Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України.

План.

1. Поняття та загальна характеристика суб'єктів адміністра­тивного права

2. Адміністративно-правовий статус органів виконавчої влади України

3. Адміністративно-правовий статус Президента України

4. Адміністративно-правовий статус фізичних осіб

5. Особливості адміністративно-правового статусу органів міс­цевого самоврядування

Література:

s Конституція України 1996р., Відомості ВР України - 1996 р. - №30 – ст. 141.

s Про правовий статус іноземців: Закон України від 4.02.1994 р., ВВР – 1994. №23 – ст. 161.

s Про звернення громадян: Закон України від 2.10.1996 р. ВВР - №47 – ст. 256.

s Положення про обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію: затверджено Указом Президента України від 21.08.1995 р., Голос України від 5.09.1995 р.

s Положення про районну, районну в містах Києві та Севастополі державну адміністрацію: затверджено Указом Президента України від 21.08.1995 р. Голос України від 5.09.1995 р.

s Адміністративне право України. Підручник, за ред. Ю. П. Битяка., - Харків., 2000 р.

s Коваль Л.В. Адміністративне право України. - К., 1996 р.

s Колпаков В.К. Адміністративне право України., К., 1999 р.

І

Суб'єкт адміністративного права - це юридична чи фізична осо­ба, яка є носієм прав і обов'язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.

Обов'язковою умовою визнання особи (юридичної чи фі­зичної) суб'єктом адміністративного права є наявність у неї елементів адміністративної правосуб'єктності. Більшість джерел вказує на виділення таких елементів правосуб'єктності, як пра­воздатність та дієздатність. Адміністративна правоздатність при цьому розуміється як здатність бути носієм прав і обов'язків у сфері державного управління, що виникає в громадян з моменту народження і припиняється внаслідок смерті. Адміністративна дієздатність розуміється як здатність своїми діями здійснювати надані права, виконувати встановлені обов'язки й нести юридичну відповідальність за свою поведінку, вона настає у фізичних осіб з досягненням певного віку. Адміністративні право- і дієздатність юридичних осіб виникають і втрачаються одночасно.

Вочевидь, необхідно відрізняти загальну правосуб'єктність та спеціальну правосуб'єктність, які і визначають, по-перше, умови появи суб'єктів, а по-друге, особливості тих правовідносин, в які вони вступатимуть.

Загальна правосуб'єктність - наявність у суб'єкта типових прав, обов'язків та можливості їх використання і виконання незалежно від зовнішніх чинників. Обсяг загальної правосуб'єктності одна­ковий в межах таких категорій суб'єктів, як фізичні та юридичні особи.

Спеціальна правосуб'єктність - наявність у суб'єкта спе­цифічних прав, обов'язків та можливості їх використання та виконання залежно від зовнішніх чинників. Обсяг спеціальної правосуб'єктності не є однаковим або сталим, він залежить від волі суб'єкта, його виду, характеристик тощо.

Загальна та спеціальна правосуб'єктність, у свою чергу, мають такі елементи, як правоздатність та дієздатність.

Правоздатність - це здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, передбачені нормами адміністративного права.

Суб'єктивні права у сфері реалізації виконавчої влади - це на­дана і гарантована державою, а також закріплена в адміністратив­но-правових нормах міра можливого (дозволеного) поводження в правовідносинах, що забезпечена кореспондуючим зобов'язанням іншого суб'єкта правовідносин.

Суб'єктивні юридичні обов'язки і права нерозривно пов'язані, оскільки право одного суб'єкта не може бути реалізоване окремо від виконання зобов'язання іншим суб'єктом. Отже, у державному управлінні існування зобов'язань поза правами і, навпаки, прав поза зобов'язаннями позбавлено будь-якого сенсу.

Правоздатність може виникати з моменту народження (право на медичну допомогу, на судовий захист своїх прав тощо), або ж з появою певних чинників (право обирати та бути обраним до органів державного управління; військовий обов'язок, виникнен­ня якого залежить від статі, віку, громадянства, стану здоров'я і навіть від віросповідання (право на альтернативну (невійськову) службу). Правоздатність суб'єктів не є однаковою і залежить від виду правосуб'єктності (загальна чи спеціальна) та наявності особливостей суб'єктів в межах одного виду правосуб'єктності.

Основні характеристики адміністративної правоздатності:

s управлінська сутність діяльності суб'єктів, що виражається у реалізації різних функцій державного (публічного) управління;

s наявність спеціальних прав та обов'язків суб'єктів ад­міністративного права, які сприяють формуванню організаційних зв'язків та відносин в системі публічного управління;

s забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

s юридичні гарантії розгляду правової суперечки, яка виникла в системі публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах встановлених процесуальних правил.

Для органів державної влади як суб'єктів адміністративного права характерна:

а) юридична владність дій та розпорядчий характер рішень, які ними приймаються;

б) реалізація державних повноважень примусового характеру, застосування заходів адміністративного примусу.

За загальним правилом правоздатність не може бути обме­жена або відчужена. Водночас за рішенням суду особу можуть позбавити, наприклад, права керування транспортними засоба­ми (ст. 130 КпАП), права полювання (ст. 85 КлАП), обмежити право вільного вибору місця проживання (ст. 20 Закону України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»), пересування (ст. 10 Закону України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»), анулювати ліцензію (ст. 21 Закону України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності») тощо. Суб'єкт не може відмовитися від своїх прав остаточно (він може утриматися від їх реалізації, але в будь-який момент може їх використати).

Адміністративна дієздатність - це здатність своїми діями (або бездіяльністю) набувати та реалізовувати права, створювати для себе або інших суб'єктів обов'язки і виконувати їх. Момент виникнення дієздатності залежить від виду правосуб'єктності: при загальній правосуб'єктності дієздатність у повному обсязі виникає переважно з 18-річного віку у фізичних осіб і з моменту внесення до Державного реєстру у юридичних осіб. Водночас ад­міністративна дієздатність, залежно від особливостей адміністра­тивно-правових відносин, може частково виникати і незалежно від вказаних обставин. Так, особа віком від 6 до 18 років має право членства в дитячих громадських організаціях; засновника­ми дитячих та молодіжних громадських організацій можуть бути особи, які досягли 15-річного віку; дієздатність юридичної особи може виникнути у зв'язку з делегуванням повноважень, виданням певного нормативно-правового акта тощо.

Адміністративна дієздатність при спеціальній правосуб'єктності виникає з появою певних чинників, які зумовлюють як момент виникнення дієздатності, так і її особливості. Наприклад, пасивне виборче право виникає з моменту досягнення особою 21 року, але реалізувати це право вона здатна лише за наявності певних чинни­ків - громадянства, відсутності судимості тощо. Юридична особа, яка займається ліцензованою діяльністю, набуває дієздатності лише після (і за умови) одержання спеціального дозволу (ліцензії).

Закон передбачає можливість обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами (ст. 36 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), але практичного значення для адміністративних правовідносин таке обмеження не має, оскільки воно стосується порядку укладення цивільно-пра­вових угод і аж ніяк не участі в державному управлінні.

Суд також визнає недієздатними громадян, які внаслідок душевної хвороби або психічного розладу не можуть розуміти значення своїх дій та керувати ними. Звичайно, такі особи не володіють адміністративною правосуб'єктністю, отже, не мо­жуть виступати суб'єктами адміністративного права. Водночас не можна казати, що ця категорія осіб повністю відсторонена від діяльності органів державної влади, оскільки сутність ад­міністративних правовідносин полягає не тільки в активній участі суб'єктів в державному управлінні, айв пасивному праві бути захищеним від протиправних дій тих самих органів державного управління або їх посадових осіб. А тому інтереси таких осіб в сфері публічних відносин мають представлятися їх опікунами (звернення до органів державної влади за захистом їх прав та законних інтересів тощо).

Теорія права та чинне законодавство передбачають можливість визнання недієздатною лише фізичну особу. Щодо юридич­ної особи вважається, що втрата адміністративної дієздатності призводить до автоматичної втрати правосуб'єктності (відповідно, або спеціальної - тоді особа продовжує функціонувати за винятком видів діяльності, які були обумовлені спеціальною правосуб'єктністю, або ж загальної - тоді особа остаточно при­пиняє свою діяльність).

Елементом дієздатності може виступати здатність самостійно:,

1) реалізовувати належні права;

2) реалізовувати встановлену компетенцію;

3) приймати правові акти управління;

4) застосовувати заходи адміністративного примусу;

5) визнавати, гарантувати та захищати права та свободи гро­мадян;

6) нести юридичну відповідальність за порушення адміністра­тивно-правових норм.

Останній пункт в адміністративній науці визначається як деліктоздатність. Адміністративна деліктоздатність у фізичних осіб за загальним правилом настає з 16 років. Водночас КпАП передбачає можливість притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які досягли 14 років. Якщо абстрагуватись від усталеного розуміння адміністративної відповідальності і, як наслідок, адміністративної деліктоздатності, то можна зробити висновок, що порушення уч­нем (тобто дитиною шкільного віку) правил шкільного розпорядку також лежить в площині публічних відносин і характеризується використанням адміністративних методів управління. А тому час­ткова деліктоздатність виникає з моменту зарахування дитини до навчального закладу (тобто з 6-7 років).

Донедавна питання деліктоздатності юридичної особи викли­кало палкі дискусії. У будь-якому випадку деліктоздатність юридичної особи має виникати одночасно з правосуб'єктністю, оскільки саме вона обумовлює обсяг компетенції (сукупності прав та обов'язків), за реалізацію і в межах якої, власне, юридична особа і нестиме відповідальність.

Враховуючи тенденції розвитку адміністративних відносин, зокрема у сфері адміністративних договорів, доцільно вирізнити такий елемент адміністративної дієздатності, як угодоздатність (правочиноздатність), який до цього часу був характерний лише для цивільних правовідносин.

З урахуванням особливостей адміністративного права угодо­здатність - це здатність суб'єкта адміністративних правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати адміністративні договори.

ІІ

Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України.

Загальні засади адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України встановлені Конституцією України. Стаття 113 Конституції України визначає місце Кабінету Міністрів України в системі органів державного управління, по-перше, через визнання його вищим органом у системі органів виконавчої влади, тобто таким, що спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об­ласних, Київської та Севастопольської міських, районних у містах державних адміністрацій; по-друге, через встановлення відповідальності перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольності і підзвітності Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Кабінет Міністрів України:

s забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держа­ви, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

s вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

s забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

s розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

s забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

s розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

s здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

s організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

s спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

s утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

s призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України - колегіальний орган загальної компетенції. Це означає, що Кабінет Міністрів України шляхом колективного (колегіального) постановлення рішень здійснює за­гальне керівництво і координацію діяльності органів галузевої та Функціональної компетенції як в системі органів виконавчої влади, так і за її межами, спрямовує та контролює їх діяльність. До скла-ДУ Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Посада Прем'єр-міністра України характеризується особливим становищем як в середині органу (Кабінету Міністрів України як колегіального органу), так і в системі органів виконавчої влади в цілому, що зумовлено наявністю в нього особливих повноважень адміністративного та представницького характеру та виявляється у певній управлінській (керівній) діяльності стосовно (або всере­дині) колегіального органу.

Конституція України визначає порядок призначення Прем'єр-міністра України, відповідно до якого він призначається Верхов­ною Радою України за поданням Президента України. Кандидату­ру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Консти­туцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом, і є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

Президент України може зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з од­ночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо визначення їх конституційності.

Для забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади створюється пос­тійно діючий орган - Секретаріат Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експер­тно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Організаційна структура Секретаріату включає керівництво в особі Урядового Секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, департаменти, самостійні управління, відділи. До структури Секретаріату як самостійні підрозділи входять служби віце-прем'єр-міністрів України, які є патронатними підрозділа­ми, що забезпечують діяльність віце-прем'єр-міністрів України і підпорядковуються їм безпосередньо.

Особливою організаційною формою роботи членів Кабінету Міністрів України є робота в урядових комітетах. До складу урядо­вого комітету, який затверджується Кабінетом Міністрів України, окрім членів Кабінету Міністрів України, входять керівники інших центральних органів виконавчої влади, заступники керівників центральних органів виконавчої влади.

Урядовий комітет є робочим органом Кабінету Міністрів України, основні завдання якого полягають у формуванні та проведенні державної політики у відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України. Урядовий комітет очолює Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністр або міністр закордонних справ. Ор­ганізаційною формою роботи урядового комітету є засідання, які проводяться за потребою в один і той самий день тижня. Рішення про скликання засідання комітету приймається його головою, рішення урядового комітету оформлюються протоколом, який підписує голова комітету. Рішення урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими до виконання.

Адміністративно-правовий статус центральних органів ви­конавчої влади. Центральні органи виконавчої влади займають другий рівень в трирівневій системі органів виконавчої влади. До системи центральних органів виконавчої влади України належать міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до п. 9-1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону мініс­терства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. У центральних органах виконавчої влади утворюються дорадчі органи колегії для погодженого вирішення питань, що належать до їх компетенції, та для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності.

До складу колегії центрального органу виконавчої влади вхо­дять: керівник (голова колегії), перший заступник та заступники керівника (за посадою), інші керівні працівники зазначеного органу. У разі потреби до складу колегії можуть також входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, підпри­ємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади, керівники його тери­торіальних органів, народні депутати України, представники інших органів державної влади (за згодою), представники громад­ських організацій, творчих спілок, підприємств, наукових установ та інших організацій.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі цен­тральних органів виконавчої влади. Міністерства є єдиноначаль­ними органами. Міністр входить до складу Кабінету Міністрів України, а тому як політичний діяч (політик) не є державним службовцем. Міністр доручає виконання частини своїх посадо­вих повноважень заступникам міністра, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов'язків між заступниками.

Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відпові­дає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети, стратегічні напрями роботи мініс­терства та шляхи досягнення поставлених цілей.

Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.

Міністерство:

s бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

s прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-тех­нічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах;

s бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;

s реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей);

s виконує інші функції відповідно до законодавства України.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо фор­мування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керів­ників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Адміністративно-правовий статус місцевих державних адмініст­рацій. Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами загальної компетенції.

Особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві є те, що міські та районні в місті Києві ради організаційно поєднані з місцевими державними адміністраціями, оскільки останні є одночасно виконавчими комітетами відповідних рад, а голови рад, які за Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» очолюють виконавчі комітети, автома­тично призначаються Президентом України головою відповідної місцевої державної адміністрації.

Основними завданнями місцевих державних адміністрацій є:

1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;

2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод гро­мадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і націо­нальних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовка та виконання відповідних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодія з органами місцевого самоврядування;

7) реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. У межах бюджетних асигну­вань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.

Примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типові по­ложення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегова­них повноважень голова місцевої державної адміністрації у межах своєї компетенції видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів — накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прий­няті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

ІІІ

За визначенням Конституції України Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіаль­ної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Зважаючи на такий статус, Пре­зидент України не належить до будь-якої з гілок державної влади структурно, але водночас має повноваження щодо усіх трьох гілок влади (законодавча влада - право законодавчої ініціативи, право вето, підписання законів; виконавча влада - кадрові повнова­ження; судова влада - утворення судів, здійснення помилування, призначення та звільнення третини складу Конституційного Суду України). Донедавна вважалося, що Президент України належить До виконавчої гілки влади функціонально, що абсолютно збігалося з тогочасним статусом Президента України. Зважаючи на це, Президент України був наділений саме адміністративними пов­новаженнями у сфері виконавчої влади, що беззаперечно робило його повноправним суб'єктом адміністративного права.

Конституційна реформа 2004 р поставила майже остаточну крапку в управлінській монополії Президента України щодо виконавчої гілки влади. Переважна більшість повноважень Пре­зидента України щодо органів виконавчої влади перейшла або до Верховної Ради України (як-то призначення Прем'єр-міністра, міністрів тощо), або до Кабінету Міністрів України (створення та ліквідація центральних органів виконавчої влади, призначення керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, тощо). У Президента України залишилась лише незначна частка (в її кількісній, а не якісній характеристиці) колишніх повноважень.

Звичайно, усі повноваження Президента України певним чи­ном пов'язані з державним управлінням, оскільки мета діяльності Президента України збігається з метою реалізації державного управління - забезпечення законності, прав та свобод громадян. Наприклад, здійснюючи помилування, Президент України не виступає як суб'єкт адміністративного права, оскільки відсутній публічний інтерес у відносинах, які при цьому виникають, а підписуючи закони, виступає як суб'єкт конституційного права. Нас же цікавлять лише ті повноваження, які безпосередньо спря­мовані на реалізацію функцій державного управління. Такими повноваженнями є:

s кадрові - призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції України, подання про призна­чення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції тощо;

s забезпечувальні - створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України для здійснення своїх повноважень, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; при­значає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією України, тощо;

s контрольні - зупиняє дію актів Кабінету Міністрів Украї­ни з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; припиняє повноваження Верховної Ради України у випад­ках, передбачених Конституцією.

Президент України є:

s Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

s Головою Ради національної безпеки і оборони України.

Особливий інтерес становить координаційний орган з питань національної безпеки і оборони, який створюється при Прези­дентові України, - Рада національної безпеки і оборони України. Цікавий цей орган, по-перше, своїм складом. Так, до складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, міністр оборони України, голова Служ­би безпеки України, міністр внутрішніх справ України, міністр закордонних справ України. Усі перелічені особи є посадовцями органів виконавчої влади, зазвичай силових відомств.

По-друге, діяльність Ради національної безпеки та оборони України, що зумовлена наданими їй повноваженнями, спрямована саме на органи виконавчої влади, що може виявитися неефектив­ною з погляду контролю, зважаючи на склад цього органу.

Поєднавши ці два моменти, можна стверджувати, що одним із найдієвіших важелів впливу Президента України на органи виконавчої влади та інтегрування в її систему є саме Рада націо­нальної безпеки та оборони України.

IV

Права та обов'язки громадян у сфері реалізації виконавчої влади. За своєю юридичною природою права, свободи, обов'язки й відповідальність громадян у сфері управління нічим не відрізня­ються від інших прав, свобод, обов'язків і відповідальності, якими громадяни володіють у всіх галузях економічного, політичного, соціального й культурного життя. Всі громадяни України рівні перед законом незалежно від соціального походження, майнового стану, расової й національної належності, статі, освіти, мови, релігійних переконань, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обсяг і зміст адміністративної правоздатності визначається законами й прийнятими на їх основі актами управління, у яких містяться відповідні норми адміністративного права.

Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається низкою обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо. Наприклад, сімейні відносини можуть бути підставою для обмеження права на заняття посади у державному органі.

Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й пок­ладені на них обов'язки в сфері управління, вступають в ад­міністративно-правові відносини з державними органами та їх підрозділами й посадовими особами, а також з іншими суб'єктами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини громадян з іншими суб'єктами адміністративного права можуть виникати:

s на основі реалізації громадянами належних їм прав у сфері управління;

s у зв'язку з виконанням покладених на громадян обов'язків У сфері управління;

s при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;

s при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків. Права громадян поділяються за ступенем можливості їх реалі­зації на абсолютні й відносні.

Абсолютними вважаються такі права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина. До них, наприклад, нале­жить право громадян:

s брати участь в управлінні справами держави як безпосеред­ньо, так і через своїх представників;

s на вступ до загальноосвітньої школи;

s на особисту недоторканність;

s звертатися особисто, а також направляти індивідуальні й колективні звернення до державних органів і органів місцевого самоврядування;

s на відшкодування державою шкоди, заподіяної незакон­ними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадовими особами.

Відносними є такі права, реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, а й від наявності фактичних мож­ливостей для їх реалізації у даному місці і в даний час. До них, наприклад, належить право громадян на вступ до вищого навчаль­ного закладу (його реалізація залежить від результатів складання вступних іспитів, наявності конкурсу); на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).

У міру досягнення успіхів у господарській і соціально-культурній сферах багато відносних прав можуть стати абсолютними, але не у всіх випадках. Реалізація відносних прав часто залежить від особис­тих якостей громадянина (стану здоров'я, наявності фахової освіти тощо), від часу (черговості) задоволення правомірного прохання (наприклад, установка телефону, надання житлової площі).

Обов'язки громадян розрізняють за таким самим принципом.

Абсолютні обов'язки - це ті обов'язки, які покладені на гро­мадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки вони зумовлені норма­ми чинного законодавства. До таких обов'язків можна віднести: загальний обов'язок дотримуватись закону, сплачувати податки, не завдавати шкоди природі, культурним та історичним пам'яткам, а також досить важливий обов'язок не зловживати своїми права­ми, тим самим порушуючи права інших суб'єктів.

Відносні обов'язки - це обов'язки громадян у сфері державного управління, виконання яких залежить від низки чинників, які можуть стосуватися або волевиявлення громадянина (вступ до вищого навчального закладу - обов'язок абітурієнта; вступ на державну службу - обов'язок, визначений Законом України «Про державну службу»), або певних обставин (в період надзвичайного стану - обов'язок обмежити пересування тощо).

Особливу групу обов'язків становлять обов'язки, які виникають із деліктних правовідносин, деліктні обов'язки, тобто покладені на громадянина у зв'язку з його протиправною поведінкою. Вони полягають, власне, в обов'язку суб'єкта зазнати певних обмежень своїх прав та свобод як покарання (не в кримінальному його значенні) за вчинений проступок.

Способи виконання обов'язків різні. Одні виконуються за до­помогою активних дій, інші - утриманням від дій, заборонених нормами права. Методом забезпечення дотримання громадянами обов'язків є виховання, формування правосвідомості, а також заходи суспільного впливу. Відхилення від виконання обов'язків може спричинити застосування уповноваженим на те органом або посадовою особою до порушника заходів державного примусу (адміністративну чи дисциплінарну відповідальність). Випадки й порядок їх застосування визначені законодавством.

Права й обов'язки громадян у сфері реалізації виконавчої влади поділяються також на загальні й спеціальні.

Загальні права й обов'язки громадян поширюються на всі галузі й сфери управління. До загальних прав громадян, наприклад, належать: право на участь у державному управлінні й право на оскарження дій державних органів і посадових осіб, що порушу­ють права й свободи громадян. Прикладами загальних обов'язків громадян можуть бути: дотримання законів, підзаконних актів, трудової дисципліни; своєчасна сплата встановлених законом податків і зборів.

Спеціальні права й обов'язки - це права та обов'язки громадян у певній сфері, галузі або групі галузей управління.

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без грома­дянства. Згідно з чинним законодавством іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (під­даним) іншої держави або держав.

Особа без громадянства - це особа, яку жодна держава від­повідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці та особи без громадянства користуються національ­ним режимом, тобто мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, за винятком певних обмежень, визначених Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від соціального походження, майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, релігійних переконань, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України.

Реалізація іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинна завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства мають право: на інвес­тиційну, зовнішньоекономічну та інший вид підприємницької діяльності, передбачений законодавством України; на трудову діяльність; на відпочинок; на охорону здоров'я; на соціальний захист тощо.

Іноземці та особи без громадянства:

s зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України;

s обкладаються податками і зборами відповідно до законо­давства України та міжнародних договорів України.

Обмеження для іноземців та осіб без громадянства такі:

1) вони не можуть обирати і бути обраними до органів держав­ної влади та самоврядування;

2) не можуть брати участь у референдумах;

3) мати статус державного службовця;

4) входити до політичних партій;

5) перебувати на військовій службі. На іноземців та осіб без громадянства не поширюється загальний військовий обов'язок.

Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, ад­міністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах.

Окрім визначених законодавством загальних заходів державно­го примусу (адміністративних стягнень, кримінальних покарань), до вказаних осіб можуть застосовуватись і такі заходи державного примусу:

1) скорочення терміну перебування в Україні у випадку, якщо іноземці чи особи без громадянства вчиняють правопорушення, за які не передбачено адміністративної або кримінальної відпові­дальності;

2) видворення за межі України. Іноземець або особа без громадянства, яка вчинила злочин або адміністративне право­порушення, після відбуття призначеного їй покарання чи ви­конання адміністративного стягнення може бути видворена за межі України.

Особливості адміністративно-правового статусу біженців. Особливою категорією іноземних громадян є особи, які з певних причин не можуть перебувати у межах країни їхнього грома­дянства, оскільки подальше перебування пов'язано із загрозою їхньому життю, здоров'ю або свободі. Оскільки такі особи є по суті іноземцями, то на них поширюються усі положення щодо прав, обов'язків і обмежень іноземців та осіб без громадянства. Водночас підстави, з яких вони перебувають на території України, зумовлюють їх відмінний від інших іноземців адміністративно-правовий статус.

Питання, пов'язані з біженцями, регулюються Конституцією України, Законом України від 21 червня 2001 р. «Про біженців», іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті що містяться у національному законодавстві, застосовуються правила міжнародного договору.

Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства підданства), належності до певної соціальної групи або політич­них переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання, за винятком осіб, засуджених в Україні за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

s добровільно знову скористалася захистом країни грома­дянської належності (підданства);

s набула громадянство України або добровільно набула грома­дянство, яке мала раніше, чи набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

s добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

s будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

s отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

s не може більше відмовлятися від користування захистом краї­ни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права.

V

Конституція України наділяє громадян України правом без­посереднього і самостійного управління територією, на якій вони проживають. Таке управління має назву місцеве самоврядування і визначається як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Особливістю такої форми управління в межах держави є те, що місцеве само­врядування не є формою державного управління, а поряд з ним є формою управління публічного.

Водночас, якщо ми проаналізуємо чинне законодавство України, стане очевидним, що органи місцевого самоврядування! виконують повноваження, притаманні органам державної влади. Це відбувається, по-перше, завдяки можливості останніх делегувати свої повноваження органам місцевого самоврядування, а по-друге, завдяки передачі державою частини своїх повноважень! для більш ефективної їх реалізації органам місцевого самоврядування. Саме виконуючи такі повноваження, органи місцевого самоврядування виступають як суб'єкти адміністративного права. Проаналізувавши Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», можна виділити такі групи повноважень органів місцевого самоврядування у сфері державного управління:

1) контрольні: заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їхню діяльність щодо охорони громадського порядку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звільнення з посади керів­ників цих органів у разі визнання їх діяльності незадовільною; прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації тощо;

2) організаційні: прийняття рішень щодо організації проведення референдумів та виборів органів державної влади; сприяння! діяльності органів суду, прокуратури, юстиції, служби безпеки,! внутрішніх справ та адвокатури тощо;

3) забезпечувальні: