Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 10 страница

Що стосується застережень, то цей досвід був перейнятий з Міжнародної конвенції з регулювання китобійного промислу 1946 р. З одного боку, виключення дії Конвенції для певних видів дикої фауни і флори дало змогу залучити значну кількість держав для участі в цьому договорі, але, з іншого боку, підірвало ефективність цього міжнародно-правового інструмента. Наприклад, китобійні держави (Японія, Норвегія, Перу, Сент-Вінсент і Гренадіни) зробили застереження стосовно китоподібних, включених до Додатка І; держави-виробники товарів зі шкіри крокодила (Франція, Німеччина, Італія, Японія, Швейцарія) — стосовно окремих видів крокодила після того, як його було внесено в Додаток І.

Передбачені Конвенцією винятки (особливо п. 4 ст. 7) неодноразово тлумачилися в рішеннях Конференцій Сторін. У результаті склалася ситуація, коли держави дістали можливість торгувати видами, включеними до Додатка І (!), відповідно до узгоджених ставок. Таким чином, незважаючи на те, що Конвенція не містить положень про встановлення експортних квот, Конференція Сторін використовувала свої повноваження і затвердила таку систему[589] стосовно, наприклад, торгівлі шкурою леопарда, слоновою кісткою та ін.

Ефективність Конвенції підтримується системою санкцій, які застосовуються до держав – порушниць її основних положень. Серед негативних (примусових) заходів забезпечення дотримання визначено: призупинення або припинення прав і привілеїв, включаючи «призупинення торгівлі одним, декількома або всіма видами, що охороняються СІТЕС, обмеження права голосу..., виключення держави з Постійного комітету, втрата права... одержувати офіційні документи»[590] та фінансові санкції. Крім того, ст. 14 СІТЕС, що дозволяє сторонам вживати жорсткіших заходів, ніж передбачені Конвенцією, послужила практиці застосування односторонніх актів держав у формі обмежень торгівлі з державами, які підривають ефективність цього міжнародно-правового акту[591]. Постійний комітет СІТЕС неодноразово рекомендував Сторонам застосовувати ст. 14 колективно, тобто застосовувати механізм торгових санкцій проти держав – постійних порушниць на міжнародному рівні, а не шляхом односторонніх дій, що часто суперечать торговим зобов’язанням держав. Такий механізм було реалізовано стосовно учасниць СІТЕС: у 1985–1990 рр. — Об’єднаних Арабських Еміратів, у 1991–1992 рр. — Таїланду, в 1991–1993 рр. — Італії[592], а також стосовно держав — не учасниць СІТЕС: у 1986–1987 рр. — Ель Сальвадору, у 1988–1992 рр. — Екваторіальної Гвінеї, в 1991–1992 рр. — Гренади[593]. При цьому санкції можуть бути спрямовані щодо права торгувати певним видом (англ. — «species-specific») або щодо певної держави (англ. — «country-specific»)[594]. Механізм контролю за дотриманням Конвенції є ефективним завдяки участі в ньому МНУО. Так, у 1976 р. ВФДП і МСОП заснували спільну неформальну програму TRAFFIC, метою якої є сприяння секретаріату СІТЕС у виявленні порушень положень Конвенції, що стосуються міжнародної торгівлі видами дикої фауни і флори.

Міжнародно-правова охорона тваринного світу. За даними МСОП, кількість видів хребетних, що перебувають під загрозою цілковитого знищення, склала: в Африці — 723 види, Азії та Океанії — 1469, Європі — 260, Латинській Америці і Карибському басейні — 873, Північній Америці — 269, Західній Азії — 71, полярних регіонах — 14[595].

Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин 1979 р. (Боннська конвенція)[596] визначає «мігруючий вид»[597] як усю популяцію або ж географічно відокремлену частину популяції будь-яких видів або будь-яких нижчих таксонів диких тварин, значна частина яких циклічно і зумовлено перетинає один або більше кордонів національної юрисдикції (ст. 1). Відповідно до ст. 2 Сторони визнають важливість збереження мігруючих видів і погодження державами ареалу[598] вжитих із цією метою заходів там, де це можливо і доцільно, приділяючи особливу увагу мігруючим видам, статус збереження яких є несприятливим, а також застосовуючи в індивідуальному порядку або у співробітництві доцільні заходи, необхідні для збереження таких видів та їх місць існування. Сторони повинні докладати зусиль до забезпечення негайної охорони мігруючих видів, включених до Додатка I, і докладати зусиль до укладення угод про збереження та управління мігруючими видами, включеними до Додатка II. Додаток I містить список мігруючих видів, що перебувають під загрозою зникнення. Сторони, які є державами ареалу мігруючих видів, перелічених у списку Додатка I, забороняють добування тварин такого виду. Винятки допускаються лише в тому випадку, якщо: добування слугує науковим цілям; добування здійснюється з метою сприяння відтворенню або виживанню виду, що перебуває під загрозою зникнення; добування здійснюється з метою задоволення нагальних потреб традиційних користувачів такого виду; або цього потребують надзвичайні обставини; за умови, що такі винятки є точними за своїм змістом та обмежені територіально і за часом. Таке добування не повинне мати несприятливих наслідків для даного виду (ст. 3).

Додаток II включає мігруючі види, статус збереження яких є несприятливим, для збереження та управління якими необхідні міжнародні угоди, а також ті види, статус збереження яких був би значно покращений у результаті міжнародного співробітництва, яке могло б бути досягнуто на основі міжнародної угоди (ст. 4). Стаття 5 визначає орієнтовні рамки таких угод, кожна з яких має бути відкрита для приєднання всіх держав ареалу даного виду, незалежно від того чи є вони Сторонами Конвенції. Унікальна особливість Конвенції полягає в тому, що вона дозволяє розробляти глобальні угоди щодо збереження мігруючих тварин, адаптовані до місцевих умов на всьому просторі їх існування. В основу кожної з таких угод покладено конкретні плани дій з охорони і сталого використання відповідного виду. На сьогодні на виконання положень ст. 4 і 5 було укладено сім угод про збереження: ластоногих у Вадденскому морі 1990 р., малих китоподібних Балтійського і Північного морів 1991 р., китоподібних Чорного моря, Середземного моря і прилеглих зон Атлантики 1996 р., кажанів у Європі 1991 р., афро-азіатських водоплавних птахів 1995 р.[599], альбатросів і буревісників 2002 р., горил і ареалів їх існування 2007 р. Крім того, було підписано 17 Меморандумів взаєморозуміння про заходи щодо збереження: морських черепах Атлантичного берега Африки 1999 р., морських черепах Індійського океану і Південно-Східної Азії 2001 р., стерха 1993 р., тонкодзьобого кроншнепа 1994 р., середньоєвропейських популяцій дрофи 2000 р., а також бухарського оленя, водяної славки, західноафриканських популяцій африканського слона, сайгаків, китоподібних регіону тихоокеанських островів, середземноморського тюленя-монаха, дюгоня, червоноголового гусака, лугових птахів та ін.

Структури, створені на основі Конвенції, співпрацюють з низкою міжурядових органів, перш за все з органами Конвенції з біорізноманіття, Рамсарської конвенції, Конвенції СІТЕС, Міжнародною комісією з китоподібних, а також отримують підтримку від низки міжнародних неурядових організацій, включаючи МСОП, Birdlife International і Wetlands International.

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція) 1971 р. визначає водно-болотні угіддя як райони боліт, фенів, торфовищ або водойм — природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує шести метрів. Під водоплавними птахами розуміються птахи, екологічно пов’язані з водно-болотними угіддями (ст. 1). Стаття 2 зобов’язує Сторони визначати відповідні водно-болотні угіддя на своїй території, які включаються до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення[600]. Межі кожного водно-болотного угіддя точно описуються та наносяться на карту; вони можуть включати прибережні річкові та морські зони, суміжні з водно-болотним угіддями, острови або морські водойми з глибиною більше шести метрів під час відпливу, розташовані в межах водно-болотних угідь, особливо там, де вони важливі як місцеперебування водоплавних птахів. Водно-болотні угіддя для Списку повинні відбиратися на підставі їх міжнародного значення з точки зору екології, ботаніки, зоології, лімнології або гідрології. У першу чергу до Списку слід включати водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення як середовища існування водоплавних птахів у будь-який сезон. Включення водно-болотного угіддя до Списку не завдає шкоди виключним суверенним правам держави, на чиїй території воно розташоване. Це означає, що будь-які дії стосовно таких угідь (внесення до Списку додаткових водно-болотних угідь, розширення меж внесених до Списку водно-болотних угідь або, внаслідок нагальних державних інтересів, вилучення[601] зі Списку або скорочення меж водно-болотних угідь, внесених до Списку) можуть здійснюватися тільки за згодою відповідної держави. Кожна держава визначає для включення до Списку принаймні одне водно-болотне угіддя при підписанні Конвенції або під час здачі на зберігання документа про ратифікацію або приєднання. Слід зазначити, що держава, яка не номінувала таке угіддя для включення до Списку або зняла його із Списку, перестає бути Стороною Конвенції. Конвенція передбачає для держав такі зобов’язання: кожна держава зобов’язана забезпечити охорону, управління та раціональне використання ресурсів мігруючих водоплавних птахів; охорону водно-болотних угідь, включених до Списку, а також, наскільки це можливо, розумне використання водно-болотних угідь, що розташовані на її території; передачу інформації про будь-які зміни в екологічному характері водно-болотного угіддя в результаті технічного розвитку, забруднення або інших видів втручання людини, організації або уряду, відповідальному за виконання обов’язків постійно діючого бюро, яким на сьогодні є МСОП; створення природних резерватів на водно-болотних угіддях, незалежно від того, включені вони до Списку чи ні; проведення консультацій і узгодженої політики щодо водно-болотних угідь, які є спільним природним ресурсом.

Починаючи з 1980 р. Наради Сторін Рамсарської конвенції поступово розробляли список критеріїв з тим, щоб допомогти державам у визначенні водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення (рекомендації 1.5 1980 р., 3.1 1987 р., 4.2 1990 р., 6.3 1996 р.). Наприклад, у рекомендаціях 1996 р. визначається, що водно-болотне угіддя з 20 тис. водоплавних птахів або 1% всієї популяції водоплавних птахів повинно вважатися таким, що має міжнародне значення. З 1990 р. у рамках Рамсарської конвенції діє Реєстр Монтрьо, згідно з процедурними правилами якого держави можуть інформувати Секретаріат про водно-болотні угіддя, що піддаються будь-якій небезпеці, і одержувати необхідну допомогу. Також було створено спеціальний Фонд щодо збереження водно-болотних угідь.

Станом на кінець 2007 р. Україна номінувала і отримала згоду на включення до Рамсарського списку 35 об’єктів, серед яких: Центральний Сиваш, заплава р. Десна, межиріччя Дністра–Турунчука, Східний Сиваш, дельта р. Дніпро, озеро Синевир, північна частина Дністровського лиману, Шацькі озера, заплава р. Прип’ять.

У рамках ЄС було розглянуто справу Santona Marshes case, рішення з якої виніс Суд ЄС у 1993 р. Суд ухвалив, що виконуючи положення ст. 4 (1) і (2) Директиви ЄС про диких птахів 1979 р., яка відображає основні положення Рамсарської конвенції, держава – член ЄС не має права підпорядковувати екологічні інтереси іншим інтересам, таким як економічні та соціальні, і що, хоча держави мають:

«певний ступінь свободи дій щодо визначення спеціально охоронюваних районів, проте класифікація таких районів підпорядковується орнітологічним критеріям, встановленим Директивою, таким як присутність птахів, включених у Додаток І, з одного боку, та затвердження місця існування як водно-болотного угіддя, з іншого»[602].

Європейська конвенція про захист тварин при міжнародних перевезеннях 1968 р. регулює правила міжнародного перевезення: домашніх непарнокопитних і домашніх тварин: великої рогатої худоби, овець, кіз і свиней (розділ II); свійської птиці та домашніх кроликів (розділ III); домашніх собак і домашніх кішок (розділ IV); інших ссавців і птахів (розділ V); холоднокровних тварин (розділ VI). Кожна Договірна Сторона вживає необхідних заходів для запобігання або зменшення до мінімуму страждань тварин у тих випадках, коли страйки або інші непередбачені обставини на її території перешкоджають суворому виконанню положень Конвенції.

Міжнародна охорона птахів. Першим міжнародним актом у цій сфері стала Конвенція про захист птахів, корисних у сільському господарстві, 1902 р. Міжнародно-правова охорона птахів регулюється розглянутими вище Конвенцією СІТЕС, Бернською, Боннською, Рамсарською конвенціями. Спеціальним міжнародно-правовим актом в цій галузі є Міжнародна конвенція про захист птахів 1950 р., яка взяла під охорону (принаймні на час розмноження) усі види птахів і, крім того, перелітних птахів під час польоту до місць гніздування, особливо в березні-липні. Протягом усього року під охороною перебувають ті види птахів, яким загрожує вимирання або які становлять науковий інтерес. Конвенція забороняє такі методи полювання на птахів, внаслідок яких можлива їх масова загибель або які заподіюють їм страждання. До відповідних регіональних актів належить Угода про захист афро-азіатських мігруючих водоплавних птахів 1995 р., існують двосторонні конвенції про охорону перелітних птахів та місць їх існування. У 1922 р. створено Міжнародну асоціацію захисту птахів.

Китобійний промисел. Перші повідомлення про китобійний промисел датуються 12 і 13 ст. до н.е., але організований китобійний промисел набув свого розвитку в 800–1000 рр. н.е.[603]

Міжнародна конвенція з регулювання китобійного промислу 1946 р. визнає, що народи всього світу зацікавлені в збереженні для майбутніх поколінь тих величезних природних багатств, які являють собою стада китів. Документ передбачає охорону всіх видів китів від винищення. Відповідно до ст. 3 засновується Міжнародна китобійна комісія, яка може заохочувати, рекомендувати, організовувати вивчення і дослідження, пов’язані з китами і китобійним промислом, збирати й аналізувати відповідну статистичну інформацію. Міжнародна китобійна комісія щорічно затверджує додаток до Конвенції, в якому, зокрема, встановлюються види китів, що охороняються і не охороняються, відкриті та закриті сезони, відкриті та закриті води, розміри китів кожного виду, дозволених до забою, час, методи та інтенсивність промислу, типи знарядь і апаратури та ін. Так само як і СІТЕС, Конвенція передбачає «гнучкі» механізми: можливість робити застереження (ст. 5), а також винятки для науково-дослідних цілей (ст. 8). Крім того, Комісія дозволила аборигенним народам вилов китів для задоволення основних людських потреб[604]. Конвенція не дає визначення «китів», у зв’язку з чим у наукових колах тривалий час велися дискусії, чи застосовується вона до інших китоподібних, а саме — дельфінів і морських свиней[605]. Комісія ухвалила низку резолюцій щодо зазначених видів тварин, підтвердивши свою компетенцію в цій сфері. Відповідно до Конвенції та Додатку до неї контроль над здійсненням її положень здійснюється за допомогою інспекцій: з 1971 р. діє схема міжнародних спостерігачів, які номінуються урядами та призначаються Комісією.

Із самого початку Конвенція не вирізнялася ефективністю через присутність у складі Міжнародної китобійної комісії основних китобійний держав (Японія, Норвегія, Ісландія, США, СРСР (РФ), Перу, Південна Корея), які блокували невигідні для себе рішення і зробили відповідні застереження, що дозволяли їм під прикриттям наукових досліджень здійснювати вилов китів для комерційних цілей. Спочатку Комісія використовувала систему квот для регулювання китобійного промислу (т.зв. blue whale units, BWUs), внаслідок чого популяції китів стрімко скорочувалися. Конференція у Стокгольмі 1972 р. рекомендувала 10-річний мораторій на китобійний промисел. У 1971 р. США ухвалили Поправку Пеллі, яка дозволяє вводити заборону на імпорт товарів, що підривають ефективність Конвенції. Крім цих ініціатив, широко відомі також атаки активістів Грінпісу на китобійні судна. У результаті зазначених подій Комісія розробила нову процедуру управління промислом китів, відповідно до якої квоти на вилов визначалися на основі максимального сталого вилову. Втім, ці заходи не привели до стабілізації популяцій китоподібних[606]. Тому в 1985 р. Комісія встановлює мораторій на видобуток усіх видів китів (крім дрібних китів — малих полосатиків) для країн, що ведуть експедиційний промисел за допомогою флотилій, а з 1986 р. — з берегових китобійних станцій. Уряди китобійний держав неодноразово зверталися до Комісії з вимогою скасувати 5-річний мораторій, однак він діє і досьогодні. Після оголошення мораторію Норвегія, Ісландія та інші китобійні держави почали обговорювати можливість створення організації, альтернативної Міжнародній китобійній комісії, яка б замість заборони здійснювала «розумне управління китобійним промислом на сталій основі»[607]. У 1992 р. Норвегія, Ісландія, Гренландія і Фаройські о-ви підписали Угоду про співробітництво в дослідженні, збереженні та управлінні морськими ссавцями в Північній Атлантиці, на підставі якої було створено Північноатлантичну комісію з морських ссавців. Її мандат поширюється також на дрібних китоподібних і тюленів. Відповідно до Угоди забій китів дозволяється з метою споживання і здійснюється на підставі Загальної схеми контролю над промислом морських ссавців. Члени Північноатлантичної комісії з морських ссавців заявляють, що цей режим не суперечить цілям Конвенції та принципам діяльності Міжнародної китобійної комісії[608].

Міжнародна китобійна комісія відкрита для членства не тільки китобійних держав, хоча спочатку до її складу входили тільки 15 держав, які займалися цим промислом (всього у 2007 р. 77 держав були членами Комісії). Винятки, які дозволяють виловлювати китів для науково-дослідних цілей, свого часу використовувалися Японією, Норвегією, Ісландією і колишнім СРСР, проте в 2001 р. Японія залишилася єдиною державою, що видає подібні дозволи. Ще однією проблемою, яка підриває ефективність Комісії, є питання про можливість поширення її компетенції на виключну економічну зону держав (наприклад, Мексика та Бразилія заявили про своє необмежене право здійснювати вилов китів у своїх виключних економічних зонах).

Позитивним аспектом діяльності Міжнародної китобійної комісії можна назвати створення за її сприяння китових заповідників: у 1938 р. — в Антарктиці (діяв до 1955 р.), у 1979 р. — в Індійському океані, в 1994 р. — у Південному океані (Антарктиці). Крім того, Комісія запропонувала (поки що безрезультатно) створити китові заповідники в Південній Атлантиці і Південній частині Тихого океану.

У 1999 р. Франція, Італія і Монако підписали Угоду про створення заповідника морських ссавців у Середземному морі. Угода поширюється на китоподібних і дельфінів та встановлює найбільшу в цьому регіоні охоронювану морську зону. У 2003 р. відповідно до Берлінської ініціативи було засновано Комітет зі збереження китів. З 1992 р. введено заборону на видобуток малих китів у регіоні Балтійського і Північного морів (Угода про збереження малих китоподібних Балтійського і Північного морів 1992 р.). Крім Конвенції 1946 р., торгівлю деякими видами китів заборонено відповідно до Додатка I до СІТЕС; Бернська конвенція також узяла під свій захист деякі види китоподібних.

Інші морські і наземні тварини. 1. Морські черепахи: 7 видів морських черепах перебувають під охороною Додатка I до Конвенції СІТЕС; крім того, Міжамериканська конвенція про захист і збереження морських черепах 1996 р.[609] і Міжнародна угода про збереження морських черепах Карибського моря 1998 р. доповнюють міжнародно-правовий режим охорони цих тварин.

2. Білі ведмеді[610]: Угода про збереження білих ведмедів 1973 р. забороняє видобуток білих ведмедів за винятком таких випадків: для дійсно наукових цілей; або з метою збереження; або для запобігання серйозному порушенню раціонального використання інших живих ресурсів; або для місцевого населення з використанням традиційних методів полювання в порядку здійснення своїх традиційних прав і відповідно до законодавства держави; або там, де білі ведмеді видобуваються або могли видобуватися традиційними засобами громадянами певної держави. Забороняється використання для видобутку білих ведмедів літаків і великих моторних суден, за винятком випадків, коли здійснення такої заборони було б несумісне з внутрішнім законодавством. Крім того, білого ведмедя внесено до Додатка I до Конвенції СІТЕС.

3.Тюлені: Конвенція про збереження Антарктичних тюленів 1972 р., Договір про збереження тюленів у Вадденському морі 1990 р., Конвенція про збереження котиків Північної частини Тихого океану 1941 р.

Однією із серйозних загроз фауні та флорі є чужорідні види, які заносяться до звичайного місця існування інших видів у результаті людської діяльності і тим самим завдають місцевим мешканцям непоправної шкоди різного роду. Деякі спроби врегулювати цю проблему були здійснені в рамках ФАО, Конференції Сторін Конвенції про біорізноманіття (рішення VI/23), Рамсарської конвенції (резолюція VIII.18).

Ще одна проблема — боротьба з інфекційними хворобами як тварин, так і рослин. Міжнародне бюро з епізоотій було створено в 1924 р. Серед його цілей — забезпечення належного повідомлення державами про спалахи інфекційних хвороб тварин на їхніх територіях і поширення такої інформації серед усієї світової спільноти, збір та аналіз відповідної наукової інформації, забезпечення допомоги державам у боротьбі з інфекційними хворобами тварин, а також запобігання створенню бар’єрів для міжнародної торгівлі. Бюро розробило два типи міжнародних стандартів для тварин і продуктів із них (наприклад, Кодекс з охорони здоров’я наземних тварин і Кодекс з охорони здоров’я морських тварин). Бюро заснувало Міжнародну класифікацію заразних хвороб тварин, що містить два списки (А[611] і В). Оскільки Україна є членом Міжнародного бюро з епізоотій, вона зобов’язана передавати цій організації будь-яку інформацію щодо епізоотичної ситуації в країні, інфекційні хвороби тварин, внесених до Списку А, інформувати про встановлення карантину тварин стосовно хвороб, що містяться в цьому списку, строки його дії і скасування. Під час спалаху пташиного грипу в Україні Головний інспектор ветеринарної медицини поінформував Бюро про епізоотичну ситуацію в Криму 5 грудня 2005 р. після офіційного підтвердження наявності там штаму H5N1 2 грудня 2005 р., а також про випадки захворювання птахів цим вірусом в Одесі, Херсоні та Сумській області, надавши детальну інформацію про заходи, що застосовувалися в умовах надзвичайного стану і карантину[612]. Крім цього, в зазначеній сфері було укладено такі міжнародно-правові акти: Міжнародна конвенція про боротьбу із заразними хворобами тварин 1935 р., Угода про співробітництво в галузі ветеринарії 1959 р.

Міжнародна практика вирішення спорів. 1. Рішення міжнародного арбітражного трибуналу у справі про тихоокеанських морських котиків у Беринговому морі (Behring Fur Seals Arbitration) 1893 р. (Велика Британія проти США). У 1867 р. уряд США придбав у Росії всі права на територію Аляски і прилеглих островів. Актом Конгресу 1868–1873 рр. було накладено заборону на вилов морських котиків на островах Прибілова і в прилеглих водах, при цьому не надано жодного визначення таких «прилеглих вод». У 1886 р. США захопили кілька британських кораблів, що здійснювали промисел котиків у цих водах на відстані 60 миль від берега (тобто у відкритому морі). США стверджували, що захист котиків — зобов’язання всього міжнародного співтовариства, яке має реалізовуватися за допомогою міжнародної угоди. США також стверджували, що вони мають право захищати котиків за межами 3-мильної зони шляхом обмеження діяльності, пов’язаної з їх промислом, як законний власник цих тварин і охоронець законної індустрії в США. Велика Британія відстоювала своє право на свободу рибальства у відкритому морі. Арбітраж виніс рішення на користь Великої Британії і зобов’язав США виплатити іншій стороні певну суму компенсації. У 1902 р. арбітраж виніс рішення у другій справі, що стосується охорони морських котиків у Беринговому морі, але цього разу між США і Росією. При цьому США використовували ті ж аргументи, що й Велика Британія в першій справі. Таким чином, обидві справи стосувалися права держави вживати односторонніх заходів із захисту морських ссавців у відкритому морі. Арбітраж виніс рішення на захист свободи відкритого моря, заперечивши право окремої держави на поширення своєї юрисдикції на ці води. Ці арбітражні рішення мали позитивні наслідки: в 1911 р. Велика Британія, Японія, США і Росія уклали Конвенцію про заходи із збереження і захисту морських котиків у Північній частині Тихого океану.

2. Рішення Міжнародного трибуналу з морського права 1999 р. та арбітражного трибуналу 2000 р. у справі щодо південного блакитного тунця (Нова Зеландія проти Японії та Австралія проти Японії). Позивачі стверджували, що Японія порушила свої зобов’язання за Конвенцією ООН з морського права, які стосуються співробітництва в охороні і збереженні морських живих ресурсів, реалізувавши в односторонньому порядку експериментальну програму з вилову південного блакитного тунця. Уряди Нової Зеландії та Австралії просили Міжнародний трибунал з морського права зобов’язати Японію припинити експериментальний вилов південного блакитного тунця без угоди з ними, зобов’язати її співпрацювати в дусі доброї волі за допомогою Комісії[613] з метою узгодження майбутніх заходів щодо збереження та загально допустимого вилову південного блакитного тунця [614], а також обмежити узгоджену національну квоту Японії у зв’язку з її експериментальним рибальством у 1998 і 1999 рр. Японія, у свою чергу, просила Трибунал вжити тимчасових заходів, які б зобов’язали позивачів розпочати негайні переговори в дусі доброї волі з урядом Японії. Крім того, вона стверджувала, що спір має науковий, а не правовий характер. Трибунал нагадав, що південний блакитний тунець належить до видів, які охороняються Конвенцією з морського права і містяться в Додатку І до неї. Трибунал ухвалив рішення, відповідно до якого:

«70.... Збереження живих ресурсів моря — складова захисту і збереження морського середовища....

80.... Слід вжити термінових заходів щодо забезпечення прав сторін і запобігання подальшого виснаження популяцій південного блакитного тунця...

90.... Австралія, Японія та Нова Зеландія не повинні вдаватися до будь-яких дій, які призвели б до погіршення ситуації...

... Повинні без зволікання відновити переговори з метою досягнення згоди щодо заходів з охорони й управління південним блакитним тунцем».

Сторонам не вдалося узгодити спільний допустимий вилов південного блакитного тунця на 2001 р. і відповідно розподілити національні квоти. Арбітражний трибунал, створений на основі Додатка VII до Конвенції з морського права в 2000 р., ухвалив рішення про те, що не має юрисдикції у цій справі, однак постановив скасувати тимчасові заходи, встановлені Міжнародним трибуналом з морського права в 1999 р.[615] Зокрема, у рішенні арбітражного трибуналу сказано:

«47. Що справді розділяє сторони — це питання, чи підлягає спір врегулюванню лише на підставі Конвенції 1993 р. чи також на підставі Конвенції ООН з морського права[616]. …

50. У них виявляється певна напруга між співробітництвом і унілатералізмом. …

52. Але Трибунал також визнає: той факт, що більше одного договору застосовується до певного спору, є поширеною практикою в міжнародному праві.... Немає причин стверджувати, що... акт держави не може порушити її зобов’язання за більш ніж одним договором. Досить часто існує паралелізм договорів стосовно як істотних його положень, так і положень, які передбачають процедуру вирішення спорів... Трибунал доходить висновку, що до спору між Австралією та Новою Зеландією, з одного боку, і Японією, з іншого,... застосовуються як Конвенція 1993 р., так і Конвенція ООН з морського права. …

54. Трибунал визнає статтю 16 Конвенції 1993 р. як угоду між сторонами домагатися врегулювання спору мирними засобами на свій вибір[617].

55. Відповідає істинному стану речей те, що такі засоби, перелічені в статті 16, не було використано;... Позивачі не погодилися на пропозицію Японії вдатися до посередництва й арбітражу відповідно до Конвенції 1993 р. …

59.... Трибунал робить висновок, що стаття 16 Конвенції 1993 р. «виключає застосування будь-якої іншої процедури» як це передбачено в ст. 281 (1) Конвенції ООН з морського права. …

65.... Трибунал не має юрисдикції розглядати справу по суті...»

3. Рішення Групи експертів ГАТТ у справі про заборону імпорту тунця (Мексика проти США 1990 р. і ЄЕС проти США 1994 р.). США ввели заборону на імпорт тунця з країн, які не вжили заходів з охорони дельфінів відповідно до внутрішніх стандартів США[618], чим, як стверджувала Мексика в першому випадку і ЄЕС — у другому, порушили свої зобов’язання за ГАТТ. У першому випадку США ввели два види заборон: первинне ембарго (на продукцію з країн, які здійснювали вилов тунця забороненими в США методами) і вторинне ембарго (на продукцію з тунця, куплену в країні, яка підпадала під первинне ембарго). Група експертів ГАТТ прийняла рішення, що обидва види ембарго, як пряме, так і непряме, порушують зобов’язання США за ГАТТ і не підпадають під виправдовувальні положення ст. ХХ[619]. У другому випадку таке ж рішення було прийнято щодо ембарго США, застосоване до Нідерландів, від імені яких виступило ЄЕС. Група експертів, проаналізувавши зміст ст. ХХ (g) про збереження вичерпних природних ресурсів, постановила: