Психорегулятивна функція анімізму

Анімізм як персоніфікація, олюднення навколиш­нього світу, тварин, рослин, природних стихій і проце­сів виконував психорегулятивну функцію. Йдеться про те, що анімістичні вірування допомагали людині сприймати навколишній світ не як незрозумілі, не­збагненні, абсолютно чужі і неприступно ворожі щодо неї сили, а як вир пристрастей, бажань і небажань, вчинків істот, подібних за своєю сутністю, природою на неї. Завдяки цьому людина позбувалася жахливої, шокуючої, паралізуючої безпорадності через нездат­ність знайти, крім магічних, ще якісь засоби протидії, порятунку. Маючи анімістичні уявлення, вона була певною, що з персоніфікованими, олюдненими твари­нами, стихіями слід поводитись як із людьми. Анімізм потужно допоміг магії знімати страх, який сковує, па-

Психологія релігії

Психологія магії й анімізму

ралізуе, перед ворожим, жахливим, незбагненним. Внаслідок цього почування людей у навколишньому світі стало комфортнішим, оптимістичнішим, вони стали більш впевненими у своїх силах, можливостях, здатності ефективно взаємодіяти з природою.

Приклад ставлення до природи як до суцільно олюд­
неного, персоніфікованого світу дає носій анімістичного
світогляду, " нанаєць Дерсу Узала, про своє тривале спіл­
кування з яким розповів російський учений-мандрівник
Володимир Арсеньєв (1872—1930) у книзі «Уссурій­
ським краєм".До речі, ставлення нанайців до тварин,
рослин як до подібних людям, як до людей збереглось
протягом відносно тривалих, хоч і мало інтенсивних, їх
контактів із дивілізованим світом.

Отже, люди з анімістичним світоглядом намагалися впливати на персоніфіковані об'єкти, їх душі не лише магічними, а й тими засобами, які вони використовува­ли у стосунках між собою.

Психологія утворення магічно-анімістичних комплексів і їх трансформації у релігійно-культові ритуали

Магічні дійства були неспроможні реально вплину­ти на результати, які первісна людина намагалась одер­жати з їх допомогою. Вони не відповідали об'єктивним, істотним причинно-наслідковим зв'язкам у природі, будучи лише їх зовнішньою, неістотною подобою, по­верховим контактом з об'єктами, на які людина праг­нула магічно вплинути. Тобто магічні впливи на пред­мети унеможливлювалися природою цих предметів. Важливий, значущий ефект магії полягає в тому, що оптимістично налаштовані магічною відправою люди діяли впевненіше, ефективніше у тій сфері, якої стосу­валася відправа. Але їх результати залежали здебіль­шого від випадкового збігу обставин, природних зако­номірностей. Випадок, тобто все те, що тепер назива­ють удачею, щастям, таланом, був для первісних людей явищем незрозумілим, таємничим.

Магія, чаклунство, до яких вдаються і в наші дні, часом демонструють те, що можна назвати надприрод-

ним дивом, пояснити яке не можуть ні наука, ні кано-нічне богослов'я. Але це лише винятки, котрі не спрос­товують твердження про магію як про неадекватний, неефективний спосіб взаємодії людини зі світом, як про ілюзійну форму суспільної свідомості.

Первісна людина зауважувала, що свідомо визначе­на мета, досягненню якої присвячені магічні дії, не зав­жди реалізовувалася. Це спонукало її до відповідних розмірковувань, оскільки кожне життєво важливе «ні» і «так» пов'язане з інтенсивними емоційними пережи­ваннями. А вони є найпотужнішим психічним чинни­ком стимуляції мисленнєвої діяльності, внутрішнім двигуном процесу осмислення об'єкта, який викликає емоційне переживання.

