Неврози та неврозоподібні стани

Сучасні вчені вважають, що роль культури може розглядатися на рівні нозології, а також на рівні формо- та синдромотворення. При цьому заз­начається, що на нозологічному рівні особливості культури найбільшою мірою виявляються в структурі граничних станів, у генезі яких соціальні чинники відіграють особливу роль. Деякі форми граничних станів булиописані дослідниками тільки як існуючі в певних культурах, як такі, що не спостерігаються більше в жодній країні світу. Сюди відносять амок, лата-реакцію малазійців та ін. Сучасна динаміка етнічних процесів, пев­на культурна трансформація призвели до зменшення числа справді не­повторних нозологічних форм, тому вплив культури розглядається пе­реважно через специфіку формо- та синдромотворення. Тим цікавішими видаються ті рідкісні свідчення про своєрідність деяких нозологічних форм, дослідження яких проводилося в нашій та інших країнах.

МЕНЕРІК ТА ЕМІРЯЧЕННЯ В КОЛИМСЬКОМУ КРАЇ

В минулому сторіччі в Колимському краї вчені спостерігали своєрідні форми істерії, не схожі на звичні уявлення про цю хворобу, що й дало підставу вважати їх новими нозологічними формами. Найбільшу увагу приділив їм С.Міцкевич, який описав їх у своїй відомій праці «Менерік та емірячення. Форми істерії в Колимському краї» (1929). Учений вва­жав, що сувора природа краю, постійне недоїдання, хвороби, низький рівень культури та певні народні вірування стали факторами, що сприя­ли утворенню неповторних форм істерії, дуже поширених серед місцево­го населення.

Учений спостерігав три форми істерії (переважно серед жінок-колимчанок), які за ступенем важкості клінічної картини описував у такій пос­лідовності.

«Таримта». Перша форма істерії, яку місцеве населення називало «таримта» (припадок), характеризувалася тим, що дівчата 12-15 років починали скаржитися на серцебиття, болі в області серця, під ложечкою, блювання, невралгії в області січового міхура та клітора, порушення сну. тощо. Таримту розглядали як обов'язковий атрибут кожної жінки пев­ного віку

«Менерік» — друга за важкістю клінічної картини форма колимсь­кої істерії. Починалася вона або після певної психотравми, або після кам­лання шамана, або ж після того, як жінка побачить десь іншу хвору на менерік. Початок захворювання характеризується дратівливістю, почут­тям туги, плаксивістю, безсонням, посиленням серцебиття, головними болями й запамороченням. Ця симптоматика спостерігається день-два і є провісницею більш серйозних розладів.Раптово свідомість стає плута­ною, з'являються страхітливі галюцинації (хвора бачить чорта, якусь страшну людину та ін.), починає кричати, ритмічно співати, битися го­ловою об стінку або хитати нею з боку в бік, рве на собі волосся. З'явля­ються корчі, хвора вигинається дугою, в неї здувається живіт, при цьому нерідко вона прибирає «пристрасних поз» й роздягається. Тривалість такого припадку — від 1-2 годин до цілого дня чи ночі. Прояви то зага­сають, то знов посилюються. Після припадку до хворої повертаєтьсясвідомість, але вона відчуває себе розбитою й приголомшеною. Як прави­ло, припадок повторюється того ж дня чи наступного і так триває кілька днів. Потім хвора повертається до свого звичайного стану й самовідчут­тя. Аналогічні приступи хвороби повторюються кілька разів на рік.

Населення приписує це «порчі», при цьому кажуть «біс мучить». Вва­жається, що в процес припадку не треба втручатися. Допомогти може тільки шаман або піп. Самі хворі також вважають себе одержимими, але такого зв'язку з православним культом, такої розробленої теорії порчі, як у «крикливиць» тут не спостерігається. На думку С.Міцкевича, ця патологія схожа на шаманство, її прояви іноді нагадують камлання ша­мана, але він, навіть у трансі, набагато краще контролює ситуацію, ніж це робить хвора на менерік. Під час припадків хворі на уколи не реагу­вали, зіниці були розширені. Можливий стан, що нагадує летаргію — заціпеніння, втрата свідомості, пульс 104-105, серцебиття ледь відчутне. Цікаво, що хворі на менерік соромилися своєї хвороби.

3. «Ірер», або божевілля. Якщо припадок тривав місяць, а то й більше, запаморочення ставало постійним, галюцинації більш виразними, з'яв­лялися маячні ідеї переслідування, стан туги й спроби самогубства, це було ознаками початку третьої форми істерії — «ірер» або божевілля. Але цим словом позначалися також інші психічні розлади, зокрема деп­ресивна фаза маніакально-депресивного психозу (МДП).

Існувала ще одна форма психічних захворювань, характерна лише для Колимського краю. Її називали емірячення — симптомокомплекс, який розвивався на ґрунті істеричної конституції. Описували його так: у жінки все починалося із сильного переляку, причому викликати його могло будь-що, нерідко такі подразники (наприклад, раптові оплески за спиною), на які звичайна людина зреагувала б щонайбільше здри­ганням. Переляк супроводжувався криком, жінка могла навіть шпур­нути що-небудь в того, хто її налякав. Через деякий час після переляку у жінки починалося запаморочення або вона ставала несамовитою, часто втрачала свідомість, спостерігалися сильні істеричні припадки, схожі на менерік. Надалі рефлекси при афекті переляку прискорювали­ся й виходили з під контролю свідомості. Хвора впадала в гіпноідний стан, під час якого наслідувала того, хто її налякав. У цьому стані хво­ра втрачала контроль над своїми діями: розказувала всі свої секрети, могла вилізти на дах і стрибнути звідти і т. ін. Під час гіпноїдного ста­ну у хворої спостерігалися пришвидшені дихання й пульс, тремор кінцівок. Припадок закінчувався непритомністю або менеріком. Жінка ще довго потім відчувала розбитість і нездужання. За свідченням С.Міцкевича, поширеність цього захворювання серед місцевих жителів була дуже високою — після 45 років ледь не кожна колимчанка була емірячкою.

ШЕВА В КОМІ ТА ГИКАВКА В РОСІЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

БАСЕЙНІВ РІК ПІНЕГИ ТА МЕЗЕНІ

«Шева» — це порча, хвороба, злий дух, персоніфіковані у вигляді метелика, джмеля, жука, мухи, черв'яка, ниточки, вузлика. Гикавка в комі розглядалася як один із проявів шеви і була досить поширеною серед тубільного населення. Саме слово «икота» (гикавка) не російського по­ходження, воно прийшло до росіян від комі. Як у росіян, так і у комі, подібні захворювання приписувалися урокам і мали ідентичну клінічну картину.

Згідно з уявленнями комі та російських мезенців і пінежан, злий дух — шева — влітає в організм хворого через рот і найчастіше мешкає в жи­воті. Його надсилає («саджає») в людину злий чаклун «чака». Жінка, а це переважно жіноча хвороба, в якийсь момент відчуває, що вона ніби­то щось проковтнула. Вона сприймає це, як ковтання гикавки. При цьо­му «гикавка» розглядається, ^ самостійна духовна субстанція. Уявлен­ня про «шеву», що побутують серед комі, як і поняття «гикавка», означає водночас як хворобу, так і її причину, тобто певну самостійну духовну сутність. За народними віруваннями, під час припадку замість хворого говорить дух «шева», який вселився в нього. Хвора може навіть спілку­ватися з гикавкою, що її мучить, більше того, за уявленнями комі, в ній може мешкати навіть декілька гикавок і вони всі здатні розмовляти не тільки з хворою, а й між собою.

Для гикавки характерні сенестопатії, вегетативні розлади, підвище­на чутливість, дратівливість. Хворим властиві головні болі, втрата апе­титу, загальна слабкість і дуже специфічні приступи, які тривають від кількох хвилин до доби й більше. Саме ці своєрідні приступи і дали наз­ву даній хворобі. Причиною їх може бути будь-який емоційний подраз­ник — запах (у XIX сторіччі, як правило, запах ладану й тютюну), колір, звук, зустріч з незнайомцем. Спочатку хворі відчувають слабкість, за­терплість різних частин тіла, спазми шлунку, стравоходу, горла; пізніше частішають дихання, пульс, підвищується кров'яний тиск. Початок при­падку міг супроводжуватися невтримним позіханням, сльозотечією, зміною кольору обличчя (почервонінням або блідістю). Та головними ознаками були своєрідні гіперкінези респіраторного й фонаційного типу, безладна мова, що переходила в крик, а потім — в уривчасті глухі звуки. Крики й розмова мають нав'язливий та насильницький характер, хворі не можуть зупинити їх за власним бажанням. Після припадку хворі відчу­вають слабкість, розбитість, пригніченість і тривогу.

Залежно від специфіки мовленнєвої діяльності під час припадку роз­різняли кілька основних форм гикавки: «німуха» — німа гикавка, під час якої припадки були особливо частими й хворобливими при тому, що хворий міг вимовляти лише уривчасті глухі звуки; «крикливиця» або «ревуха» — коли припадки спостерігалися рідше й були не такі сильні, а хворі могли вимовити окремі слова й навіть уривчасті фрази; і, нарешті, «говоруха», коли хворі перебували в стані, схожому на екстаз, але збері­гали здатність підтримувати контакт з іншими людьми, відповідати на їхні запитання. Основна турбота хворої та її родичів —не дати початися припадку, прагнення «умилостивити» гикавку, яка можевисловлювати будь-які бажання, наприклад пива, вина, ласощів тощо. В розмові ото­чуючі, як правило, добре розрізняють голос хворої та голос її гикавки.

У XIX сторіччі на гикавку-шеву хворіла більшість жіночого населен­ня комі, однак відомо випадки захворювання й серед чоловіків. Цікаво, що гикавка сприймалася тут як стан,, що забезпечував через припадок контакт хворого з духом. З цієї точки зору хвороба, припадок відіграва­ли специфічну соціальну роль. До духів, що мешкали у хворих на ікоту- шеву, як і на менерік чи емірячення, члени суспільства звертались як до оракулів, розпитували їх про майбутню, просили про допомогу в розшу­куванні загублених речей і т.ін.

Остання з відомих великих епідемій «гикавки», яку було зафіксовано у 1970 році в Сурі, охопила майже все корінне жіноче населення. Вдало­ся з'ясувати, що спалах епідемії почався після того, як кілька хворих під час припадків назвали прізвища жінок, які ніби-то «саджають гикавку». Щодо цих осіб місцеві жителі розпочали репресивні дії (так, одну з них душили, кололи шилом, підпалили будинок, і врешті-решт, примусили виїхати). Почалася низка судових процесів. Судячи з літературних дже­рел, це не єдиний приклад збереження подібних хвороб на Півночі.