Трипільська культура: ознаки, характерні риси, особливості та місце в культурній спадщині українського народу.

Найбільш відомою з прадавніх культур на теренах України є трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойко у 1896 р. За деякими етноанатоиічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку переважної частики місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців. Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови. Румунії. Трипільці мешкали протягом IV-II тис. до н. е. в селищах, що складалися з декількох десятків, а інколи й сотен» невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадевкого призначення. Особливості трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, яо-перше, величезною територію поширення (близько 190 тис. кмг). Небаченими досі були швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа 50 тис. кмг, на середньому — 150 тис. км?. Жодна із європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могли зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. По-друге, еони характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1000-2000 років — без значних змін в основних рисах культури. По-третє, за своїм походженням трипільська культура, хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, зле в процесі поширення на нові східні території включалз в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. По-четверте, трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можка назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі.По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур «балкано-західноукраїнського» регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підгримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур європейських етапі