Суть мислення полягає в тому, що суб'єкт піддає речі уявному випробуванню іншими речами і, усвідомлюючи зміни, відносини та взаємодії, які виявились між ними внаслідок цього випробування, робить висновки про приховані від безпосереднього сприймання властивості цих речей. Хибність, ілюзійність чи правильність, адек­ватність мисленнєвого процесу (суджень про приховані від безпосереднього сприймання властивості об'єктів мислення) зумовлюються не відмінностями у функціо­нальній структурі мисленнєвих механізмів, а розумін­ням суб'єктом процесу мислення сутності цих об'єктів.

Осмислення, усвідомлення первісною людиною практичної недієвості своїх магічних відправ не могло бути правильним, оскільки у неї не було відповідних знань. Тому вона усвідомила недієвість магії не як ре­зультат хибності, ілюзійності її основи, принципів, а як недовершеність, зробивши з цього цілком логічний висновок про необхідність підсилити її чимось ефек­тивним. Таку силу первісна людина знайшла в аніміз­мі, у вірі в душу як джерело руху, активності.

Будучи певною, що всі предмети мають таку саму ду­шу, як і вона, людина дійшла висновку, що вплинути на них можна тими засобами, що й на людей: проханнями, щоб викликати толерантність, співчуття; платнею, да­руванням чогось цінного, приємного; обіцянками, по­грозами, залякуванням, примушуванням, фізичним впливом. Магія, реалізуючись як імітація, зображення, демонстрування, показування, диктування того, що і як

Психологія релігії

Психологія магії й анімізму

мало б відбуватися, поступово доповнювалася, сповню­валась цими засобами впливу, які за своєю суттю були анімістичними. Це спричиняло утворення магічно-анімістичних комплексів.

Магічно-анімістичний комплекс — поєднання у ритуальному дійстві спрямованих на духів магічних (імітація, зображення бажа­ного) та анімістичних (прохання, дари, обіцянки, погрози) засобів впливу, в які органічно вплітались практично-адекватні форми ді­яльності, засновані на знанні повадок тварин, властивостей рос­лин, прикмет тощо.

Усвідомлення того, що і магічно-анімістичний спо­сіб впливу на навколишню дійсність не є дієвим, ефек­тивним, привело людину до релігії. Цей процес був дуже повільним, його гальмувала нерозвиненість пер­вісного мислення, застиглість мисленнєвих стереоти­пів, усталених суджень, трактувань, реакцій, способів дії, неймовірна консервативність первіснообщинних спільнот.

Людський розум взагалі схильний до утримання та зміцнення своїх стереотипів. На думку англійського фі­лософа Френсіса Бекона (1561—1626), він притягує все для підтримання прийнятого раніше, або тому, що це є предметом загальної віри, або тому, що так йому подо­бається. Якими б не були обставини, що свідчать про протилежне, розум не помічає їх або нехтує ними з ве­ликим і згубним упередженням, дбаючи про непоруш­ність попередніх висновків.

Первісна людина з непохитною вірою ставилася до духовної спадщини предків, до вироблених ними форм життєдіяльності. Навіяна їй упевненість у їх незапе­речній досконалості майже завжди переважувала най­очевидніші факти, навіть безпосередньо здобуті нею. Віра в силу, дієвість магії, чаклунства, впливу духів була такою потужною, що люди нерідко вмирали від самонавіяного жаху, дізнавшись про скоєне проти них чаклунство, про нацькованих на них чи розлючених їхніми вчинками духів. Багато таких випадків зафік­совано серед аборигенів Австралії, Полінезії, Мелане­зії, Африки та ін. За такої віри один випадковий успіх, що підтверджує правильність усталеного стереотипу, значно сильніше впливає на психіку, ніж чисельні невдачі, що заперечують його. Такі невдачі пояснюють

тим, що неретельно, не до кінця витримано ритуал, по­рушенням різноманітних табу, втручанням несприят­ливих факторів, серед яких найпотужнішим вважався протилежно спрямований магічний вплив.

