І місцевого самоврядування в Україні

На відміну від родоплемінної організації влади, публічна влада су-

часного суспільства являє собою колективність, жорстко «прив’язану»

до певної території. Влада державних і муніципальних органів поши-

рюється на підвладних суб’єктів не за соціальною (родинною, корпо-

ративною, релігійною тощо), а за територіальною ознакою. Цій владі

мають підкорятися всі суб’єкти, які перебувають у межах відповідної

просторово-географічної одиниці, визначеної законодавством. Тери-

торіальними межами діяльності органів публічної влади обумовлена й

дія у просторі тих правових актів, що їх вони приймають.

При цьому особливості організації та діяльності публічної влади

значною мірою залежать не тільки від політико-правових характерис-

тик чи рівня фахової підготовки службовців, але й від географічних ха-

рактеристик відповідної території. «Як свідчить історичний досвід, —

підкреслюється в сучасній теоретичній літературі, — сама земля, тери-

торія держави становить той стратегічний ресурс, який, за значущістю,

можливо, переважає всі інші ресурси»¹.

Територіальною основою організації та діяльності органів публічної

влади називається певна частина соціального, природного (у тому числі

природно-ресурсного та екологічного), економічного, інфраструктур-

ного, культурно-історичного і просторового потенціалів країни, що

перебуває в юрисдикції загальнодержавних чи місцевих органів публіч-

ної влади. Під «територією» в цьому разі розуміють сукупність частин

соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів країни, що

просторово збігаються, стосовно яких з боку органів державної влади і

з боку органів місцевого самоврядування можна здійснювати відповідні

регулятивні дії.

Територіальна основа діяльності органів публічної влади включає

низку ознак, які дають кількісну та якісну характеристику того гео-

графічного простору, на який поширюється влада зазначених органів.

До них належать географічні розміри і масштаби підвладної території,

місце, де знаходяться органи влади, топографію, умови для певного виду

економічної діяльності, наявність природних ресурсів, доступ до транс-

портних вузлів та комунікацій та ін. Ці аспекти мають суттєве значен-

ня для з’ясування потенційних і реальних можливостей держави і місце-

вого самоврядування, визначення місця й ролі певних місцевостей се-

ред аналогічних територіальних одиниць.

Територіальну основу вищих органів Української держави та цент-

ральних органів виконавчої влади становить уся державна територія

України загальною площею 603, 7 тис. км2 на якій проживає близько

48 млн людей. Територія України складається з території природних

поселень (міст, селищ, сіл) та територій між ними в межах Державного

кордону України. Державна територія України може бути змінена тільки

шляхом всеукраїнського референдуму.

У місцевих органів публічної влади в Україні територіальна основа

діяльності визначається адміністративно-територіальним устроєм. Так,

¹ Любашиц В. Я., Мордовцев А. Ю., Тимошенко И. В., Шапсугов Д. Ю. Теория

государства и права: Учебник. – М.: ИКЦ «МарТ», Ростов н/Д: Изд. центр

«МарТ», 2003. – С. 77.

для Верховної Ради, Ради міністрів і республіканських органів виконав-

чої влади Автономної Республіки Крим територіальною основою є ви-

ключно територія автономії. Територіальною основою місцевих держав-

них адміністрацій і територіальних підрозділів центральних органів ви-

конавчої влади є територія відповідних адміністративно-територіальних

одиниць України (областей, міст районів, міст, районів у містах Києві

та Севастополі). Територіальною основою органів місцевого самовря-

дування є територія відповідних областей, районів, міст, районів у

містах, селищ, сіл. У разі добровільного об’єднання за рішенням місце-

вого референдуму кількох територіальних громад сусідніх сіл, що мають

спільний адміністративний центр, в єдину територіальну громаду, тери-

торіальну основу відповідних органів місцевого самоврядування може

становити загальна територія об’єднаних сіл.

Адміністративно-територіальними одиницями України є 24 області,

одна адміністративно-територіальна автономія (Автономна Республіка

Крим), два міста зі спеціальним статусом (Київ і Севастополь), 612 ра-

йонів (з них у містах — 121), 165 міст обласного і 279 районного значен-

ня, 907 селищ міського типу, 490 сільських і 121 міський район, а також

28 839 сільських населених пунктів, об’єднаних у 10 190 сільських окру-

гів («сільрад»). У середньому на область припадає 24, 1 тисячі км2

сільськогосподарських земель, 19 районів, шість міст обласного підпо-

рядкування, 1207 населених пунктів¹.

Регіони України суттєво відрізняються за багатьма показниками.

Поряд з регіонами, що розвиваються, існують так звані депресивні

регіони. Тому регіональна політика має бути спрямована на недопущен-

ня і нівелювання різких територіальних диспропорцій, забезпечення

цілісності державної території та поступального розвитку всіх тери-

торіальних одиниць. Саме з таких міркувань виходив законодавець, на-

голошуючи в ст. 132 Конституції України на тому, що територіальний

устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної те-

риторії, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної

влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з ура-

хуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демо-

графічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, територіальний устрій

нашої держави має визначатися спеціальним законом. На сьогодні про-

ект такого закону розроблений і перебуває на розгляді в парламенті.

Водночас вищими органами державної влади прийнято низку актів

політико-правового характеру, спрямованих на удосконалення тери-

торіальної основи органів публічної влади, забезпечення поступально-

го розвитку всіх частин території України. Серед таких актів слід назва-

¹ Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. – 2-ге

вид. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 607–608.

ти, насамперед, Концепцію державної регіональної політики, затвер-

джену Указом Президента України від 25 травня 2001 року № 341/2001,

Концепцію сталого розвитку населених пунктів, схвалену постановою

Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року № 1359-ХІV, та Основні

напрями забезпечення комплексного розвитку малих монофункціо-

нальних міст, схвалені постановою Кабінету Міністрів України від 17 бе-

резня 2000 року № 521.