![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Про М. І. Борща⇐ ПредыдущаяСтр 12 из 12
Борщ М. І. // Вчені Черкаського краю: біобібліогр. нариси. Сер. Суспільні й гуманітарні науки / Черкас. обл. б-ка для юнацтва ім. В. Симоненка. – Черкаси, 2010. – Вип. 4, кн. 1. А-І. – С. 14 – 15. – Бібліогр.: с. 15 – 16. Левченко С. Добрий, але без бою не здається / С. Левченко // Борщ М. І. Платонів хутір – геніїв колиска. – Черкаси, 2011. – С. 3 – 6. Борщ Микола Іванович: [біогр. довідка] // Журналісти Черкащини / упоряд.: С. А. Томіленко, Г. В. Суховершко. – Черкаси, 2003. – С. 28. Білоус Г. Поет синівської любові / Г. Білоус // Блискавки болю / М. І. Борщ. – Черкаси, 2002. – С. 5 – 8. Коваленко В. «Честь землі, не визнана і досі…» / В Коваленко // Борщ М. Роздоріжжя: поезії. – Черкаси, 2005. – С. 5 – 8. 86
Серед яскравої плеяди видатних українських істориків ХХ ст. по-особливому виділяється непересічна особистість видатного українського історика Івана Олександровича Гуржія. Прожив він недовге, але насичене подіями життя. Народився 28 вересня 1915 року у с. Худяки на Черкащині, в бідній селянській родині. Раннє дитинство пройшло у тяжких умовах Першої світової війни та революційних подій 1917 – 1920 років. Після смерті батька восьмирічним він розпочав навчання у сільській школі, закінчивши яку 1932 року вступив на короткотермінові педагогічні курси в Черкасах. Працелюбність стала невід’ємною рисою Івана Олександровича. Саме вона допомогла здійснити йому мрію – стати істориком. З вересня 1932 – до червня 1934 року І. Гуржій працював учителем у Леськівській неповній середній школі, одночасно навчаючись у Золотоніському педагогічному технікумі. Восени 1934 року І. Гуржій вступив на мовно-літературний факультет Черкаського педагогічного інституту, де навчався до січня 1935 року. Філологічні знання стали в пригоді майбутньому історикові. Любов до художньої літератури, народної творчості залишилися в Івана Олександровича на все життя. 1935 року він навчався вже на педагогічних курсах у Полтавському педагогічному інституті. Внаслідок матеріальної скрути довелося покинути навчання 27 червня 1941 року він одержав диплом з відзнакою про закінчення університету і незабаром вирушив рядовим на фронт. Був тяжко поранений. Післявоєнне подальше життя І. О. Гуржія пов’язане з Інститутом історії Академії наук УРСР. Тут він закінчив аспірантуру, захистив кандидатську У 1963 – 1968 роках Гуржій – академік-секретар Відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР, з 1969 року – завідувач відділу історіографії І. О. Гуржій – автор близько 300 наукових праць, посібників для вищої Коло дослідницьких інтересів Гуржія стосувалося переважно української історії, історіографії та джерелознавства XVIII – XIX ст. Найцінніші монографії вченого з соціально-економічної історії: «Повстання селян у с. Турбаях (1789 – 1893)» (1950); «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.» (1954); «Зародження робітничого класу України (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.» (1958); «Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.» (1958); «Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861 року)» (1962) та інші. Іван Олександрович Гуржій зробив вагомий внесок у розвиток історичної науки. Його праці відзначаються широтою й глибиною висвітлення досліджуваних проблем, ґрунтовною джерельною базою. Визначним, талановитим, інтелігентним, вимогливим і чуйним – таким вважали Івана Олександровича ті, кому поталанило працювати поруч з ним. Він мав надзвичайну пам’ять, був дуже працездатним науковцем. Сама постать цієї бадьорої і разом з тим поважної людини з посивілим волоссям, в українській вишиванці, Помер вчений 31 жовтня 1971 року. Похований на Байковому кладовищі Іван Олександрович, сам колишній вчитель, нерідко відвідував рідну Худяцьку школу, цікавився ходом навчального процесу, допомагав вчителям і доброю порадою, і у вирішенні побутових проблем. Вчений привозив свої праці у місцеву бібліотеку, зустрічався з її читачами. Він брав безпосередню участь у створенні сільського краєзнавчого музею, піклувався про поповнення його новими експонатами. Поважали і любила Івана Олександровича в селі. А після смерті вшановують його пам’ять. На фасаді середньої школи встановлено меморіальну дошку на його честь, його ім’ям названа одна з вулиць села, а в сільському музеї є стенд, присвячений шановному земляку. В Черкаському національному університеті, в стінах якого навчався майбутній академік, періодично відбуваються Гуржіївські історичні читання. ЛІТЕРАТУРА: Історик Іван Гуржій у колі рідних і колег: спогади, док., ст. про вчен. / Т-во істориків Черкащини ім. І. О. Гуржія; [авт.-упоряд. О. І. Гуржій; відп. ред. М. І. Бушин]. – Черкаси: Черкас. ЦНТІ, 2008. – 334 с.: фотогр. Гуржіївські історичні читання: матеріали конф., присвяч. 90-річчю з дня народж. І. О. Гуржія / Ін-т історії НАНУ; Черкас. Нац. ун-т; [ред. В. А. Смолій, В. Т. Поліщук]. – Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2006. – 247 с. Гуржіївські історичні читання: [зб. наук. пр.] / Нац. акад. наук України, Черкас. Нац. ун-т Санцевич А. В. І. О. Гуржій. Життя і творчість / А. В. Санцевич // Історія та історіографія України. – К., 1985. – С. 3 – 18. Іван Олександрович Гуржій: [біобібліогр. покажч.] / Акад. наук УРСР; уклад. Т. М. Шелюх; вступ. ст. А. В. Санцевича. – К.: Наук. думка, 1974. – 56 с. Гуржій Іван Олександрович [Електронний ресурс]: [сайт] // Інститут історії України НАН України. – Текст. дані. – Режим доступу: history.org.ua>? hist=123 (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану.
В історії вітчизняної культури серед постатей, які викликають подив і шану розмаїттям свого таланту, чільне місце посів Михайло Петрович Старицький – поет Народився наш земляк 14 грудня 1840 року в с. Кліщінці Золотоніського повіту, на березі мальовничої притоки Сули – річки Сулище. Село Кліщинці належало дідові по материній лінії, нащадкові козацької старшини, відставному полковнику російської армії Захарію Йосиповичу Лисенку. Тут, у дідовому будинку під солом’яним дахом, пройшло дитинство письменника. У 12 років хлопчик стає круглим сиротою. Родина опікуна, материного двоюрідного брата В. Р. Лисенка, прийняла до себе Михайла Навчаючись у Полтавській гімназії, а потім у Харківському та Київському університетах, друзі проводили канікули у Кліщинцях, Гриньках, Жовниному. У цих мальовничих присульських селах вони відпочивали, зачитувалися «Енеїдою» Чуйний до людського горя Михайло бачив тяжке становище кріпаків, проймався співчуттям до безправних людей. Разом з М. Лисенком він захоплюється національною ідеєю. Щиро бажаючи добра своєму знедоленому народу, юнак вважав, що основою для соціальних змін є його культурно-освітній поступ, і тому У 1862 році М. Старицький одружується з сестрою М. Лисенка – Софією. В цей період життя він захоплюється поетичною творчістю. Розпочав Високо поетичну творчість М. Старицького оцінював І. Франко: «Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би здобутися на таке сильне енергійне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти». Михайла Петровича обурює байдужість до народу інтелігенції, йому боляче від «стогону людського». Він шукає новий засіб будити «обдурених людей» і знаходить його. Це – театр. Одним із перших Старицький організовує на Україні мандрівну театральну трупу. За відомими повістями М. Гоголя пише п’єси «Різдвяна ніч» (1872), «Сорочинський ярмарок» (1874), «Утоплена, або Русалчина ніч» (1881). І все ж головну роль у розвитку українського реалістичного народного театру відіграли насамперед його оригінальні драматичні твори. Їх серед майже 30 п’єс Старицького налічується третина – від водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться У 1883 році Михайло Петрович, як антрепренер, очолив першу українську професійну трупу. Режисером став М. Кропивницький, а до складу трупи входили талановиті актори: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші. Театру Старицький віддав усі свої знання, уміння, організаторські здібності, навіть власні кошти, отримані від продажу маєтку на Поділлі. Михайло Петрович створив новий хор, оркестр, оновив декорації, костюми і реквізит, поліпшив умови життя театральних працівників. За короткий час авторитет українського театру піднісся на таку величину, на якій він не стояв і пізніше. Через деякий час трупа розпалася на два театральні колективи. Молоді актори залишилися з М. Старицьким, а старші створили нове театральне товариство Михайло Петрович Старицький був талановитим прозаїком, і коли відійшов Багаторічна самовіддана праця в тяжких умовах, постійні утиски царської цензури підірвали здоров’я М. П. Старицького. Тяжким горем на схилі літ були звинувачення в тому, що він крав чужі твори, видаючи за свої. У листі до І. Франка влітку 1902 року Старицький пише: «З перших днів самопізнання на полі народнім Помер М. П. Старицький 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі. Доля відміряла Михайлу Петровичу лише 63 роки. Але як багато він встиг. Своєю подвижницькою працею, ідейно-високою літературною і театральною творчістю, прикладом особистого життя геній театру виховав цілу плеяду української інтелігенції, яка активно включилася в реалізацію ідеї національного відродження рідної землі. У 1959 році у зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС село Кліщинці переб-ралося з долини Сули на захід, на підвищену терасу Дніпра. У 1976 році у селі встановлено бюст М. П. Старицького, а у 1982 році відкрито музей письменника. Триває повернення спадщини письменника. На думку багаторічного дослідника творчості М. П. Старицького В. Т. Поліщука «поступово осмислюються Різні аспекти творчої спадщини письменника-класика розглядалися у 2004 ЛІТЕРАТУРА:
|