Українська національна революція: події 1650-1653 рр. Формування української державності.

Підписавши Зборівський договір, Б. Хмельницький розумів, що перемир'я триватиме недовго. Тому, розглядаючи залежність від Речі Посполитої як формальність, використав перепочинок для державного будівництва. Насамперед було реорганізовано адміністративно-територіальний устрій та зміцнене державні інституції. Українську державу поділено на 16 полків, полки — на сотні. Всі урядовці поряд із військовими обов'язками виконували цивільну службу в сферах адміністрації, фінансів, суду. Своєрідним парламентом була Старшинська рада, яка у воєнних умовах фактично замінила Генеральну раду. Гетьман очолював уряд і державну адміністрацію, скликав ради, був головнокомандувачем збройних сил, керував зовнішньою політикою, відав фінансами. Резиденцією гетьмана й фактичною столицею Української держави стало м. Чигирин.

Відчуваючи неминучість нової війни з Польщею, Б. Хмельницький прагнув заручитися підтримкою іноземних держав, а тому активізував міжнародну політику. Зберігаючи союзницькі стосунки з Кримом, вів налагодив відносини з Венецією та Балахією, домовився з Трансільванією про координацію дій проти Польщі, намагався порозумітися зі Швецією, вів переговори з Туреччиною про прийняття її протекції, але, як показало майбутнє, так і не зважився на неї. У серпні 1650 р. на чолі українського війська і татар Б. Хмельницький вирушив у похід на Молдавію, яка підтримувала Польщу. Молдавський правитель В. Лупу змушений був укласти у вересні договір про надання Україні допомоги проти Польщі.

Зміцнення Української держави насторожило Польщу. В середині лютого 1651 р. вона відновила воєнні дії. Вирішальні бої розгорнулися наприкін. червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком. їх початок був успішним для українців, але у вирішальний момент татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького, що намагався їх затримати. Залишившись без гетьмана, українська армія потрапила в оточення, втративши, за різними даними, від 4 до 30 тис. вояків. До початку вересня польська литовська армія окупувала північні, центральні в західні райони Української держави.

Завдяки організаторській діяльності Б. Хмельницького, відпущеного татарами на початку липня, вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави: 1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство; 2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. осіб; 3) гетьман підпорядковувався польському королю; 4) підтверджувалися права православної церкви та української шляхти.

Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстання проти польської шляхти.

Розглядаючи Білоцерківський договір як можливість для накопичення сил, Б. Хмельницький вже у квітні 1652 р. вирішив заручитися підтримкою Криму й відновити воєнні дії проти поляків. Це означало фактичне скасування Білоцерківського договору. 1—2 червня українсько-татарське військо під проводом гетьмана в бою неподалік гори Батіг на Брацлавщині цілком розгромило 30-тисячну польську армію. Ця блискуча перемога викликала величезне піднесення в українському суспільстві. Почалося повсюдне винищення шляхти. У результаті в травні — червні територія Брацлавського, Київського, Чернігівського та східних районів Подільського воєводств була визволена від ворожої окупації. Українська держава здобуває, нарешті, фактичну незалежність.

Наприкінці серпня 1653 р. у похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир. У жовтні під м. Жванець на Дністрі його армія потрапила в оточення українсько-татарського війська. Потерпаючи від холоду, хвороб та нестачі продовольства, поляки втратили померлими понад 10 тис. осіб і були готові капітулювати. Та їх знову врятували татари. 16 грудня кримський хан уклав з Польщею сепаратну угоду, здобувши для себе право забирати ясир у Галичині й Волині.

Таке порозуміння між Польщею та Кримом за пасивності Туреччини ставило Україну в дуже тяжке становище. Було очевидно, що українське військо, незважаючи на низку гучних перемог над поляками, не може постійно протистояти невгамовним намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення остаточної перемоги над поляками потрібна була надійна підтримка ззовні.