Розділ 1. Теоретичне підгрунтя проблеми впливу рівня самооцінки на почуття самотності у ранній дорослості

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ ПРОБЛЕМИ ВПЛИВУ РІВНЯ САМООЦІНКИ НА ПОЧУТТЯ САМОТНОСТІ У РАННІЙ ДОРОСЛОСТІ................................................................................................................6

1.1. Особливості самооцінки у ранній дорослості……………………………….........................................................................6

1.2. Феномен «самотності» в працях вітчизняних та зарубіжних дослідників..................................................…………….................................................9

1.3. Специфіка прояву самотності у період ранньої дорослості..................14

1.4. Вплив самооцінки на почуття самотності у період ранньої дорослості.......................................................................................................................17

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВПЛИВУ РІВНЯ САМООЦІНКИ НА ПОЧУТТЯ САМОТНОСТІ У ПЕРІОД РАННЬОЇ ДОРОСЛОСТІ..........................................................................................21

2.1. Загальна характеристика методів та методик дослідження....................................................................................................................21

2.2. Результати експериментального дослідження з проблеми впливу рівня самооцінки на почуття самотності у період ранньої дорослості.......................................................................................................................24

ВИСНОВКИ........................................................................................................30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................32

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Нами було розглянуто проблему самотності, та вплив рівня самооцінки на прояв цього почуття у ранній дорослості. Вважаю, що вибрана нами тема досить актуальна у наш час. У сучасному суспільстві однією з серйозних проблем є феномен самотності. Все більшість людей відчувають себе самотніми та не можуть знайти собі пару. Поняття самотності пов'язано з переживанням людиною дефіциту спілкування та позитивних відносин з оточуючими людьми. Особливо враховуючи сьогоднішній світ комп’юторних технологій та соціальних мереж, у соціумі більшість відчуває нестачу реального спілкування.

Зауважимо, що однією з найголовніших причин прояву самотності є рівень самооцінки людини. Від цього чинника багато що залежить: самовідношення особистості, рівень домагань, її розвиток, те як вона реалізує задачі свого віку та формує стиль спілкування з оточуючими. У ранній дорослості основною задачею є пошук життєвого партнера, створення сім’ї та самовизначення. Те як справляється людина з цими завданнями впливає на рівень її самооцінки, а отже і на почуття самотності.

Проблема самотності в науці не є новою. Вона спливає у багатьох роботах зарубіжних та вітчизняних вчених. Феноменом самотності займались Ф. Фромм-Рейхман, Дж. Зілбург, Р. Вейс, М. Литвак.

Дослідженнями ж рівня самооцінки заямалися такі психологи як А. Реан, І. Шаповаленко та інш. Проводилось чимало досліджень на вияв залежності почуття самотності від рівня самооцінки людини. Цікавими є гендерні аспекти цієї проблеми.

Враховуючи вище зазначене та необхідність подальшої наукової розробки означеної проблематики у психології нами була обрана тема: “Вплив рівня самооцінки на почуття самотності у ранній дорослості”.

Об’єкт дослідження – особливості впливу рівня самооцінки на почуття самотності.

Предмет дослідження – рівеньсамооцінки та почуття самотності в період ранньої дорослості.

Гіпотеза — рівень самотності впливає на почуття самотності у ранній дорослості.

Мета дослідження – визначити міри впливу рівня самооцінки на почуття самотності у період ранньої дорослості.

Реалізація означеної мети передбачала вирішення наступних завдань:

— визначити особливості самооцінки у період ранньої дорослості;

— розкрити феномен «самотності» в працях вітчизняних та зарубіжних дослідників;

— проаналізувати специфіку прояву самотності в період ранньої дорослості;

— дослідити залежність прояву почуття самотності від рівня самооцінки у ранній дорослості;

— за результатами дослідження зробити висновок згідно проблеми.

Для реалізації мети дослідження і вирішення поставлених задач використовувався комплекс методів науково-педагогічних досліджень:

- Теоретичних: аналіз, узагальнення та систематизація психологічної, методичної, довідкової літератури для визначення теоретичних основ дослідження.

- Практичних: опитування, тестування, методи математичної статистики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– було здійснено аналіз сутності феномену самотності та самооцінки;

– розглянуто особливості прояву почуття самотності та формування самооцінки у ранній дорослості;

– досліджено залежність почуття самотності від рівня самооцінки.

Теоретичне значення полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані у розробці моніторінгів, методик та опитувань, задля створення анкет та тренінгів.

Практичне значення полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані молодими консультантами для врахування залежності почуття самотності від рівня самооцінки, у роботі сімейного психотерапевта, а також студентами для підготовки до семінарських занять, написання студентських наукових статей, рефератів, курсових та дипломних робіт.

Апробація результатів дослідження у статті «Вплив рівня самооцінки на почуття самотності у період ранньої дорослості» м. Горлівка.

Структура курсової роботи: вступ, два розділи, висновки, додатки, список використаних джерел із 29 найменувань. Загальний обсяг роботи 31 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ ПРОБЛЕМИ ВПЛИВУ РІВНЯ САМООЦІНКИ НА ПОЧУТТЯ САМОТНОСТІ У РАННІЙ ДОРОСЛОСТІ

1.1 Особливості самооцінки у ранній дорослості

Нами було проаналізовано роботи А. Реана, І. Шаповаленко та Л. Божович щодо особливостей прояву самооцінки у ранній дорослості. Рання дорослість це період розвитку особистості з 20 до 40 років. Основними завданнями та проблемами молодості являються: уточнення життєвих планів і початок їх здійснення; пошуки себе, остаточне усвідомлення себе як дорослої людини зі своїми правами та обов'язками, вибір чоловіка і створення власної сім'ї; спеціалізація і придбання майстерності у професійній діяльності[21].

Самооцінка - компонент самосвідомості, який включає поряд зі знаннями про себе оцінку людиною своїх фізичних характеристик, здібностей, моральних якостей і вчинків[8].

На думку американського філософа і психолога У. Джемса самооцінка визначається за наступною формулою:

Самооцінка = Успіх/ Вимоги [5].

Зауважимо, що самооцінка може бути адекватною та неадекватною. Залежно від того який тип самооцінки сформовується, у людини складається адекватне або неадекватне ставлення до себе. Тип самооцінки впливає на поведінку та на особистісні якості людини. У першому випадку, особистість впевнена, наполеглива, самокритична, однак у випадку неадекватної самооцінки у людини формується невпевненість, некритичність.

У ході розвитку людина набуває нові вміння, знання, досвід, що може впливати на його самооцінку, але остаточне формування припадає на пік його психічного і фізичного розвитку (до 40 років)[3].

У період ранньої дорослості людина вибирає цілі та засоби їх досягнення, які пов'язані з різними компонентами свого «Я», особистість оцінює успішність своїх дій відповідно до Я-концепції [14].

Самооцінка особистості залежить від того, ким їй хотілося б стати, яке місце зайняти в суспільстві. На самооцінку впливає рівень досягнення особистості: вона підвищується, якщо домагання особистості реалізуються, і знижується, якщо цілі не вдається досягти. У випадках невдачі особистість має кілька можливостей підтримки константності Я-концепції:

1) якимсь чином пояснити свій неуспіх, використовуючи раціоналізацію;

2) заперечувати неуспіх;

3) знизити рівень своїх домагань;

4) зайнятися іншою діяльністю, в якій можлива велика успішність[13].

Я-концепція індивідуалізує самооцінку. Те, що для одного є безумовним успіхом, інший сприймає як невдачу.

З віком самооцінка стає все більш диференційованою. Людина може високо оцінювати свої комунікативні здібності, проте дуже низько оцінювати рівень своїх фізичних можливостей. Цей факт диференціації самооцінки деякі дослідники пояснюють тим, що єдина Я-концепція з віком розпадається на ряд незалежних один від одного Я-концепцій[13].

Також, у дорослої людини процес самооцінки в більшій мірі контролюється прийнятими особистістю соціальними (культурологічними, моральними та ін.) поняттями і цінностями. У відповідності з уявленнями, устремліннями, критеріями оцінки певних соціальних груп, до яких відноситься особистість, у неї виникають різні уявлення про себе, формується самооцінка[13].

Прийняття особистістю умов цінностей визначає зміст самооцінки. Більшість людей у ранній дорослості засновують свою самооцінку на загальних, не індивідуалізованих умовах цінностях, не беручи до уваги зміни їх ситуаційного сенсу. Нерідко це приводить до зниження їх самоповаги та до спотвореного сприйняття Я-образу[13].

Зауважимо, що на даному віковому етапі у людини розвивається професійна самооцінка. А. Реан розглядав професійну самооцінку як утворення, від якого в значній мірі залежить професійна успішність особистості. Дослідник виділяє в ній операційно-діяльнісний та особистісний аспекти[13].

Операціонально-діяльнісний аспект самооцінки пов'язаний з оцінкою себе як суб'єкта діяльності і виражається в оцінці свого професійного рівня та рівня компетентності[13].

Особистісний аспект професійної самооцінки виражається в оцінці своїх особистісних якостей у зв'язку з ідеалом образу " Я-професійного»[13].

Також ми можемо зазначити, що у ранній дорослості людина починає себе оцінювати молодше або старше свого хронологічного віку. Проте людина виходить з більш серьйозних підстав, ніж просто бажання бачити себе в тому віці, який приваблює її. Неузгодженості між реальним віком людини і його самооцінкою можуть пояснюватися закономірностями трансформації соціально-часових відносин в життєдіяльності особистості[13].

Отже, нами було проаналізовано особливості прояву самооцінки у період ранньої дорослості. Треба зауважити, що насамперед самооцінка це уявлення людини про свої фізичні та особистісні якості, про свої здібності. Особистість у ранній дорослості ставить перед собою цілі та вимоги і засоби як досягти їх. Залежно від того наскільки успішно вони досягаються у людини формується самооцінка. Існують два типи самооцінки: адекватна та неадекватна. Також, зауважимо, що у даному віковому етапі розкривається професійна самооцінка людини.

1.2 Феномен «самотності» в працях вітчизняних та зарубіжних дослідників

Феномен «самотності» цікавить представників багатьох наук: психологів, філософів, соціологів. Це питання розглядалось протягом років зарубіжними та вітчизняними дослідниками. На сучасному етапі проводиться багато досліджень спрямованих на вивчення ознак, видів, та структури самотності. Також сьогодні велика увага приділяється розробці, аналізу, оцінці ефективності соціально-психологічних та психотерапевтичних методів допомоги людям, які гостро переживають самотність. Крім того, частина досліджень зачіпає і загальні, соціально-філософські аспекти самотності. Проте не існує, незважаючи на наявне уявлення про особливості проживання самотності в різні вікові періоди, зв'язкового уявлення про вікові закономірності[18].

Самотність — стан людини, коли їй немає з ким розділити своє життя і немає про кого піклуватися[13].

Цей психічний стан супроводжується поганим настроєм, тривогою та обтяжливими емоційними переживаннями. Зауважимо, що самотність також може бути одним з головних джерел людського неблагополуччя. Під «самотністю» в даному випадку слід розуміти не тільки загальноприйняті його форми, на зразок вимушеної самотності Робінзона Крузо. Ліки самотності різноманітні. Людина одна, навіть коли не буває одна, навіть коли, здається, дотримані всі зовнішні форми активного суспільного буття, вона самотня у родині, в натовпі, на роботі[2].

За іншим джерелом самотність - це відчуття, яке з'являється у формі потреби бути включеним в якусь групу чи бажаність цього чи потреби просто бути в контакті з будь-ким[10].

Також, самотність — це переживання, що викликає комплексне і гостре відчуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і яке показуює розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості[10].

Ф. Фромм-Рейхман у своїй статті розглядає самотність як стан повного усамітнення, яке в чистій формі відчувають лише найбільш артистичні і неврівноважені натури[26].

Нами було розглянуто вісім теоретичних пояснень феномену самотність.

На початку нашого дослідження нами були проаналізовані психодинамічні моделі, одним з представників яких є Дж. Зілбург. Він зробив психологічний аналіз самотності. Дослідник порівнював усамітненість та самотність, проте вчений казав про те, що усамітненість це норма та короткочасний стан. На самотність Дж. Зілбург дивився як на нездоланне, постійне відчуття. Згідно досліднику, самотність стає відображенням характерних рис особистості[9]. «Самотній індивід, як правило, проявляє хворобливу скритність або відкриту ворожість»[9, c. 153-154].

Інша представниця психодинамічних моделей була Ф. Фромм-Рейхман. Дослідниця визначає самотність як «надзвичайно неприємне та гнітюче почуття». Грунтуючись на результатах своєї роботи з шизофреніками, автор вважає самотність екстремальним станом: «Тип самотності, який я маю на увазі, — руйнівний... і він у кінцевому підсумку призводить до розвитку психотичних станів. Самотність перетворює людей... в емоційно паралізованих і безпомічних»[26].

Ф. Фромм-Рейхман, як і її попередники (Дж. Зідбург, Г. Салліван), розглядала дитинство, як період появи засад самотності[9].

Отже, ми можемо зауважити, що у своєму аналізі самотності представники психодинамічної теорії виходять з їх кліничної практики, саме тому вони розглядають самотність як патологію. Як для Дж. Зілбурга так і для Ф. Фромм-Рейхман досліджуємий стан є хворобливим та руйнівним. Зауважимо, що їх погляди сходяться.

Наступний підхід в якому доволі багато уваги приділяється феномену самотності є людино-центрований. Яскравим представником цього напрямку є К. Роджерс. Він декілька разів звертався до теми самотності у своїх роботах. Дослідник вважає, що суспільство змушує людину діяти відповідно до соціальних норм, які обмежують свободу особистості. Це веде до протиріччя між внутрішнім істинним «Я» індивіда та проявами «Я» у відносинах з іншими людьми. Людина стає самотньою, коли, усунувши охоронні бар’єри на шляху до власного «Я», вона думає, що їй буде відмовлено в контакті з боку інших[9]. К. Роджерс говорить про це так: «Самотність... найбільш різко і болісно проявляється у тих індивідів, які по тій або іншій причині виявляються — будучи позбавленими, свого звичного захисту — уразливими, переляканими, самотніми, але володіють істинним «Я» і впевненими в тому, що будуть знехтуваними усім іншим світом»[28, c. 119]. К. Роджерс розглядає самотність як прояв слабкої пристосовності особистості. Згідно К. Роджерсу, впевненість у тому, що істинне «Я» індивида відвергнуте іншими, робить людей замкнутими[28].

Також нами було розглянуто соціально-психологічний підхід. В. Боумен, представник соціологічного підходу, у своїй роботі висуває три передумови посилення самотності у сучасному суспільстві:

1. послаблення зв'язків у первинній групі;

2. збільшення сімейної мобільності;

3. збільшення соціальної мобільності[10].

Він вважав, що відповідальність за самотність людини лежить на суспільстві.

Іншим погляд на феномен самотності представлено в інтеракціоністських теоріях. Р. Вейс є представником підходу. Дослідник описував самотність, маючи на увазі соціальні відносини, такі, як прихильність, керівництво і оцінка. Така точка зору має на увазі, що самотність з'являється в результаті недостатності соціальної взаємодії індивіда, взаємодії, яке задовольняє основні соціальні запити особистості[29].

Р. Вейс встановив два типи самотності, які, на його думку, мають різні передумови і різні афективні реакції:

1. емоційна самотність представляється результатом відсутності тісної інтимної прихильності, такої, як любовна чи подружня;

2. соціальна самотність стає відповіддю на відсутність значущих дружніх зв'язків або почуття спільності[29].

Нами було проаналізовано когнітивний підхід. Е. Пепло є головною прибічницею данного підходу. Найбільш характерний аспект цього підходу полягає в тому, що він акцентує роль пізнання як чинника, що пояснює зв'язок між недоліком соціальності і почуттям самотності[9]. Визначаючи зазначену роль пізнання, Е. Пепло звертає увагу на теорію атрибуції (пояснення). Вона розглядає як пізнання причин самотності може впливати на інтенсивність переживання самотності, що зберігається протягом певного часу. Когнітивний підхід припускає, що самотність настає в тому випадку, коли індивід усвідомлює дисонанс між двома факторами — бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів[9].

Е. Фландерс формує загальносистемний підхід до проблеми самотності. Дослідниця розцінює самотність як потенційно патологічний стан, проте вважає його також і корисним механізмом зворотнього зв'язку, який в кінцевому результаті може сприяти благополуччю індивіда або суспільства[10].

На сучасному етапі самотність розглядається з точки зору екзистенціального підходу. Цей підхід говорить про те, що усі люди від початку самотні. І. Ялом розглядав ізольованість як одну з даностей існування. Проте, він зауважував, що це не ізольованість від людей, яка породжує самотність, це фундаментальна ізоляція[24].

Іншим представником підходу являється К. Мустакас. Автор підкреслює відмінність між «суєтою самотності» і істинною самотністю. Суєта самотності - це система захисних механізмів, яка віддаляє людину від вирішення суттєво життєвих питань і яка постійно спонукує його прагнути до активності заради активності спільно з іншими людьми. Істинна самотність виникає з конкретної реальності самотнього існування і з зіткнення особистості з прикордонними життєвими ситуаціями, пережитими поодинці[9]. К. Мустакас говорить про те, що істинна самотність може бути і творчою силою: «Кожне справжнє переживання самотності припускає протиріччя або зіткнення з самим собою... Це побачення з самим собою... — саме по собі радісне переживання... І побачення, і конфронтація (з самим собою) суть способи підтримки життя і внесення пожвавлення у відносно застійний світ, це спосіб вирватися зі стандартних циклів поведінки»[27, с. 20-21]. Також він оцінював самотність позитивно, як і більшість екзістенціалістів, але не виключав болючий ефект даного почуття.

Зазначимо, що у ХХ в вітчизняній психології самотність як самостійний особистісний феномен не розглядалося взагалі, однак в питаннях структуралізації особистості і діяльності, міжособистісних взаємин, у контексті соціальної історії існувало поняття — психологічне і соціальне відчуження, усамітнення.

Багато вітчізняних авторів зазначають такі особливості самотності:

1) самотність має тісний взаємозв'язок з системою соціальних зв'язків особистості, їх якістю, кількістю і сформованістю;

2) самотність сприймається особистістю як, переважно, негативний стан;

3) самотність корелює з певними параметрами з відчуженістю, ізоляцією і самотою[1].

В. Пузько говорить, що багато людей, які відчувають себе здоровими та не потребують психотерапії, страждають від самотності і від якоїсь спустошеності душі. Феномен «спустошеності душі», на її думку, це варіант екзистенціального неврозу[11].

На думку М. Литвака самотність це неодмінний симптомом неврозу, він може бути не усвідомлюваним, але завжди маючим важкі наслідки. Також він підкреслює, що почуття самотності є обов’язковою властивістю особистості[20 ].

Отже, як ми бачимо існує дуже багато поглядів на феномен самотності. Більшість з них схожі між собою. На ранніх етапах, послідовники З. Фрейда вважали, що причини самотності криються в дитинстві. Представники психодинамічної теорії розглядали самотність з точки зору їх кліничної практики. Дослідники дивились на самотність як на патологію.

Деякі вчені вважали, що засади самотності полягають у суспільстві та адаптації до нього. Інші представники розкривають феномен самотності як допоміжний фактор у досягненні людиною блогополуччя. Нами було виділено підхід Р. Вейса, його дослідження близькі до нашої думки.

1.3 Специфіка прояву самотності в період ранньої дорослості

Нами було розкрито особливості прояву феномену самотності на етапі ранньої дорослості. За думкою Е. Еріксона це період залицяння чоловіка за жінкою і ранні роки їхнього сімейного життя. Автор вказує на специфічний для цієї стадії фактор, який укладений між позитивним полюсом близькості і негативним – самотності[13].

Близькість дослідник визначає як здатність однієї людини піклуватися про іншу і ділитися з нею всім істотним без остраху втратити при цьому себе[23].

Автор вважає, що якщо ні в шлюбі, ні в дружбі людина не досягає близькості, тоді її уділ самотність. Е. Еріксон вважає, що головна небезпека ранньої дорослості полягає в зайвій поглиненості собою і униканні міжособистісних відносин. Нездатність встановлювати спокійні та довірливі особисті відносини веде до почуття самотності, соціального вакууму та ізоляції. Занурені в себе люди можуть вступати в абсолютно формальну особистісну взаємодію і встановлювати поверхневі контакти. Такі люди захищають себе від будь-якого прояву справжньої залученості у відносини, тому що підвищені вимоги і ризик, пов'язані з інтимністю, представляють для них загрозу. Їм також властиво займати позицію відчуженості і незацікавленості у відносинах з товаришами по службі. Зазначимо, що соціальні умови можуть затримати становлення почуття інтимності - наприклад, перешкоджають інтимності умови знеособленого технологічного суспільства [23].

Самотність, за Е. Еріксоном, це стан людини, коли їй немає з ким розділити своє життя і нема про кого піклуватися[23].

Інший дослідник який розглядав це питання був Г. Салліван. Він також розкривав поняття близкості, як можливість для ствердження особистих цінностей на основі співробітництва. Пошук близькості з партнером це усвідомлення того, що близькість вимагає взаємної довіри, підтримки один одного і поділу позитивних і негативних почуттів; можливий початок циклу сімейного або самотнього життя[16].

Самотність, на думку автора, являє собою деструктивну форму самосприйняття[16]. Самотння людина відчуває себе покинутою, забутою і непотрібною.

Зазначимо, що Г. Салліван виділяє такі джерела самотності:

1) Неврологічний імператив — передбачає оптимальний діапазон стимуляції у фізичній, культурній та міжособистісній сфері.

2) Психологічний імператив застерігає від відмов або виключення з відносин, які ведуть до переживань, що тебе не люблять і відкидають.

3) Соціальний імператив диктує, що при виключенні з групи, ми не отримаємо того, чого ми потребуємо і чого хочемо від життя.

4) Когнітивний імператив говорить, що ми здатні посилати і приймати повідомлення з тим, щоб вижити в суспільстві[16].

Зважаючи на те, що основним завданням ранньої дорослості є пошук партнера та створення власної сім’ї, нами було проаналізовано роль самотності у випадках дисфункціональних сімей.

Дисфункціональні сім’ї — це ті сім’ї, які не здібні задовольняти потреби один одного у особистісному, духовному рості. Основним мотивом вступу в шлюб у дисфункціональних сім’ях є «самотність». Існують випадки коли людині рекомендували та спонукали знайомі. У іншому разі «самотність» це наслідок переживання екзистенціональної порожнечі[22].

Також зазначимо, що жінки завжди важче переживають почуття самотності, ніж чоловіки. Тема самотності для жінки щось більш очевидне[19].

Отже, самотність наштовхує людину на хибні відносини і цим спонукає приймати помилкові рішення. В решті особистість нещасна, невпевнена та фрустрована.

Зауважимо, що більшість вчених вважають самотність негативною стороною близкості. У досліджуваному віці пошук партнера та формування сім’ї є головними проблемами, саме тому самотність проявляє себе дуже гостро. Отже, якщо у людини виникають труднощі у реалізації задач розвитку або подані задачі не виконуються взагалі, людина може відчувати себе самотньою.

1.4 Вплив рівня самооцінки на почуття самотності у період ранньої дорослості

Зважаючи на проаналізовану наукову інформацію ми дійшли висновку, що від рівня самооцінки особистості залежить прояв почуття самотності у період ранньої дорослості. У самотності є чимало причин: одвічне незнання себе та інших; відсутність ясних уявлень про власний внутрішній світ і можливостях контакту з внутрішнім світами інших[2]. Тобто, не правильне самосприйняття це і є неадекватна самооцінка.

Самооцінка - процес самопізнання і критичної самосвідомості - виступає важливим компонентом у досвіді самотності. Людина стає самотньою тоді, коли усвідомлює неповноцінність своїх соціальних відносин в будь-якому важливому аспекті[10].

Можна виділити дві основні точки зору на те, яким чином рівень самооцінки впливає на самотність. Згідно з першою, причиною самотності є внутрішнє психічне самовідчуження. Прихильники другої точки зору вважають, що низька самооцінка супроводжується системою установок і поведінкою, які ускладнюють задовільну соціальну взаємодію і, таким чином, створюють передумови для самотності[10].

Звичайно ж рівень самооцінки не є фундаментом для появлення самотності у людини, існує ще багато передумов для цього, однак нами було розглянуто самооцінку як одну з причин. Зазначимо, що причиною появи самотності може бути як занижена так і завищена самооцінка. Тобто не адекватна самооцінка є чинником почуття самотності. Проте, цікавим є те, що рівень самооцінки може виступати я причиною самотності, так і наслідком.

Людина із завищеною самооцінкою не бажає визнавати власних помилок, ліні, браку знань, неправильної поведінки, часто стає жорсткою, агресивною, незгідливою. Подібна поведінка особистості заважає досягненню близкості та впливає на віддалення від оточуючих.

Однак, зауважимо, що занижена самооцінка у більшій мірі впливає на появу почуття самотності. Спеціальні дослідження виявили, що за інших рівних умов тільки 35% людей з низькою самооцінкою не страждали від самотності, а серед людей, що володіли високим рівнем самооцінки — 86% [6].

Занижена самооцінка веде до невпевненості в собі, боязкості, сором'язливості. Такі люди зазвичай ставлять перед собою більш низькі цілі, ніж ті, яких могли б досягти, перебільшують значення невдач, гостро потребують підтримки оточуючих, занадто критичні до себе. Людина з низькою самооцінкою дуже ранима. Все це призводить до виникнення комплексу неповноцінності, відображається на її зовнішньому вигляді - очі відводить убік, хмура, неусміхнена. Без сумніву, це призводить до недовіри людям. У особистості завжди спрацьовують захисні механізми та вона замикається. Як наслідок — людина самотня.

Цікавим є те, що людина з низькою самооцінкою приймає самотність як належне, як очікуваний і звичний стан, то впевнені в собі, з великими претензіями, творчі особистості можуть переживати самотність і довше і глибше. Вони не розуміють, чому самотні та не приймають цього почуття.

Вони більш схильні відносити невдачі у спілкуванні до своїх недоліків, звинувачують себе. Люди, які невисоко себе оцінюють, очікують від інших того ж. Вони думають, що оточуючі вважають їх непотрібними.

Можливо, найбільш істотно тут те, що люди з низькою самооцінкою інтерпретують неоднозначний соціальний обмін в більшій мірі як негативний, ніж люди з високою самооцінкою.

У цілому низька самооцінка найчастіше втілюється у взаємопов'язанії сукупності самоунічиженої свідомості і поведінки, яка спотворює соціальну компетентність, піддаючи людей ризику самотності.

Також можна сказати, що самотність і самооцінка взаємовпливають одне на одного. Отже, самотність, особливо коли це глибоке і тривале переживання, знижує самооцінку особистості.

Проте, самооцінка не завжди є прямою причиною самотності. Частіше вона лише надає можливість формування цього психічного стану. Існуть випадки, коли людина відчуває себе самотньою при адекватній самооцінці або тоді, коли у неї самооцінка повністю ще не сформована.

Цікаво, що причиною самотності може бути не тільки те як оцінює себе особистість, а й як оцінюють її оточуючі. Коли думки, погляди, дії по відношенню до особистості з боку соціального оточення не відповідають її уявленням про себе, виникає той самий розрив зв'язків внутрішнього і зовнішнього світу, що веде до переживання самотності.

Ми дійшли висновку, що самооцінка є одним з головних чинників самотності у ранній дорослості. Людина знаходиться у пошуку другої половини та для неї є дуже важливим на цьому етапі соціальне прийняття. Якщо її цілі потерпають неуспіх, цілі не досягаються, самооцінка пошкоджується і людина починає закриватися, з’являється почуття самотності. Невпевненість, невдала любов, розчарування — все це сприяє самотності людини.