Порівняльні дослідження взаємозв'язку мови і психіки: основні факти та проблеми

Говорячи про головні результати порівняльного вивчення.впливу національної мови на етнічні особливості психічної діяльності, варто, на нашу думку, зосередитися на двох його аспектах: на експерименталь­них даних, отриманих у ході таких досліджень, і на розвитку теоретич­них уявлень щодо психологічних механізмів, які забезпечують вербаль­ну діяльність людини. Почнемо з останніх.

Методологічні засади психолінгвістики: історія розвитку. З часу офі­ційного проголошення власної дисциплінарної самостійності психо­лінгвістика пройшла три етапи розвитку в розумінні свого предмета, послідовно змінюючи й ті теоретико-методологічні уявлення, на базі яких будувалася експериментальна психолінгвістична- практика.

Перший етап розвитку психолінгвістики — це етап розуміння її як науки про процес кодування та декодування мовної інформації.

«Психолінгвістика вивчає ті процеси, в яких інтенції (тобто наміри — Авт.) тих, хто говорить, трансформуються у сигнали прийнятого в даній культурі коду, а ці сигнали інтерпретуються тими, хто слухає. Інакше кажучи, психолінгвістика мас справу з процесами кодування та декодування, оскільки вони співвідносять стан повідомлень зі станом учасників комунікації» (Ч.Осгуд, 1954).

У цей час психолінгвістика спиралася на загальнопсихологічну тео­рію необіхевіоризму, яка розглядала мовну поведінку людини в межах базової схеми «стимул — реакція». Вербальний сигнал (який нічим не відрізняється від будь-якого іншого сигналу) «запускає» в організмі слу­хача певну систему нейрофізіологічних реакцій-відповідей, що «кодують­ся як інтегровані моторні нервові імпульси та перекодовуються переда­вачем у рухи голосових зв'язок або інших м'язів, завдяки чому виника­ють спрямовані назовні повідомлення» (Ч.Осгуд, 1980). Відповідно роз­глядався й процес засвоєння мови дитиною. Як і інші навички, мова, на думку біхевіористів, також привласнювалася в результаті механічного вивчення (шляхом «спроб і помилок») почутих від дорослих — у певних ситуаціях взаємодії — певних слів і фраз.

Хоча біхевіористичний підхід до мовної поведінки мав певні пози­тивні риси (можливість об'єктивного відображення вербальних реакцій, підкреслення регулятивної, а не лише комунікативної функції мови тощо), все ж механістичність пропонованих ним тлумачень викликала справед­ливу критику дослідників. Досить згадати хоча б таке саркастичне зау­важення Дж.Міллера щодо класично-біхевіористичної (стохастичної) версії засвоєння дитиною моделей «послідовного мовлення», тобто мо­делі побудови речень, де вірогідність появи наступних слів зумовлена попередньою «вербальною продукцією».

«Дитина мала б вислуховувати 3x10 у 20-му степені речень на секунду, аби сприйняти інформацію, яка необхідна тому, хто планує (вислов­лювання), для формування речення згідно з тим правилом граматики, що слова в реченні добираються тільки на базі попередніх слів (за прин­ципом «зліва направо»); та й це лише за припущення, що дитинство тривас 100років без перерви на сон, харчування і т. ін. і що відбуваєть­ся повне засвоєння кожного ряду з 20 слів після одного пред явлення!» (Дж.Міллер та ін., 1965)

Подібні факти, демонструючи неадекватність біхевіористичного підходу до «мовної компетенції» та мовлення людини, вимагали ство­рення нових психолінгвістичних концепцій та використання з них, зок­рема, «інших видів генераторів речень» (Дж.Міллер). Таким цілком за­кономірним кроком у концептуальних пошуках психолінгвістів стала «генеративна граматика» Ноема Хомського (1957).

На думку Хомського та його послідовників, асоціації між певними словами, що виникли внаслідок «стимул-реактивного» досвіду особи (Ч.Осгуд), не здатні претендувати на роль механізмів ані розуміння мови, ані її зародження. Хомський стверджує, що механічне нагромад­ження і знання всіх речень будь-якої людської мови неможливе, що в основі мови має лежати певна обмежена система правил, яка й є грама­тикою мови, й певний обмежений запас вихідних граматичних конст­рукцій (так званих «ядерних речень»). Саме вони й дають змогу лю­дині будувати безліч «правильних» речень, саме їх вона використовує для побудови мовленнєвого звертання до інших або для розуміння звер­нених до неї речень.

«...Під генеративною граматикою я розумію просто систему правил, котра якимось експліцитним і добре визначеним способом приписує ре­ченням структурні параметри. Зрозуміло, що кожен, хто розмовляє (певною) мовою, оволодів генеративною граматикою... Але це не озна­чає, що він усвідомлює правила граматики, або навіть те, що він зда­тен їх усвідомити, або ж те, що його судження щодо інтуїтивного знання ним мови обов'язково правильні» (Н.Хомський, 1972).

Мова і етнічна специфіка психіки: експериментальні дослідження. Най­цікавішими — щодо розгляду нами питання про зв'язок мови та свідо­мості — є дослідження, проведені з метою перевірки гіпотези лінгвістич­ної відносності когнітивноїдіяльності людини (Е.Сепір, Б.Уорф, Д.Лі тавідносності когнітивної діяльності людини(Е.Сепір, Б.Уорф, Д.Лі таін.), тобто тези про залежність пізнавальних можливостей людини від ха­рактеристик її " рідної мови. Припускалося, наприклад, що наявність чи відсутність у мові певних термінів впливає, зокрема, на те, як членує — услід за мовою — навколишнє середовище представник даного етносу, які властивості речей він бачить, а які мова виводить поза його увагу й сприйняття. Великі надії покладалися при цьому на вивчення випадків так званих «мовних лакун», тобто відсутності у порівнюваних мовах прямих термінів-відповідників на означенняпевних явищ (деяких кольо­рів або їхніх відтінків, предметів природного середовища чи явищ куль­тури тощо). Зрештою було зафіксовано деякі міжетнічні відмінності у пізнавальних здібностях об'єктів, зумовлені саме особливостями їхньої рідної мови.

Наприклад, у експериментах Р.Брауна та Е.Леннеберга (1954) з ан­гломовними піддослідними від останніх вимагали після 5-секундного показування чотирьох кольорових фішок знайти відповідні кольори серед 120 запропонованих зразків. Виявилося, що за умови введення паузи між розглядуванням фішок і показуванням контрольних зразків краще впізнають так би мовити «легкі для називання» кольори, тобто ті, для називання яких у англійській мові існують загальновизнані тер­міни. Інакше кажучи, був емпірично засвідчений факт впливу особли­востей лексики на один із мнемічних процесів людської психіки — впізнання.

Продовжуючи таку лінію досліджень, Е.Леннеберг та Дж.Робертс (1956) спробували довести, що люди, які розмовляють мовами, що по-різному розподіляють спектр, мають відрізнятися здібностями запам'я­товувати та впізнавати кольори залежно від наявності чи відсутності в мові слів на означення певних кольорів. Експерименти ставилися на трьох групах індіанців племені зуні, одна з яких володіла тільки рідною мо­вою, друга — тільки англійською, а третя — обома. У мові зуні жовтий та помаранчевий кольори визначаються одним і тим самим словом, у англійській на їх означення існують різні слова. Дослідники з'ясували, що зуні, які володіють тільки рідкою мовою, зіткнулися з куди більши­ми труднощами під час упізнання цих кольорів, аніж ті, котрі володіли обома мовами або лише англійською. -

Цікаві дані було отримано й щодо впливу на пізнавальну діяльність людини етнічних особливостей граматичної побудови рідної мови. Один із таких експериментів провели Дж.Керрол і Дж.Касагранде (1958) у резервації індіанців навахо. У мові навахо — на відміну від англійсь­кої — дієслова, що визначають маніпуляції з предметами, мають різну форму залежно від форми предметів (круглясту, довгасту тощо).