Організатори, керівники і основні діючі особи ма­гічно-анімістичних дійств, тобто шамани (евенкійськ. чаклун, знахар) не були свідомими ошуканцями, коли вигадували різноманітні причини своїх невдач. Вони обманювали і самих себе. Очевидно, їх самообман неус-відомлювано стимулювався і жахом перед карою за не­поштиве поводження зі священним магічно-анімістич­ним (за доповнення його свідомим обманом, тобто за сумнів у його всемогутності), і страхом перед відпові-дальністю за визнані неефективними магічно-аніміс-тичні дійства (помстою розлючених, охоплених відча­єм одноплемінників).

Шама нізм є дивовижним за своїм психологічним змістом феноменом, що містить багато неймовірно-оче-- видного, таємничого, нерозгаданого наукою. Цей фено­мен відповідає рівню магічно-анімістичної діяльності. Провідну роль у ній виконує шаман, який, як вважа­ється, спілкується з духами з метою отримання від них цінної для людей інформації, допомоги, убезпечення від шкоди, їхньої протидії. Таке спілкування з духами називають камланням. Шамани камлають у стані особ­ливого афективного збудження.

Існує думка, що найчастіше шаманами стають невро­патичні, істеричні особи. Мовляв, схильність до істерії та інших невропатичних розладів передається в шаман­ських родинах спадково. Але відомо чимало фактів, що не узгоджуються з такими твердженнями. Вони дають підстави не називати шаманів невротиками, істериками у традиційному розумінні цих термінів, а їхню хворобу вважати «шаманською». Це специфічний нервово-пси­хічний стан, який характеризують занепокоєння, особ­лива інтровертованість (спрямована на свій внутрішній світ самозосередженість з одночасним цілковитим пси­хічним відчуженням від зовнішнього середовища). Симп­томи такої інтровертованості сприймаються суб'єктом як шаманський поклик-обрання духами для безпосеред­нього спілкування. Вони проявляються переважно у де­яких родичів шамана невдовзі після його смерті. «По-

Психологія релігії

кликаний» суб'єкт розвиває шаманські якості в проце­сі своєрідних аутогенних (самонавіювальних), інтуї­тивних репетицій. Якщо перші спроби камлання вияв­ляються вдалими, спільнота визнає його шаманом.

Важливим чинником стабілізації магії та анімізму було поєднання їх у єдиний, цілісний духовно-прак­тичний комплекс з обмеженими, але практично-дієви­ми, нерідко філігранно-майстерними формами діяль­ності, заснованими на знанні різних прикмет, повадок тварин, властивостей рослин тощо. Успіхи, досягнуті такими діяльнісними формами, приписувались магі­чно-анімістичним впливам.

Нерідко події закономірно розвивалися в тому нап­рямі, куди їх скеровували магічно-анімістичні дійства, що рятувало людей, суб'єктів цих дійств і зміцнювало їх магічно-анімістичні вірування — успіх приписував­ся цим віруванням і відповідним діям. Якщо ж вони гинули внаслідок несприятливого для них розвитку по­дій, то сумніватися в дієвості магії та анімізму вже не було кому.

Однак з часом визрівала нагальна потреба вдоскона­лення магічно-анімістичної діяльності, котра не усві­домлювалась як така, оскільки все відбувалося на інтуї­тивно-підсвідомому рівні. Це поступово зумовило появу релігійних уявлень.

Доповненню магічно-анімістичих дій релігійними сприяв такий важливий чинник, як жеребкування. Йо­го психологічний зміст полягає у здатності людини уявно оволодівати ситуацією, ілюзійно опановувати її, свідомо включаючи в неї фактор випадковості на кшталт жеребка. Як свідчать етнографічні матеріали, кидання жеребка й ідентичне йому за психологічним змістом ворожіння посідали помітне місце у житті пер­вісних спільнот, які не приймали жодного важливого рішення без їх використання.

Разом з ідеєю жеребка зародилося уявлення про ду­шу, духовну силу, яка керує не окремими предметами, явищами, процесами одного виду і типу, а має інформа­цію про всі тенденції, рухи, зіткнення, про їх наслідки, результати, перебіг подій у майбутньому і може так чи інакше впливати на них. Духовній силі, здатній оволо­дівати і оперувати інформацією про всі події, про тен-

Психологія магії й анімізму 47

денції їх розвитку, цілком логічно приписували і здат­ність впливати на ці події, керувати ними. Це є своєрід­ною мисленнєвою інтерпретацією закономірності, ви­раженої такою словесною формулою: хто володіє інфор­мацією, той володіє ситуацією. Очевидно, мислення первісної людини ще не розмежовувало функції зби­рання та узагальнення інформації про перебіг подій у навколишньому світі і керуючого, коригуючого впливу на них. Тобто духовна сила, до якої апелювали за допо­могою жеребка та інших засобів ворожіння, наділялась функціями верховної влади над світом, над усіма його персоніфікованими, анімізованими предметами і яви­щами. В такий спосіб зароджувалось і утверджувалось уявлення про верховну, головну душу, про дух, якому підпорядковані-всі інші душі. Звертаючись до такого духа-фатума підчас жеребкування, ворожіння, людина перекладала на нього відповідальність, позбувалася її психологічного тягаря і очікувала своєї долі у заздале­гідь визначеній духом-фатумом ситуації, у якій вона сама вже не могла вирішально діяти.

Навіть цивілізована, освічена людина не завжди ус­відомлює, від чого залежить результативність її дій, не­рідко пояснюючи свої успіхи чи невдачі втручанням духовно-фатумних агентів. Тому цілком природно, що первісна людина, у свідомості якої вже з'явилися уяв­лення про духів-фатумів, пояснювала свої успіхи й нев­дачі їх безпосереднім втручанням. Виразним прикла­дом такої логіки є впевненість давнього грека, що влуч­ність пущеної ним стріли чи кинутого списа залежить від волі богині Афіни Паллади тощо. Отже, з появою уявлень про владних, керівних духів людина остаточно втратила свою самовладність, упевненість у здатності здійснювати свою владу відповідно до своїх потреб. Анімістичні вірування започаткували руйнування цієї впевненості.

Становлення уявлень про владних, керівних духів з широким діапазоном впливу, який охоплював і резуль­тативність людської діяльності, було вирішальним пси­хологічним моментом у трансформації магічно-аніміс­тичних вірувань у релігійну віру. Розвиток релігійного світогляду пов'язаний з поступовим мисленнєвим роз­межуванням людського, земного, матеріального і над-

Психологія релігії

Психологія магії й анімізму

людського, духовного, нематеріального світів аж до цілковитого протиставлення їх як природного і тран­сцендентного (надприродного). Вони перебувають у іє­рархічному співвідношенні, згідно з яким природний світ залежить від трансцендентного, воно контролює всі мате­ріальні процеси і може будь-коли втрутитися в дію зако­нів матеріальної причинності, змінити їх на свій розсуд. Це розмежування було нерозривно пов'язане з опануван­ням людиною природи, з пізнанням її особливостей, зако­номірностей, з формуванням таких складних абстрак­тних понять, як " природне" і «надприродне» тощо.

Коли первісна людина більш-менш виразно усвідо­мила існування непідвладних її магічно-анімістичним дійствам сил, вона була змушена змінити їх цілеспря­мованість. Як відомо, суб'єкт не винаходить цілі, не формує їх для себе довільно. Вони є наслідком дії об'єк­тивних обставин. Визначення цілей являє собою не од-номоментний автоматичний акт, а відносно тривалий процес випробування цілей діями. Усвідомивши недіє­вість магічно-анімістичних засобів, первісна людина спробувала убезпечити себе від неприємностей, зару­чившись підтримкою могутніх духів, які в її уяві пос­тупово набували атрибуту всемогутності. Це стало пе­редумовою і початком трансформації магічно-аніміс­тичних дійств у культові, тобто одним із психологічних чинників зародження релігійної віри. Ключовим мо­ментом цієї трансформації було виправдання впливами якоїсь могутнішої сили, ніж магічно-анімістичні дійс­тва, руйнівного для людини зла, якого вона зазнавала всупереч цим дійствам.

Практична недієвість магічно-анімістичних відправ підносила їх об'єкт над матеріальним світом, спрямову­вала думки людини до духовних, всемогутніх, надпри­родних сил, що, як їй здавалося, здатні надати цим від­правам належної дієвості. Цим вона пояснювала собі, чо­му не вдавалось уникнути небажаного і виправдовувала спрямовані на це уникнення свої старання, по-особливо­му оцінюючи їх, визначаючи залежність результатів ма­гічно-анімістичних відправ від волі вищих сил.

Таке оцінювання було важливим психорегулятив-ним засобом, сприяло розрядці негативно забарвлених (тривожно-невпевнених, налякано-песимістичних то-

що) емоційних станів і стимуляції позитивних (впевне­но-оптимістичних, піднесено-рішучих). Логіка оціню­вання полягала в тому, що, можливо, ритуальні дійс­тва цього разу сподобаються вищим духовним силам і вони санкціонують їх ефективність. Головне — не си­діти склавши руки, змирившись із бідою й невизначе­ністю, а діяти, наприклад, танцювати, як наставляв індіанця Головний Великий Орел. Оскільки тодішня людина не володіла адекватними й ефективними реаль­но-практичними способами дій, то була змушена шукати сенс у ритуально-символічних діях.

Сутність такого виправдання ритуальних дійств, його деталі, ідейне обґрунтування для абсолютної біль­шості людей були незрозумілими, та вони, очевидно, й не цікавили їх. Важливим було те, що все це освячене вищими силами, божествами, а глибинні таємниці ві­домі спеціальним достойникам, священнослужителям. Для мас було достатньо знати, як діяти у скрутних си­туаціях, які ритуальні дійства використовувати. У цьо­му закорінені психологічні причини того, що більшість людей поверхово орієнтується у релігійній догматиці, мало цікавиться її особливостями, суттю, вважаючи цілком достатнім дотримання обрядових традицій, культових ритуалів.

У процесі трансформації магічно-анімістичних дійств у релігійно-культові ритуали їх зміст і форми ра­дикально, хоч і поступово, поетапно, змінювалися.

У ході розмежування у свідомості людини світу на природний і надприродний сформувалися проміжні уявлення: про чаклунів-богів, які нібито належать і до вищого, духовного світу і водночас наділені «звичайни­ми» магічними здатностями; про царків-богів, божест­венних двійників тощо. Засоби магічного і анімістич­ного впливу ще довго функціонували поряд із власне релігійними віруваннями, широко застосовувались во­ни і до богів, надприродних сил.

Вірування первісних спільнот і архаїчних цивіліза­цій поєднували в собі магічні, анімістичні, релігійні елементи і пласти. Наприклад, поняття вірувань евен­ків «шингкена» означає і мисливську удачу, щастя; і предмет, що приносить мисливцям успіх; і духа-госпо-даря тварин та місцевостей, у яких ведеться полюван­ня. Найпізнішим серед цих значень є останнє — дух-

Психологія релігії

Психологія магії й анімізму

господар тварин і місць їх перебування. Віра у цього ду­
ха ще не була релігійною, хоч він і наділений великою
могутністю, абсолютною владою у надзвичайно важли­
вій сфері діяльності для евенків — полюванні. Цей дух
евенків міг трансформуватись у всемогутнього, а відтак
у надприродного володаря. А значення слова «шингке-
на» як предмета, що приносить мисливську вдачу, во­
чевидь, має магічну природу.

Індіанці-гурони, намагаючись впливати на небо, землю, озера, ріки, тварин, небезпечні схили тощо, ма­гічно-анімістичними засобами, безпосередньо зверта­лись до них як до персоніфікованих істот, що, за їх уяв­леннями, як і люди, мають душі.. Водночас-вони вже мали уявлення про «окі» — могутню духовну силу з широкими владно-керівними повноваженнями, що по­ширювалися на пори року, погоду, вітри, хвилі та ін.

Зулуси (південна Африка) говорили про небо як про особистість, що виявляє свою волю, свої бажання і не­бажання, і про Духа Неба як про могутню істоту, якій підвладні і небо, і земля, і люди. У віруваннях племен західної Африки дослідники простежували у XIX ст. перехід від уявлень про персоніфіковане, уособлене не­бо до уявлення про могутнього небесного духа, здатно­го створювати і перетворювати предмети і явища мате­ріального світу. Так, народ боні (Кенія, Сомалі) одним і тим самим словом позначав небо, хмару і наймогутні-шого духа. В індіанців оджібва слово «ніанкупона» оз­начало і видиме небо, небесне склепіння, і вищий не­приступний для людини світ, уявлення про який було дуже невиразним, розпливчастим. Подібні уявлення про небо та духа неба мали практично всі індіанські племена Північної Америки, північноазійські племена, китайці, індуси, греки, римляни та ін.

У ранніх віруваннях давніх греків гамадріади — німфи дерев, їх персоніфіковані душі, духи — вмирали одночасно із зрубуванням дерев, тобто разом зі смертю своїх тіл-дерев. Пізніше вони і в давньогрецькій міфо­логії, й у віруваннях інших народів переживали заги­бель дерева. А от про їхню смертність чи безсмертя од­нозначної інформації немає. Зевс, верховне, наймогут-' ніше божество давньогрецького пантеону, «народився» гамадріадою. Спочатку могутній і прекрасний Додоній-

ський дуб вважався самим Зевсом, його_тілом. Потім цей дуб уявляли лоном, житлом антропоморфного Зев-са, а ще пізніше стверджувалося, що він лиш інколи

жив у Додонійському дубі.

Геліоса спочатку вважали персоніфікованим Сон­цем, згодом богом Сонця; Гею — уособленою землею і бо­гинею землі; Урана — богом неба; Селену — небом і боги­нею місяця; Борея і Зефіра — богами вітрів; Хроноса — богом часу. Окремі боги опікувалися феноменами люд­ської психіки: Мнемозіна — богиня пам'яті, Гіпнос — бог сну, Морфей — бог сновидінь. Зевсу належали фун­кції загального контролю, координації, арбітражу. Де­мократично налаштовані елліни не могли зосередити абсолютну владу над світом у віданні одного духа, бо­жества і тому наділяли владно-регулюючими повнова­женнями у різних сферах навколишнього світу різних богів.

В індуїзмі світ теж вважається підпорядкованим богам, хоча люди можуть впливати на них, вдаючись до мантр — молитов зі строго визначеним текстом. За уявленнями індуїстів, суворе дотримання правил ви­голошення мантр заворожуюче, магічно діє на богів, які після цього виконують усе, що в них просять за до­помогою правильно побудованих мантр. Виголошу­вання мантр належить до компетенції брахманів — священнослужителів, представників вищої касти. Це дає підставу для висновку, що брахмани мають магічну владу над богами завдяки засобу з магічними властивостями — мантрам.

Протягом багатьох століть, особливо в добу серед­ньовіччя, у християнській Європі відбувалися процеси над відьмами, відьмаками, чаклунами, магами, яких звинувачували переважно в тому, що, встромляючи голки, шпильки, пера та інші предмети в зображення людей, вони завдавали їм хвороб, смерті. Участь у та­ких звинуваченнях є побічним свідченням віри в ма­гію, властивої християнам, хоча християнська релігія за своєю сутністю є абсолютно духовно-моральною і не­сумісною з чаклунством та магією.

У Франції навіть у XX ст. селяни очікували від ка­толицьких священнослужителів уміння викликати дощ заклинаннями та імітацією. Один із найпопуляр-

Психологія релігії

ніших французьких письменників минулого століття
Моріс Дрюон (нар. 1918) в історичному романі «Отрута
корони» із серії «Прокляті королі» описав акт анвуту-
вання (франц. envouter — псувати, зачакловувати
когось, проколюючи його зображення з воску), здійсне­
ний найвищою духовною особою країни — католицьким
кардиналом при дворі Людовіка X. Анвутування, як
правило, полягало у виготовленні та проколюванні зі
спеціальним магічно-чаклунським супроводом воскових
зображень людей, яким намагалися у такий спосіб спри­
чинити хворобу або вбити. Перед вчиненням анвутуван­
ня кардинал охрещував воскове зображення приречено­
го за всіма правилами хрещення католицької церкви......

Герой повісті Михайла Коцюбинського (1864— 1913) «Тіні забутих предків» Юра здійснював згубні магічні дії над дерев'яним зображенням Іванка, нама­гаючись зжити його зі світу.

У середині XX ст. у Сибіру прославилась жінка, яка ефективно лікувала людей, чаклуючи над їх зображен­нями, зробленими з дерева. При цьому її вважали доброчесною християнкою.

Розповіді про руйнуючі, згубні впливи чорної магії, про цілюще-благотворні ефекти білої трапляються й нині.

Про збереження рудиментів магічних вірувань свід­чать певні забобони серед спортсменів (яхтсмени, щоб викликати вітер, свистять у відповідному напрямку), представників різноманітних професій (шотландські рибалки намагаються «керувати» вітрами, вдаючись до магічного зав'язування вузлів) тощо.

Прихильники магії є й серед учених. Вони вважа­ють, що надзвичайно плідним для науки було б поєд­нання її з магією, творче впровадження в наукові мето­дології магічних засобів. Такі міркування ґрунтуються на переконаності в тому, що магія і наука мають одна­кові вихідні принципи, психологію. За твердженнями Дж.-Дж. Фрезера, магія передбачає строгу причинно-наслідкову необхідність процесів, явищ, без втручання у ці самодостатні процеси будь-яких вищих сил. Мовляв, маг одноосібно впливає на навколишній світ. І тільки від рівня його майстерності, від міри проник-

Психологія магії й анімізму 53

нення у магічні сутності речей залежить ефективність його впливів на предмети, явища, процеси. Здій­снюючи свою владу щодо об'єктів магічного впливу, маг не вважає її безмежною — мовляв, вона залежить від того, наскільки строго він дотримується правил ма­гічного мистецтва і природних закономірностей, як їх розуміє.

Таким є становище і вченого, який перебуває на­одинці із законами природи й суспільства, своїми нау­ковими методами. Він здійснює над ними свою владу, а якщо й вірить у Бога-Творця, то у своїй науковій діяль­ності не передбачає внесення Творцем змін у закони і механізми існування створеного ним світу і вважає, що людина здатна самотужки пізнавати світ і використо­вувати здобуті знання для своїх цілей.

Магія істотно відрізняється від науки тим, що ви­ходить з ілюзійних, хибних уявлень про закономір­ності світу, механізми його причинно-наслідкових зв'язків, взаємодій, взаємовпливів. А наука спираєть­ся на знання про реальні закони, причинно-наслідко-ві зв'язки, структурно-функціональні системи світу. Принаймні, правильність здобутків науки, їх адекват­ність світовому порядку спростувати не зміг ніхто. Наука ґрунтується на абстрактному, теоретичному, формальному, творчому мисленні, магія — на фанта­зійно-образному.

Отже, з формуванням у первісних людських спіль­нотах анімізму як переконання в існування душі, магія доповнилася засобами анімістичного впливу, спрямо­ваного на душі предметів і явищ навколишнього світу, які за потребами, уподобаннями, емоціями, мисленням уподібнювались людській душі. Це дало змогу «впли­вати» на них тими самими засобами, що й на людей (просити, задобрювати, залякувати, карати), що психо­логічно зміцнило людину. Вдаючись до спілкування посередництвом певного ритуалу з душами, духами з метою захисту, вона почувалася впевнено, оптимістич­но. Магія як примушування доповнилася вшановуван­ням. Важливою складовою анімізму стало уявлення, що у світі існують істоти, могутніші, ніж людина, її ма­гічні засоби. Цих істот слід просити, догоджати їм, спо­діваючись на їх милість. З появою уявлень про природ-