Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 6 страница

«70. Згідно з міжнародним правом, для того щоб захід був охарактеризований як захід зі збереження та управління, достатньо, щоб його метою було збереження та управління живими ресурсами і щоб... він відповідав певним технічним вимогам...

У певних міжнародних угодах (наприклад, Угоді про здійснення положень Конвенції ООН з морського права 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними 1995 р....) Сторони чітко передбачили, що... [вони] повинні відповідати зобов’язанням з міжнародного права..., таким як відповідність з максимально допустимим виловом, врахування потреб країн, що розвиваються, зобов’язання з обміну науковою інформацією, ефективного контролю держави прапора над своїми суднами та ведення детального реєстру суден, що займаються рибальством.

81....Закон про захист прибережних рибних ресурсів... дозволив огляд та інспекцію риболовних суден у зоні, що регулюється Організацією з рибальства в Північно-Східній Атлантиці.... Такі положення мають характер... передбачений в статті 22 (1) (f) Угоди про здійснення положень Конвенції ООН з морського права 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб і управління ними 1995 р.

84....Суд доходить висновку, що застосування сили, дозволене законодавством Канади, підпадає під категорію, яку прийнято вважати як здійснення заходів із захисту та управління... Огляд судна, інспекція, арешт і мінімальне використання сили для цих цілей підпадають під концепцію здійснення заходів із захисту та управління…»[456]

Міжнародний трибунал з морського права також розглянув низку справ, що стосуються повноважень прибережної держави у своїй виключній економічній зоні з охорони морських живих ресурсів: 1) справа Monte Confurco (Сейшели проти Франції) 2000 р. стосувалася тлумачення ст. 73 Конвенції ООН з морського права про право прибережної держави вживати заходів, включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд, які можуть бути необхідними для забезпечення дотримання прийнятих нею законів і правил відповідно до Конвенції. Трибунал визнав більшість вимог позивача неприйнятними. 2) Справа Camouco (Панама проти Франції) 2000 р. стосувалася тлумачення ст. 73 щодо звільнення екіпажу судна після надання розумної застави або іншого забезпечення. Франція виправдовувала затримання судна посиланням на заходи, необхідні для досягнення ефективності Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. Трибунал постановив, що затребувана Францією застава не є розумною. 3) Справа Grand Prince (Беліз проти Франції) 2001 р. стосувалася затримання Францією судна під прапором Беліз у зв’язку з незаконним рибальством в її виключній економічній зоні. Трибунал визнав, що не має юрисдикції у цій справі, оскільки Беліз не змогла довести, що саме вона є державою прапора затриманого судна. 4) Справа Volga (РФ проти Австралії) 2002 р. стосувалася затримання російського судна Францією за незаконне рибальство в її виключній економічній зоні і, зокрема, затребуваної Францією застави.

Охорона міжнародних водотоків. Внутрішні або прісні води становлять близько 2, 7% всього водного середовища Землі, причому значна їх частина перебуває в замороженому стані на плюсах, а також у горах. На нинішній момент людство використовує більше половини наявних водних ресурсів[457]. Проблема доступу до чистої питної води і пов’язані з цим проблеми санітарії та поширення інфекційних захворювань набули характеру глобальних. Наприклад, у регіонах, де брак води є особливо гострим (Індія, Китай, Мексика, США), використовуються резерви підземних вод. Екологічні проблеми, пов’язані з прісною водою, включають забруднення хімічними речовинами і відходами, будівництво дамб і гребель, знищення лісів і, як наслідок, повені. Ранні міжнародні угоди стосувалися переважно питань іригації і навігації, а також співпраці в боротьбі з наслідками надзвичайних ситуацій, наприклад, повенями[458]. У 1868 р. до договору між Францією та Іспанією про делімітацію міжнародного кордону в Піренеях було включено статтю, що забороняла забруднення прикордонних вод[459]. Природоохоронний аспект проблеми управління міжнародними водними ресурсами став на порядок денний порівняно недавно, на початку ХХ ст. Існуючі угоди, що стосуються цієї проблеми, можна поділити на: прикордонні договори, де захисту прикордонних вод відводиться одна або дві статті; договори про режим рибальства в таких водах; договори про режим спільних/взаємних природних ресурсів, однією з основних цілей яких є захист міжнародних водних басейнів[460].

Проблеми охорони водних басейнів і режиму розподілу водних ресурсів між двома і більше державами наштовхнули вчених на думку про формування нової галузі міжнародного права — міжнародного водного/річкового права (або принаймні концептуальної моделі чи системи позитивних норм) та/або міжнародного права транскордонних водотоків/права міжнародних водотоків як системи міжнародно-правових норм[461]. С. МакКаффрей відзначає дві доктрини, які лежать в основі права міжнародних водотоків: доктрина обмеженого територіального суверенітету та єдності, а також доктрина «спільності інтересів», яка означає, що всі прибережні держави мають спільний інтерес у неподільних транскордонних водних системах і ставляться до них як до спільного ресурсу, а не просто розподіляють їх між собою, що, у свою чергу, сприяє тіснішій та ефективнішій співпраці щодо їх охорони[462]. М. Фіцморіс виділяє три доктрини: теорію абсолютного суверенітету держави над своїми водними ресурсами (доктрина Хармона), теорія абсолютної територіальної єдності (право держав, розташованих униз за течією, на продовження потоку з території держав, розташованих угору за течією) і теорію «спільності інтересів» (теорія інтегрованого/спільного управління транскордонними водними ресурсами)[463].

На сьогодні єдиної універсальної конвенції у сфері міжнародно-правового регулювання використання транскордонних водотоків не існує: Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р. є регіональною, а Конвенція ООН про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р. поки що не вступила в силу. Ухваленню зазначених документів передувала низка міжнародних ініціатив у цій галузі, наприклад, Конвенція про облаштування гідротехнічних споруд, які зачіпають інтереси декількох держав, 1923 р., Європейська водна хартія 1968 р., Європейська угода про обмеження використання певних детергентів у продукції для миття та чищення 1968 р., Гельсінські правила щодо використання вод міжнародних рік 1966 р.[464] (схвалені Асоціацією міжнародного права), Проект принципів поведінки держав щодо охорони та раціонального використання природних ресурсів, що розподіляються між двома або більше державами, 1978 р. (ЮНЕП).

Норми та принципи МПНС спрямовані на охорону і захист міжнародних водотоків шляхом регулювання їх несудноплавного використання. Несудноплавні види використання можуть включати гідроенергетичні, промислові, господарсько-побутові, рибальські та ін., на відміну від судноплавних видів використання, які регламентуються угодами про режим судноплавства такими міжнародними водними шляхами, наприклад, Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї 1948 р. Сучасні угоди у сфері міжнародного права міжнародних водотоків ґрунтуються на принципі «інтегрованого управління річковими басейнами» (англ. — Integrated River Basin Management) або «інтегрованого управління водними ресурсами» (англ. — Integrated Water Resource Management)[465], який прийшов на зміну фрагментарному регулюванню несудноплавних видів використання транскордонних водотоків. При цьому ключові принципи такого підходу (принцип справедливого та розумного використання і принцип неспричинення значної шкоди) застосовуються в комплексі, а не у відриві один від одного.

Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р. (далі — Конвенція 1992 р.) була розроблена і прийнята в рамках ЄЕК ООН, тобто має регіональний характер. Водночас згідно з рішенням ІІІ/1, схваленим на Нараді Сторін Конвенції в 2003 р., у ст. 25 і 26, що регулюють питання приєднання до цього міжнародно-правового акту, вносяться зміни. У разі, якщо ці зміни набудуть чинності, Конвенція 1992 р. стане відкритою для приєднання будь-якої держави, яка перебуває за межами регіону ЄЕК ООН, проте є членом ООН. Таким чином, Конвенція 1992 р. може в майбутньому набути універсального характеру. Стаття 1 Конвенції дає визначення терміна «транскордонні води» — це будь-які поверхневі або підземні води, які позначають, перетинають кордони між двома і більше державами або розташовані на таких кордонах; у тих випадках, коли транскордонні води впадають безпосередньо в море, межі таких транскордонних вод лімітуються прямою лінією, яка перетинає їх гирло між точками, розташованими на лінії малої води на їхніх берегах. «Транскордонний вплив» означає будь-які значні шкідливі наслідки, що виникають у результаті зміни стану транскордонних вод, викликаної діяльністю людини, фізичне джерело якого розташоване повністю або частково в районі, що перебуває під юрисдикцією однієї Сторони, для навколишнього середовища в районі, що перебуває під юрисдикцією іншої Сторони. Стаття 2 зобов’язує держави вживати всіх відповідних заходів для запобігання, обмеження і зменшення будь-якого транскордонного впливу, зокрема: для запобігання, обмеження і зменшення забруднення вод, яке здійснює або може здійснювати транскордонний вплив; для забезпечення використання транскордонних вод з метою екологічно обґрунтованого та раціонального управління водними ресурсами, їх збереження та охорони навколишнього середовища; для забезпечення використання транскордонних вод у розумний і справедливий спосіб з особливим урахуванням їх транскордонного характеру при веденні діяльності, яка справляє або може справляти транскордонний вплив; для забезпечення збереження і, коли це необхідно, відновлення екосистем. Заходи щодо запобігання, обмеження та зменшення забруднення вод вживаються, наскільки це можливо, в джерелі забруднення. Ці заходи ні прямо, ні опосередковано не повинні призводити до перенесення забруднення на інші компоненти навколишнього середовища. Пункт 5 закріплює такі принципи: перестороги, «забруднювач платить», сталого розвитку, п. 6 додає принципи рівності та взаємності. Інші статті зобов’язують держави встановлювати граничні норми вмісту забруднювачів у скидах із різних джерел у поверхневі води на основі найкращої наявної технології, визначати там, де це доцільно, цільові показники якості води і затверджувати критерії якості води (ст. 3), зобов’язують прибережні держави на основі рівності та взаємності укладати двосторонні і багатосторонні угоди в цій сфері, а також з метою встановлення меж водозбору або його частини/частин (ст. 9), проводити консультації (ст. 10), спільний моніторинг і оцінку (ст. 11), спільні дослідження та розробки (ст. 12), здійснювати обмін інформацією (ст. 13), створювати системи оповіщення та сигналізації (ст. 14), надавати взаємну допомогу на вимогу в критичній ситуації (ст. 15).

У 1999 р. до цієї Конвенції було ухвалено Протокол з проблем води та здоров’я, спрямований на охорону здоров’я і добробут людини в рамках сталого розвитку шляхом удосконалення управління водогосподарчою діяльністю та запобігання і зменшення рівня поширення захворювань, пов’язаних з водою.

Конвенція про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 р. (розроблена в рамках Комісії ООН з міжнародного права і схвалена резолюцією ГА ООН) застосовується до використання міжнародних водотоків та їх вод в інших, ніж судноплавство, цілях і до заходів захисту, збереження та управління при такому використанні цих водотоків та їх вод. Деякі положення документа визнано як звичаєві норми міжнародного права[466] (наприклад, зобов’язання проводити переговори, консультації і співпрацювати). Документ є рамковим. Відповідно до Конвенції «водотік» означає систему поверхневих і ґрунтових вод, що становлять у силу свого фізичного взаємозв’язку єдине ціле і зазвичай мають спільне закінчення; «міжнародний водотік» означає водотік, частини якого знаходяться в різних державах. Стаття 4 встановлює правило, згідно з яким будь-яка держава водотоку має право брати участь у переговорах про укладання і стати стороною будь-якої угоди про водотік, що застосовується до цього міжнародного водотоку в цілому, а також брати участь у будь-яких відповідних консультаціях. Частина II визначає загальні принципи: 1) справедливе і розумне використання та участь: держави водотоку використовують у межах своєї відповідної території, а також беруть участь у використанні, освоєнні і захисті міжнародного водотоку справедливим і розумним чином (ст. 5)[467]; 2) зобов’язання не завдавати значної шкоди: держави водотоку при використанні міжнародного водотоку на своїй території вживають усіх належних заходів для запобігання заподіянню значної шкоди іншим державам водотоку (ст. 7); 3) зобов’язання співробітничати: держави водотоку співпрацюють на основі суверенної рівності, територіальної цілісності, взаємної вигоди та добросовісності з метою досягнення оптимального використання та належного захисту міжнародного водотоку, зокрема за допомогою створення спільних механізмів або комісій (ст. 8); 4) регулярний обмін даними та інформацією, зокрема даними та інформацією гідрологічного, метеорологічного, гідрогеологічного та екологічного характеру, і даними та інформацією, що стосуються якості води, а також відповідними прогнозами (ст. 9); 5) взаємозв’язок між різними видами використання: ніякий вид використання міжнародного водотоку не користується невід’ємним пріоритетом перед іншими видами використання (ст. 10). Частина III присвячена процедурам, які застосовуються у разі планування заходів з використання водотоку, зокрема зобов’язанням повідомлення (ст. 12), проведення консультацій і переговорів (ст. 17)[468]. Частина IV встановлює стандарти щодо захисту, збереження та управління міжнародним водотоком, зокрема щодо захисту і збереження екосистем (ст. 20), попередження привнесення чужих чи нових видів організмів (ст. 22), захисту та збереження морського середовища (ст. 23). Частина V визначає зобов’язання держав водотоку в разі виникнення шкідливих явищ (в результаті дій сил природи або діяльності людини, таких як повінь або льодова обстановка, захворювання, що передаються через воду, замулення, ерозія, вторгнення солоної води, посуха або спустелення) та надзвичайних ситуацій. Стаття 29 надає захист міжнародним водотокам і спорудам, що їх стосуються, установкам та іншим об’єктам у випадку збройного конфлікту згідно з принципами і нормами міжнародного гуманітарного права.

Серед регіональних угод, які встановлюють захист водних басейнів річок і озер, назвемо: 1) Європа: Угода про створення міжнародної комісії з боротьби із забрудненням Рейну[469] 1963 р., Конвенція про захист Рейну від забруднення хімічними речовинами 1976 р., Конвенція про захист Рейну 1999 р.[470], Конвенція про захист озера Констанца 1960 р., Конвенція про захист вод Женевського озера від забруднення 1962 р., Угода про рибальство у водах Дунаю[471] 1958 р., Конвенція про співробітництво в галузі охорони та сталого використання річки Дунай 1994 р. Подібні угоди існують також для річок Ельба, Мозель, Шельдт, Маас, Одер. 2) Америка: Вашингтонський договір про прикордонні води і питання, що стосуються кордону, між США і Канадою 1909 р., Угода про якість води Великих Озер між США і Канадою 1978 р. 3) Африка: Акт про судноплавство і економічне співробітництво між державами басейну ріки Нігер 1963 р., Угода про план дій щодо екологічно безпечного управління Загальною водною системою ріки Замбезі 1987 р., Угода про підготовку тристоронньої програми екологічного управління для озера Вікторія 1994 р. 4) Азія: Угода щодо співробітництва у сфері сталого розвитку басейну річки Меконг 1995 р., Договір між Індією і Бангладеш про розподіл вод річки Ганг 1996 р., Мирний договір між Ізраїлем та Йорданією 1994 р. (Додаток ІІ містить зобов’язання з перерозподілу вод, підтримки їх якості та захисту). Ці угоди об’єднують деякі спільні риси, зокрема в них містяться норми про попередження забруднення морського середовища, куди впадає та чи інша річка; передбачається створення міжнародних комісій чи інших структур, відповідальних за режим управління водним басейном; у додатках містяться списки речовин чи джерел забруднення, які підлягають регулюванню, обмеженню чи забороні.

На 54-й сесії (2002 р.) Комісія ООН з міжнародного права постановила включити до програми своєї роботи тему «Спільні природні ресурси»[472]. Комісія досліджувала лише один аспект цієї теми і схвалила в 2008 р. Проект статей про право транскордонних водоносних горизонтів. Документ зберігає рівновагу між принципами постійного суверенітету держав над природними ресурсами, їх справедливого та розумного використання, збереження і захисту, а також зобов’язанням не завдавати значної шкоди іншим державам[473]. «Водоносний горизонт» означає шар проникної водонасиченої геологічної підземної породи, що міститься над менш проникним шаром, і воду, що міститься в насиченій зоні породи. Проект містить посилання на принципи суверенної рівності держав, територіальної цілісності, сталого розвитку, взаємної вигоди та добросовісності, а також принцип перестороги[474]. Зміст загальних зобов’язань держав подібний до змісту зобов’язань, які передбачено в Конвенції 1992 р. і Конвенції 1997 р. У майбутньому Комісія ООН з міжнародного права також планує розпочати роботу над темою нафти й газу у зв’язку зі схожістю між цими ресурсами, з одного боку, і водоносними горизонтами, з іншого, з наукової і технічної точки зору, у світлі політичних, економічних та екологічних аспектів[475].

Далі звернемося до міжнародної судової практики з цього питання. У 1957 р. арбітражний трибунал виніс рішення у справі про озеро Лану. Іспанія стверджувала, що плани Франції щодо вод озера негативно вплинуть на права та інтереси Іспанії і не можуть здійснюватися без згоди Іспанії. Арбітражний трибунал зазначив:

«... принцип, згідно з яким державі, розташованій угору за течією, заборонено змінювати води річки таким чином, щоб це завдавало шкоду державі, розташованій униз за течією, не застосовується у цій справі, бо... французька схема не змінить води річки Карол».

Хоча трибунал ухвалив, що попередня згода — це не право вето однієї держави на плани іншої, оскільки така норма не закріплена в міжнародному договірному або звичаєвому праві, однак визнав, що інтереси іншої держави не можуть повністю ігноруватися.

Справа про греблю Гат: у 1903 р. Канада без узгодження питання зі США побудувала на річці Св. Лаврентія недалеко від кордону зі США греблю. Спорудження викликало несподіване підвищення рівня води в самій річці та басейні озера Онтаріо, що розділяє дві держави. З часом це спричинило повені й ерозії берегових ґрунтів озера, заподіявши велику шкоду господарствам Канади і США. Хоча в 1953 р. Канада зруйнувала греблю, США пред’явили вимогу про компенсацію за шкоду, завдану американським громадянам. Міжнародний арбітражний трибунал задовольнив претензії США, визнав Канаду винною у завданні шкоди США і зобов’язав її відшкодувати цю шкоду[476].

У рішенні щодо справи Габчіково-Надьмарош МС ООН ухвалив:

«Чехословаччина шляхом одностороннього встановлення контролю над ресурсом, що розподіляється, і таким чином позбавляючи Угорщину права на справедливе і розумне використання природних ресурсів Дунаю... не дотрималася пропорційності, як вимагає міжнародне право»[477].

4 травня 2006 р. Аргентина ініціювала розгляд спору в МС ООН проти Уругваю щодо порушень з його боку зобов’язань за Статутом ріки Уругвай 1975 р. Аргентина стверджувала, що Уругвай дозволив будівництво двох деревних млинів на річці без дотримання зобов’язань щодо обов’язкового попереднього повідомлення і без проведення консультацій з Аргентиною. Суд в 2006 р. відхилив прохання Аргентини стосовно призначення тимчасових заходів, зазначивши, що спорудження і запуск млинів не становить незворотну загрозу завдання непоправної шкоди водному середовищу ріки Уругвай[478]. У 2007 р. Суд також відхилив прохання Уругваю про тимчасові заходи. 20 квітня 2010 р. МС ООН ухвалив остаточне рішення у цій справі: з одного боку, він визнав порушення Уругваєм процесуальних зобов’язань щодо інформування про заплановану діяльність і співпраці з Аргентиною та Адміністративною комісією ріки Уругвай під час розробки планів зі спорудження млинів, проте з другого боку, не визнав порушення відповідачем будь-яких матеріальних зобов’язань щодо охорони навколишнього середовища, передбачених у Статуті ріки Уругвай, внаслідок схвалення зазначених проектів. Суд висловив свою думку з приводу того, що:

«175. …мети оптимального та раціонального використання може бути досягнуто Сторонами і [Комісією]… досягнення цієї мети вимагає «балансу між правами і потребами Сторін у використанні ріки в економічній та комерційній діяльності, з одного боку, та зобов’язанням охороняти її від завдання шкоди навколишньому середовищу внаслідок такої діяльності, з другого...»[479].

МС ООН також зазначив, що Сторони зобов’язані під час планування діяльності, здатної завдати транскордонної шкоди, проводити оцінку впливу на навколишнє середовище, зміст якої має бути визначено кожною державою в її національному законодавстві і яка «сьогодні може вважатися зобов’язанням згідно із загальним міжнародним правом».

У 2006 р. Уругвай ініціював процедуру розгляду цього спору в рамках МЕРКОСУР, пославшись на порушення Аргентиною зобов’язання забезпечити в межах своєї суверенної території вільне пересування товарів і послуг між членами цього регіонального інтеграційного об’єднання. Трибунал виніс рішення на користь Уругваю, ухваливши, що Аргентина несе відповідальність за порушення зобов’язання «належної обачності», тому що не забезпечила ситуацію, при якій дії приватних осіб не завдають шкоди іншим державам[480]. Таким чином, зазначена справа – яскравий приклад інституційної фрагментації міжнародного права навколишнього середовища.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть основні міжнародні угоди у сфері попередження та ліквідації наслідків забруднення Світового океану з різних джерел.

2. Які права та обов’язки для держави прапора, прибережної держави та держави порту передбачені в Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. щодо охорони та запобігання забрудненню морського середовища?

3. Які зміни вніс Протокол від 7 листопада 1996 р. до Конвенції щодо попередження забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів від 29 грудня 1972 р.?

4. Які райони Світового океану віднесено до «особливих» та «особливо чутливих»?

5. Опишіть обставини та вирішення справи щодо заводу з виробництва оксидного палива.

6. Проаналізуйте міжнародно-правові аспекти збереження транскордонних рибних запасів та запасів далеко мігруючих риб (на прикладі Угоди про здійснення положень Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р., які стосуються збереження транскордонних рибних запасів і запасів далеко мігруючих риб та управління ними, 1995 р. і практики міжнародних риболовних організацій).

7. Що таке міжнародний/транскордонний водотік? Проаналізуйте зміст принципу розумного та справедливого використання транскордонних водних ресурсів у міжнародній договірній та судовій практиці.

8. Охарактеризуйте зміст рішення Міжнародного Суду ООН у справі Габчіково-Надьмарош 1997 року.

2.5. Міжнародно-правова охорона атмосферного повітря і космічного простору

Міжнародно-правове співробітництво в галузі запобігання транскордонному забрудненню повітря. Забруднення через атмосферу[481] має певні особливості, які ускладнюють правове регулювання в цій галузі і боротьбу з ним. До таких особливостей відносять: множинність і розосередження джерел забруднення, значна віддаленість джерел від місця прояву шкоди, мінливість напрямку і дальності переносу забруднюючих речовин, значна їх розсіюваність у повітряних масах[482]. У зв’язку з цим система правового регулювання співробітництва держав у сфері боротьби із забрудненням повітря склалася пізніше, ніж система правового регулювання стосовно захисту морського середовища.

Історично міжнародно-правове регулювання охорони атмосфери розпочалося із заходів щодо запобігання радіоактивному зараженню в результаті використання атомної енергії, передовсім для військових цілей[483]. Нормативна регламентація зазначеної сфери також відбувалася на рівні двостороннього співробітництва протягом значного періоду часу: Договір між Польщею та Чехословаччиною про охорону атмосферного повітря у прикордонних районах 1978 р., Угода щодо кислотних опадів між американським штатом Нью-Йорк та канадською провінцією Квебек 1982 р., Угода між США і Канадою щодо якості повітря 1991 р. з Додатком стосовно приземного озону.

Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. — перший міжнародний, хоч і регіональний, документ, який регулює цю сферу (розроблений під егідою ЄЕК ООН). Конвенція визначає «забруднення повітря» як введення людиною, прямо чи опосередковано, речовин або енергії в повітряне середовище, що спричиняє шкідливі наслідки такого характеру, як загроза здоров’ю людей, заподіяння шкоди живим ресурсам, екосистемам і матеріальним цінностям, а також заподіяння шкоди цінностям ландшафту або перешкоди іншим законним видам використання навколишнього середовища. Наведене визначення нагадує визначення забруднення, що міститься в Конвенції ООН з морського права 1982 р.[484] «Транскордонне забруднення повітря на великі відстані» означає забруднення повітря, фізичне джерело якого міститься повністю або частково в межах території, що перебуває під національною юрисдикцією однієї держави, і негативний вплив якого проявляється на території, що перебуває під юрисдикцією іншої держави, на такій відстані, що загалом неможливо визначити частку окремих джерел чи груп джерел викидів. Держави зобов’язалися намагатись обмежувати і, наскільки це можливо, поступово зменшувати і запобігати забрудненню повітря (ст. 2), зокрема розробляти найкращу політику і стратегію, включаючи системи регулювання якості повітря, а як їх складову частину — заходи для боротьби з його забрудненням, сумісні зі збалансованим розвитком, зокрема шляхом використання найкращої наявної та економічно прийнятної технології й маловідходних і безвідходних технологій (ст. 6), а також сприяти здійсненню і подальшому розвитку Спільної програми спостереження й оцінки поширення забруднювачів повітря на великі відстані в Європі (ст. 9). Серед недоліків Конвенції різні автори називають відсутність положень, які стосуються транскордонного забруднення повітря за межами національної юрисдикції, а також відповідальності та компенсації за шкоду[485].

На сьогодні до Конвенції було прийнято 8 протоколів, які розвивають її положення і конкретизують зобов’язання сторін. Перше покоління протоколів про обмеження викидів сірки, оксидів азоту та летких органічних сполук стосуються разових скорочень або шляхів «заморожування» рівнів забруднення, тоді як протоколи другого покоління ухвалювалися з метою узгодження оптимальних рішень боротьби із забрудненням на основі концепції критичних навантажень, ефективності з точки зору витрат та інших відповідних факторів[486].

1. Одна з найважливіших передумов успішної боротьби з транскордонним забрудненням — наявність точної та різноманітної інформації про стан навколишнього середовища і рух потоків забруднювачів. Для отримання необхідних даних держави організовують системи спостережень за станом навколишнього середовища — системи моніторингу[487], наприклад, як це було зроблено з метою боротьби з транскордонним забрудненням повітря в межах європейського регіону. Протокол, що стосується довгострокового фінансування Спільної програми спостереження й оцінки поширення забруднювачів повітря на великі відстані в Європі (ЄМЕП), 1984 р. був прийнятий у зв’язку з тим, що відповідні кошти ЮНЕП надавалися лише до кінця 1984 року, і разом з добровільними внесками урядів ці кошти виявилися недостатніми для забезпечення повної фінансової підтримки робочого плану ЄМЕП. Згідно зі ст. 2 Протоколу фінансування ЄМЕП покриває річні витрати міжнародних центрів, які співпрацюють у рамках ЄМЕП, у зв’язку з діяльністю, передбаченою в програмі роботи Керівного органу ЄМЕП. На першому етапі ЄМЕП стосувалася лише моніторингу двоокису сірки та її похідних, пізніше вона охоплювала інші речовини та їх потоки, включаючи оксиди азоту, вуглеводні, озон та ін. ЄМЕП складається з трьох компонентів: збір інформації про забруднювачі, вимірювання якості повітря та якості атмосферних опадів, моделювання розсіювання атмосферних потоків. Близько 100 моніторингових станцій з 24 країн – членів ЄЕК ООН беруть участь у Програмі.

2. Протокол про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків принаймні на 30% 1985 р. визнає, що основними джерелами забруднення повітря, які викликають підкислення навколишнього середовища, є спалювання викопного палива для енергетичних цілей і основні технологічні процеси в різних галузях промисловості, а також транспорт, що призводить до викидів двоокису сірки, оксидів азоту й інших забруднювачів. Першочергову увагу, згідно з Протоколом, слід приділяти скороченню викидів сірки[488]. Пропозиція про укладення цієї угоди надійшла від скандинавських країн, які зазнали значної шкоди від транскордонного забруднення повітря. Однак ця ідея не могла бути реалізована негайно через особливості промислової структури та екологічної ситуації в різних країнах: те, що легко могли зробити скандинавські країни, вагома частка електроенергії яких вироблялася ГЕС або АЕС, у зв’язку з чим викиди двоокису сірки в атмосферу незначні, потребувало набагато більших зусиль від держав, енергетика яких базувалася на використанні бурого і кам’яного вугілля та нафти[489]. У результаті досягнутого компромісу сторони зобов’язалися скоротити свої щорічні викиди сірки на національному рівні або їх транскордонні потоки принаймні на 30% в найкоротший термін і не пізніше 1993 р., приймаючи рівень 1980 р. за основу для розрахунків скорочень (ст. 2).