Загальна характеристика основних стратегій

У вітчизняній та зарубіжній літературі описано численні спроби класифікації основних напрямків етнопсихологічних досліджень і методичних підходів, за допомогою яких вони здійснюються, але загальновживаної класифікації сьогодні немає. Водночас за розмаїттям конкретних етнопсихологічних методик вбачаються три основні стратегії, які відрізняються і предметом, і методичними прийомами, на яких вони ґрунтуються.

Завданням першого напрямку є вивчення спільних і відмінних рис психічної діяльності різних народів. Об'єктом аналізу тут можуть бути як індивідуально-психологічні, так і соціально-психологічні феномени, їх досліджують безпосередньо за допомогою порівняльного аналізу в межах-Гак званого порівняльно-культурного підходу.

Потенційно порівняльно-культурний підхід може існувати в двох варіантах: кроскультурному — порівняння особливостей психічної діяльності двох народів, що живуть в один і той самий час, та історичному — порівняння психологічних характеристик одного й того самого етносу в різні епохи його існування. Проте традиційно вважається, що етнічна психологія займається лише кроскультурними дослідженнями, інший варіант — прерогатива історичної психології.

Отже, класичний варіант порівняльно-культурного підходу в етнопсихології — міжкультурні дослідження. їхньою характерною ознакою є проведення аналізу переважно в межах психічних реалій, відсутність виходу в більш широкий контекст перемінних. Порівнюватися можуть або різноманітні індивідуально-психологічні характеристики (мотивація, пізнавальні процеси, характер, здібності тощо), або соціально-психологічні феномени (вербальна і невербальна комунікація, рольові структури і т. ін.). Спільною для цих робіт є вихідна схема побудови дослідження: залежно від мети добирається необхідна методика з існуючого психологічного чи етнографічного арсеналу і за результатами її проведення порівнюються досліджувані етнічні групи.

Специфіка етнопсихологічного дослідження порівняно з традиційним загальнопсихологічним або соціально-психологічним полягає втому, що будь-які психологічні феномени вивчаються одночасно на кількох групах респондентів, що належать до різних культур. Результати всіх груп порівнюються та аналізуються. Раніше, залежно від орієнтації дослідника, увага зосереджувалася або на пошукові відмінностей в результатах, або на підкреслюванні спільності якихось суттєвих моментів. На Заході для цих двох орієнтацій у 1954 році було навіть введено два спеціальних терміни — етіс і еііс, які стали загальновживаними в спеціальній етнопсихологічній літературі. Ці поняття походять від двох лінгвістичних термінів — фонема та фонетика. Зміст поняття «фонема» в сучасному мовознавстві — це одиниця мови, за допомогою якої розрізняються та ототожнюються морфеми, тобто сукупність диференціюючих ознак; фонетичний підхід наголошує на певних універсальних аспектах мови. Відповідно в етнопсихології emic— це орієнтація на культурно-специфічні моменти в дослідженні, а еtіс — на універсальні, загальнолюдські психічні явища та цінності.

В історії етнопсихологічних досліджень спочатку домінувала орієнтація на пошук розбіжностей (праці Ріверса, Леві-Брюля, теорія лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа тощо). Із сучасних досліджень до цієї групи можна віднести, наприклад, праці Н.Лойко з вивчення своєрідності пізнавальної діяльності радянських студентів порівняно зі студентами країн Азії та Африки або аналіз специфіки соціально-психологічних феноменів (невербальної комунікації, соціальної перцепції, каузальної атрибуції) у росіян і в'єтнамців в дослідженнях В.Агеєва.

Згодом набули більшої популярності дослідження протилежної орієнтації (Г.Тріандіс, К.Леві-Строс, Н.Хомський та ін.). У вітчизняній літературі типовим прикладом цієї орієнтації є праця В.Століна та А.Намінач, у якій виділено та описано універсальну загальнолюдську психологічну структуру образу світу, що лежить глибше рівня політикокультурного змісту. Останнім часом стає дедалі очевиднішою умовність і непотрібність жорсткого протиставляння цих орієнтацій, необхідність комплементарних досліджень і цілісного аналізу, що враховує як відмінні, так і спільні аспекти.

У кроскультурних дослідженнях, незважаючи нібито на їхню простоту і легкість виконання, існує, однак, низка серйозних методологічних проблем. Наприклад, перед ученими постійно постає питання валідності методик. Дійсно, кожна конкретна методика створюється в певній країні і розрахована на досліджуваних цієї культури. Наскільки можливо її використання в інших країнах? Як зробити так, щоб експериментальний матеріал був з одного боку, добре зрозумілий та доступний респондентам різних національностей, а з іншого — максимально ідентичний, бо лише тоді можна дійсно говорити про правомірність порівняльного аналізу результатів, отриманих за його допомогою на досліджуваних різних культур.

Крім зазначеної проблеми перед психологами, що займаються порівняльними міжетнічними дослідженнями, постають й інші, наприклад питання про те, чи зможе дослідник об'єктивно і неупереджено зіставляти особливості «своєї» культури та «чужої»? Чи треба зробити так, щоб він мав право вивчати і порівнювати лише ті етнічні групи, до яких сам не належить? Перед ученими завжди постає й проблема комунікації. Якщо уявили, що дослідник вивчає незнайому йому культуру, то чи можна стверджувати, що він і його респонденти будуть цілком адекватно розуміти один одного і що зроблені ним висновки та відмічені особливості будуть не результатом огріхів та помилок, спричинених комунікацією представників різних культур? Ці та інші проблеми хвилювали і зараз хвилюють психологів, які займаються кроскультурними дослідженнями.

Другий напрямок, який виокремлюється в етнопсихології, порівняно з попереднім типом досліджень сформувався значно пізніше. Об'єктом вивчення в цьому є етнічна свідомість і самосвідомість у їхніх зв'язках з реальною поведінкою. На відміну від описаного типу досліджень, у якому увага вчених була сконцентрована на порівняльному аналізі індивідуально психологічних («Я») або соціально-психологічних («Я — інший/ інші») феноменів, головною категорією даного типу робіт є категорія «Ми», точніше «Ми як етнос». Це поняття може розглядатися в конкретних етнопсихологічних дослідженнях у різних площинах, наприклад у відносинах " ипу «Ми —Я» (у разі вивчення етнічної ідентифікації), або у зв'язку типу «Ми — вони» (у разі аналізу етнічної свідомості та різноманітних варіантів міжетнічних стосунків і взаємодій).

На відміну від першого напрямку реалізація цієї дослідницької стратегії потребувала створення оригінальних, спеціально розроблених методик дослідження або суттєвої модифікації існуючих. Деякі найуживаніші вітчизняні та зарубіжні методики цього типу описано у відповідних розділах.

Особливістю цього напрямку є також те, що в його межах останнім часом здійснюється велика робота не лише над діагностичними методами дослідження, тобто методами, що використовуються для збирання наявної інформації (виявлення уявлень про свою та інші етнічні групи, аналіз системи етнічних пріоритетів, діагностика типу міжнаціонального конфлікту тощо), але й над формуючими та коригуючими методами.

метою яких є пошук способів впливу на етнічну свідомість і самосвідомість, розробка засобів зняття міжетнічної напруженості й т.п.

Третій тип стратегії — опосередковане етнопсихологічне дослідження — ґрунтується на аналізі індивідуально-психологічних та соціально-психологічних феноменів у ширшому контексті перемінних — у зв'язку з особливостями культури, екології, історії тощо. Аналіз таких зв'язків може будуватися на різних принципах. У найпростішому варіанті це може бути аналіз суто кореляційних зв'язків і відносин.

Проте кореляційний аналіз є не єдиною можливістю для вивчення етнопсихологічних закономірностей в розширеному контексті параметрів. Іншим підґрунтям нерідко є принцип аналогії. Найвиразніше він проявляється в роботах, що ґрунтуються на ідеї єдності або однотипності законів поведінки та психічної діяльності в спільнотах тварин і людському суспільстві. Відповідно, способом вивчення етнічної своєрідності деяких видів реакцій у людей стає їх аналіз у тварин (прояви агресії, ритуальна поведінка тощо), а виявлені закономірності міжпопуляційної або міжвидової поведінки переносяться на суспільство і розглядаються як аналоги законів міжнаціональної взаємодії.

Та, мабуть, найцікавішим варіантом опосередкованого напрямку є аналіз психологічних та інших перемінних у межах причинно-наслідкових зв'язків і відносин. Так, у численних теоретичних та емпіричних роботах зроблено спробу встановити вплив найрізноманітніших біологічних, екологічних, історичних, культурних, соціально-економічних чинників на етнопсихогенез, на особливості формування й перебігу різних процесів, рис, станів. З іншого боку, багато досліджень побудованих на протилежній ідеї — на уявленні про те, що психічна діяльність також може визначати специфіку багатьох явищ культурного, соціального, історичного життя етносу, певним чином відображуючись і проявляючись у них. Дослідники, які працюють у межах останньої парадигми, намагаються виявити етнічні особливості психічної діяльності по тому, як вони втілюються в продуктах діяльності цього народу, його творчості, історії тощо. Обидва варіанти різні автори можуть використовувати як ізольовано, так і в нерозривній єдності.

Отже, методичною основою опосередкованих міжкультурних досліджень є кроскультурний аналіз тих перемінних, які розглядаються вченими як причина, аналог чи корелят етнічної своєрідності психічної діяльності.