Форми діяльності іноземних юридичних осіб в Україні

Відповідно до статті 117 Господарського кодексу України Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються Господарським кодексом України, законом про режим іноземного інвестування, іншими законами.

Згідно статті 6 Закону про режим іноземного інвестування іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

- часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

- придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

- придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

- придбання інших майнових прав

- господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

- в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Філіями або представництвами іноземної юридичної особи в Україні визнаються установи або особи, які представляють інтереси іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні і мають на це належним чином оформлені відповідні повноваження. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України. За юридичним статусом представництво іноземного суб'єкта господарювання в Україні не є юридичною особою, воно тільки виступає від імені і за дорученням головної фірми іноземного суб'єкта господарювання.

Представництво іноземної фірми в Україні підлягає державній реєстрації в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції. Порядок реєстрації регламентовано Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності, затвердженої наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України (1996 р.). При реєстрації представництва головною фірмою подаються заява з проханням про реєстрацію представництва та виписка з торгового (банківського) реєстру головного органу (контори) іноземного суб'єкта господарювання. В заяві вказується назва фірми; держава місцезнаходження головного органу фірми; адреса, номер телефону, факсу; місто, в якому відкривається представництво, майбутня адреса; філіали; кількість іноземних громадян, які будуть працювати в представництві; дата заснування та юридичний статус головної фірми; кількість працівників фірми; назва банка із зазначенням номера рахунку; сфера діяльності фірми; мета відкриття та сфера діяльності представництва; інформація щодо ділових зв'язків з українськими партнерами та перспектива розвитку співробітництва. Документи повинні бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, легалізовані в консульських установах України, перекладені українською мовою і завірені печаткою офіційного перекладача. Представництво вважається відкритим із дати реєстрації. Заявник отримує Свідоцтво про реєстрацію представництва, яке є підставою для реєстрації паспортів і отримання віз іноземними співробітниками представництва та дозволу на їх працевлаштування в Україні; відкриття поточних рахунків у банках України; безмитного провезення майна та устаткування, необхідних для функціонування представництва; реєстрації та отримання номерних знаків для транспорту, що є власністю представництва; реєстрації в органах державної податкової інспекції. Представництво суб'єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не здійснює самостійно господарської діяльності, у всіх випадках воно діє від імені і за дорученням іноземного суб'єкта господарської діяльності, зазначеного у свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно із законодавством України. Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні може здійснювати функції, пов'язані з виконанням представницьких послуг, тільки в інтересах іноземного суб'єкта господарської діяльності, зазначеного у Свідоцтві. У разі здійснення представництвом господарської діяльності на території України таке представництво повинно стати на облік у податковому органі за своїм місцезнаходженням у порядку, установленому центральним податковим органом України, та набути статусу постійного представництва.

Діяльність представництва іноземного суб'єкта господарювання припиняється у разі винесення іноземним представником рішення про це; припинення дії Угоди з іноземною державою, якщо представництво відкрито на підставі такої Угоди; невиконання іноземним суб'єктом господарювання або представництвом вимог законодавства України (у судовому порядку).

До інших форм підприємств з іноземними інвестиціями відносять придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав, господарська (підприємницька) діяльність на основі угод про розподіл продукції, та інші форми, які не заборонені законами України

31. Класифікація цивільно-правових договорів. Залежно від правової природи цивільно-правових договорів проводиться: а) загальна класифікація; б) спеціальна класифікація договорів.

З урахуванням природи договорів здійснюється загальна класифікація договорів як правочинів. Розрізняють такі види договорів: 1) реальні та консенсуальні; Консенсуальні договори — це договори, які вважаються укладеними змоменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та інші.Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.2) відплатні та безвідплатні; Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплатний договір. Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний 3) каузальні й абстрактні; Кожна угода має правову підставу - правову мету, до досягнення якої прагнуть суб'єкти. З каузальної угоди видно, яку правову мету вона переслідує. Так, з договору купівлі-продажу завжди видно, який товар передається продавцем у власність покупця. Завдяки цьому є очевидним і правова підстава (causa) виникнення права власності покупця на товар. Абстрактність угоди означає, що її дійсність не залежить від підстави - мети угоди. Приклад абстрактної угоди - видача векселя. Вексель засвідчує або нічим не обумовлене зобов'язання векселедавця (простий вексель), або нічим не обумовлене пропозицію вказаною у векселі платникові (перекладний вексель) сплатити при настанні передбаченого векселем терміну грошову суму, обумовлену в ньому. З векселя не видно, на підставі чого виникло право векселедержателя вимагати виплати грошових сум. На цьому заснована його оборотоздатність. 4) строкові й безстрокові; 5) фідуціарні; фідуціарні, угоди (від лат. Fiducia - довіра), які засновані на особливих, особисто-довірчих відносинах сторін. Втрата такого характеру взаємовідносин сторін дає можливість будь-якій з них в односторонньому порядку відмовитися від виконання угоди (наприклад, у договорі доручення як повірений, так і довіритель вправі у час відмовитися від його виконання без вказівки мотивів). Подібні угоди рідкісні і в цілому не характерні для майнового обороту. 6) умовні.

Залежно від моменту виникнення прав і обов’язків у сторін договору розрізняють договори консенсуальні та реальні. Залежно від того, хто отримує вигоди з договору, на: а) договори, які укладаються на користь їх учасників; б) договори на користь третьої особи (ст. 636 ЦК). Залежно від характеру розподілу прав і обов’язків між учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні, або ж синалагматичні (у ст. 626 ЦК вони називаються «двосторонніми» та «багатосторонніми»). З урахуванням наявності чи відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні та безоплатні. За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні. та попередні (ст. 635 ЦК). За змістом діяльності, що вони регулюють, усі договори поділяють на майнові та організаційні. Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні. До публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою встановити її обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, що їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо). Залежно від порядку укладення — на погоджені договори та договори приєднання (ст. 634 ЦК). Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання. Залежно від ступеня свободи сторін — на: а) договори, які укладаються сторонами вільно; б) обов’язкові договори (ст.ст. 633, 648 ЦК). Залежно від визначення або невизначення договору в законодавчих актах — на поіменовані та непоіменовані: поіменованими є договори, які безпосередньо передбачені в законодавстві (договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо); непоіменованими є договори, які безпосередньо в законодавстві не передбачені, але є такими, що не суперечать основним засадам цивільного права. Залежно від ступеня ризику учасників договорів останні поділяються на мінові та ризикові (алеаторні) договори: міновими вважаються договори, учасники яких мають можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним із них за договором другій стороні (купівля-продаж, поставка, міна тощо); ризиковими (алеаторними) є договори, учасники яких не можуть визначити наперед розмір або можливість отримання певного матеріального блага за договором (договори ігор та парі). Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин

і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.

Спеціальна класифікація, застосовується власне до двосторонніх правочинів, тобто договорів. Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:

- договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);

- договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);

- договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);

- договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково- технічної продукції);

- договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір);

- договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічну співпрацю).

32. Спірні питання права спільної сумісної власності подружжя: теоретичні та практичні аспекти.

Стаття 368 Цивільного кодексу України (ЦКУ) дає визначення поняття спільної сумісної власності подружжя, вказуючи на те, що «майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом»

У даному аспекті одним з важливих питань є проблема належності майна, яке використовується одним з подружжя у цивільному обороті, до спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, інститут спільної сумісної власності подружжя породжує низку питань, одним з найактуальніших серед яких є проблематика визначення прав подружжя на майно приватного підприємства як спільної сумісної власності подружжя.

Це питання стало предметом розгляду Конституційного Суду України (КСУ) після звернення щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України (СКУ), яке зробило приватне підприємство (ПП) «ІКІО». У цій статті визначається, що об'єктом права загальної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, крім такого, що вилучене з цивільного обороту. Автор клопотання просив розтлумачити положення ст. 61 в аспекті того, чи є статутний капітал і майно ПП об'єктом права сумісної власності подружжя

Згідно з роз'ясненням КСУ від 19 вересня 2012 року подружжя має рівні права на статутний капітал і майно приватного підприємства. «Положення ч. 1 ст. 61 СК України потрібно розуміти так, що статутний капітал і майно підприємства є об'єктом права загальної сумісної власності подружжя», – йдеться у рішенні Конституційного суду

На думку суду, основою майнових відносин подружжя є положення, що майно, придбане подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві загальної сумісної власності, незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку.

Варто зазначити, що, згідно зі ст. 63 СК України, чоловік і дружина мають рівні права володіння розпорядження, користування майном загальної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Слід зазначити, що в постанові Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і поділу спільного майна подружжя» у п. 28 зазначається, що внесок до статутного капіталу господарського товариства не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. У даному контексті мова йде саме про господарські товариства, проте з певних позицій постанову Пленуму ВСУ можна розглядати і стосовно юридичних осіб різних організаційно-правових форм

При розгляді даного питання варто не залишити осторонь наукову доктрину. З.В.Ромовська зазначає, що згадана позиція ВСУ є спірною, адже жодна із указаних статей ЦК окремо й усі вони разом не дають достатньої підстави для такого висновку; згадка у ст. 52 ЦК про особисте майно підприємця не означає, що особистим майном закон вважає все те майно, яке він набув з початку підприємницької діяльності.

У свою чергу Ярема А.Г., Карабань В.Я., Кривенко В.В., Ротань В.Г. зазначають, що майно фізичної особи – підприємця вважається спільним сумісним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу.

Аналізуючи вищезгадані позиції науковців, доцільно зауважити, що позиція З.В.Ромовської хоча і ґрунтується на законодавстві, проте з точки зору ефективного управління підприємством постає питання стосовно доцільності поширення спільної сумісної власності подружжя на майно, яким керує один з подружжя.

Буквально в рішенні КСУ зазначається, що «приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, – це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності». І справа не в тому, чи можна погодитися з таким підходом або ні, а в тому, що в цьому виразі наявне змішання понять суб’єкта та об’єкта права, що в жодному разі не допустимо. ПП не може бути об’єктом права, а тому й об’єктом спільної власності подружжя. Об’єктом права може бути ЄМК (підприємство) ПП (приватного підприємства).

Сутність правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно ПП, як системи правових засобів полягає в наступному: до складу спільного майна подружжя входить не майно ПП (його ЄМК), а право засновника на це майно. Тому вони мають право не на майно ПП, а інше майнове право, яке безпосередньо не поширюється на майно ПП, як це має місце у відносинах власності. Сутність цього права в одного з подружжя – засновника ПП як його вищого органу – полягає в можливості управляти майном ПП.

У контексті даного питання слід розглянути особливості розподілу доходу від діяльності ПП. Сутність такого розподілу полягає в можливості вимагати другим з подружжя від подружжя-засновника половину отриманого ним доходу від діяльності ПП; половину майна, що залишилось після ліквідації ПП, а у разі поділу майна між подружжям – сплати половини вартості майна ПП.

Новий СКУ як акт чинного законодавства діє близько 10 років, однак до нього постійно вносяться нові зміни, доповнення та роз’яснення. У даному випадку КСУ не роз’яснив ситуацію, а ще більш ускладнив розуміння прав подружжя на майно приватного підприємства. У зв`язку з цим, на нашу думку, слід, врахувавши як правові позиції КСУ, так і правової доктрини, внести зміни до СКУ стосовно поняття особистого майна подружжя та спільного доходу від діяльності приватного підприємства.

Сімейним кодексом України (далі — СК України) у ст. 60 закріплено, що дружина та чоловік, які придбали майно у шлюбі, мають рівні права на це майно. Законодавець встановив презумпцію спільності майна, яке набувається подружжям або одним з подружжя у шлюбі: кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК України).

У СК України передбачений перелік об’єктів права спільної сумісної власності (ст. 61 СК України). Цей перелік не є вичерпним, що обумовлюється постійним розвитком цивільного обороту та виникненням нових об’єктів права власності, здійснення прав на які, у встановлених законом випадках, переноситься на площину сімейних правовідносин, оскільки безпосередньо пов’язане із реалізацією та захистом прав та законних інтересів їх учасників. Цікавим є те, що законодавець поширив презумпцію спільності майна за деяких обставин і на роздільне майно чоловіка та дружини. Це, зокрема, є можливим, якщо за час шлюбу роздільне майно кожного з подружжя істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя. У разі спору це майно за рішенням суду може бути визнане об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності часто породжує проблемні питання у практиків, що нерідко призводить до розгортання судових процесів. Вирішенню таких проблемних питань присвячуються численні наукові дослідження вчених. Ми б хотіли звернути увагу на особливості здійснення подружжям права спільної сумісної власності в контексті кредитних правовідносин.

З одного боку, відповідно до ст. 63 СК Украї­ни дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. З іншого боку, діями одного з подружжя також може набуватися майно, яке в подальшому стає об’єктом спільної сумісної власності. Наприклад, договір укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

З. В. Ромовська зазначає, що це положення було вироблено судовою практикою раніше, а законодавче закріплення одержало вже в СК України. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як бачимо, складність, яка виникає у такій категорії справ ще на стадії визначення об’єкта права спільної сумісної власності, відображається у правовідносинах у процесі здійснення права спільної власності, оскільки обов’язки, які випливають з таких договорів, поширюються на обох з подружжя.

Тому, як зазначає у своїй статті суддя Верховного Суду України Я. М. Романюк, під час розгляду такої категорії справ судам слід з’ясувати в чиїх саме інтересах укладався договір одним з подружжя: своїх особистих чи в інтересах сім’ї, оскільки відповідь на це питання має визначальний характер для правильного вирішення питання про правові наслідки такого договору

У цьому контексті доволі цікавими є справи, які стосуються укладання одним із подружжя кредитного договору та отримання кредитних коштів. У першу чергу в цих випадках необхідно звертати увагу на мету укладання такого договору. Наприклад, один із подружжя одержав кредит з

метою купівлі квартири для сім’ї й у цьому випадку право власності на квартиру виникає в обох із подружжя, а квартира стає об’єктом права спільної сумісної власності, якщо інше не визначено у шлюбному договорі. Відповідно обов’язок, який випливає з укладеного одним із подружжя договору в інтересах їхньої сім’ї, тобто погашення боргу, є обов’язком для обох з подружжя.

Під час підготовки узагальнення судової практики, яка виникає з кредитних правовідносин, предметом вивчення були справи про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки та застави за зверненням одно­го з подружжя, в яких суди мотивували свої рішення відсутністю згоди іншого з подружжя на укладання такого договору.

Позиція Верховного Суду України у вищезгаданому узагальненні, згідно з якою кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і створює обов’язки лише для позичальника як сторони договору, а не для другого з подружжя, є доволі суперечливою/

Аналіз ст. 65 СК України дає можливість дійти висновку, що тільки в заголовку статті законодавець вживає термін «розпорядження» спільним майном подружжя, а у тексті норми акцент робиться на укладанні подружжям договорів. Вважається, що при укладанні договорів (будь-яких) одним із подружжя він діє за згодою другого з подружжя. У випадку укладання одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, а у випадку укладання договору, який потребує нотаріального посвідчення, — нотаріально засвідчена. Саме тому ми не можемо погодитися з висновками, які наведені у вищезазначеному узагальненні, що кредитний договір створює обов’язки лише для позичальника як сторони договору і не стосується другого з подружжя. Ми вважаємо зазначені висновки помилковими, оскільки при укладанні договорів одним із подружжя, крім вищезазначеного, слід також виходити з п. 4 ст. 65 СК України, а саме укладання договору одним із подружжя в інтересах сім’ї. На нашу думку, законодавець поширив презумпцію згоди одного з подружжя і на правовідносини, які виникають з договорів, укладених другим з подружжя в інтересах сім’ї. Таким чином, право на майно в таких випадках виникає в обох з подружжя.

Як виняток, якщо на придбання майна одним із подружжя використано майно чи кошти, набуті до шлюбу, на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, або кошти, які належали одному з подружжя особисто, він може вимагати визначення в судовому порядку своєї частки у праві спільної сумісної власності з урахуванням цього вкладу або визнання цього майна об’єктом лише його права власності.

Укладання одним із подружжя договору в інте­ресах сім’ї має також супроводжуватися використанням цього майна в інтересах сім’ї.

Цікавим є питання щодо солідарного майнового обов’язку подружжя у разі якщо договір укладався одним із подружжя в інтересах сім’ї, а отримані за ним кошти використовувалися в інтересах сім’ї без згоди другого з подружжя. Ми розділяємо думку, що законодавець презюмує в цих випадках згоду другого з подружжя. Крім цього, на наш погляд, суд мав би брати до уваги мовчазну згоду другого з подружжя і розцінювати такі дії як схвалення другим з подружжя укладеного в інтересах сім’ї договору, що має стати єдиною підставою для обох з подружжя щодо виконання ними солідарного обов’язку, який виник з цього договору.

Навіть у разі якщо суд встановить, що такі дії один із подружжя вчинив без згоди другого з подружжя, це може бути підставою для звільнення того, хто не давав згоди, від солідарного майнового обов’язку лише тоді, коли суд встановить, що сторони такого договору діяли недобросовісно.

Питання щодо розпорядження майном, яке придбане та оформлене на одного з подружжя, який є суб’єктом підприємницької діяльності, потребує окремої уваги. Наприклад, будинок, квартира чи офісні приміщення оформлені на фізичну особу — підприємця. Чи це майно слід вважати спільним майном подружжя? Пленум Верховного Суду України в постанові від 21.12.2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна по­дружжя» у п. 29 зазначив, що майно фізичної особи — підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Вважаємо, що такий висновок суперечить у першу чергу Конс­титуції України, а також Цивільному кодексу України (далі — ЦК України) та іншим законодавчим актам.

Суб’єктами права власності за ЦК України є Український народ та інші учасники цивільних правовідносин, визначені ЦК України, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2, 318 ЦК України).

Водночас серед цього переліку відсутній такий суб’єкт права власності, як фізична особа — підприємець.

Крім цього, Конституція України (ст. 41) та ЦК України (ст. 325) закріпили право приватної

власності, де суб’єктами виступають фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (ст. 325 ЦК України).

Таким чином, суб’єктом права власності законодавством визначається фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, яке не може знаходитись взагалі у власності фізичної особи, і водночас не ви­окремлюється такий суб’єкт права власності, як фізична особа — підприємець.

Поділ майна, придбаного у кредит, та боргових зобов’язань, пов’язаних з його придбанням

Доволі часто, перебуваючи у шлюбі, подружжя купує у кредит за запозичені у банківських установ кошти різноманітне майно як-то квартира, автомобіль, житловий будинок чи земельна ділянка. У разі укладення кредитного договору обидва з подружжя можуть виступати як співпозичальники, але у більшості випадків стороною кредитного договору (позичальником) є лише один з них. Майно може бути придбане повністю або частково за запозичені за кредитним договором кошти; за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя; або за кошти, що є особистою приватною власністю одного з подружжя.

Усі вказані вище обставини придбання майна (джерела грошових коштів) мають суттєве значення для правильного вирішення питання про поділ такого майна, а також боргових зобов’язань, пов’язаних з його придбанням. Судова практика та погляди правознавців на проблему поділу такого майна, а також майнових прав та обов’язків, пов'язаних з його придбанням, є вкрай суперечливою.

За загальним правилом відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Тому у разі придбання подружжям або одним з подружжя квартири у шлюбі за кошти, які є їх спільною сумісною власністю, така квартира вважається їх спільною сумісною власністю з моменту державної реєстрації вчиненого правочину (договору купівлі-продажу). У разі, якщо квартиру було придбано в інтересах сім’ї за кредитні кошти, така квартира також є спільною сумісною власністю подружжя, у тому числі за умови, коли позичальником коштів та покупцем квартири формально є лише один з подружжя.

Справді, відповідно до ч. 3 ст. 61 Сімейного кодексу України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, грошові кошти, отримані одним з подружжя за кредитним договором, укладеним в інтересах сім’ї, слід вважати спільними коштами подружжя. Відповідно, квартира або інше майно, придбане за такі кошти, також є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тому вимога про поділ придбаної у шлюбі за кредитні кошти квартири (іншого майна) підлягає задоволенню також і у випадку, коли покупцем квартири формально є лише один з подружжя.

При цьому перебування такого майна у заставі та наявність боргових зобов’язань з повернення кредиту не є перешкодою для його поділу. Однак, як уже зазначалось, у разі поділу майна крім речей підлягають поділу також майнові права та обов’язки. Тому обов'язок з повернення суми кредиту так само, як і інші майнові права та обов’язки у разі поділу спільного майна подружжя також може бути поділений між ними. Через це тому з подружжя, від імені якого було укладено кредитний договір, у разі подання позову про поділ спільного майна подружжя слід до переліку такого майна включити також боргові зобов’язання, зокрема, з повернення кредиту.

Такий підхід співпадає з позицією Верховного Суду України, відображеною у п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, де вказано, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Однак, у судовій практиці є багато випадків, коли суди, задовольняючи позови про поділ спільного майна подружжя, у тому числі придбаного у кредит, не задовольняють вимоги про поділ або врахування невиконаних зобов’язань перед третіми особами (банками) щодо повернення кредитних коштів, за рахунок яких було придбане це майно. В результаті придбане за кредитні кошти майно ділиться між подружжям, а обов’язок з повернення кредиту залишається виконувати тому з них, хто уклав кредитний договір в інтересах сім’ї. Такі судові рішення є неправосудними, оскільки порушують принцип рівності часток дружини та чоловіка у спільному майні.

На нашу думку, у разі поділу майна подружжя, придбаного у шлюбі за кредитні кошти, зобов’язання щодо повернення банку непогашеної частини отриманого кредиту має бути поділене між подружжям, якщо така вимога заявлена у позові про поділ спільного майна.

Слід також зауважити, що у деяких випадках судові рішення про поділ майна подружжя, придбаного у кредит, приймаються з урахуванням боргів за кредитними договорами, але без їх реального поділу. У таких випадках наявність у одного з подружжя обов’язку з повернення суми кредиту банку інколи враховується судом шляхом відходу від засад рівності при поділі придбаного у кредит майна.

У деяких випадках суди виносять рішення, якими вносяться зміни до кредитних договорів, зокрема, до їх суб’єктного складу. У результаті інший з подружжя також стає співпозичальником за кредитним договором та визначається частка кожного з позичальників у зобов’язанні відносно банку. У більшості випадків до розгляду таких спорів третьою особою залучається банк, який, зазвичай, заперечує проти внесення змін до кредитного договору.

Іноді суд своїм рішенням кожного з подружжя у рівних або інших частках зобов’язує виконати обов’язок за кредитним договором без внесення змін до самого договору.

На нашу думку, значна частина таких рішень приймається судами з грубими порушеннями прав подружжя на поділ в натурі майна, що перебуває у спільній сумісній власності.

Суперечливою є також судова практика вирішення справ про поділ майна, придбаного одним з подружжя у кредит до укладення шлюбу, за умови, що повернення кредиту здійснювалось у шлюбі за рахунок спільних грошових коштів подружжя. У більшості випадків суди відмовляють у задоволенні таких позовів в силу того, що вказане майно придбане до укладення шлюбу і належить на праві особистої приватної власності одному з подружжя. Така правова позиція, на нашу думку, є правильною.

Разом з тим існує судова практика стягнення на користь одного з подружжя грошової компенсації у розмірі певної частини від сплачених у шлюбі в рахунок погашення кредиту грошових коштів. Крім того існують судові рішення, якими задовольняються позови про визнання права власності одного з подружжя на частину майна, придбаного іншим за кредитні кошти до укладення шлюбу, якщо повернення кредиту відбувалось у шлюбі за рахунок спільних коштів подружжя.

Поділ майна, а також майнових прав та обов’язків, набутих за інвестиційними договорами

Зараз нерідко складаються ситуації, коли особа у власних інтересах або в інтересах сім’ї укладає інвестиційний договір на будівництво квартири (будинку). До моменту закінчення будівництва і належного оформлення права власності на таку квартиру (будинок) особа має лише сукупність прав та обов’язків за інвестиційним договором. У випадку, якщо такий договір було укладено у шлюбі і на момент розгляду справи про поділ спільного майна подружжя будівництво будинку (квартири) ще не закінчилося, поділ такого нерухомого майна неможливий.

Відповідно, при розірванні шлюбу та поділі спільного майна подружжя виникає проблема поділу прав та обов’язків за інвестиційним договором, найціннішим з яких є право на отримання у майбутньому збудованої квартири (будинку). Предметом поділу у такому разі можуть бути майнові права та обов’язки, які виникають з інвестиційного договору. Поділ цих прав та обов’язків може бути здійснено шляхом внесення відповідних змін до інвестиційного договору. Правильне вирішення такого спору, як правило, ускладнюється тією обставиною, що на момент розірвання шлюбу (поділу майна) грошові зобов’язання за таким договором можуть бути виконані лише частково.

Особливо проблемним є випадок, коли зобов’язання з інвестування коштів у будівництво будинку (квартири) виконані одним з подружжя у повному обсязі ще до укладення шлюбу, а право власності на об’єкт нерухомості оформляється вже у шлюбі. За таких обставин є усі формальні підстави вважати придбане таким чином нерухоме майно спільною сумісною власністю подружжя. Можна припускати, що рішення судів у справах про поділ такого майна будуть вкрай суперечливими та непередбачуваними.