Позовна давність та її поширення на цивільні правовідносини

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може вернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу (ст. 256 ЦК).

Строки позовної давності обмежують можливість захисту права у примусовому порядку. Існування таких обмежень обумовлено тим, що боржнику занадто складно зберігати докази виконання обов’язків довгий час. Протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом.

Строки позовної давності встановлюються законом та сторони за домовленістю не можуть скоротити або скасувати їх. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за письмовою домовленістю сторін. Межи дії позовної давності – це певна сукупність цивільних відносин, можливість юрисдикційного захисту прав за якими обмежена встановленими строками позовної давності.

Порушене право підлягає захисту у суді незалежно від спливу строків позовної давності, якщо:

· сторони спору не заявили про її застосування до винесення судом рішення;

· суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, які унеможливлюють або ускладнюють звернення кредитора за захистом і виникнення яких не залежить від його волі (юридична необізнаність позивача, хвороба тощо).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК). Це означає, якщо жодна зі сторін не заявить про сплив строку позовної давності до винесення судом рішення, то суд розгляне справу по суті. Така норма обумовлена тим, що боржник має право себе реабілітувати, тобто, боржник не виконує вимогу кредитора не тому, що сплив строк позовної давності, а тому, що суд визнав його обов’язок виконаним.

Норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини,

за винятками:

1) вимог вкладників про видачу вкладів, внесених до банку (фінансової установи), вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладника.

2) вимог, які випливають з порушення особистих немайнових прав, оскільки вони є, як правило, безстроковими, за винятками, прямо передбаченими законом.

3) вимог про відшкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю особи, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте такі вимоги задовольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явленню позову.

4) вимог власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Оскільки названі порушення мають триваючий характер, то постійно відсувається початковий момент перебігу позовної давності з кожним новим порушенням права власника або іншого володільця.

5) вимог власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

6) вимог страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

7) інших вимог, передбачених законодавством (ст. 268 ЦК).

4. Види строків позовної давності:

· загальний строк встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Загальний строк є правилом та застосовується, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності.

· спеціальні строки позовної давності встановлені законодавчими актами для окремих видів вимог. Вони можуть бути скороченими або більш тривалими порівняно із загальною позовною давністю, тобто, вони є винятками.

Позовна давність тривалістю в один рік застосовується, зокрема, до вимог: