Міжнародні природоохоронні угоди та рекомендаційні акти в даній сфері. 13 страница

Останнім часом рибним промислом (особливо виловом патагонського кликача) почали займатися країни, які не є членами Комісії, такі як Панама, Беліз і Гондурас. Це значно ускладнює регулювання вилову рибних ресурсів у зоні дії Конвенції. З метою боротьби з незаконним, нерегульованим і незареєстрованим промислом Комісія схвалила Схему надання документації про вилов патагонського кликача.

Міжнародно-правова охорона навколишнього середовища Арктики [668]. Оскільки в Арктичному регіоні діє секторальна система, охорона навколишнього середовища регулюється переважно національним природоохоронним законодавством арктичних держав, яке імплементує також і міжнародні природоохоронні стандарти[669]. На сьогодні не існує єдиної універсальної угоди, що регламентує охорону навколишнього середовища в Арктиці, крім Угоди щодо збереження білих ведмедів 1973 р.

Арктичні країни розробили Глобальну програму моніторингу навколишнього середовища Арктики, в центрі якої — моніторинг трьох першочергових категорій забруднювачів (стійких органічних речовин, важких металів і радіонуклідів) у повітряній, земній, прісноводній і морській екосистемах та в організмі людини. Цей глобальний план охоплює також моніторинг у першочергових галузях субрегіонального значення, таких як окислення і арктичний «туман», забруднення нафтою, ультрафіолетова радіація та евтрофікація. Окрему проблему становить забруднення нафтою, тому що Арктика — особливо вразливий район, у якому боротьба із забрудненням нафтою ускладнена через крижаний покрив, а шкода живим організмам може мати згубний характер. Режим охорони навколишнього середовища в Арктиці встановлюють такі угоди: Конвенція ООН з морського права, Лондонська конвенція 1972 р. з Протоколом 1996 р., Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі 2001 р., Конвенція про транскордонне забруднення повітря 1979 р. з протоколами, Віденська конвенція про охорону озонового шару.

У червні 1991 р. вісім арктичних державах (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, СРСР, США і Канада) ухвалили Декларацію і Стратегію з охорони навколишнього середовища Арктики. У 1993 р. було схвалено Нуукську декларацію про навколишнє середовище і розвиток в Арктиці, яка проголосила, що розвиток в Арктиці має передбачати застосування запобіжних підходів до заходів, які мають екологічні наслідки, включаючи попередню оцінку та систематичне спостереження за наслідками таких заходів. У грудні 1995 р. було прийнято Декларацію для здійснення Програми дій, ухваленої в рамках міждержавного природоохоронного співробітництва Ради міністрів навколишнього середовища Баренцева/Євро-Арктичного регіону. У 1996 р. в Канаді відбулася конференція з охорони навколишнього середовища Арктики, в результаті якої було ухвалено Інувікську декларацію з охорони навколишнього середовища і сталого розвитку в Арктиці. У 1996 р. була прийнято Декларацію про заснування Арктичної Ради, в якій проголошувалося прагнення досягти сталого розвитку Арктики шляхом заснування Ради з метою організації та здійснення співробітництва між арктичними державами з питань Арктики, що становлять спільний інтерес, із залученням об’єднань арктичних корінних народів, а також захисту арктичного навколишнього середовища; нагляду та координації програмами, заснованими в рамках Стратегії охорони навколишнього середовища Арктики, наприклад, Програмою арктичного моніторингу та оцінки, Програмою збереження арктичної природи і фауни, Програмою захисту арктичного морського середовища, Програмою щодо попередження, готовності та реагування на надзвичайні ситуації.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягає роль і значення Протоколу від 4 жовтня 1991 р. щодо захисту навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1959 р. для міжнародного права навколишнього середовища?

2. Назвіть усі додатки до Протоколу щодо захисту навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 року.

3. Що становить предмет регулювання Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики від 20 травня 1980 р.?

4. Чи можна вважати механізм міжнародно-правової охорони навколишнього середовища Арктики ефективним? Чому?

2.8. Регіональне співробітництво у сфері охорони навколишнього середовища та імплементація норм міжнародного права навколишнього середовища в національному праві України

Діяльність Європейської Економічної Комісії ООН. ЄЕК ООН було засновано в 1947 р. ЕКОСОР як одну з її п’яти регіональних комісій. ЄЕК ООН являє собою форум, де 55 країн Північної Америки, Західної, Центральної та Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії спільними зусиллями формують інструменти свого економічного співробітництва. У діяльності ЄЕК ООН беруть участь понад 70 міжнародних неурядових організацій, які мають консультативний статус при ЕКОСОР. До числа основних сфер діяльності ЄЕК ООН належать економічний аналіз, навколишнє середовище та населені пункти, статистика, стала енергетика, торгівля, розвиток промисловості та підприємництва, лісопродукти і транспорт. Комітет з екологічної політики ЄЕК ООН організовує семінари, робочі наради та консультативні місії з метою заохочення співпраці держав у формуванні екологічної політики, розробці МПНС і підтримки відповідних міжнародних ініціатив. Комітет сприяв переговорному процесу щодо ухвалення п’яти «екологічних» договорів, до яких належать: Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій, Орхуська конвенція. Їх керівні органи обслуговуються секретаріатом ЄЕК ООН, який також допомагає відстежувати процес здійснення зазначених договорів.

Процес «Довкілля для Європи» являє собою унікальне партнерство держав-членів, що розташовані в регіоні ЄЕК ООН, організацій системи ООН, представлених у цьому регіоні, інших міжурядових організацій, регіональних і субрегіональних екологічних центрів, неурядових організацій тощо. Функції секретаріату виконує ЄЕК ООН. Процес «Довкілля для Європи» започаткував міністр з охорони навколишнього середовища колишньої Чехословаччини пан Йозеф Ваврушек. Перша конференція міністрів проходила в замку Добржиш поблизу Праги 21–23 червня 1991 р. На цей момент було проведено, крім зазначеної вище, п’ять конференцій: Люцернська конференція (Швейцарія), 28–30 квітня 1993 р.; Софійська конференція (Болгарія), 23–25 жовтня 1995 р.; Орхуська конференція (Данія), 23–25 червня 1998 р.; Київська конференція (Україна), 21–23 травня 2003 р.; Бєлградська конференція (Сербія), 10–12 жовтня 2007 р. Особливо знаменними визнаються четверта Конференція в Орхусі, на якій було підписано Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя в питаннях, що стосуються навколишнього середовища, і два Протоколи до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (щодо важких металів і стійких органічних забруднювачів), а також п’ята Конференція в Києві, на якій було схвалено Протокол щодо стратегічної екологічної оцінки до Конвенції з оцінки впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, Протокол про цивільну відповідальність і компенсацію за шкоду, заподіяну транскордонним впливом промислових аварій на транскордонні води, до Конвенцій про транскордонний вплив промислових аварій і про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, а також Протокол про реєстри викидів і перенесення забруднювачів до Орхуської конвенції. Київська конференція прийняла також новаторську «природоохоронну стратегію для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії» і вітала зусилля держав Центральної Азії в розробці Центральноазіатської ініціативи з навколишнього середовища, води та безпеки «Запрошення до партнерства».

Діяльність ЄС. Ні в Паризькому договорі, ні в Римських договорах не було прямого посилання на необхідність охорони навколишнього середовища і здійснення загальної природоохоронної політики. З початку створення і до 1972 р. Європейські Співтовариства не мали компетенції в зазначеній сфері. Стокгольмська конференція 1972 р. справила істотний вплив на політику ЄС, у результаті чого було прийнято Декларацію про програму дій з навколишнього середовища, а в 1973 р. — Першу програму дій з навколишнього середовища на 1973–1976 рр.[670] У 1985 р. Суд ЄС уперше визначив, що одним із завдань здійснення спільної політики ЄС має стати охорона навколишнього середовища і виправдав введену заборону на розміщення відходів екологічними міркуваннями (справа 240/83)[671]. Проте лише в 1987 р. питання охорони навколишнього середовища знайшло своє відображення в первинному законодавстві ЄС: в Єдиний Європейський Акт було внесено положення про охорону навколишнього середовища у вигляді окремого розділу. Маахстріхтський договір про заснування ЄС 1992 р. поставив перед державами-членами нову мету — досягнення сталого розвитку (ст. 6), що було підтверджено Амстердамським договором 1997 р. (ст. 2). Стаття 174 Договору про заснування ЄС 1992 р. вказує на принципи політики ЄС у галузі охорони навколишнього середовища: принцип превентивних дій, принцип перестороги, принцип відшкодування заподіяної навколишньому середовищу шкоди шляхом її ліквідації в джерелі, принцип «забруднювач платить». Нині реалізується Шоста програма дій з навколишнього середовища на 2002–2012 рр.[672], яка містить чотири пріоритетні програмні галузі: зміна клімату; природа та біорізноманіття; навколишнє середовище, здоров’я і якість життя; управління природними ресурсами.

До актів вторинного законодавства, які стосуються природоохоронної політики ЄС, віднесемо такі, як, наприклад, Рекомендація Ради ЄС 75/436 «Принцип «забруднювач платить», Директива Ради ЄС 90/313 «Доступ до інформації екологічного характеру», Директива Ради ЄС 85/337 «Оцінка впливу на навколишнє середовище», Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2000/60, яка визначає дії Співтовариства у сфері захисту водних ресурсів, Директива Ради ЄС 96/61 «Про інтегроване запобігання забрудненню та контроль», Директива Ради ЄС 96/62 про експертизу та управління якістю повітря, Директива Ради 91/689 ЄС «Небезпечні відходи», Директива Ради ЄС 79/409 «Про збереження диких птахів», Директива Ради ЄС 92/43 «Про збереження природних місць існування, фауни та флори», Директива Ради ЄС 70/157 «Про дозволені рівні шуму в автотранспортних засобах і системи вихлопу».

У 1990 р. було ухвалено Регламент Ради ЄС про створення Європейського агентства з навколишнього середовища та Європейської мережі інформації і спостережень за навколишнім середовищем. При цьому до Агентства можуть входити представники не тільки країн – членів ЄС, а й інших держав, які поділяють екологічну політику ЄС.

На початку 2010 р. набув чинності Ліссабонський договір про функціонування Європейського Союзу, який вніс суттєві зміни до інституційної та правової системи ЄС. Зміни торкнулися й політики ЄС у сфері охорони навколишнього середовища. Так, серед цілей функціонування ЄС визначено досягнення сталого розвитку Європи і всієї планети Земля, виокремлено принцип інтеграції в екологічній сфері, особливу увагу приділено проблемі зміни клімату, зазначено про важливість впровадження енергоефективних та енергозберігаючих технологій, розвитку нових та відновлюваних джерел енергії з урахуванням необхідності збереження навколишнього середовища, засновано інститут громадської ініціативи, яка матиме вплив і на екологічну політику ЄС, а також визначено деякі питання щодо розподілу компетенції у сфері охорони навколишнього середовища.

За оцінками різних юристів, законодавство ЄС у сфері охорони навколишнього середовища є одним з найбільш повних, розроблених, прогресивних і досконалих[673].

Діяльність СНД. Серед інструментів з охорони навколишнього середовища в СНД виділимо такі: статті 4 і 19 Статуту СНД 1993 р., Угода про взаємодію в галузі екології та охорони навколишнього середовища 1992 р. (на її основі створено Міждержавну екологічну раду та Міждержавний екологічний фонд), Угода про співробітництво в галузі карантину рослин 1992 р., Угода про взаємодію в галузі попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру 1993 р., Угода про охорону і використання мігруючих видів птахів та ссавців і місць їх існування 1994 р., Угода про книгу рідкісних видів тварин та рослин, що перебувають під загрозою зникнення, 1995 р., Угода про інформаційне співробітництво в галузі екології та охорони навколишнього природного середовища 1998 р., Угода про основні принципи взаємодії в галузі раціонального використання та охорони транскордонних водних об’єктів 1998 р.

Національне законодавство України. Низка положень Конституції України 1996 р. містить загальні напрями та принципи природоохоронної політики, наприклад, ст. 13, 14, 16, 50, 66.

В Україні існує достатньо розроблена нормативно-правова база з охорони навколишнього середовища. У 2005 р. природоохоронне законодавство включало понад 200 законів та підзаконних актів. У деяких документах стратегічного характеру, ухвалених вищими органами влади України, визнається наявність широкого спектру серйозних екологічних проблем, з якими стикається країна. Такі документи, як Стратегія соціально-економічного розвитку України на 2004–2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції» (2004 р.), «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» 1998 р., Комплексна програма здійснення на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002), затверджена Комітетом Міністрів України в 2003 р., забезпечують окремим міністерствам основу для розробки заходів щодо вирішення екологічних питань, які вони вважають високопріоритетними. Крім того, завдання і цільові показники в галузі охорони навколишнього середовища включено в програму «Цілі розвитку тисячоліття: Україна», яка була розроблена урядом у 2003 р. на основі Декларації тисячоліття, ухваленої державами – членами ООН у 2002 р.[674]

Серед кодексів, що регулюють природоохоронний аспект, виділимо: Водний кодекс 1995 р., Кодекс законів про надра 1994 р., Земельний кодекс 2001 р. і Лісовий кодекс 2006 р. Розділ 8 Кримінального кодексу України 2001 р. передбачає кримінальну відповідальність за екологічні злочини: порушення правил екологічної безпеки, невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення, приховання відомостей про екологічну ситуацію, а також забруднення різних об’єктів і компонентів навколишнього середовища. Інші розділи Кодексу передбачають настання кримінальної відповідальності за такі злочини, як жорстоке поводження з тваринами, порушення правил поводження та перевезення радіоактивних матеріалів, екоцид.

Для виконання своїх зобов’язань за міжнародними природоохоронними угодами Україна ухвалила низку законів: «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р., «Про правовий режим території, яка зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» 1991 р., «Про природно-заповідний фонд України» 1992 р., «Про охорону атмосферного повітря» 1992 р. із змінами 2002 р., «Про карантин рослин» 1993 р., «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» 1994 р., «Про пестициди і агрохімікати» 1995 р., «Про поводження з радіоактивними відходами» 1995 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» 1995 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р., «Про ветеринарну медицину» 1996 р., «Про відходи» 1998 р., «Про захист людини від іонізуючого випромінювання» 1998 р., «Про рослинний світ» 1999 р., «Про курорти» 2000 р., «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання» 2000 р., «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону» 2000 р., «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» 2000 р., «Про об’єкти підвищеної небезпеки» 2000 р., «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» 2000 р., «Про мисливське господарство та полювання» 2000 р., «Про правовий режим надзвичайного стану» 2000 р., «Про об’єкти підвищеної небезпеки» 2001 р., «Про тваринний світ» 2001 р., «Про питну воду та водопостачання» 2002 р., «Про Червону книгу України» 2002 р., «Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства» 2002 р., «Про альтернативні джерела енергії» 2003 р., «Про державний контроль за використанням та охороною земель» 2003 р., «Про охорону земель» 2003 р., «Про екологічний аудит» 2004 р., «Про екологічну мережу України» 2004 р., «Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення» 2005 р.

Органи державної влади України, зокрема міністерства охорони навколишнього природного середовища і економіки, працюють над ухваленням єдиної концепції/стратегії/програми сталого розвитку. Проект «Концепції стратегії сталого розвитку», підготовлений у 1999 р., було передано до парламенту на затвердження, втім, так і не було офіційно схвалено і в кінцевому результаті було знято з розгляду. У 2003 р. Міністерство охорони навколишнього природного середовища почало підготовку нового проекту стратегії сталого розвитку. Проект містив цілі, принципи та завдання політики сталого розвитку, покликані збалансувати економічні, соціальні та екологічні міркування в процесі розвитку країни. Стратегія передбачала заходи для трьох етапів здійснення: у короткостроковій перспективі (2005-2006 роки), у середньостроковій перспективі (2006-2009 роки) і в довгостроковій перспективі (на період після 2009 року). У 2004 р. новий проект стратегії став предметом додаткових міжвідомчих консультацій і був представлений парламенту. Однак внаслідок певних причин політичного характеру проект було відкликано. У 2006 р. Міністерство економіки і Міністерство охорони навколишнього природного середовища отримали спільне завдання розробити проект рамкової стратегії, який буде згодом представлений Кабінету міністрів і парламенту для затвердження[675].

Інституційні механізми охорони навколишнього середовища в Україні. У процесі управління та регулювання природоохоронної діяльності Міністерство охорони навколишнього природного середовища та інші установи взаємодіють з парламентом, і зокрема з його Комітетом з питань екологічної політики, користування природними ресурсами та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Основними завданнями Комітету є нагляд за проведенням екологічної політики та законодавчими засадами у сфері охорони довкілля, підготовка проектів законів та нормативних актів для винесення на розгляд Верховної Ради, оцінка їх виконання, яка включає громадські консультації та парламентські слухання. Після внесення до Конституції змін у 2006 р. Комітету було доручено також здійснювати нагляд за діяльністю Міністерства охорони навколишнього природного середовища України і представляти свої рекомендації при призначенні кандидатури нового міністра. Комітет приділяє значну увагу ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, а також запобіганню й управлінню іншими надзвичайними ситуаціями[676].

Центральний апарат Міністерства охорони навколишнього природного середовища України здійснює свої повноваження безпосередньо і через спеціально уповноважені органи виконавчої влади. Міністерство керує діяльністю п’яти інспекцій (екологічної та лісової інспекцій) на національному рівні, а також трьох морських інспекцій, підзвітних екологічній інспекції. Міністерство також контролює роботу трьох державних служб (Геологічної служби, Служби заповідної справи та Служби геодезії і картографії), п’яти науково-дослідних інститутів і шести державних підприємств.

Державними структурами, які займаються питаннями охорони навколишнього середовища, є: 1) Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій, Міністерство аграрної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство палива та енергетики, Міністерство промислової політики, Міністерство транспорту і зв’язку; 2) Державний комітет з водного господарства, Державний комітет з лісового господарства, Державний комітет із земельних ресурсів, Державний комітет з питань житлово-комунального господарства, Державний комітет статистики, Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики, Національне агентство з питань ефективного використання енергетичних ресурсів, Національне агентство екологічних інвестицій; 3) Державна геологічна служба, Державна екологічна інспекція з охорони навколишнього середовища Північно-Західного регіону та Чорного моря, Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція, Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, Державна служба заповідної справи, Державна служба геодезії, картографії та кадастру, Державна екологічна інспекція Азовського моря, Республіканський комітет АР Крим з охорони навколишнього природного середовища, Державна екологічна інспекція; 4) державні підприємства (6), науково-дослідні інститути (5), державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях і містах Києві та Севастополі (26).

Здійснення міжнародних угод в Україні. Загальні засади міжнародного співробітництва у цій сфері було закладено в «Основних напрямках державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», ухвалених у 1998 р. Цей документ передбачає здійснення приблизно 70 двосторонніх і багатосторонніх договорів у галузі охорони навколишнього середовища, співробітництво з основними органами та програмами ООН (такими як ЮНЕП, ЄЕК ООН, МАГАТЕ, ФАО, Комісія ООН зі сталого розвитку та ГЕФ); двостороннє співробітництво із сусідніми країнами та країнами-донорами, регіональне співробітництво в галузі охорони Чорного та Азовського морів, річок Дніпро і Дунай, а також Карпатських гір; участь у міжнародних програмах з ліквідації наслідків Чорнобильської аварії[677]. Двостороннє та багатостороннє співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища в Україні зосереджується на таких сферах: охорона біорізноманіття; охорона транскордонних водотоків; охорона атмосферного повітря й озонового шару; пом’якшення наслідків зміни клімату; оцінка транскордонного впливу на навколишнє середовище; поводження з відходами; деградація земель.

Особливо інтенсивне двостороннє співробітництво здійснюється з країнами, які мають спільний кордон з Україною: Білоруссю, Угорщиною, Польщею, Республікою Молдова, Російською Федерацією, Румунією та Словацькою Республікою. Основні галузі співпраці включають: обмін інформацією; збереження біологічного та ландшафтного різноманіття; зменшення транскордонного забруднення атмосферного повітря, земель і вод; створення загальноєвропейської екологічної мережі. У співпраці з чорноморськими прибережними державами здійснюються спеціальні заходи щодо захисту Чорного моря. Співпраці з іншими країнами сприяє міжнародна технічна допомога, яка надається такими міжнародними організаціями та установами, як Світовий банк, Європейський Союз, ОБСЄ та ПРООН, а також такими країнами-донорами, як Данія, Канада, Швейцарія та Швеція.

Україна є державою-учасницею більше 20 основних «екологічних» конвенцій і підписала ще дві такі конвенції. Вона приєдналася до дев’яти протоколів до «екологічних» конвенцій і підписала шість таких протоколів[678]. Далі розглянемо механізм здійснення міжнародних угод в Україні стосовно конкретних галузей природоохоронної політики.

1. Збереження біорізноманіття. Ратифікація Конвенції про біорізноманіття в 1995 р. відкрила для України численні можливості в плані співпраці з міжнародними організаціями та фондами. За наступний період на цілі збереження біорізноманіття та вирішення пов’язаних з цим проблем було направлено приблизно 10 млн дол. США в порядку надання міжнародної технічної допомоги. Найбільшим донором є Глобальний екологічний фонд, який у 2003 р. надав грант у розмірі 6, 9 млн дол. США на цілі здійснення проекту ГЕФ/Світового банку щодо збереження біорізноманіття Азово-Чорноморського коридору. Україна є також учасницею Конвенції СІТЕС, Боннської, Рамсарської[679], Бернської конвенцій, Конвенції про захист та сталий розвиток Карпат. Україна бере участь у роботі Смарагдової мережі і розглядає можливість приєднання до програми ЄС «Природа-2000».

2. Охорона водних ресурсів. Визначенню рамок для ефективного регулювання управління водними ресурсами в Україні сприяє кілька важливих міжнародних конвенцій[680], а також Рамкова директива ЄС по воді і Водна ініціатива ЄС. У 1994 р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестську конвенцію). Для здійснення цієї Конвенції було ухвалено спеціальний закон (№ 2333-III від 2001 р.), яким затверджувалася Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів на 2001–2010 роки. Для очищення басейну річки Дніпро та поліпшення якості питної води було розроблено окрему Державну цільову програму.

3. Охорона атмосферного повітря та озонового шару. Україна є державою – учасницею Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані і трьох з восьми її протоколів — Протоколу ЄМЕП, Протоколу про обмеження викидів оксидів азоту або їх транскордонних потоків і Протоколу про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків принаймні на 30%. Оскільки найбільші викиди NOx і SOx пов’язані з роботою теплових електростанцій, у 2001 р. Кабінет Міністрів ухвалив Постанову № 1780 про встановлення лімітів викидів забруднюючих речовин від стаціонарних джерел (включаючи теплові електростанції). У 1997 р. Україна прийняла першу Національну програму з припинення виробництва і використання озоноруйнівних речовин, якою передбачалися заходи на наступні п’ять років. У 1998–2004 рр. уряд України за підтримки ГЕФ (який надав 23, 2 млн дол. США на цілі припинення виробництва озоноруйнівних речовин) та у співпраці з національними компаніями успішно реалізував цю програму. Сучасні технології без використання озоноруйнівних речовин було запроваджено у холодильних установках та у виробництві аерозолів, розчинників і галонів. У 2004 р. Комітет Міністрів України прийняв нову Програму припинення виробництва та використання озоноруйнівних речовин на 2004-2030 рр. Країна також розширила свої зобов’язання щодо Монреальського протоколу про речовини, які руйнують озоновий шар, ратифікувавши всі поправки і доповнення.

4. Зміна клімату[681]. Україна є однією з найменш енергоефективних країн у світі, а показник кількості викидів CO2 на душу населення значно перевищує відповідні рівні в більшості європейських країн. У 1996 р. Україна ратифікувала Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату, у 2004 р. — Кіотський протокол до неї. Як країна з перехідною економікою Україна стала Стороною Додатка I і зобов’язалася стабілізувати викиди парникових газів у період 2008–2012 рр. до рівнів 1990 р. У травні 2006 р. Україна підписала з Нідерландами першу угоду про придбання квот на викиди за проектом Спільного впровадження, який передбачав загальне скорочення викидів СО2 на 396 000 т за період 2007–2012 рр.

5. Поводження з хімічними речовинами та відходами. Закон «Про відходи» 1998 р. багато в чому ґрунтується на положеннях Рамкової директиви ЄС про відходи (75/442/EC). Коли в 2000 р. Україна стала стороною Базельської конвенції, до Закону «Про відходи» було внесено відповідні поправки. У період 1998–2004 рр. було ухвалено близько 50 відповідних правових актів, включаючи 14 законів і 30 постанов Комітету Міністрів України. Найважливішою з них є Постанова № 1120 2000 р., якою затверджуються так звані «жовтий» і «зелений» переліки небезпечних хімічних речовин та яка регламентує контроль за переміщенням, утилізацією та ліквідацією небезпечних відходів. У 2000 р. Україна підписала Стокгольмську конвенцію про стійкі органічні забруднювачі й наразі користується фінансуванням по лінії ГЕФ для реалізації відповідних положень Конвенції. Проведена у 2002–2003 рр. інвентаризація стійких органічних забруднювачів, які зберігалися на українській території, показала, що в 4983 сховищах, підвідомчих Міністерству аграрної політики, зберігалося 19 341 т застарілих пестицидів. Із цих сховищ тільки 499 утримувалися в належному стані, і в 2871 дотримувалися задовільні умови зберігання. У 2004 р. після ратифікації Роттердамської конвенції Україна внесла поправки до свого Закону «Про пестициди і агрохімікати» 1995 р. Проблема поводження з хімічними речовинами в Україні має ще один аспект. Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала величезні запаси певного виду палива, яке іноді називають «меланж» і яке використовувалося для реактивних снарядів і ракет. Компоненти цієї досить складної хімічної суміші є надзвичайно хімічно активними, леткими і високотоксичними. На восьми об’єктах в Україні зберігається понад 16 000 т цього палива. У 2005 р. за підтримки ОБСЄ і НАТО було проведено розгорнуте дослідження для визначення відповідних подальших дій. Міжнародна технічна група провела інвентаризацію об’єктів, типів меланжу, умов його зберігання, а також зробила висновок про те, що умови зберігання є незадовільними, що меланж потребує негайної нейтралізації, зокрема шляхом його промислової конверсії в азотисту кислоту.

6. Оцінка впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті. Україна має сухопутні або морські кордони з десятьма іншими державами і тому надає особливого значення питанням транскордонного співробітництва. Здійснювана Україною економічна діяльність, яка може становити високий ризик для навколишнього середовища та/або впливати на екологічні умови в сусідніх країнах, повинна підлягати оцінці впливу на навколишнє середовище згідно з процедурами, встановленими в Конвенції Еспо, учасницею якої Україна є з 1999 р., та у відповідних національних нормативних документах (наприклад, Державних будівельних нормах 2003 р.). У 2001 р. попередній перелік видів діяльності та обладнання підвищеної небезпеки було доповнено положенням про установки, які можуть мати транскордонний вплив і регулюються міжнародними конвенціями та директивами. Цей перелік включено до Державних будівельних норм. Україна також підписала Протокол про стратегічну екологічну оцінку до Конвенції Еспо. У 2004 і 2005 рр. ПРООН та Регіональний екологічний центр для Центральної та Східної Європи підтримали проект «Стратегічна екологічна оцінка — просування та розвиток потенціалу», в результаті якого було підготовлено публікацію з керівними принципами розвитку потенціалу стратегічної екологічної оцінки в Україні та здійснено аналіз потреб для імплементації Протоколу. Згодом ЄЕК ООН, РЕЦ і ПРООН надали Україні допомогу у підготовці національної стратегії щодо впровадження стратегічної екологічної оцінки та імплементації Протоколу.