Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 8 страница

Нижче наведемо кілька прикладів вирішення справ, пов’язаних із проблемою зміни клімату.

У 2002 р. МНУО екологічного профілю («Друзі Землі», Грінпіс) і чотири американських міста від імені громадян США подали позов до окружного суду Сан-Франциско проти двох урядових агентств — Експортно-імпортного банку і Заморської приватної інвестиційної корпорації, звинувативши їх у наданні фінансової допомоги проектам з нафтопереробки і спалювання викопного палива без проведення обов’язкової попередньої оцінки впливу таких проектів на глобальну зміну клімату, як того вимагає Закон про національну політику в галузі охорони навколишнього середовища[525]. У рішенні суду від 2005 р. було визнано, що урядові установи порушили зазначений Закон, не здійснивши оцінку впливу проектів на навколишнє для людини середовище в США.

У 2008 р. Суд Корони Сполученого Королівства виправдав дії шести активістів Грінпісу, звільнивши їх від кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду електростанції, яка спалювала вугілля (станція Kingsnorth у м. Кент). Своє рішення Суд мотивував так: шкода, яка заподіюється власності по усьому світу в результаті зміни клімату, до якої призводять, серед іншого, викиди парникових газів з такого типу електростанцій, значно перевищує шкоду, заподіяну зазначеній станції активістами Грінпісу.

Справа народності інуїт проти США, що перебуває на стадії розгляду в Міжамериканській комісії з прав людини (скаргу подано в 2005 р.), стосується порушення прав народності інуїт відповідно до Американської декларації прав і обов’язків людини з боку уряду США, який сприяє таким порушенням своїми діями і бездіяльністю щодо зміни клімату. Позивачі вимагають обов’язкового накладення заборони на емісію парникових газів у США.

У лютому 2006 р. американські НУО направили скаргу до Комітету ЮНЕСКО з охорони всесвітньої спадщини, вимагаючи перемістити льодовик Вотертон зі Списку всесвітньої спадщини до Списку всесвітньої спадщини під загрозою у зв’язку з глобальною зміною клімату. Однак Комітет відхилив прохання НУО та підтримав позицію США, оскільки для переміщення об’єктів з одного списку в інший, як і для номінації об’єктів до списків або виключення з них, необхідно отримати попередню згоду з боку держави.

Оскільки Конвенція про зміну клімату є рамковою, для конкретизації її положень необхідно було розробити окремий документ, який би привів у дію передбачені Конвенцією механізми. Таким документом став Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату 1997 р. Укладенню Кіотського протоколу передували кілька Конференцій Сторін Конвенції, найбільш знакова з яких пройшла в Берліні в 1995 р. (Берлінський мандат). Положення Протоколу «тлумачилися» в документах, ухвалених на Конференціях, які проходили після підписання Протоколу, наприклад, у 2001 р. в Бонні і в Марракеші, в 2005 р. у Монреалі (ця Конференція Сторін Конвенції одночасно стала першою Нарадою Сторін Протоколу), де було схвалено Монреальський план дій, спрямований на вироблення нової угоди після закінчення 2012 р. Із 3 по 15 грудня 2007 року в Індонезії, на о. Балі, проходили 13-та Конференція Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату і 3-тя Нарада Сторін Кіотського протоколу. За підсумками переговорів було створено основу (Балійський план дій) для визначення майбутнього міжнародного режиму з протидії глобальним кліматичним змінам після 2012 р.

Під час переговорів щодо укладення Протоколу сформувалося кілька груп країн за принципом спільності інтересів і подібності позицій: країни Європейського Союзу, Парасолькова група (об’єднувала низку країн, що входять до Додатка I до Конвенції, серед яких — Японія, США, Швейцарія, Канада, Австралія, Норвегія, Нова Зеландія, РФ, Україна), Група 77 і Китай, Альянс малих острівних держав, Найменш розвинені країни і Група екологічної єдності. Найгостріші дискусії під час переговорів виникали з приводу таких ключових питань, як кількісні зобов’язання сторін, строки їх виконання, поглиначі парникових газів, торгівля квотами на викиди, спільне впровадження і становище країн, що розвиваються[526].

Відповідно до ст. 25 Протокол набуває чинності на дев’яностий день після того, як не менше 55 Сторін Конвенції, в тому числі Сторони, включені до Додатка I, на частку яких припадає в сукупності як мінімум 55% загальних викидів СО2 Сторін, включених до Додатка I, за 1990 рік, здадуть на зберігання свої документи про ратифікацію, прийняття, затвердження чи приєднання. З таких Сторін Протокол ратифікували Японія, ЄС, Канада і РФ, що стало достатнім для того, щоб зазначений міжнародно-правовий акт набув чинності. Відмовилися ратифікувати Кіотський протокол США[527].

Стаття 2 передбачає зобов’язання для Сторін, включених до Додатка I до Конвенції, які повинні забезпечити підвищення ефективності використання енергії у відповідних секторах національної економіки; охорону та поліпшення якості поглиначів і накопичувачів парникових газів[528], з урахуванням своїх зобов’язань за відповідними міжнародними природоохоронними угодами; сприяти раціональним методам ведення лісового господарства, лісонасадження та лісовідновлення на сталій основі; заохочувати сталі форми сільського господарства у контексті міркувань, пов’язаних зі зміною клімату; проводити дослідницькі роботи, сприяти впровадженню, розробці та ширшому використанню нових і відновлювальних видів енергії[529], технологій поглинання СО2 та інноваційних екологічно безпечних технологій; поступово скорочувати або усувати ринкові диспропорції, фіскальні стимули, звільнення від податків та мита і субсидій, що суперечать цілям Конвенції, в усіх секторах — джерелах викидів парникових газів, та застосування ринкових механізмів; заохочувати належні реформи у відповідних галузях з метою сприяння реалізації політики та заходів обмеження або скорочення викидів парникових газів; сприяти заходам з обмеження та/або скорочення викидів парникових газів на транспорті; обмежувати і/або скорочувати викиди метану шляхом рекуперації та використання під час видалення відходів, а також при виробництві, транспортуванні та розподілі енергії.

Серцевина Кіотського протоколу — ст. 3, що встановлює конкретні кількісні зобов’язання сторін. Сторони, включені до Додатка I до Конвенції, окремо або разом забезпечують, щоб їхні сукупні антропогенні викиди парникових газів, перелічених у Додатку A до Протоколу, в еквіваленті СО2 не перевищували встановлених для них кількостей, розрахованих для виконання їх визначених кількісних зобов’язань щодо обмеження і скорочення викидів, зафіксованих у Додатку B до цього Протоколу, і з метою скорочення їх загальних викидів таких газів щонайменше на 5% порівняно з рівнем 1990 р. у період дії зобов’язань з 2008 по 2012 р.[530] Згідно з Додатком В визначено такі кількісні зобов’язання з обмеження або скорочення викидів[531] (у відсотках від базового року або періоду): Австралія — 108, Австрія — 92, Бельгія — 92, Болгарія* — 92, Угорщина* — 94, Німеччина — 92, Греція — 92, Данія — 92, Європейське співтовариство — 92, Ірландія — 92, Ісландія — 110, Іспанія — 92, Італія — 92, Канада — 94, Латвія* — 92, Литва* — 92, Ліхтенштейн — 92, Люксембург — 92, Монако — 92, Нідерланди — 92, Нова Зеландія — 100, Норвегія — 101, Польща* — 94, Португалія — 92, Росія* — 100, Румунія* — 92, Словаччина* — 92, Словенія* — 92, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії — 92, Сполучені Штати Америки — 93, Україна* — 100, Фінляндія — 92, Франція — 92, Хорватія* — 95, Чеська Республіка* — 92, Швейцарія — 92, Швеція — 92, Естонія* — 92, Японія — 94. Таким чином, Ліхтенштейн, Монако, Швейцарія, країни ЄС зобов’язалися скоротити свої викиди на 8% (Угорщина і Польща — на 6%), США — на 7%, Канада і Японія — на 6%, Хорватія — на 5%; Нова Зеландія, РФ і Україна зобов’язалися стабілізувати свої викиди (0%), а Норвегія, Австралія і Ісландія отримали право збільшити викиди на 1%, 8% і 10% відповідно в перший період виконання зобов’язань.

Якщо кількість викидів Сторони, зазначеної у Додатку I, у той чи інший період дії зобов’язань менша від кількості, встановленої для неї згідно з Протоколом, то ця різниця, на прохання Сторони, додається до встановленої кількості цієї Сторони на наступний період дії зобов’язань (ст. 3 (13)), проте будь-яка «позика» встановленої кількості з наступних періодів дії зобов’язань заборонена.

Оскільки виконати досить жорсткі зобов’язання за Протоколом — складне завдання, розвинені країни запропонували включити в текст угоди так звані «гнучкі механізми», які дають змогу більш ефективно реалізувати положення Протоколу, беручи до уваги те, що кінцевий результат для атмосфери оцінюється якістю, а не місцем виконання зобов’язань:

1. Проекти спільного впровадження (англ. — joint implementation) (ст. 6): для цілей виконання своїх зобов’язань за ст. 3 будь-яка Сторона, зазначена у Додатку I, може передавати будь-якій іншій такій Стороні або купувати в неї одиниці скорочення викидів[532], отримані в результаті проектів, спрямованих на скорочення антропогенних викидів з джерел або на збільшення абсорбції поглиначами парникових газів в будь-якому секторі економіки за умови, що: a) будь-який такий проект схвалений Сторонами; б) будь-який такий проект передбачає скорочення викидів із джерел або збільшення абсорбції поглиначами на додаток до того, яке могло бути досягнутим в іншому випадку; в) сторона не отримує жодних одиниць скорочення викидів, якщо вона не дотримується своїх зобов’язань за статтями 5 і 7; і г) отримання одиниць скорочення викидів доповнює внутрішні дії для цілей виконання зобов’язань за ст. 3.

За проектами спільного впровадження держава – Сторона Додатка I до Конвенції може здійснювати проекти зі зменшення викидів (наприклад, енергозберігаючі схеми) або збільшення їх поглинання (наприклад, проекти з лісонасадження) на території іншої держави – Сторони Додатка I до Конвенції. Проекти спільного впровадження найбільше підходять для реалізації в країнах, які здійснюють перехід до ринкової економіки. Проекти могли реалізовуватися вже з 2000 р., проте одиниці скорочення викидів зараховувалися тільки після 2008 р. Наприклад, з 2005 р. РФ застосовувала положення Протоколу, що стосуються продажу квот в обмін на проекти зі зменшення викидів. Так, у рамках угоди, підписаної між дочірнім підприємством РАТ «ЄЕС Росії» і Датським агентством з охорони навколишнього середовища, передбачалося модернізування Амурської ТЕЦ-1 і Мідногорської ТЕС.

Залежно від того, повністю чи частково Сторони відповідають встановленим критеріям для участі в проектах спільного впровадження, існує два шляхи їх реалізації — Варіант 1 або Варіант 2 (англ. — Track 1 and Track 2). Умови повної придатності (Варіант 1): а) Сторона Кіотського протоколу; б) визначено встановлену кількість; в) створено Національну систему обліку викидів/поглинання парникових газів; г) створено Національний реєстр для оцінки встановленої кількості; д) надання щорічного кадастру відповідно до вимог; е) точний розрахунок одиниць встановленої кількості та надання цієї інформації Секретаріату Конвенції. Умови часткової придатності (Варіант 2): a) Сторона Кіотського протоколу; б) визначено встановлену кількість; в) створено Національний реєстр для оцінки встановленої кількості. Варіант 1 дає змогу застосовувати власні національні правила Сторони для відбору проектів спільного впровадження і оцінки одиниць встановленої кількості. Проте це може бути досягнуто за умови відповідності Сторони всім умовам повної придатності. Варіант 2 означає застосування міжнародної процедури, виконання якої контролює Міжнародний комітет з контролю за спільним впровадженням (англ. — Joint Implementation Supervisory Committee). Цей варіант може бути реалізований, якщо Сторона виконує лише частину вимог придатності (часткова придатність)[533].

2. Механізм чистого розвитку (англ. — clean development mechanism) (ст. 12): мета механізму чистого розвитку полягає в тому, щоб допомагати Сторонам, які не включені до Додатка I, у забезпеченні сталого розвитку і сприянні досягненню кінцевої мети Конвенції та допомагати Сторонам, які включені до Додатка I, у забезпеченні дотримання їхніх визначених зобов’язань щодо кількісних обмежень і скорочення викидів згідно зі ст. 3. У рамках механізму чистого розвитку: a) Сторони, не включені до Додатка I, користуються вигодами від ведення діяльності за проектами, яка призводить до сертифікованих скорочень викидів[534]; і б) Сторони, включені до Додатка I, можуть використовувати сертифіковані скорочення викидів у результаті такої діяльності за проектами з метою сприяння дотриманню частини їхніх визначених зобов’язань щодо скорочення та обмеження викидів згідно зі ст. 3, як вони визначені Конференцією Сторін. Скорочення викидів у результаті кожного виду діяльності за проектами сертифікують оперативні органи, які призначаються Конференцією Сторін на основі: добровільної участі, схваленої кожною Стороною, яка бере участь; реальних, вимірюваних і довгострокових переваг, пов’язаних з пом’якшенням наслідків зміни клімату; і скорочень викидів, додаткових до будь-яких скорочень, які могли б мати місце за відсутності сертифікованого виду діяльності за проектами.

Механізм чистого розвитку передбачає можливість для держави – Сторони Додатка I до Конвенції здійснювати проекти зі зменшення викидів у державі, яка не є Стороною Додатка I до Конвенції (тобто в країнах, що розвиваються). Протокол передбачає можливість реалізації таких проектів починаючи з 2000 р. (п. 10 ст. 12). Визначення того, чи можливо за допомогою того або іншого проекту в рамках механізму чистого розвитку досягти цілей сталого розвитку, — прерогатива країни, на території якої він буде здійснюватися. Для першого періоду дії зобов’язань було вирішено: поки що тільки обезлісення та лісовідновлення дозволено як відповідні проекти зі збільшення поглинання парникових газів в рамках зазначеного механізму, при цьому додавання до встановленої кількості Сторони не може перевищувати 1% від загальної кількості, помноженої на 5: розвинені країни можуть отримувати від лісових проектів у країнах, що розвиваються, в сумі не більше 1% від власної квоти на викид. Причому такі проекти повинні охоплювати тільки лісовідновлення на землях, не вкритих лісом, починаючи з 1 січня 1990 р.[535] Прикладом механізму чистого розвитку може слугувати проект з видалення газоподібних відходів у Бразилії (англ. — Brazil Nova-Gerar Landfill Gas to Energy project) — перший зареєстрований широкомасштабний проект, ГЕС-проект у Гондурасі (англ. — Rio Blanco Small Hydroelectric Project) — перший зареєстрований дрібномасштабний проект[536].

3. Торгівля викидами (англ. — emissions trading) (ст. 17): Сторони, включені до Додатка B, беруть участь у торгівлі викидами з метою виконання своїх зобов’язань за ст. 3. Будь-яка подібна торгівля доповнює внутрішні дії для цілей виконання визначених зобов’язань щодо кількісних обмежень і скорочення викидів[537].

Торгівля викидами (торгівля «гарячим повітрям»)[538] дає змогу державі – Стороні Додатка I до Конвенції, яка здійснює викиди нижче від рівня взятих на себе зобов’язань, продавати кредити державі-Стороні Додатка I до Конвенції, якій важко або дорого виконувати поставлені завдання[539]. У результаті перша держава передає другій частину встановленої кількості — одиниці встановленої кількості[540], кожна з яких дорівнює 1 метричній тонні викидів в еквіваленті СО2. Одиниці, які передаються згідно зі ст. 17, можуть бути у формі: одиниць встановленої кількості, одиниць абсорбції, сертифікованих скорочень викидів або одиниць скорочення викидів. Щоб уникнути надмірного продажу квот на викиди, кожна Сторона зобов’язана зберігати «резерв періоду дії зобов’язань», тобто мінімум одиниць встановленої кількості, одиниць абсорбції, сертифікованих скорочень викидів або одиниць скорочення викидів у своєму національному реєстрі. Такий «резерв» має становити 90% від спочатку встановленої кількості Сторони[541].

Система торгівлі викидами за Кіотським протоколом розроблялася з урахуванням подібної практики, яка існувала в різних країнах. США є «першопрохідцями» в реалізації ринкових підходів до управління навколишнім середовищем, а саме — у створенні ринків прав на викиди. Наприкінці 80-х рр. XX ст. у США почалася підготовка та реалізація загальнонаціональної системи торгівлі квотами на викиди двоокису сірки від теплових електростанцій[542]. Неучасть США в Кіотському протоколі не означає, що вони повністю ігнорують завдання скорочення викидів парникових газів. Федеральний уряд сприяє виробникам у взятті добровільних зобов’язань щодо кількісних обмежень і скорочення викидів, приділяє значну увагу питанням розробки, впровадження та передачі нових енергозберігаючих та чистих технологій, компенсує споживачам різницю у вартості звичайних і «дружніх клімату» (climate-friendly), тобто більш економних, автомобільних двигунів, фінансує відновлення лісів, боліт та інших екосистем, що депонують вуглець. У деяких штатах США діє своя система торгівлі квотами на викиди. Чиказька кліматична біржа являє собою саморегулюючу біржу, торгівля на якій заснована на добровільно взятих зобов’язаннях північноамериканських корпорацій, муніципалітетів та інших організацій щодо зниження викидів парникових газів. Кліматична програма Великої Британії включає в себе внутрішню систему торгівлі квотами, яка почала працювати з 2002 р. Участь підприємств у ній будується на добровільній основі. Система відкрита для всіх секторів економіки країни, крім транспорту та енергетики[543].

Пункти 10–11 ст. 3 Протоколу передбачають, що будь-які величини зменшення викидів або будь-яка частина встановленої кількості, яку будь-яка Сторона отримує від іншої Сторони відповідно до положень ст. 6 або ст. 17 (проекти спільного впровадження та торгівля квотами), додаються до встановленої кількості Сторони, що набуває. Будь-які величини зменшення викидів або будь-яка частина встановленої кількості, яку будь-яка Сторона передає іншій Стороні відповідно до положень цих статей, віднімаються від встановленої кількості Сторони, що передає. Пункт 12 ст. 3 фіксує правило, згідно з яким будь-які сертифіковані одиниці скорочення викидів, які будь-яка Сторона отримує від іншої Сторони відповідно до положень статті 12 (механізм чистого розвитку), додаються до встановленої кількості Сторони, що набуває.

Положення про «гнучкі механізми», включені в текст Протоколу, не давали чіткого уявлення про принципи і засоби їх реалізації. На 7-й Конференції Сторін у 2001 р. держави схвалили Марракеські угоди [544] з метою імплементації положень Кіотського протоколу, які в кінцевому підсумку і посприяли вступу його в силу в 2005 р. Згідно з Марракеськими домовленостями всі три механізми мають здійснюватися лише на додаток до національних внутрішніх дій зі скорочення викидів парникових газів і ні в якому разі не замінювати їх. Кіотський протокол не наділяє держави – Сторони Додатка I до Конвенції «правом на викиди», а внутрішні заходи щодо скорочення викидів мають складати «значну частину» зусиль кожної Сторони Додатка I у справі виконання своїх зобов’язань за Протоколом. Хоча кількісна пропорція між внутрішніми заходами і зобов’язаннями за Протоколом не визначена, дії кожної держави оцінюються на підставі наданих нею національних повідомлень відповідно до Конвенції та Протоколу. Представники бізнесу, НУО, а також юридичні та фізичні особи мають право брати участь у зазначених механізмах, але під контролем своїх урядів[545].

У Марракеських угодах запроваджено поняття «вуглецевих одиниць», які емітуються країнами-учасницями в національних реєстрах та використовуються і для обліку викидів, і як товар, що обертається на міжнародному вуглецевому ринку. Кожна вуглецева одиниця має своє найменування, буквене позначення, унікальний номер, який дається їй в момент емісії і дорівнює одній тонні СО2-еквіваленту. По суті, це — особливі цінні папери, які засвідчують право власника на викид парникових газів. Виділяють чотири типи вуглецевих одиниць. Це: одиниці скорочення викидів — ERUs і CERs, квоти на викиди — AAUs, а також одиниці абсорбції — RMUs [546].

Пункт 1 ст. 4 Протоколу передбачає, що будь-які Сторони, включені до Додатка I, які досягли угоди про спільне виконання своїх зобов’язань [547] за ст. 3, розглядаються як такі, що виконали зобов’язання за умови, що їх загальні сумарні сукупні антропогенні викиди парникових газів, перелічені в Додатку A, в еквіваленті двоокису вуглецю не перевищують їхніх встановлених кількостей, розрахованих для виконання їх визначених зобов’язань щодо кількісних обмежень і скорочень викидів, зафіксованих у Додатку B, та відповідно до положень ст. 3. Відповідний рівень викидів, встановлений для кожної із Сторін такої угоди, визначається в цій угоді. Зазначена схема здійснюється в рамках ЄС: схема торгівлі викидами, затверджена Директивою 2003/87/ЕС, успішно діє з 2005 р.

Стаття 3 (3) передбачає, що для виконання кожною Стороною, зазначеною в Додатку I, зобов’язань за цією статтею використовуються чисті зміни у кількості викидів із джерел і абсорбції поглиначами парникових газів, які є прямим результатом діяльності людини в галузі змін землекористування і в лісовому господарстві[548], обмеженої, починаючи з 1990 р., лісонасадженням, лісовідновленням і обезлісенням [549], вимірювані як такі, що піддаються перевірці, зміни в накопиченні вуглецю у кожний період дії зобов’язань. До недавнього часу це положення викликало гарячі дискусії: які саме види діяльності, пов’язані з абсорбцією парникових газів, можуть відніматися з кількості загальних зобов’язань Сторін і яким чином це буде здійснюватися[550]. Відомо, що США домагалися дозволу замінити для них зобов’язання щодо скорочення викидів зобов’язаннями з насадження плантацій дерев. Єдино прийнятними видами діяльності, пов’язаними з абсорбцією парникових газів, згідно з Протоколом, є лісонасадження, лісовідновлення і обезлісення, а також, згідно з Марракеськими домовленостями, управління в лісовому господарстві, управління у сфері посівів технічних культур, пасовищ і ревегетації. Парникові гази, вилучені з атмосфери за допомогою такої діяльності, створюють кредити у вигляді одиниць абсорбції[551]. На відміну від механізму чистого розвитку, ст. 3 (3) призначена для регулювання схожих проектів, але всередині держави-учасниці.

Основна мета Кіотського протоколу — стимулювати зусилля зі скорочення викидів СО2 або його поглинання на додаток до вже існуючих природних (наприклад, існуючі лісові масиви чи довільне виростання лісів) або технологічних процесів. При цьому, «гнучкі механізми» застосовуються тільки після того, як Сторона продемонструє, що сумлінно виконує свої зобов’язання за Протоколом, зокрема за ст. 2 і 3.

Згідно з п. 9 ст. 3 зобов’язання на наступні періоди для Сторін, включених до Додатка I, визначаються у поправках до Додатка B до Протоколу; Конференція Сторін Протоколу повинна розпочати розгляд таких зобов’язань принаймні за сім років до закінчення першого періоду дії зобов’язань, тобто починаючи з 2005 року. Очікувалося, що на зміну Протоколу прийде нова угода, задля ухвалення якої в грудні 2009 р. проходила конференція ООН у Копенгагені (15-та Конференція Сторін Конвенції). Проте замість нового міжнародного договору з жорсткими й чіткими зобов’язаннями уряди спромоглися розробити й ухвалити т. зв. Копенгагенську домовленість, яка, маючи суто декларативний характер, підтвердила принципи спільної, але диференційованої відповідальності держав, сталого розвитку, проголосила за мету досягти припинення зростання світової температури до 2°С, передбачила низку фінансових механізмів задля допомоги країнам, що розвиваються, у виконанні ними своїх зобов’язань, закликала уряди країн, що розвиваються, розробляти і звітувати про заходи щодо пом’якшення наслідків зміни клімату, а розвинені країни — визначити свої односторонні зобов’язання щодо зниження викидів парникових газів. На національному рівні більшість країн прийняла рішення про довгострокове зниження викидів і розвиток нових технологій. Наприклад, Європейський Союз ухвалив рішення про зниження до 2020 р. викидів до рівня на 20% нижче, ніж у 1990 р. При відповідній зворотній реакції інших країн ЄС згоден на 30%[552]. Офіційна позиція уряду України полягає в пропозиції взяти на себе зобов’язання на рівні 20–30% від 1990 року. Сторони домовилися продовжувати консультації з розробки нового документа до саміту в Мехіко у грудні 2010 р., де заплановано підписати угоду, яка замінить Кіотський протокол.

Загалом Протокол уже довів свою ефективність: за допомогою «гнучких механізмів» було зареєстровано проекти з обсягом зниження викидів парникових газів більше ніж на 1 млрд тонн СО2.

Україна 15.03.1999 р. підписала Кіотський протокол, а 4.02.2004 р. ратифікувала його. Україна належить до країн Додатка І до Конвенції, яка включає розвинені країни та країни з перехідною економікою. Україна визнала 1990 рік як базовий для оцінки антропогенних емісій вуглекислого газу та інших парникових газів, які не контролюються Монреальським протоколом[553]. На виконання зобов’язань за Конвенцією Україна в лютому 1998 р. надала Секретаріату Конвенції своє Перше Національне повідомлення з питань зміни клімату, в 2006 р. — Друге Національне повідомлення (з необхідних 5). Секретаріату Конвенції було направлено також Кадастр антропогенних викидів із джерел і абсорбції поглиначами парникових газів в Україні за 1996–2006 рр. У 1999 р. було створено Міжвідомчу Комісію із забезпечення виконання Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату, на яку покладено завдання — сприяти формуванню та реалізації національної політики в цьому напрямі. Роботу з виконання Україною вимог Конвенції та Кіотського протоколу організовує і координує в межах своєї компетенції Відділ з проблем зміни клімату Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Координатором від України з оформлення продажу квот виступає зазначене міністерство[554].

Україна має право брати участь у двох «гнучких механізмах»: проектах спільного впровадження і торгівлі квотами. На сьогодні в рамках механізму спільного впровадження Міністерство охорони навколишнього природного середовища України попередньо схвалило 52 проекти, 13 з них отримали остаточне схвалення, укладено низку меморандумів взаєморозуміння з потенційними партнерами у цій галузі: Канадою, Данією, Нідерландами, Світовим банком[555]. Серед проектів: утилізація шахтного метану, комбіноване виробництво тепла та електроенергії, енергозбереження, розвиток альтернативних джерел енергії, збір метану з полігонів твердих побутових відходів та ін. Пілотним проектом спільного впровадження вважається проект з утилізації метану на ОП «Шахта ім. О. Ф. Засядька». На офіційному сайті Міністерства міститься перелік проектів спільного впровадження, які отримали остаточне схвалення, серед них, крім зазначеного вище проекту, — використання полігонного газу на полігоні Дергачі в Харківській області; зміна технології виробництва цементу на підприємстві «Подільський Цемент» з «мокрої» на «суху»; підвищення ефективності споживання енергії на ЗАТ Мініметалургійний завод ІСТІЛ; реконструкція системи централізованого теплопостачання Криму; реконструкція системи теплопостачання в Донецькій області; утилізація шахтного метану на ВАТ «Шахта «Комсомолець Донбасу» корпорації «Донбаська паливно-енергетична компанія»; утилізація шахтного метану на ВАТ «Вугільна компанія «Шахта «Красноармійська-Західна № 1»; утилізація шахтного газу для отримання тепла та спалювання на шахті Південнодонбасівська № 3; будівництво вітряних електростанцій загальною потужністю 300 МВт в АР Крим та ін. До середини 2007 р. у світі налічувалося близько 156 таких проектів, зокрема в Україні було розроблено близько 30.

Механізми торгівлі квотами на міжнародному рівні в Україні поступово виробляються[556]. Можливість торгувати квотами стала реальністю після ретельно проведених прогнозів зниження викидів на 2008–2012 рр. і наступні періоди[557]. Внутрішня політика країн, які є потенційними покупцями квот, не дозволяє купувати «порожні» квоти (тобто отримані внаслідок спаду виробництва), а лише зафіксовані зниження викидів парникових газів, що є результатом певних цілеспрямованих заходів на виконання зобов’язань за Протоколом. Договір про продаж Японії квот України на викид парникових газів у розмірі 30 млн одиниць став першим у світі подібним документом, підписаним за схемою «зелених інвестицій»[558]. Оскільки в Україні поки що не існує внутрішньої системи розподілу квот, то торгівлю викидами парникових газів може здійснювати тільки держава.

Для реалізації положень Кіотського протоколу в Україні поступово формується національне законодавство. Створено значну кількість структур, функції яких іноді переплітаються і дублюються. Серед нормативних актів слід відзначити: 1) Постанову Комітету Міністрів України від 17 квітня 2008 р. № 392 «Про забезпечення виконання міжнародних зобов’язань України щодо Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї» (згідно з якою Національне агентство з екологічних інвестицій визначено органом, уповноваженим на здійснення міжнародної діяльності за Кіотським протоколом, зокрема укладання угод з продажу одиниць встановленої кількості викидів парникових газів); 2) Постанову Комітету Міністрів України від 22 лютого 2008 р. № 221 «Про затвердження Порядку розгляду, схвалення та реалізації проектів цільових екологічних (зелених) інвестицій, у період дії зобов’язань сторін Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»; 3) Постанову Комітету Міністрів України від 22 лютого 2006 р. № 206 «Про затвердження Порядку розгляду, схвалення та реалізації проектів, спрямованих на зменшення обсягу антропогенних викидів або збільшення абсорбції парникових газів згідно з Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (відповідно до статті 6 Кіотського протоколу)»; 4) Постанову Комітету Міністрів України від 21 квітня 2006 р. № 554 «Про затвердження Порядку функціонування національної системи оцінки антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом про речовини, що руйнують озоновий шар»; 5) Постанову Комітету Міністрів України від 28 травня 2008 р. № 504 «Про формування і ведення Національного електронного реєстру антропогенних викидів та абсорбції парникових газів»; 6) Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 1 червня 2006 р. № 273 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо підготовки та подання на розгляд проектів спільного впровадження юридичними особами»; 7) Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 17 липня 2006 р. № 341 «Про затвердження Вимог до документів, у яких обґрунтовуються обсяги антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, для отримання листа-підтримки власником джерела викидів, на якому планується реалізація проекту спільного впровадження»; 8) Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 17 липня 2006 р. № 342 «Про затвердження Вимог до підготовки проектів спільного впровадження»[559].