Про нього

Тупицький Ю. Невтомний трудар мистецької ниви із Воронинців: бесіда з Юрієм Тупицьким / записав Григорій Голиш // Нова Доба. – 2012. – 11 груд. – С. 10.

З автобіографії Юрія Тупицького // Черкас. край. – 2012. – 1 серп. – С. 6.

Шквар Г. Крок у мистецтво із школи № 17 зробив кінорежисер Юрій Тупицький / Ганна Шквар // Черкас. край. – 2010. – 22 груд. – (Дод. «Черкаси Плюс». – С. 4). 59

Ляпкало Л. Від кіностудії імені Довженка – до сільського клубу / Людмила Ляпкало // Прес-Центр. – 2010. – 5 трав. – С. 21.

Векліч Т. Його мрією було й залишається кіно / Т. Векліч // Нова Доба. – 2002. – 28 лют. – С. 5.

Смолянський Ю. Звіт перед батьківською землею / Юрій Смолянський // Село і люди. – 2000. – 8 груд. – С. 3.

Хоруженко В. Кінорежисер, поет-пісняр, музикант / В. Хоруженко // Світлий шлях. – 2000. – 30 листоп.

	30 квітня 175 років з часу виходу у світ першого видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка (1840)
	4 лютого 155 років з часу виходу у світ останнього прижиттєвого видання «Кобзаря», виданого коштом П. Симиренка (1860)

" ся маленька книжечка відразу відкрила не мов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову"

І. Франко

Є книги, над якими час не владний, бо в них пульсує жива історія народу, сила, краса його творчого генія. Такою книгою в українській літературі є " Кобзар" Т. Г. Шевченка. Якою була вона, ця скромно видана, з цензурними куп′ юрами, книга, яка значенням своїм переросла цілі фоліанти і якій судилося стати безсмертною, настільною книгою для кожного українця?

Відомо, що перше видання «Кобзаря» було здійснене зусиллями поета
Є. Гребінки і полтавського поміщика П. Мартоса у друкарні Фішера у Санкт-Петербурзі 1840 року. Це була чи не найсвітліша, найрадісніша доба життя поета, дні навчання в Академії мистецтв, про які він згодом не раз згадуватиме
в щоденнику, яким присвятить автобіографічну повість «Художник».

У реєстрі Петербурзького цензурного комітету зазначено, що цензор
П. Корсаков підписав квиток на випуск «Кобзаря» з друкарні 18 квітня (30 квітня
за новим стилем) 1840 року тиражем 1000 примірників. На початку книжки був вміщений офорт за малюнком В. Штернберга: народний співець-кобзар
із хлопчиком-поводирем. Збірку склали 8 творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ′ яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Розійшовся «Кобзар» швидко. Успіх його у читачів був величезний. Численні рукописні списки із «Кобзаря» набагато збільшили «тираж» книжки. Небаченим було швидке й органічне проникнення його в народне середовище. Заборона й вилучення «Кобзаря» після арешту Шевченка 1847 року зробили цю реліквію української літератури раритетом ще за життя поета.

Останнє прижиттєве видання «Кобзаря» Т. Шевченка побачило світ 23 січня
(4 лютого за новим стилем) 1860 р. у друкарні П. Куліша тиражем 6050 примірників. Він охопив тільки дуже незначну, переважно ранню, частину поезії Шевченка.
На титульній сторінці книги зазначено: «Коштом Платона Симиренка». За ним прихована цікава історія дружніх взаємин між поетом та одним із засновників відомого роду Симиренків, наших земляків, котрі стали гордістю України, зробивши великий внесок у розвиток економіки, науки, культури і розділивши з Батьківщиною
її трагічну долю.

Влітку 1859 року Тарасу Григоровичу довелося побувати у Млієві, де його тепло прийняли у родині Симиренків. При нагоді зайшла мова про відсутність
у продажу «Кобзарів», на що Шевченко відповів: «...издатели-кацапы скупятся, а я сам для этого не имею средств...». Тоді-то Платон Федорович і запропонував гроші на видання книги. Він позичив поетові 1100 крб. і погодився на те, щоб борг цей було повернуто примірниками книжки. Без згоди П. Симиренка на титулі «Кобзаря» був зроблений напис «Коштом Платона Симиренка», у результаті чого стосунки Шевченка і Симиренка були зіпсовані.

Поява «Кобзаря» 1860 року — подія великої історико-культурної ваги. Новому читачу попередні видання творів Шевченка були невідомі: після арешту й заслання поета їх заборонили. Вихід «Кобзаря» відразу пожвавив інтерес до творчості українського поета, до всієї української літератури. «Кобзар» 1860 року здобув визнання у всьому слов'янському світі, приніс Шевченкові славу народного поета. Слідом за російськими перекладами з'являються переклади творів Шевченка польською мовою, а невдовзі – чеською, болгарською, сербо-хорватською. пізніше словенською, словацькою. Ще в XIX столітті твори Шевченка почали перекладати
й на інші мови народів світу. В наш час вони звучать на всіх континентах земної кулі. «Кобзар» 1860 року – дорогоцінна реліквія культури нашого народу.

В історичному центрі Черкас на розі вулиць Хрещатика і Байди-Вишневецького зберігся один із небагатьох у місті старий будинок. Тут розташовано унікальний заклад – музей однієї книги – «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, відкритий у травні 1989 року.

У XIX столітті будинок належав знатній черкаській родині – купцям Цибульським, у яких 1859 року жив Тарас Григорович.

Авторами експозиції музею стали лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка черкаські архітектори С. М. Фурсенко та М. Я. Собчук разом
з науковими співробітниками. В її основу лягли збірки шевченкіани колекціонерів
Є. Артеменка із Харкова, С. Арбузова із Сум, а також видання, зібрані у всіх колишніх союзних республіках та букіністичних магазинах України. Серед експонатів і перше і останнє прижиттєві видання «Кобзаря».

Завітавши до музею «Кобзаря», можна зробити несподівані відкриття,
що спонукають знову і знову повертатися до творчості нашого великого земляка.

ЛІТЕРАТУРА:

Большаков Л. Н. Путь «Кобзаря»: (судьба книги Т. Шевченко) / Л. Н. Большаков, В. С. Бородин. – М.: Книга, 1978. – 92 с.

Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Шевченко. – 5-е пов. факс. вид. 1840 р. – Переяслав-Хмельн.: Вид. С. В. Карпук, 2005. – 164 с.

Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Шевченко. – Факс. вид. 1840 р. – К.: Дніпро, 1976. – 116 с.

Бородін В. С. Перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка: [передмова до факсимільного видання «Кобзаря» 1840 року] / Василь Бородін. – К.: Дніпро, 1976. – 36 с.

Бондар Л. «Повний духу боротьби»: [«Кобзар» 1840 р.] / Л. Бондар // Літ. Україна. – 2010. – 10 черв. – С. 1, 6. 62

* * *

Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Шевченко. – Факс. вид. 1860 р. – К.: Дніпро, 1981. – 245 с.

Шубравський В. Є. Передмова до факсимільного видання «Кобзаря» 1860 року / Василь Шубравський. – К.: Дніпро, 1981. – 24 с.

Матрос Л. В. З історії видання Шевченківського «Кобзаря» 1860 року: легенди і дійсність / Л. В. Матрос // Черкащина в контексті історії України: матеріали Четвертої наук.-практ. конф…, [Черкаси, 25 лют. 2009 р.]. – Черкаси, 2010. – С. 214 – 218.

Бондаренко Л. «Кобзар» 1860 року / Лариса Бондаренко // Трудова слава. – 2012. – 7 лют. – С. 4.

Музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка [у Черкасах]: путівник. – Черкаси: Брама, 2004. – 16 с.

Шарапа О. Першому «Кобзарю» – 170: [про музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка в м. Черкаси] / Ольга Шарапа // Слово Просвіти. – 2010. – 15 – 21 квіт. (Чис. 15). – С. 8.

Косенко О. Музей української Біблії у Черкасах / Ольга Косенко // Слово Просвіти. – 2013. – 25 лип. – 31 лип. (Чис. 29). – С. 16.

Видання творів Тараса Шевченка у фондах музею «Кобзаря»: каталог / [ред. О. М. Шарапа; упоряд. О. С. Косенко, О. В. Веретільник]. – Черкаси: Брама-Україна, 2010. – 279 с.

4 травня 225 років від дня народження вченого-китаїста Є. Ф. Тимківського (04.05.1790 – 21.02.1875)

Чимало родин Черкащини уславили наш край. Серед них родина Тимківських, уродженців хутора Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського району.
Усі п′ ятеро братів Тимківських були професіоналами в обраній галузі
та письменниками. Вони були дядьками по материній лінії Михайла Максимовича. Імена Тимківських несправедливо забуті.

Один з братів Єгор Федорович Тимківський народився 4 травня 1790 року
в родині представника козацької старшини, полкового осавула Федора Назаровича Тимківського.

Якось у будиночку над річкою Сухий Згар з′ явилися китайські естампи. Хлопчик захопився ними, загорівся думкою побачити Китай. З мрією про Китай він навчався у школі при Золотоніському Благовіщенському жіночому монастирі (з 1795 р.), у Києво-Могилянській академії (1798 – 1801 рр.), Переяславській семінарії (1801 – 1804 рр.), гімназії при Московському університеті (1804 – 1806 рр.)
та у Московському університеті (1806 – 1813 рр.), який закінчив із срібною медаллю.

По закінченні навчання Тимківський вступив на службу секретарем
до Головного управління шляхів сполучення. Йому минуло 30 років, коли його мрія, нарешті, здійснилася. У 1820 році Тимківському доручили супроводжувати російську православну місію, яка відправлялася в Пекін. Прибувши в столицю Китаю, Єгор Федорович встановив численні зв′ язки з китайцями, вивчав їхню мову, побут, культуру, зустрічався з корейцями і тібетцями.

Після 9-ти місячного перебування в Пекіні Тимківський залишив країну. Тритомна праця «Путешествие в Китай через Монголию в 1820 и 1821 годах» принесла йому світову славу. Книга була перекладена французькою, німецькою
та англійською мовами і у продовж багатьох років правила для дослідників Китаю
за настільну. В ній подані багатющі відомості про побут, господарство, звичаї, релігію монголів, а також наведено детальні відомості про Китай та його столицю. Внаслідок поїздки Тимківського до Китаю з′ явилася ще одна праця «Погляд на Монголію», в якій було зібрано ґрунтовні дані з природи, історії, демографії та релігії монгольського народу.

Повернувшись з Китаю, Тимківський служив головою відділу в Азіатському департаменті МЗС, в 1830 – 1836 роках – консул в Молдавії та Яссах, 1845 – 1875 роках – в апараті МЗС, (1845 – 1866 роках – керуючий С.-Петербурзьким архівом МЗС), у 1866 – 1875 роках – член ради МЗС.

У 1836 – 1845 роках, перебуваючи у тимчасовій відставці, Єгор Федорович жив на рідному хуторі. Тут він написав третю книжку – «Про зносини наші з Китаєм», працював над спогадами зі свого життя. І, займаючись дипломатією, Тимківський
не покидав китаєзнавства, роками вивчав економіку і культуру Китаю. Любов до цієї країни, яка зародилася ще в дитинстві, не залишала Єгора Федоровича Тимківського до останніх днів його життя. У своїй основній праці він підкреслював: «Життя і доля народів доводять природну потребу їхнього взаємного зближення. На цьому утверджується успіх людства. Ні відстань, ні час, ні перешкоди, зроблені на цьому шляхові самою природою, не зможуть зупинити загального до того прагнення».

Помер Є. Ф. Тимківський у своїй скромній квартирі на березі Неви 21 лютого 1875 року.

Наш земляк – «патріарх російської китаїстики», – як звали його сучасники, зробив значний внесок у розвиток і поглиблення культурних відносин між Росією
і Китаєм.

Пам′ ять про Єгора Федоровича Тимківського береже трьохсотрічна липа, яка росте неподалік колишнього дворища Тимківських.

ЛІТЕРАТУРА:

Тимковский Е. Ф. Путешествие в Китай через Монголию в 1820 и 1821 годах / Егор Тимковсикй. Т. 1 – 3. – СПб., 1824.

Тимковсикй Е. Ф. Воспоминания / Егор Тимковский // Киев. старина. – 1894. – Т. 44, № 3. – С. 364 – 381; Т. 45, № 4. – С. 1 – 25.

* * *

Шугуров Н. Воспоминания Егора Федоровича Тимковского / Н. Шугуров // Киев. старина. – 1894. – Т. 44, № 3. – С. 359 – 381; Т. 45, № 4. – С. 1 – 25.

Максимович М. А. Воспоминание о Тимковских / Михаил Максимович // Киев. старина. – 1898. – Т. 63, № 11. – С. 254 – 272.

Жук В. М. Тимківський Єгор Федорович / В. М. Жук // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII – XVIII ст. – К., 2001. – С. 531.

Дробний І. Брати Тимківські – предтечі М. О. Максимовича // Дробний І. За пагорбами літ. – Черкаси, 2006. – С. 196 – 204.

Писаренко О. Патріарх російської китаїстики / О. Писаренко // Прапор Леніна. – 1981. – 12 листоп. 65

7 травня 150 років від дня народження церковного діяча, етнографа М. Ф. Грушевського (07.05.1865 – 02.09.1938) Прокляті і забуті імена Повернуться й засвітяться нам знову. Г. Гордасевич

Одним з найважчих наслідків тоталітарних десятиліть став розрив історичної пам′ яті нашого народу. Серед безлічі імен до нас повертається і Марко Федорович Грушевський – педагог, богослов, етнограф, краєзнавець.

Він народився в день євангеліста Марка – 25 квітня (7 травня) 1865 року
в с. Худоліївці на Чигиринщині. За образним формулюванням Марка Федоровича
«в селі Худоліївці рід Грушів з давних-давен вкоренився так, що початку або
й перерви в заселенні цим родом цього села людська пам′ ять ні в записах, ні
в переказах сказати не може». Дослідження показують, що рід Грушевських був присутній там щонайменше з 1746 року, коли священиком місцевої церкви
св. Параскеви став Данило Груша – спільний прапрадід як Марка, так і Михайла Грушевського, тож між собою вони були чотириюрідними братами.

Марків батько, худоліївський дяк Федір Іванович Грушевський, помер, коли хлопцеві було 14 років. Закінчивши Черкаське духовне училище (1883), Марко вступив до Київської духовної семінарії, яка багато в чому визначила його подальшу долю – там він здобув освіту, знайшов багато однодумців. Разом з ними став членом національно орієнтованої семінарської Громади, що ставила за мету захист інтересів українського народу.

Закінчивши в 1889 році семінарію, повернувся в рідні місця, де вчителював
і був псаломником по селах Чигиринського і Черкаського повітів: Худоліївці, Чорнявці, Мордві й Головківці. Але в селах він довго не затримувався, очевидно, через доноси місцевого духовенства.

У 1893 – 1894 роках повернувся до Києва, служив псаломником
у Старокиївській Андріївській церкві і знову поринув у діяльність української громади.

