Розселення і заняття східних слов'ян в Iтис. н. е.

Слов’яни як угрупування сформувалися в середині І тис. до н. е. Але до початку першого тис. н.є. їх існування підтверджено лише археологічними матеріалами (наприклад, зарубинецька культура). З початку н. е. з’явилися писемні відомості про слов’ян. І з цього часу ми можемо досить вірно прослідкувати процес їхнього розвитку та зародження у них власної державності.

До першого тисячоліття н. е. слов’яни займали величезну територію від Ельби на заході до Волги на сході, та озера Ільмень на півночі до Північного Причорномор’я. Згодом вони поділилися на три великі угрупування – західних слов’ян (поляки, чехи, словаки), південних (болгари, серби) та східних (руські, українці та білорусі).

Перші писемні відомості про слов’ян називають їх венедами. Ця назва відома нам з праць відомих римських діячів і вчених І ст. н. е., зокрема, Плінія Старшого і Тацита. Венеди заселяли землі між Одером і Дніпром, тобто значну частину сучасної України.

Писемні джерела VІ ст. уже не вживають назву «венеди», але говорять про племена антів і слов’ян, які проживають майже на тій же території. З початку VII ст. зникає термін «анти» (останній раз ця назва з’явилася в 602 р.), невдовзі зникає й назва «слов’яни». Це було пов’язано з тім, що у другої половині I ст. н. є. східні слов’яни далеко просунулися на схід і замість загальної назви до них стали застосовувати назви їх величезних племен. Так, по середньої течії Дніпра жили поляни(з центром у Києві), на захід і північ від них мешкали древляни(центр – Іскоростень, нині м. Коростень). На південь від полян і древлян – дреговичі, на захід від полян – бужани й волиняни, далі на південній захід уличі і тиверці, у Закарпатті – біли хорвати, на схід і північ від полян мешкали сіверяни, радимичі, кривичі (центр – Смоленськ), полочани, біля озера Ільмень – словени, біля Оки і Москви-ріки жили в’ятичі. Таким чином, східні слов’яни займали величезну територію, від Карпат до Волги і від Причорномор'я до Прибалтики.

Щодо занять східних слов’ян, то в першій половини І тис. н. е. венеди і анти вже переходили до орного землеробства й осілого скотарства. Вони видобували й обробляли залізо, займалися ткацтвом. У середині І тис. н. е. ці процеси набули значної сили, що змушувало східних слов’ян стрімко просуватися на схід у пошуках нових пасовищ та земель для сільського господарства.

У VII-VIII ст. такі промисли, як полювання, рибальство, бортництво відіграють у житті східних слов’ян уже допоміжну роль. Основнім заняттям їх стає орне землеробство і скотарство. Розвивалися різні ремесла, які досягли значного рівня. Ремісництво швидко відокремлюється від землеробства, що веде до появи міст як центрів не тільки промисловості, але й управління землями.

Оскільки розвиток землеробства, скотарства й ремісництва веде до появи і росту товарних відносин, то швидко розвиваються економічні відносини з народами як на сході, так і на заході від східних слов’ян.

Слід сказати, що хоча у східних слов’ян і набуло розвитку рабовласництво (здебільшого за рахунок тисяч полонених), воно не відігрівало значної ролі у процесі економічного розвитку східних слов’ян. Не треба було будувати канали й греблі як це було в державах Стародавнього Сходу. Тому народи, з якими вели справи східні слов’яни, давно відмовилися від рабства. Раби знаходили застосування лише в домашньому господарстві й ремісництві.

Розвиток сільського господарства, ремісництва, торгівлі вів до появи і росту додаткового прибутку, якій становився власністю виробника, джерелом збагачення, що приводило до майнової і соціальної нерівності.