Теорії сутності юридичної особи в радянському цивільному праві.

VІ. Радянські доктрини юридичної особи.

Радянською правовою школою було розроблено і запропоновано низку теорій юридичної особи, серед яких найвідомішими були: (1) теорія колективу, (2) держави, (3) директора, (4) соціальної реальності та (5) організації.

Теорія колективу була сформульована і розвинена А.В. Венедиктовим. На його думку, єдність державної власності означає, що за кожним держорганом як юридичною особою стоїть власник майна, що перебуває в його управлінні, – радянський народ, організований у державу. Оперативне ж управління виділеною держоргану з волі народу частиною державного майна, провідником якої є призначений державою відповідальний керівник (директор, завідувач, начальник і т.п.), здійснює не тільки цей керівник, а й очолюваний ним колектив робітників та службовців держоргану в цілому, оскільки саме в їхніх виробничих й інших діях втілюється діяльність самої державної юридичної особи. Згідно із цим «радянський соціалістичний господарський орган (держпідприємство) – це організований державою колектив робітників та службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних державних завдань і якому воно надало для здійснення цих завдань відповідну частину єдиного фонду державної власності».

Теорія коллективу підтримувалась такими радянськими цивілістами, як

С.Н. Братусь, О.С. Іоффе, Ю.Х. Калмиков, Г.К. Матвєєв, В.П. Мозолін, В.А. Мусін, P.O. Халфіна та ін.

Теорії колективу протистояли три інші теорії.

Автором першої з них – теорії держави – є С.І. Аскназій, який вважав, що основу цивільних правовідносин за участю державних органів складає державна власність, а єдиним власником державного майна є сама соціалістична держава. Таким чином, за кожним підприємством стоїть один і той же суб’єкт – держава.

Другу теорію – теорію директора – висунув Ю.К. Толстой. Вона ґрунтується на тому, що єдиним суб’єктом, уповноваженим виражати волю держ органу в сфері правовідносин, є його керівник – директор, воля якого визначається волею держави й у той же час не залежить від волі працівників держ органу. Директор, відповідно до планових завдань держави, здійснює правомочності з володіння, користування й, у певних межах, розпорядження виділеним в оперативне управління держоргану майном.

Третя теорія – теорія соціальної реальності – в своїх основних рисах,

хоча й без використання цього найменування, була викладена 1948 р. М.Г. Олек-

сандровим, а у подальшому розроблялась С.І. Вільнян ським, Б.Б. Черепахіним, Д.М. Гєнкіним, на думку якого, цілком достатньо визнання юридичної особи такою ж соціальною реальністю, якою є інші суб’єкти права, щоб відпала необхідність у пошуках іншого його суспільного змісту.

Теорія «організації» була запропонована О. О. Красавчиковим (1972), згідно з якою юридична особа в радянському цивільному праві – це організація як певне соціальне утворення, тобто система істотних соціальних взаємозв’язків, за допомогою яких люди (або їх групи) поєднуються у єдине структурно й функціонально диференційоване соціальне ціле для досягнення поставлених цілей. Він розрізняє два поняття: юридичну особу – організацію і її юридичну особистість. Юридична особа – це організація, що володіє певними ознаками (організаційна єдність, майнова відособленість, участь в обороті від свого імені, самостійна майнова відповідальність, участь у цивільному процесі від свого імені). Юридична особистість – це встановлена законом міра можливості й необхідності участі організації в цивільних й інших правовідносинах, визначення меж її правосуб’єктності. Пізніше цю теорію підтримав український вчений професор А.О. Пушкін, на думку якого, сутність юридичної особи можна визначити тільки через поняття організації як соціального осередка, що створюється людьми й іншими організаціями на певних умовах і для досягнення визначеної цілі.