Особистість керівника як предмет наукового дослідження

Інтелектуальне зрушення — це здатність і бажання керівника показати послідовникам нові можливості у вирішенні старих про­блем, продемонструвати реальність вирішення складних, заплу­таних питань раціональним шляхом. Інтелектуальний керівник спроможний генерувати ідеї і знаходити інноваційні рішення стан­дартних і нестандартних проблем. Такий керівник нібито розчищає перспективу, дає можливість оточуючим побачити нові можливос­ті, приховані від них донедавна, і формує напрям найбільш ефек­тивного досягнення поставлених цілей. Інтелектуальний керівник ініціює процес творчого пошуку оптимізації діяльності організації, ведучи за собою послідовників, які, у свою чергу, починають відчу­вати потребу в інтелектуальних зусиллях і творчості.

Отже, інтелектуальний керівник формує і культивує клімат ін­телектуального зрушення й заохочує суспільні зусилля організації.

Емоційний керівник (тобто той, хто уважний до емоційних потреб усіх своїх послідовників і, у свою чергу, відповідає їх ро­зумовим запитам), звертає увагу на здібності й навички своїх під­леглих. Він діє як наставник і керівник, спрямовуючи процес роз­витку своїх підлеглих. Такий керівник не шкодує часу на навчання персоналу, делегуючи підлеглим повноваження й відповідальність за конкретне завдання. Емоційний керівник здатний налагоджу­вати двосторонню комунікацію й керувати нею, використовуючи можливості зворотного зв'язку.

Керівник створює такі умови, за яких підлеглі задовольняють свої потреби в успіху, соціальному визнанні, зміцнюють впевне­ність у своїх силах, можуть забезпечити самоконтроль за своїм майбутнім та організувати життя відповідно до своїх ідей.

Д. Гоулмен (1998) на основі багаторічних досліджень ефек­тивності управлінської діяльності встановив, що емоційна інте­лігентність більшою мірою впливає на ефективність управління на всіх рівнях, ніж інтелект (наприклад, аналітичні здібності та встановлення причинно-наслідкових зв'язків) і технічна компе­тентність (наприклад, глибокі знання у фінансовому менеджмен­ті та в плануванні бізнесу). Емоційна інтелігентність визначає

ефективність управління як у реалізації перетворень, так і в ро­боті з людьми. Відповідно до порівняльних досліджень Гоулмена майже на 90% успіх та прибутковість управління визначаються емоційною інтелігентністю керівників вищого рівня, а не їхніми інтелектуальними здібностями.

Емоційна інтелігентність — це сукупність якостей і рис інди­віда, що охоплює самопоінформованість, саморегуляцію, мотива­цію до успіху, емпатію, соціальні навички.

Першим компонентом емоційної інтелігентності є самопоін­формованість. Вона передбачає глибоке самопізнання, розуміння емоційних станів, сильних і слабких сторін своєї особистості, осо­бливостей системи потреб і мотивів. Саме обізнані люди харак­теризуються чесністю в самосприйнятті та самопрезентації, їхні життєві запити, як правило, цілком раціональні. Люди з високим рівнем самопоінформованості швидко орієнтуються, яким чином їхні почуття впливають на результативність діяльності та на ото­чуючих, з розумінням ставляться до їхніх ціннісних установок та цілей і діють відповідно до них.

Цьому типу людей властиві впевненість у собі; реалістич­на та відкрита оцінка своїх якостей; готовність до зворотного зв'язку. Зважаючи на важливість самопоінформованості керів­ника для ефективного виконання завдань, керівники-управлінці завжди беруть до уваги цю якість, добираючи претендентів на керівні посади в організації.

Саморегуляція — це не ігнорування фізіологічних та психічних потреб, а вміння керувати своїм енергетичним потенціалом. Само­регуляція як компонент емоційної інтелігентності дозволяє індиві­ду ефективно здійснювати психофізичну адаптацію до середовища та не бути заручником власних емоційних переживань, що законо­мірно призводять до ірраціональних і малоефективних рішень.

Здатність до саморегуляції значно впливає на ефективність управління з таких причин: • контроль над власними емоційними переживаннями сприяє

виробленню раціонального підходу до прийняття рішень,

ПСИХОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