів.

Розрізняються два види показу: ілюстрація і демонстрація.

Перший характеризується як допоміжний при словесному методі, його значення полягає в тому, щоб яскравіше підкреслити думку педагога. Засоби ілюстрування – це різноманітні картини, плакати, схеми, таблиці, умовні моделі, муляжі, карти, малюнки на дошці. Головна їх властивість – це нерухомість. Вони мають “оживати” в розповіді педагога.

Демонстрація характеризується рухомістю засобу показу. Це можуть бути: певна діюча модель техніки; навчальний кінофільм чи його фрагменти; навчальна телепередача; технічний пристрій; комп’ютерний показ та ін. У навчальних закладах комп’ютери надають можливість моделювати будь-який процес або ситуацію, вибирати найбільш оптимальні варіанти розв’язання навчальної проблеми і відповідно значно розширюють можливості наочних методів навчання. У демонстрації – менше елементів супроводу, а більше самостійного значення натурального експоната, тому вона сприймається більш ефективно, ніж ілюстрація.

Практичні методи навчання.

Практичні методи включають різноманітні практичні заняття у вигляді вправ, лабораторних робіт, практичні роботи.

Ефективність практичних занять забезпечується якісною і всебічною їх підготовкою, яка включає такі дії:

– особисту підготовку педагога;

– вибір місця заняття;

– складання плану (плану-конспекту) проведення заняття;

– підготовку учнів;

– підготовку матеріально-технічного забезпечення.

Вправи – це планомірно організоване, свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та удосконалення у учнів практичних навичок і вмінь.

Використовують такі види вправ:

– підготовчі (призначені для підготовки учнів до сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці);

– вступні (сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій);

– пробні (перші тренування на застосування щойно засвоєних знань);

– тренувальні (сприяють набуттю навичок учнями у стандартних умовах);

– творчі (сприяють формуванню навичок застосування отриманих знань у реальних життєвих ситуаціях);

– контрольні (переважно навчальні).

Лабораторні роботи призначені для вивчення школярами і студентами явищ природи за допомогою спеціального обладнання.

Практичні роботи. Суть цього методу полягає у застосуванні отриманих знань при вирішенні практичних завдань, умінню використовувати теорію на практиці. Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Конкретна методика практичної роботи та її зміст залежать від специфіки навчального предмета.

Вони за характером діяльності суб’єктів навчання близькі до лабораторних робіт, сприяють поглибленню знань, навичок і вмінь, стимулюванню пізнавальної діяльності, дозволяють провести контроль і корекцію.

Основні етапи проведення практичних робіт:

1) пояснення учителя (теоретичні аспекти проблеми практичної роботи);

2) показ (інструктаж учителя щодо виконання певних дій);

3) проба (виконання роботи окремими учнями, спостереження іншими учасниками);

4) виконання роботи (самостійне виконання роботи кожним учнем, допомога учителя тим учням, які мають проблеми з виконанням роботи);

5) контроль (прийом робот учнів та їх оцінка).

Методи самостійної роботи

Самостійна робота охоплює різноманітні напрямки, як за завданням викладачів, так і за власним планом. Даний метод навчання містить у собі роботу з книгою, конспектами лекцій, приладами, вимірювальною технікою і т.д.

Правила організації самостійної роботи учнів:

– докладне визначення конкретних завдань з відповідних навчальних предметів як для окремих учнів, так і для всього класу;

– конкретне формулювання певних проблемних завдань для вирішення під час самостійної роботи;

– забезпечення учнів в достатній кількості навчальною літературою, посібниками;

– створення належних організаційно-методичних умов для самостійної роботи;

– всебічне врахування індивідуально-психічних особливостей учнів, їх здібностей, інтересів, нахилів;

– систематичний контроль і дійова допомога учням під час самостійної роботи.