Алгоритм дій для проходження євроінтеграції

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Факультет міжнародної економіки та менеджменту

Кафедра міжнародного менеджменту

Реферат на тему

Євроінтеграційна стратегія України і проблема її реалізації в глобальних умовах

Підготувала студентка

ФМЕіМ, 514 групи

Івлієва Анастасія

Перевірила

Рябець Н.М.

Київ 2013

Зміст:

Вступ. 3

Алгоритм дій для проходження євроінтеграції 4

Урядова політика євроінтеграції 8

Фактори впливу на реалізацію європейської стратегії України. 11

Внутрішні проблеми ЄС як перешкоди для реалізації стратегії «Європейського вибору» 16

Завдання для реалізації статегії євроінтеграції 21

Висновки. 24

Використана література: 26

Вступ

Євроінтеграційні прагнення України стали невід’ємними реаліями політичного сьогодення. Європейські орієнтири набули практичного втілення у низці рішень та дій як української держави, так і офіційних органів Євросоюзу. Проте, за масовим оволодінням європейською фразеологією нерідко криється вельми неглибоке розуміння механізмів реалізації такого амбіційного завдання.

Процес зводиться до плану формальних процедур, які мають бути виконані. Це робить стратегію європейської інтеграції негнучкою та фрагментарною, призводить до втрати послідовності та ефективності цієї стратегії. Поширення політичних спекуляцій, в основі яких знаходяться не обґрунтовані практичні розрахунки, а упереджене ставлення до окремих векторів зовнішнього розвитку, дезорієнтує ключових партнерів України та стримує розвиток взаємовигідної співпраці.

Практичні зрушення у сфері євроінтеграційних устремлінь України потребують переходу від політико–ідеологічних до прагматичних підходів у цій сфері. Євроінтеграція України має сприйматися як інструмент реалізації стратегічних цілей і завдань національного соціально–економічного, громадсько–політичного, культурного розвитку. Найбільш складні проблеми знаходяться в економічній сфері. Країна, яка проголошує прагнення стати складовою цього простору, мусить насамперед довести свою спроможність дотримуватися загальних норм і стандартів, намагається бути чинником підтримання соціально–економічної стабільності в регіоні, підвищення конкурентоспроможності цього об’єднання на міжнародній арені, джерелом нових перспектив соціально–економічного та політико–гуманітарного розвитку регіону.

Алгоритм дій для проходження євроінтеграції

Вироблення концептуальних засад інтеграційної політики України в період після проголошення незалежності відбувалося під дією кількох чинників:

1) інерційної включеності в пострадянську спільність (інституалізовану у вигляді СНД);

2) тенденції до суверенізації всіх сфер життя як закономірного наслідку національного самовизначення (реалізованої, зокрема, в положенні про позаблоковий статус у Декларації про державних суверенітет 1990 р.);

3) зовнішньополітичної динаміки, що супроводжувала утвердження України я к незалежної держави (перехід ЄС до тісніших форм економічної та політичної інтеграції, а також розширення НАТО і ЄС на схід).

У самому характері відносин, які були запропоновані ЄС новій незалежній державі, а також у змісті документів, що були закладені в основу партнерства і співробітництва, чітко простежується та сама логіка, що визначала становлення самого Євросоюзу. Ця логіка спиралася на досвід узгодження і реалізації національних інтересів країн-партнерів в процесі їхньої інтеграції. Вона передбачала поступове просування від економічних угод, що знімали перешкоди на шляху кооперації та торгівлі і таким чином підвищували конкурентоспроможність національних економік, до більш тісної політичної взаємодії. Перш, ніж досягнути такого рівня інтеграції, що дозволяє виступати єдиним суб’єктом міжнародної політики, країни Європейського Союзу пройшли складний шлях подолання взаємної недовіри, вироблення й утвердження в політичній практиці процедур узгодження і легітимації певних рішень, політик та інституцій. Основою для цього стала сукупність принципів і цінностей, на яких засновувалося співробітництво, а також ієрархія раціональних цілей, що досягалися в процесі інтеграції.

На початку 1990-х років розвинуті країни європейського континенту накопичили значний досвід у такого роду інтеграційному русі, що дозволило його певним чином формалізувати і представити у вигляді певного алгоритму дій. Цей алгоритм і був запропонований новим партнерам, які опинилися “на порозі” європейського дому внаслідок повалення комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі. З певними видозмінами, обумовленими значно тіснішою інтегрованістю в пострадянський простір, цей алгоритм був запропонований інституціями ЄС і Україні. Він передбачав поступове усвідомлення новою незалежною державою своїх національних інтересів, їх поєднання з орієнтацією на європейську систему норм і суспільних цінностей та готовність до раціонального діалогу з ЄС шляхом узгодження інтересів, прийняття сторонами відповідних зобов’язань та здійснення контролю за їх виконання. За певних умов цей алгоритм міг передбачати таку форму інтеграції, як членство в ЄС, але це не розглядалося як певна кінцева мета всього процесу. Особливістю євроінтеграційного алгоритму було те, що на кожному етапі він передбачав баланс інтересів і тільки наявність обопільної мотивації спонукала до переходу на новий рівень взаємин. Таким чином, цей процес міг бути зупинений на будь-якому етапі кожною зі сторін, і на кожному з цих етапів баланс інтересів мав бути дотриманий.

Ситуація почала кардинально змінюватися з того моменту, коли в ЄС було взято курс “розширення на схід”. З одного боку, умови, в яких відбувалося прийняття нових членів Євросоюзу, вимагало від організації нової стратегії та вироблення по суті нового механізму інтеграції. В його основу був покладений новий принцип, що базувався на проходженні країною-кандидатом у члени ЄС певного трансформаційного шляху. Пропонувався певний алгоритм дій, внаслідок яких відбувалася адаптація спільноти до умов співжиття націй в Об’єднаній Європі. Це вже була принципово нова настанова: по-перше, мова вже йшла не про рівноправне партнерство, а про умови “старшого партнера” по відношенню до “молодшого” – країни-кандидата, – а по-друге, даний алгоритм містив у собі в мотиваційній частині певний елемент “обіцянки”, у тому сенсі, що успішне виконання всіх проміжних “завдань” призводить до своєрідної “винагороди” у вигляді членства в ЄС.

Така практика отримала в науковій літературі назву “європеїзації”. Найбільш лаконічне і водночас всеохоплююче визначення цього феномену дають Ф.Шіммельфенніг та У.Зедельмаєр: процес, під час якого держави приймають правила ЄС. Ф.Шіммельфенніг та У.Зедельмаєр визначають принцип “моделі зовнішніх стимулів” наступним чином. Прийняття власних правил ЄС виставляє як умову для отримання винагороди. Ця винагорода може бути двох видів – сприяння та інституційні зв’язки. Під політикою сприяння тут розуміють, найперше програму Phare, що діяла вже з 1989 року й передбачала технічну і фінансову допомогу при переході країн колишнього соціалістичного табору до ринкових засад господарювання (в Україні ця роль відводилася програмі TACIS).

Інституційні зв’язки могли передбачати встановлення угоди про співпрацю, асоціацію і аж до повноцінного членства в ЄС. Такі зв’язки відкривають можливості отримання вигод від доступу до внутрішнього ринку ЄС та дедалі активнішої участі в ухваленні рішень Євросоюзом.

Особливістю “стратегії підсилення через винагороди”, якої переважно дотримувався ЄС в процесі розширення на схід, є уникнення ризиків “моральної відповідальності” за дії партнера: уряди відповідних країн “не можуть розраховувати на сприяння ЄС тільки через те, що їм це потрібно, не беручи до уваги вимог, висунутих ЄС”. У підсумку виводиться формула балансу національних інтересів та інтеграційної мотивації країни-кандидата в члени ЄС: уряд приймає правила ЄС, якщо вигоди від його винагород перевищують внутрішні витрати на рецепцію цих правил.