1897 року одружився з Марією Ілліч, яка стане його вірним другом
і помічником. Того ж року був рукопокладений на священика до Михайлівської церкви с. Суботова.

Марко Федорович зблизився з місцевими селянами, мав значний вплив на них. Він організував сільську громаду на облаштування Суботова і Михайлівської церкви. Від 1899 року був законовчителем у місцевому міністерському училищі. Суботівські селяни цінували його внесок в освіту їхніх дітей.

За роки праці на Чигиринщині зібрав багатий матеріал з історії, фольклористики та етнографії краю, частину якого опублікував за підтримки Михайла Грушевського у Львові та Києві.

Найбільшою науковою працею етнографа було незакінчене дослідження «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» за редакцією З. Кузелі. Воно вийшло у 1906 – 1907 роках у Львові та стало одним із перших у світі дослідженням
з етнографії дитинства. Праця була високо оцінена І. Франком.

В своєму дослідженні Марко Федорович простежив шлях від зачаття нового життя до народження дитини, зафіксувавши звичаї, вірування, що стосувалися вагітних жінок та їх оточення, новонароджених немовлят. Унікальним
є спостереження етнографа стосовно застосування методів народної медицини
при догляді за новонародженими. Чільне місце в дослідженнях Грушевського займають основи етнопедагогіки. Цікавими є зразки дитячого фольклору, ігор
у відповідності з віком дитини.

Унікальність цієї праці не лише в тому, що її автор ще встиг застати
і зафіксувати на прикладі Південної Київщини багатовікові традиції народної педагогіки, і навіть не в тому, що подібних праць Україна більше не знає, а ще
і в тому, що повторити таке дослідження вже неможливо, бо внаслідок війн, голодоморів, масових репресій народний досвід було знищено.

Численні родинні перекази свідчать, що М. Ф. Грушевський зі своєю дружиною Марією не лише прагнули зберегти для майбутніх поколінь усе найкраще з надбань народної педагогіки, а й виховували на їх основі чотирьох власних дітей. Разом вони зібрали унікальну колекцію народних вишивок і ляльок, яка зберігається до нашого часу в музеях України.

Глибокий інтерес до історії Чигиринського краю спонукав Марка Федоровича укласти збірки «Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова» (1913) та
«З життя селян на Чигиринщині» (1914). Досліджував він і історію свого роду, але ці матеірали були вилучені НКВС.

Через доноси Марко Федорович був звинувачений в українофільстві,
в підбурюванні селян проти царської влади. У 1910 році його перевели на посаду священика Покровської церкви містечка Таганчі на Канівщині. Близько 1916 року
на нього було вчинено замах з боку російських чорносотенних сил.

Улітку 1918 року Марко Федорович з родиною переїхав до Києва. Був членом Всеукраїнської православної церковної ради, активним учасником руху
за автокефалію православної церкви в Україні. 1922 року став єпископом УАПЦ. Багато уваги приділяв перекладам і виданням українською мовою богослужбових книг. 1930 року змушений був припинити церковну діяльність і зректися духовного стану внаслідок тиску з боку Державного політичного управління УРСР.

В останні роки життя працював сторожем в артілі інвалідів, продовжував вести наукові записи (були вилучені під час арешту). 11 червня 1838 року був заарештований і ув′ язнений у Лук′ янівській в′ язниці. Відповідно до постанови Особливої трійки НКВС по Київській області від 9 серпня 1938 року Марка Грушевського було засуджено до розстрілу. Вирок виконали 2 вересня 1938 року.

Реабілітований посмертно 16 травня 1989 року. Кенотаф встановлено 1997 року на Лук′ янівському цвинтарі на могилі дружини.

Як зазначає дослідник творчості етнографа Микола Кучеренко, трагедія Марка Федоровича в тому, що йому, вільнолюбній особистості з величезним духовним
і творчим потенціалом, волею долі випало жити в підневольній країні. Незважаючи на це, його доробок постає напрочуд багатогранним: громадська робота, педагогіка, краєзнавство, етнографія, генеалогія… Він був закоханий у поневолений люд з його унікальною багатовіковою культурою, та робив усе, щоб, як сам зізнався своєму побратимові Михайлові Грушевському, «розкрить правдиво очі всім об українському народові, який він справді є».

Сьогодні творча спадщина Марка Грушевського перевидається. Суттєву допомогу в цій справі надають співробітники Національного історико-культурного заповідника Чигирин.

ЛІТЕРАТУРА:

Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу / Марко Грушевський. – К.: Либідь, 2006. – 256 с.: іл.

Грушевський М. Гетьманське гніздо і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1897 – 9. – Львів, 1912.

Гетьманське гніздо: [урочища і перекази с. Суботова, зібрані в 1897 – 1899 рр.] / подав М. Грушевський // Пам′ ятки України. – 2002. – № 2. – С. 112 – 126: іл. 68

* * *

Кучеренко М. Життєпис Марка Грушевського / Микола Кучеренко // Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. – К., 2006. – С. 232 – 246: портр.

Левчук Я. Післямова / Ярослава Левчук // Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. – К., 2006. – С. 216 – 231: портр.

Кукса Н. В. Постать Марка Федоровича Грушевського у становленні дитячої етнографії та української автокефальної православної церкви / Надія Кукса // Черкащина в контексті історії України. – Черкаси, 2004. – С. 387 – 395.

Дубовий О. Незгасний світоч / Олексій Дубовий // Освітяни Черкащини – жертви радянського тоталітарного режиму. – Черкаси, 2009. – С. 164 – 168.

Кукса Н. Збірка Марка Грушевського «Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова» як джерело дослідження пам′ яток козацької доби / Надія Кукса // Залізнякові читання. – Черкаси, 2011. – С. 33 – 38. – Бібліогр.: с. 38.

Шевчук А. Марко Грушевський / Аліна Шевчук, Тетяна Нераденко // Юний краєзнавець Черкащини / [за ред. Т. М. Нераденко]. – Черкаси, 2012. – Чис. 4 – 6. – С. 290 – 292.

Кучеренко, М. Марко Грушевський: «Не тут і не в сі часи» / Микола Кучеренко // Пам′ ятки України. – 2002. – № 2. – С. 88 – 107: іл.

Найден О. Перший збирач народної іграшки / Олександр Найден // Нар. мистецтво. – 1998. – № 1 – 2. – С. 60 – 62.

Бравада О. Священик, який… любив ляльки і дитячі ігри / Олександр Бравада // Прес-Центр. – 2010. – 17 листоп. – С. 27.

Кукса Н. Просвітитель, етнограф, фольклорист / Надія Кукса // Чигирин. вісті. – 1999. – 21 серп.

Марко Грушевський – етнограф, церковний діяч [Електронний ресурс]: [сайт] / Сусанна Черненко. – Текст. дані. – Режим доступу: www.boOk.net> index.php... (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану. 69

7 травня 175 років від дня народження композитора П. І. Чайковського (07.05.1840 – 06.11.1893), ім’я якого пов’язане з Черкащиною Вся прелесть здешней жизни заключается в высоком нравственном доистоинстве людей, живущих в Каменке, то есть в семье Давыдовых вообще. П. І. Чайковський

З ім’ям П. І. Чайковського пов’язано 16 куточків української землі, де Петро Ілліч працював над 32 музичними творами. Це Київ, Харків, Одеса, Низи
і Тростянець на Сумщині, Браілов на Вінниччині та інші.

Але найбільше часу композитор прожив у нас на Черкащині – в м. Кам′ янці
і с. Вербівці Кам’янського району.

Вперше Чайковський приїхав у Кам′ янку в 1865 році в сім′ ю своєї улюбленої сестри Олександри Іллівни, яка була одружена з сином декабриста В. Л. Давидова – Львом Васильовичем. З першого приїзду і до останніх днів життя Кам′ янка стає
для Петра Ілліча другим домом, де він знаходить все необхідне для своєї напруженої творчої праці. «Есть одно местечко в южной России, которое я не променяю ни на какое другое в мире – это местечко Каменка Киевской губернии, где живет моя любимая сестра Саша», – говорив Чайковський.

Без сумніву, цьому сприяла атмосфера дружньої щасливої сім′ ї, яку створила Олександра Іллівна і яка нагадувала йому щасливе дитинство.

У Кам’янці Чайковському подобалось все. І те, що вона має таке славне історичне минуле, що ще живі люди пам′ ятають про перебування тут декабристів
і Пушкіна. «»Я люблю в ней ее прошлое, – писав Чайковський, – она овеяна духом поэзии; образ Пушкина витает передо мной; все настраивает на поэтический лад».
І, мабуть, все-таки не випадково в Кам′ янці він працював над операми на сюжети пушкінських творів: «Мазепою» та «Євгенієм Онєгіним».

Часто вечорами в залі Зеленого будиночка, де стояв сімейний рояль Давидових, збиралося багато молоді. На їх прохання Чайковський сідав
за інструмент і грав свої нові твори, або імпровізував.

Щоб створити братові найбільш сприятливі умови для творчості, Олександра Іллівна з 1877 року відвела для композитора маленький флігель, в якому нікого
не поселяли навіть під час відсутності Чайковського в Кам′ янці. Там, в одній із кімнат, було поставлено піаніно, яке сестра придбала спеціально для композитора. Молоді було суворо заборонено турбувати Петра Ілліча в його робочі години. В затишних кімнатах цього флігеля композитор міг спокійно займатися улюбленою справою і почувати себе як вдома. «Я знайшов в Кам′ янці те відчуття миру в душі, якого марно шукав у Москві і Петербурзі», – писав композитор в листі до брата.

Перебуваючи тут, він встановлював собі строгий розпорядок дня, за яким вставав дуже рано, потім здійснював коротку прогулянку, а після неї обов′ язково працював не менше як 5 годин на день. Петро Ілліч завжди стверджував,
що натхнення не любить лінивих. Результатом плідної творчої праці композитора стали написані у Кам′ янці повністю або частково: Друга і Третя симфонії, два акти балету «Лебедине озеро», опера «Орлеанська діва», Перша сюїта для симфонічного оркестру, Другий фортепіанний концерт, увертюра «1812 рік», Друга і Третя симфонічні сюїти, балет «Спляча красуня», збірник фортепіанних п′ єс для дітей «Дитячий альбом», ще до 20 інших п′ єс для фортепіано.

У Кам’янці Чайковський знайшов чудову бібліотеку Давидових, багато представлену класиками російської та зарубіжної літератури.

З юнацьких років Чайковський брав активну участь в аматорських виставах.
У 80-х роках композитор і в Кам′ янці створив гурток аматорів з молоді. Ними було здійснено постановку «Женитьби» Гоголя, «Мизантропа» Мольєра. На ці вистави збиралося багато жителів і не тільки Кам′ янки, а й навколишніх сіл.

Життя в Кам′ янці не обмежувалось для П. І. Чайковського спілкуванням тільки з сімейством Давидових. У композитора було тут багато знайомих серед інтелігенції містечка, серед селян, з якими він завжди знаходив спільну мову.

Композитор дуже любив у Кам′ янці бувати на весіллях, ярмарках, де можна було почути багато народних пісень. Він був зачарований їх різнобарвною красою
та мелодійністю. Не випадково Друга симфонія, яку композитор повністю написав
у Кам′ янці, буквально пронизана українськими народними мелодіями, за що й дістала назву «Української».

Але найбільшою відрадою для Чайковського були прогулянки до навколишніх лісів. День без лісу, за його словами, був «не день, а скука». Найчастіше Петро Ілліч бував у Тростянці, мальовничому урочищі поблизу Кам′ янки. Він залюбки пішки ходив і в дальні ліси: Тарапун, Зрубанець, Пляківські ліски. Бував у навколишніх селах Вербівці, Михайлівці, Грушківці, Лузанівці, Косарах.

Восени 1870 року чоловік сестри П. І. Чайковського Л. В. Давидов за 70 тисяч карбованців купив землю в с. Вербівці для майбутнього маєтку. Незабаром він побудував тут двоповерховий будинок з балконом і терасою, прикрасив його дерев′ яним мереживом. Навколо будинку розбили алеї, посадили сад. Окрасою садиби став чудовий фонтан. Петру Іллічу дуже подобалися оточуюча природа, ставок з кладками і містками, запашні луки, білі чепурні хати селян у вишневих садах.

Вперше композитор приїхав у Вербівку в липні 1875 року. Увесь час працював над балетом «Лебедине озеро». Особливо пам′ ятним для нього залишилося літо 1878 року. Разом з рідними ходив у ліс, збирав гриби. Як і в Кам′ янці влаштовували домашні спектаклі. Тут він написав сонату для фортепіано, 12 маленьких фортепіанних п′ єс, три скрипічні п′ єси, 6 романсів, збірник п′ єс «Дитячий альбом», повну літургію Іоанна Златоуста. Працював над оперою «Євгеній Онєгін», повністю завершив її коректуру.

Останнє тривале перебування П. І. Чайковського у с. Вербівці було восени 1883 року. Композитор втішався чудовими днями і осінньою позолотою. З сумом залишив той затишок, дорогих і милих серцю Давидових.

Після смерті Л. В. Давидова, в 1896 році Вербівка перейшла у володіння його сина Дмитра Львовича. Разом зі своєю дружиною Наталією Михайлівною Давидовою вони перетворили с. Вербівку в своєрідну культурну «столицю», яка полишила помітний слід в історії українського мистецтва. Її майстерня народних промислів прославила Вербівку на весь світ.

На жаль в сучасному селі нічого не збереглося із садиби Давидових.

В одному із будинків м. Кам′ янки, де жив П. І. Чайковський, розташований Літературно-меморіальний музей О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського. У парку
ім. Декабристів встановлено пам′ ятник композитору.

Щороку (з 2003 р.) в листопаді у Кам′ янці відбувається відкритий дитячий музичний конкурс пам′ яті П. І. Чайковського.

Дитяча музична школа м. Кам′ янки носить ім′ я П. І. Чайковського.

ЛІТЕРАТУРА:

Шкаліберда М. П. І. Чайковський і Кам′ янка / Марія Шкаліберда // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 3 – 6.

Бондаренко Л. П. І. Чайковський і Кам′ янка / Л. Бондаренко // Місто на скелястих берегах Тясмину. – Черкаси, 2009. – С. 43 – 45.

Котов А. Композитор був щасливий лише у маленькій Кам′ янці / Анатолій Котов // Черкас. край. – 2012. – 4 лип. – С. 12.

Таран Г. Чайковський і Вербівка / Галина Таран // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 7 – 9.

Чупак Т. П. І. Чайковський і сім′ я Давидових: сценарій літ.-муз. композ. / Таміла Чупак // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 38 – 46. 72

Сорокер Я. Українські теми у творчій спадщині Петра Чайковського / Я. Сорокер // Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К., 2002. – С. 460 – 464.

Петренко Н. От «Детского альбома» до Шестой симфонии / Нина Петренко // Радуга. – 2009. – № 4. – С. 130 – 134.

Вольська Л. «Дитячий альбом» і Кам′ янка / Людмила Вольська // День. – 2009. – 21 січ. – С. 7.

Петренко Н. Опера П. І. Чайковського «Орлеанська Діва» / Ніна Петренко // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 16 – 28.

Чупак Т. «Ужель та самая Татьяна»: сцен. літ.-муз. композ. / Таміла Чупак // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 59 – 68.

Кикоть Н. Як народилася опера: [«Мазепа» П. І. Чайковського у Кам′ янці] / Н. Кикоть // Черкас. правда. – 1982. – 26 груд.

Чупак Т. Увертюра П. И. Чайковского «1812 год» / Таміла Чупак // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 29 – 32.

Бєлінський О. Українська симфонія Чайковського / Олег Бєлінський // Україна молода. – 2010. – 7 трав. – С. 19.

Кикоть Н. І линуть звуки чарівні: [історія написанні Першої сюїти П. І. Чайковським у Кам′ янці] / Н. Кикоть // Черкас. правда. – 1979. – 18 листоп.

Кикоть Н. Народжено натхненням: [«Італійське каприччіо», написане у Кам′ янці] / Н. Кикоть // Черкас. правда. – 1980. – 27 січ.

Петренко Н. Балет Чайковського «Лебедине озеро»: сцен. літ.-муз композ. / Ніна Петренко // Кам′ янка: наук.-попул. альм. – Кам′ янка, 2009. – Вип. 3. – С. 69 – 75.

Кикоть Н. На твори Шевченка: [написано два романси П. І. Чайковським у Кам′ янці] / Н. Кикоть // Черкас. правда. – 1990. – 5 квіт.

Кикоть Н. Народження вальсу: [«Наталія – вальс», написаний у Кам′ янці] / Н. Кикоть // Черкас. правда. – 1978. – 2 лип.

Кикоть Н. Звучить вальс: [«Серенада», написана у Кам′ янці] / Н. Кикоть // Черкас. правда. – 1981. – 1 лют.

Томак М. Чи пам′ ятає Кам′ янка Чайковського / Марія Томак // День. – 2010. – 16 листоп. – С. 8.

Каменский литературно-мемориальный музей А. С. Пушкина и П. И. Чайковского: путеводитель. – Днепропетровск: Промінь, 1987. – 63 с.: ил.

Чупак Т. Каменка – страницы памяти: [Камен. лит.-мемориал. музей А. С. Пушкина и
П. И. Чайковского] / Тамила Чупак // Радуга. – 2009. – № 4. – С. 129 – 130.

Кирей В. «Все збережи, що є і що було…»: [Кам′ ян. музей О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського] / Владислав Кирей // Уряд. кур′ єр. – 2012. – 18 лют. – С. 19. 73

Безуглий В. Тут і досі звучить рояль Чайковського… / Володимир Безуглий // Нова Доба. – 2012. – 9 лют. – С. 4.

Шкаліберда М. Піаніно композитора: [музей О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського у Кам′ янці] / Марія Шкаліберда // Труд. слава. – 1990. – 20 лют.

Шкаліберда М. Пам′ ятник композитору / Марія Шкаліберда // Труд. слава. – 1989. – 19 серп.

Чупак Т. П. І. Чайковський: «Квіти, музика і діти є найкращою прикрасою нашого життя»: [дит. муз. конкурс пам′ яті П. І. Чайковського] / Таміла Чупак // Труд. слава. – 2013. – 19 листоп. – С. 4.

11 липня 75 років від дня народження поета О. Б. Зеленька (11.04.1940 – 03.10. 2007) … Знайти себе в собі і власним осіянням До світла правди іншим возвести моста. О. Зеленько

Талановитий поет Олександр Борисович Зеленько народився 11 липня 1940 року у с. Степанки Черкаського району. Після закінчення школи працював їздовим, причіплювачем у тракторній бригаді колгоспу, де трудилися і його батьки. Здобувши філологічну освіту в Черкаському педінституті, працював в редакціях газет «Прапор комунізму» Черкаського, «Зоря» Смілянського районів та обласній «Черкаська правда». Тут побачили світ його ранні поетичні твори. Перша збірка віршів «Серпневий зеніт» вийшла 1994 року. Потім були «Білі коні» (1996), книжка для дітей «З сонечком дружити» (1996), «Борть» (2001).

«Коли перечитуєш написане цим поетом, – пише письменник В. Захарченко, – думаєш собі: поезія, як і взагалі мистецтво, не любить марноти, шуму, грому.
Не даром же кажуть: «Коли говорять гармати – музи мовчать». Як мед твориться
на пасіці, під сонцем у такій тиші, що чути одну тільки музику, пригру бджіл,
так і поезія народжується в такій же тиші. Тільки в тиші можна почути пригру своїх емоцій, роїння поетичних думок». У «Короткому диптиху з пасіки» О. Зеленько пише про це так:

Мислі як бджоли,

Прагнуть увись:

Мислі зроїлися –

Вірш народивсь.

Любив Олександр Борисович пасіку. Не випадково найулюбленішим художнім образом поета були бджоли. В окремих поезіях і циклі «З бджолами наодинці» автор, як пише літературознавець О. Галаєва, «репрезентує власне відчування метаморфоз, які відбуваються навколо людини, акумулюючись у симфонію дій, кольорів, звуків, явищ, почуттів, філософських узагальнень тощо».

Поезія О. Зеленька пройнята любов’ю до України, свого роду, рідного села:

Для мене ти надія й свято, –

Вітчизни крапелька дзвінка,

Моє гніздечко, біла хато,

В колисці отчого садка.

Ця тема осмислюється у низці інших поезій: «Між соловейками живу», «Коли зацвітає калина…», «Осіяння долі», «Фатальна фата», «Ех, доля, доля».

Закономірно, що поезія Олександра Борисовича багатьма своїми гранями дихає Чигирином, Холодним Яром, козаччиною.

Актуальними для сьогодення є думки поета про розвиток рідної мови:

Набираю в пригорщі слова,

Як джерельну воду із криниці, –

Мово рідна, чиста, дзвонкова,

Пить тебе до віку, не напиться.

Олександр Зеленько розмаїтий і тематично, і художньо. Вражає його щира, тепла, зігріта любов’ю до «малої батьківщини» пейзажна лірика:

Лиш зорі в небі – трепетні дива –

Бурштинним щастям сіються над нами,

Та цвіркуни снують мережива

Тонкою піснею між споришами.

В доробку поета чимало віршів філософських, в яких роздуми про вірність рідній землі, батьківській хаті, про покликання людини, чистоту людських взаємин, про світле кохання.

Писав О. Зеленько і для дітей, випустивши збірку поезій «З сонечком дружити».

Олександр Борисович був людиною, яка визначила основні пріоритети життя
і залишила заповіт:

Як умру, поховайте в Степанках

під правічні дідівські хрести.

Його слово проклало стежину до людських сердець. По цій стежині передається читачам світло віри в добро.

ЛІТЕРАТУРА:

Зеленько О. Б. Борть: поезії / Олександр Зеленько. – К.: Укр. письменник, 2001. – 110 с.

Зеленько О. Білі коні: поезії / Олександр Зеленько. – Черкаси: Рената, 1996. – 128 с.

* * *

Захарченко В. Олександр Зеленько / Василь Захарченко // Письменники Черкащини: вибр. твори. – Черкаси, 2007. – Кн. 1. – С. 289 – 311.

Захарченко В. Медозбір Олександра Зеленька / Василь Захарченко // Холодний Яр. – 2005. – № 2. – С. 195 – 200.

Галаєва О. «Кричи, душа, зболіла до нестями…» // Галаєва О. Маобразного слова. – Черкаси, 2012. – С. 40 – 45; Холодний Яр. – 2010. – № 2. – С. 276 – 280.

Борщ М. В обіймах скромності та правдолюбства / Микола Борщ // Холодний Яр. – Черкаси, 2008. – № 2. – С. 184 – 186.

Олександр Зеленько // Криничка: антол. творів письменників Черкащини для дітей
та юнацтва: [в 2 т.]. – Черкаси, 2009. – Т. 2. – С. 37 – 40.

Мусієнко М. Журналіст і поет… / М. Мусієнко // Сіл. обрії. – 2009. – 10 лип. – С. 8.

Гойчук О. Г. «Коріння року…»: урок літератури рідного краю за віршами Олександра Зеленька [Електронний ресурс]: [сайт] / О. Г. Гойчук. – Текст. дані. – Режим доступу: teacher.iod.gov.ua> workFiles…Конкурс…(дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екрану. 76

10 серпня 125 років від дня народження громадсько-політичного діяча М. О. Кушніра (10.08.1890 – 16.11.1951)

Макар Олександрович Кушнір (псевдонім – Якименко, Богуш, Я. Дуб) – громадсько-політичний діяч, журналіст присвятив себе служінню українській справі – боротьбі за національне звільнення і здобуття власної державності.

10 серпня 1890 року в Черкасах, у родині священика Олександра Кушніра (Кушніра-Якименка) народився син, охрещений на честь преподобного Макарія.

У 1901 – 1909 роках Макар Кушнір навчався у Черкаській чоловічій гімназії. Архівні матеріали свідчать про те, що юнак відзначався гарними знаннями
і поведінкою. Законовчителем у часи навчання Кушніра в гімназії був Василь Липківський, майбутній митрополит УАПЦ.

Далі були роки навчання на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, де й почалася його громадська діяльність
в українському студентському русі. Після закінчення університету Кушнір був залишений на кафедрі історії як професорський стипендіат. Проте він рішив відмовитися від академічної праці і віддав перевагу революційній діяльності, спочатку як журналіст українських видань.

Макар Кушнір став активним учасником революційних подій 1917 року. На той час він уже став членом центрального комітету Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Від цієї партії наш земляк і був обраний до Центральної ради.

У період Української держави гетьмана Скоропадського Кушнір представляв свою партію в Українському національному союзі, організації, яка намагалася нейтралізувати вплив російських політичних сил на гетьмана. За Директорії він був радником з політичних питань делегації УНР на Паризькій мирній конференції у 1919 – 1920 роках. Після поразки українських визвольних змагань Кушнір залишився
в еміграції. Спочатку проживав у Відні, де працював в українському тижневику «Воля».

Пік політичної діяльності Макара Кушніра в еміграції припадає на кінець
1920-х років, коли він став одним із засновників Організації українських націоналістів. Був учасником І Конгресу ОУН у Відні (28 січня – 3 лютого 1929 року). Тут його було одноголосно обрано Головним суддею організаційного суду ОУН. Відповідно, він став і членом Проводу українських націоналістів (ПУН) (1929 – 1938 роки). Тут він відповідав за оунівські видання іноземними мовами.

Для реалізації цього завдання у Женеві було створено Українське пресове бюро, яке й очолив Кушнір.

Макар Кушнір впливав на вироблення програмних засад ОУН. Він не відкидав цінності демократичних засад побудови майбутньої Української держава,
а диктатуру вважав необхідною лише на перший період після здобуття незалежності.

Як свідчать численні спогади сучасників, Кушнір входив до кола близьких людей полковника Євгена Коновальця. Виконував чимало конфіденціальних завдань організації. Так, улітку 1932 року він нелегально перейшов румунсько-радянський кордон і на території підрадянської України збирав інформацію про настрої населення та про дії радянського режиму з насильницької колективізації й створення голодомору. Ці дані допомогли ОУН проінформувати західний світ про злочинну діяльність радянської влади. Влітку-восени 1933 року Кушнір зі спеціальною місією побував у Бельгії, Великій Британії, Німеччині, Фінляндії та Румунії, де організував канали пересилки оунівської літератури в підрадянську Україну.

Перебуваючи у Лондоні на економічній конференції, Макар Кушнір потрапив
у автокатастрофу. Враховуючи специфіку діяльності Кушніра та методи, якими радянські агенти розправлялися з діячами українського визвольного руху, можна припустити, що це трапилося не випадково. Унаслідок отриманих ушкоджень Кушнір почав сліпнути, а у квітні 1934 року – повністю втратив зір. Останні 17 років життя він був змушений безвиїзно прожити у Бельгії, не беручи активної участі у визвольній боротьбі. Там 16 листопада 1951 року він і помер. Похований у містечку Помероль.

Черкасці мають усі підстави пишатися своїм земляком.

ЛІТЕРАТУРА:

Масненко О. Черкащанин став одним із засновників ОУН, створеної у лютому 1929-го / Віталій Масненко // Прес-Центр. – 2013. – 6 лют. – С. 17; Козац. край. – 2012. – 12 лют. – С. 7.

Осташко Т. С. Кушнір Макар Олександрович / Т. С. Осташко // Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 547: порт.

Верстюк В. Ф. Кушнір Макар Олександрович / В. Ф. Верстюк, Т. С. Осташко // Верстюк В. Ф. Діячі Української Центральної Ради: бібліогр. довід. – К., 1998. – С. 113.

Колісник О. Черкащанин Макар Олександрович Кушнір. Чи прочитаємо його ім’я на черкаських вулицях [Електронний ресурс]: [сайт] / О. Колісник // Наше коло. – Текст. дані. – Режим доступу: nashekolo.org.ua> nk/kolo (дата звер-нення: 11.06.2014). – Назва з екрану. 78

20 серпня 100 років від дня народження Героя Радянського Союзу Д. Ф. Тараскова (20.08.1915 – 20.01.1981)

Одна з вулиць Черкас носить ім’я Тараскова. Хто ж він Д. Ф. Тарасков і чому удостоєний такої честі?

Дмитро Фролович Тарасков народився 20 серпня 1915 року у м. Горлівці Донецької області в родині робітника. Навчався в середній школі, згодом у школі автомеханіків. Працював на шахті. 1938 року призваний на військову службу.

День 22 червня 1941 року зустрів на західному кордоні біля Львова. У складі військ Південно-Західного фронту вступив у бій з гітлерівськими загарбниками. Приймаючи участь в обороні Києва, відходив з боями по Лівобережжю України
в районі Оржиця, Лубни. Більше 20 днів пробивався із оточення, щоб знову громити фашистських окупантів. Згодом були оборона Сталінграда, Курська битва. За участь у визволенні Бєлгорода удостоєний ордена Червоної Зірки і звання майстра «водіння» танків. У боях на Лівобережній Україні нагороджений медаллю
«За відвагу».

Потім був бій за Черкаси. Механік-водій САУ-122 1817-го самоходно-артилерійського полку 52-ї армії Д. Ф. Тарасков в ніч на 17 листопада 1943 року
з десантом автоматників на самоходці на великій швидкості увірвалися
у с. Геронимівку, знищивши при цьому не один десяток гітлерівців.

20 листопада екіпаж самоходки одним з перших у полку, подолавши опір ворога, прорвався до центру Черкас. Самоходка Тараскова рвонула до залізничної станції. Вогнем було знищено кілька цистерн з пальним і вагон з боєприпасами. Наші автоматники захопили будівлі станції. Однак невдовзі ворог контратакував. Першою гітлерівці підбили самоходку командира П. Вернигори, потім І. Чепурного. Усе менше залишалось автоматників. Закінчились снаряди. Прийшлося давити фашистів гусеницями. Весь час маневруючи самоходка Тараскова дісталася до артилерійської батареї ворога. Старшина крушив гармати гусеницями. Три з них роздавив
і поспішив до житлових будинків. Хотів провулками вискочити на околицю міста.
Але тут в машину, влучив снаряд з фашистського танка. САУ-122 загорівся. Покинувши палаючу машину Тарасков і заряджаючий голодні з гнійними ранами п’ять діб пробиралися крізь ворожі заслони до своїх, у бік Руської Поляни. На шосту ніч їх замучених схопили в лісі гітлерівці.

Далі був полон і поневіряння по таборах до травня 1945 року.

Командир полку С. Г. Чепиль вважав, що Тарасков загинув. За бойовий подвиг в районі Черкас Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року
Д. Ф. Тараскову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.
У поданні до звання майор С. Чепиль написав, що старшина Тарасков «…геройски погиб (сгорел) в городе Черкассы». І далі: «В боях за Геронимовку, Черкассы 17 – 20 ноября 1943 года им было уничтожено: 12 орудий, шестиствольный миномёт, 9 автомашин, 18 повозок с военным грузом, штабная машина и около 80 гитлеровцев».

Пройшовши суворе горнило війни, залишившись живим, Д. Ф. Тарасков одержав заслужену нагороду – орден Леніна і Золоту Зірку Героя тільки в 1947 році.

У грудні 1968 року громадськість Черкас відзначила у філармонії 25-річчя визволення міста від фашистських загарбників. Коли слово надали маршалу
П. Ф. Батицькому він сказав: «У цьому залі є людина, життя якої стало символом сили і непереможності нашої армії, незалежності її бійців. Прошу Вас встати, старшина Тарасков!»

Після війни Д. Ф. Тарасков працював механіком на заводі «Червоний металіст у м. Конотопі Сумської області. У 1960 році закінчив Тульський гірничий технікум.
З 1971 року жив у м. Черкаси, працював у ПТУ №20.

Помер Д. Ф. Тарасков 20 січня 1981 року. Похований у Черкасах. Не забутий подвиг героя. Про нього нагадує нам вулиця міста, яке він визволяв.

ЛІТЕРАТУРА:

Тарасков Дмитро Фролович // Герої Радянського Союзу, нагороджені цим званням за визволення Черкас. – Черкаси, 1991. – С. 24.

Герои-освободители Черкасщины – 2-е изд., доп. и испр. – Днепропетровск: Промінь, 1980. – 334 с.: ил.

Д. Тарасков – с. 185 – 187, 189 – 190.

Трокаев А. А. В списках погибших // Трокаев А. А. Герои пламенных лет: очерки о Героях Советского Союза – уроженцах Донецкой области. – Донецк, 1985. – С. 489 – 492.

Гриченко И. Т. Выход только один – вперёд! / И. Т. Гриченко, Н. М. Головин // Гриченко И. Т. Подвиг. – Х., 1975. – С. 286 – 288.

Міняйло І. Через Дніпро на Геронимівку і Черкаси / І. Міняйло // Серп і молот. – 1989. – 22 черв.

Кривенко Л. У вогні не згорів / Л. Кривенко // Молодь Черкащини. – 1978. – 9 трав.

Ільєнко І. У боях за Черкаси / І. Ільєнко // Серп і молот. – 1976. – 21 лют. 80

8 вересня 150 років від дня народження першого українського олімпійця М. С. фон Ріттера (08.09.1865 – дата смерті невідома) Олімпіада відкриває нову еру міжнародних спортивних змагань, які стануть з часом взірцем мирних маніфестацій і яких наша епоха потребує більше, ніж будь-коли. М. С. фон Ріттер

6 квітня 1896 року, в день, коли пасхальне свято співпало у даті
в православних, католиків і протестантів, король Греції урочисто відкрив Першу Олімпіаду – спортивне свято, відроджене після того, як ще 522 року римський імператор заборонив його своїм указом, як пережиток язичництва.

На стадіоні в Афінах під час відкриття вишикувалися спортсмени перших 13 країн-учасниць. Російську імперію не врахували, бо від неї був один-єдиний спортсмен, київський журналіст Микола Ріттер.

Народився Микола Сергійович фон Ріттер 8 вересня (27 серпня за ст. стилем) 1865 року в Золотоноші у дворянській родині. Його батько – Сергій Олександрович, тривалий час перебував на військовій службі, брав участь у Кримській війні і у званні поручика вийшов у відставку. Він був шанованою людиною у містечку, брав участь
у багатьох благодійних заходах. Мати – Софія Іванівна (дівоче прізвище Лукашевич) – племінниця письменника Платона Лукашевича і дочка бібліофіла Івана Лукашевича, голови золотоніського шляхетства.

Закінчивши місцеву гімназію, Микола стає на службу до казенної палати
у Києві. Та чиновницька кар’єра мало цікавила юнака. Він багато часу витрачає на заняття стрільбою, фехтуванням та боротьбою. Зрештою веселий і енергійний здоровань пише заяву на звільнення – в день, коли дізнається, що в Афінах буде проведено перше відроджене свято Стародавньої Олімпії.

Через відсутність фінансування до Афін не потрапили команди Російської імперії. Єдиним, хто таки добрався туди, був Микола Ріттер – на той час уже журналіст газети «Кіевлянинъ».

В Афінах Микола подав заявку до секретаріату Олімпіади на участь
у змаганнях з греко-римської боротьби, фехтування на рапірах і стрільби з карабіна. На відбіркових змаганнях він стає переможцем серед борців, а всі кулі українця лягають точно в пересувні мішені. У своїй першій кореспонденції з Афін для «Кіевлянина» Ріттер пише: «Сьогодні вранці, на свій подив, я побачив власне зображення в різних позах в усіх великих газетах…». Та вже наступного дня він припиняє змагання, не особливо афішуючи причини, хоча й залишається
як кореспондент газети до самого завершення Олімпіади.

Після повернення додому разом із професором Лесгафтом Ріттер вирушає
по містах і містечках імперії з лекцією «Фізична досконалість, тілесний розвиток, полювання і спорт. Олімпійські ігри 1896 року». Одночасно він звертається
до міністерства освіти з пропозицією створення «Російського комітету тілесного виховання та народного оздоровлення». Його пропозиція не була прийнята через відсутність коштів.

1897 року Ріттер бере участь у Міжнародному Олімпійському конгресі
у французькому Гаврі. Перебування на конгресі збагатило і розширило його погляди. У Петербурзі він видає книгу, присвячену атлетичному спорту. Разом з Олексієм Дмитровичем Бутовським, членом Міжнародного олімпійського комітету, Ріттер зібрав у Петербурзі представників російських спортивних товариств для обговорення підготовки до Другої Олімпіади. Та з цього знову нічого не вийшло – Олімпіада 1900 року у Парижі знову пройшла без представників Росії.

Подальша доля першого олімпійця з України та активного пропагандиста принципів олімпійського руху, на жаль, не відома. Але відданість нашого земляка ідеалам спорту, як засобу фізичного і духовного збагачення особистості, його благородство та воля і сьогодні викликають у нас захоплення і повагу.

ЛІТЕРАТУРА:

Страшевич В. Б. Перший український олімпієць – родом із Золотоноші / Василь Страшевич // Краєзнавство Черкащини. – Черкаси, 2005. – Вип. 8. – С. 118 – 121.

Антонець Н. В. Ріттер Микола Сергійович – перший спортсмен з Черкащини на І Олімпійських іграх 1896 року м. Афіни (Греція) // Антонець Н. В. Олімпійська слава Черкащини. – Черкаси, 2008. – С. 60 – 61.

Бравада О. Золотоніщанин Ріттер – один із перших олімпійців світу / Олександр Бравада // Прес-Центр. – 2009. – 29 квіт. – С. 27.

Гапій О. Микола Ріттер – наш перший олімпієць / Олекса Гапій, Олександр Березовський // Спорт та здоров’я. – 2008. – 9 квіт. – С. 13.

Зубалій М. Микола Ріттер – учасник І Олімпійських ігор [Електронний ресурс]: [сайт] // Хотімлянська ЗОШ І – ІІІ ступенів. – Текст. дані. – Режим дос-тупу: hotom.at.ua> …sport…ritter (дата звернення: 11.06.2014). – Назва з екра-ну. 82

8 вересня 75 років від дня народження краєзнавця, поета М. І. Борща (08.09.1940) Микола Борщ, людина рідкісної щирості і скромності, плоть від плоті рідної землі, поет конкретної любові і несценічного патріотизму – просто українець у часи лихих випробувань, який не тільки залишився українцем, а був і є Поетом. П. Линовицький

Часто по обласному радіо в програмах «Архіваріус» та «Джерела» можна почути цікаві розповіді про видатних черкащан та знаменні події з вуст Миколи Івановича Борща, наукового співробітника Черкаського обласного краєзнавчого музею, заступника голови правління Черкаської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, почесного краєзнавця України. Головними темами досліджень краєзнавця і його публікацій у пресі є державотворчий процес в Україні, історичне минуле Черкащини, діяльність видатних людей та їх внесок у розвиток економіки і культури краю.

А ще Микола Іванович – поет, за словами Григорія Білоуса «поет синівської любові». Його ім’я з’явилося на шпальтах черкаських газет і в колективних збірниках кілька десятиріч тому, його поезія також звучала в передачах обласного радіо.

М. І. Борщ – черкащанин, народився 8 вересні 1940 року у селі Ташлик Смілянського району у сім’ї колгоспників. Там минули дитинство і юність. А вірші почав писати ще в 5-му класі…

Ташлик, Ташлик – та це ж вода і камінь.

Чи так село татари нарекли?

Згадав ту скелю, пару тих копалень.

Там два потічки в річечку пливли.

Яке село! Яри не обходити.

Тут Чищів є і Макортецький яр.

Співають луки, ходять коні ситі,

Кругом корів пасуться сотні пар…

Навчаючись у місцевій школі, Микола Борщ працював у колгоспі на різних роботах. Після закінчення школи п’ять місяців працював вантажником у с-щі Нижня-Іванівка Краснолучського району Луганської області. З 1962 по 1964 роки М. І. Борщ служив у 66-му окремому загоні конвойної охорони МООП УРСР. Після вступу
у Рівненський педагогічний інститут був демобілізований у серпні 1964 року,
а на другому курсі перевівся до Черкаського педінституту, котрий закінчив 1968-го року. Відвідував літературні студії, які в Рівному вів поет Євген Шморгун,
а в Черкаському педінституті – поет Петро Линовицький. На третьому курсі став переможцем інститутського літературного конкурсу, а в 1969-му році, уже працюючи вчителем у селі Товмач Шполянського району, – лауреатом обласного літературного конкурсу «Сонячні кларнети».

З 1971 року Микола Іванович мешкає в Черкасах, працює на різних посадах. Спочатку працював завідувачем бюро пропаганди Товариства охорони пам’ятників історії та культури Черкаської області, був консультантом-методистом Будинку політосвіти, займав посаду заступника директора з навчально-виховної роботи СПТУ-10 виробничого об’єднання «Азот». Далі – працював заступником голови
і головою благодійної організації Черкаської обласної організації фонду милосердя
і здоров’я, де проводив значну роботу з надання допомоги одиноким пристарілим, інвалідам, малозабезпеченим людям та медичним і соціальним закладам.

З 1995 по 2000 роки М.І. Борщ працював в управлінні культури Черкаської облдержадміністрації начальником відділу кадрів і діловодства. З вересня 2000 року – пенсіонер. З січня 2001 року Микола Іванович Борщ працює молодшим науковим співробітником Черкаського обласного краєзнавчого музею і заступником голови правління Черкаської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Він активний учасник краєзнавчих конференцій, читань, дослідник життя і діяльності відомих черкащан.

Остання велика праця М. І. Борща має назву «З вершин славетних черкащан: краєзнавчі нариси, вірші, поеми» розповідає про славетних людей Черкащини,
про тих, хто народився на цій землі, хто розкрив тут свій талант. Серед славетних автор досліджував найталановитіших гетьманів, відомих полководців, письменників, вчених, краєзнавців, Героїв Радянського Союзу, Героїв України, митців, літераторів. Його поема «Платонів хутір – геніїв колиска», зокрема, присвячена козацькому роду Симиренків, пронизана гордістю за нашу землю, за родину.

Своє бачення як краєзнавець Микола Іванович відображає і у віршах:

Наша земля і води червоніли

У ту зрадливу ніч, в зрадливий день.

Вірш – «Страшезна зрада» про трагедію Батурина. Або у вірші про «Старшого брата»:

Він всі віки злостивиться над нами,

Привласнює й горлає: Це моє!

Вірш «Стосила блискавиця» – про останнього кошового Запорізької Січі
П. Калнишевського, який знайшов непереможну правицю Сірка і використав її для боротьби зі своїми ворогами.

У 2001 році М. І. Борщ надрукував свою першу книжку «Шукаю вічну таїну»,
у 2002 році – збірку поезій «Блискавки болю», а в 2005 році – книгу «Роздоріжжя».

В поезіях Миколи Івановича, як підмітив письменник С. Левченко, «в рясних волошках сонечко холоне», «втомилася душа виглядати майбутнього раю», «груші світяться золотом». У вікно поета заглядають «золоті чорнобривці жовтневого дня», а закоцюрублі поруділі пальці каштан востаннє жовтню простяга». Микола Іванович Борщ за тематикою своїх творів і за художніми засобами їх вирішення є поетом,
на перший погляд, традиційним, але за кожним віршем, за кожною довершеною строфою відчувається невтомна пошуковість справжнього українця, котрому болить наша писана й неписана історія, якого вабить високе небо національної культури, чию душу випоює щирість людських почуттів, радує краса рідної природи.

Письменниця і літературознавець В. Коваленко пише, що «справжність поетичного дару мого земляка – у життєвій точності його художніх деталей
та образів, лаконічності і, водночас, щирості філософської думки. Афористичність окремих рядків типу «Держава там, де гетьман служить людям», «таємниць найбільше у мовчанні», «вона того на світі обирає, хто вірить, що та квітка чарівна (квітка-кохання) – «прожиті» автором, глибоко промислені – несуть, окрім мудрого висновку, тихе оберегове батьківське повчання».

За словами тієї ж таки В. Коваленко, Микола Іванович Борщ «просто-таки світла людина. У своїй інтелігентності, вродженій шляхетності, щирості… Він
не сумнівається у своєму роздоріжному виборі – прямує дорогою, що витоками починається помежи смілянських людей, де шануються ті, «хто по трудах
не пхнеться у святі», де правда проста, бо ж «народ брехні не потакає», де хліб святий завжди на щастя подає мати і дякує Богові, що «послав їй гостя на поріг…. Він глибинно знає життя і вчуває його живосильне осердя в духовному…».

Миколі Івановичу Борщу сімдесят п’ять, але творчого й бійцівського запалу
в нього – на роки й роки.

ЛІТЕРАТУРА: