В. А. Симоненка

(8.01.1935 – 13.12.1963)

Василь Симоненко назавжди вписаний до історії рідної літератури, та… завжди є і буде її злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю. Один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом, і життям ствердив, употужнив загальнолюдські духовні здобутки й ідеали, збагатив скарбницю світової гуманістичної культури… А. Ткаченко

Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, як Прометей,
з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і працелюбний, він увійшов у нашу літературу як поборник правди і добра.

Творча спадщина поета – десятки віршів, казок, новел, об′ єднаних у збірки,
що навічно лишилися золотими розписами на ниві української духовності.

Всього 28 років накувала йому зозуля. І спалахнув він зорею, сяйвом
над нескінченною дорогою в скарбницю духу нашого народу. А образ дороги проходить через усю творчість митця і виливається в поезіях: «Там, у степу, схрестилися, дороги…», «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», «Упаду я зорею, мій вічний народе, На трагічнийі довгий Чумацький твій шлях».

Все починається в житті поета з тієї довгої, у дев′ ять верст, дороги з рідного серцю полтавського села до сусідніх Тарандинців, куди він ходив до школи.
По дорозі і уроки вчив, і вірші складав, і природою милувався.

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в давньому козацькому селі Біївці, що на Полтавщині, в колисці його дитинства, на землі,
що живила поетичну уяву хлопця: «ніжні і замріяні пісні», «гомінливі, трепетні ліси», що «здоров′ ям напували, коли бродив у їхній гущині», поля, що «задумливо шептали свої, ніким не співані пісні», луги, «пропахлі сіном прілим, де дитиною любив рвати квіти та майструвати лука в лозі…».

Тема Батьківщини, рідної землі була постійною в його творчості:

«Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду…»

У рідних Біївцях мама Ганна й дід Федір навчили його любити людей і дорогі серцю простори. Що ж до батька, то у своїй автобіографії Василь Андрійович писав: «…залишив сім′ ю, коли мені не було ще й року. З того часу шляхи наші
не сходилися». Хлопчина зростав напівсиротою при живому батькові, який прийшов до нього уже в Черкаси, коли про Василя заговорили як про чесного та принципового журналіста і поета. Та з батьком довелося розпрощатися, бо надто пізно прийшов. Отож, майбутньому письменникові довелося пізнати щемної долі сироти-безбатченка. Про це він лишив поетичні згадки з дитинства: «В мене була лиш мати, Та був іще сивий дід, – Нікому не мовив «тату» І вірив, що так і слід»
(«З дитинства»), 1960.

Мати Василя Симоненка, Ганна Федорівна, була вродливою, мала чудовий голос, мріяла стати вчителькою, та в Лубенському педагогічному інституті провчилась не довго в силу життєвих обставин. З образом матері асоціювалися
у поета образи рідної землі, хати, села Біївці. Від неньки він взяв багато доброго,
з нею він поділяв тягар свого сирітського життя, її одинокості й незахищеності:

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

У матері Василь учився стійкості. Про це ніхто краще не сказав, як він сам
у вірші «Матері» (1965):

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любить,

Ненавидіть, як ти, уміть.

Змалку Василько любив слухати розповіді свого діда, особливо казки. Дід, Федір Трохимович, якого хлопець безмежно любив і в усьому наслідував, був доброю і мудрою людиною, любив твори Шевченка, «умів говорити до прикладу». Дідова мова живо пульсувала дотепними прислів′ ями, примовками та приказками, легендами і переказами, а також неповторними, веселими і страшними сільськими історіями.Були розповіді про прадавню історію України, про козаків та про минуле Біївців, гарного села, обрамленого мальовничими берегами річки Удай, що мало таємничі легенди про Беєве урочище, про дзвонкову криницю, про гори Паращина
та Лисак. Всі ці оповіді збуджували поетичну уяву юного поета. Хлопчина
в п′ ятирічному віці склав свій перший кумедний віршик про мрію стати пілотом.

Дитинство Василя Симоненка було важким: на його плечі і вразливу душу лягли тягарем війна, голод, холод, материні сльози, непосильна фізична праця. Хлоп′ яча душа кров′ ю обливалася, коли він бачив знущання комуністичного режиму над простими людьми, вимученими дармовими трудоднями та грабіжницькими податками, а найбільше – Голодомор 1947 року, коли злочинна влада забирала
в селян весь вирощений урожай, залишаючи їх помирати. 21-річним поетом
він про це скаже у вірші «47-й рік» (1956). Ці життєві враження сформували
в молодому Симоненкові бачення його майбутнього шляху – поета і громадянина.

Найсвітлішою порою в житті поета були шкільні роки (1942 – 1952). П’ять класів закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях
(до Тарандинців лише в один кінець долав дев′ ять кілометрів), проте десятирічку закінчив із золотою медаллю. Здібний до навчання учень любив літературу
й математику. У Тарандинській школі, до якої пішов у 1948 році, майбутній поет відчув неабияку спрагу до художнього слова. Творчі здібності обдарованого юнака помітила та всіляко сприяла їхньому розвиткові вчителька української мови
й літератури Марія Йосипівна Остапенко. Вона першою благословила свого учня
на журналістську роботу й порадила йому навчатися в Києві, а в характеристиці написала: «Багато читає художніх творів; сам теж пише невеликі твори: вірші, п′ єси». Василь Симоненко брав активну участь у всіх шкільних вечорах. Перша друкована поетична проба майбутнього письменника, присвячена жінці-матері, з′ явилася
в районній газеті «Червона Лубенщина» ще коли він був семикласником, а інші поезії друкувалися в журналі «Радянська жінка». Неабиякий природний хист школяр мав
до іскрометного гумору, придумував смішні куплети про своїх односельців,
бо «влучне слово завжди ворушилося у нього або на кінчику пера, або на кінчику язика».

Поезії шкільного періоду були щирі, по-дитячому наївні. Писав Симоненко
про кохання, мир, дружбу, рідний край, про працю. Шкільні друзі називали Василя Симоном де Мон Фором.

Закінчивши школу у 1952 році, Василь Андрійович вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Маючи чутливе і вразливе серце до всього, що принижувало, ображало людську гідність, він часто спалахував протестом, а в журналістах вбачав носіїв справедливості й добра. Мріяв і сам ним стати.

Юнача душа сходила жагою передчуттів нового життя, бо не знав він,
як швидко зміліють його ілюзії ще на Київському вокзалі, коли у нього, враженого силою юрби, заболить голова, а в гуртожитку в перший вечір зберуться першокурсники, що наперебій вихвалятимуть свої «нікчемні» вірші.

Відірваність від лона сільського світу, від матері, рідної мови, щирого спілкування з простими людьми, де він почував себе природно, та страх загубитися
в міській юрбі стали своєрідною психічною травмою для юнака. Йому хотілося додому, а небажання прилаштовуватися до чужого йому світу відсторонювало хлопця від однокурсників, серед яких не знаходив духовного побратимства. Другий рік в університеті був нещасливим (невдала закоханість, розчарування), а тому рятувало читання книг і вірші:

Я юності не знав. Нудотно і похмуро

Пройшли мої, можливо, кращі дні

У тісноті і сутінках конури

З думками власними наоднині…

У мене в роздумах проходили семестри.

Були зі мною сум і самота…

Матеріальне становище майбутнього поета було скрутним, і після занять йому часто доводилося працювати.

Поезія періоду з 1952 по 1957 рр. засвідчує налаштування усамітненого молодого Симоненка на вічні мотиви пошуку сенсу людського буття, усвідомлення обраної ним місії митця, мотиви смерті і безсмертя. Звучать у тих віршах мотиви юнацького нерозділеного кохання: «Наречений», «Моя вина», мотиви відлуння Великої Вітчизняної війни – «Можливо, знову загримлять гармати…» (1955).

Протягом усієї своєї десятирічної творчості Василь Симоненко торкався проблеми смерті. Якесь рокове відчуття свого короткочасного гостювання на цій землі квапило молодого поета усе пізнати і все збагнути та без найменшої фальші донести людям.

Літературний талант і організаторські здібності Василя Симоненка зробили університетську літературну студію «Січ», яку він очолював, справжньою кузнею молодих талантів. Вона користувалася авторитетом навіть у Спілці письменників України.

З часом, у студентські роки, за свою чисту совість, чесність, дивовижну працелюбність, скромність і товариськість Василь Симоненко від оточуючих зажив шани та поваги.

Закінчивши у 1957 році університет, він приїхав у Черкаси, що стали колискою його таланту, у місто, де раніше проходив виробничу практику в редакції газети «Черкаська правда». Журналіста запросили на посаду літпрацівника у відділ культури.

У Черкасах добре знали цього худорлявого, вдумливого, спостережливого, серйозного юнака. З поміж інших його вирізняв проникливий, і, в той же час, задумливий, добрий погляд. А ще чаруюча Василева посмішка… Він ніби спішив частину свого серця подарувати людям, «хлюпнути на них щастячком». Тож як тут
не згадати слова Т.Г. Шевченка: «Торжество і вінець безсмертної краси –
це оживлене щастям обличчя людини. Більш піднесеного, прекраснішого в природі
я нічого не знаю». А щодо мови поета, то вона була неординарною, неквапною такою, ніби перш ніж вимовити, він зважував кожне слово.

До роботи В.А. Симоненко ставився з особливою відповідальністю і розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства. Працюючи в редакції «Черкаської правди», він
у своїх віршах розвине думку про людину, про те, що «захоплюватися треба людиною, більше того, треба бути їй вдячним…». А оскільки поет був великим життєлюбом, то цю любов переливав у безсмертні рядки хвали життю, вдячності
до світу, рідної землі, до людей:

Люди – прекрасні

Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в′ язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!...

(1963)

Поет розвине у своїх віршах думку про те, що людина безсмертна
(«Не вимучуйте муки і драми», «Ти знаєш, що ти – людина» (1962), «Я» (1962), «Перехожий» (1963), «Вихвалять і славити й кричати») (1964).

Тут, у Черкасах, поет зустрів своє справжнє кохання: «володарку синіх очей» Людмилу, яка працювала редакційним кур′ єром. Свою Люсю він любив безмежно, глибоко. Коли ж доводилося молодим на недовгий час розлучатися, то писав дівчині ніжні, інколи з приємним гумором листи, називаючи її «таємницею», «малюсічкою», «милою дівчинкою»… У 1958 році від цього кохання народився «ще один захисник Вітчизни» - синочок Лесик, як називав його поет – «кирпатий барометр».

1960 рік став для Симоненка роком більш зрілого творчого злету. В країні відбувається переоцінка цінностей. Українську інтелігенцію хвилювало, чи вистоїть республіка, як суверенна держава, чи збережеться українська нація під тиском імперського вандалізму. Виявляючи синівську любов, він проголосив:

«Народ мій є! народ мій завжди буде!

Ніщо не перекреслить мій народ.

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!»

У 1960 – 1963 роках Симоненко працював у редакції газети «Молодь Черкащини», завідував відділом пропаганди, гартував своє газетярське і поетичне ремесло. Діапазон інтересів журналіста був широким: він цікавився філософськими творами, давніми пам′ ятками літератури, зачитувався творами Т.Г. Шевченка
й інших українських та зарубіжних письменників, був затятим театралом.

Шістдесяті роки були для поета роками творчого піднесення. Писав він розкуто, сміливо, впевнено, з публіцистичною пристрасністю, влучним поетичним баченням світу. На початку 60-х років В. Симоненко рішуче й захоплено входить
у коло київської опозиційної інтелігенції. Разом з А. Горською, Л. Костенко, І. Світличним, І. Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Він вів свідому просвітницьку роботу. Згодом працював у комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в часи сталінського терору
і відшукати місця таємного поховання жертв репресій. Саме за участю Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на київських кладовищах,
в Биківнянському лісі. Після цього опинився під пильним наглядом КДБ, почалися провокації.

У 1962 році з′ явилася поетична збірка письменника «Тиша і грім» (в цьому році його було прийнято до Спілки письменників України). Окрилений великим успіхом, він з вимогливістю добирав вірші до другої збірки – «Земне тяжіння» (1964), якої
за життя поет так і не побачив. Симоненко був не тільки ліриком, а й сатириком, гумористом, а також звертався до жанрів літератури для дітей – «Цар Плаксій
і Лоскотон» (1961), «Подорож у країну Навпаки» (1962), випробував свій талант
на теренах прози. У 1965 році вийшла збірка прозових творів «Вино з троянд»,
у 1966 році побачила світ збірка «Вірші». Василь Симоненко – автор численних нарисів, фейлетонів, рецензій, а також перекладач поезії О. Блока.

До скарбниці української поезії увійшли вірші:

1959 – «Дід умер», «Ні, не вмерла Україна!»;

1960 – «Мій родовід», «Жорна», «З дитинства»;

1961 – «Є в коханні і будні, і свята», «Баба Онися», «Україно, п′ ю твої зіниці», «Русалка»;

1962 – «Лебеді материнства», «Герострат», «Монархи», «Ти знаєш, що ти – людина», «Світ який – мереживо казкове…», «Моя мова», «Де зараз ви, кати мого народу?» та багато інших.

У середині 1962 року з поетом трапилася неприємна історія: у Смілі на станції
ім. Т.Г. Шевченка його побили міліціонери. З того часу В. Симоненко почав вести відвертий щоденник, оскільки фізичні муки й душевні страждання отруювали останні місяці його життя. Лікарі поставили діагноз: рак нирок.

Відчуваючи наближення смерті, письменник написав лист-заповіт до Спілки письменників України, у якому просив подбати про долю сім′ ї. Через добу у ніч
з 13 на 14 грудня 1963 року поетове серце зупинилося.

Поховали В.А. Симоненка в Черкасах. На могилі поета у 1968 році встановлено пам′ ятник у формі гранітної брили (автори С. Грабовський
і М.Кириленко). На будинку, що знаходиться на бульварі Шевченка, 345, де жив
і творив письменник (1959 – 1963), встановлена меморіальна дошка, одну з вулиць Черкас названо іменем митця (1984); на фасаді будинку №1 встановлено пам′ ятну дошку (1989); у центрі міста 17 листопада 2010 року було урочисто відкрито монумент Василю Симоненку. Обласна юнацька бібліотека носить ім′ я поета (2000). Запроваджена обласна літературна премія ім. В. Симоненка (1989). Ім′ я Василя Симоненка гордо носить ЗОШ №33 у Черкасах.

У приміщенні редакції колишньої газети «Черкаська правда»
по вул. Хрещатик, 251, де з липня 1957 по березень 1960 року працював
В. Симоненко, 8 січня 1998 року відкрито літературно-меморіальний музей.

Багато віршів поета перекладено багатьма мовами світу, а окремі – покладено
на музику.

Для нас Василь Симоненко назавжди залишиться молодим талановитим поетом, вірним сином України. Такі люди, як він, залишаються вічно в пам′ яті народній, а його заповіт прийдешнім поколінням вписаний у літературу золотими буквами:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

ЛІТЕРАТУРА: