Успіхи української культури 20-х рр. ХХ ст. і наступ сталінізму на вітчизняну інтелігенцію.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада.

За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій.

Услід за відкриттям Київського і Кам'янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік В. І. Вернадський (1863—1945).

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.

В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України.

Завданням держави було підкорення більшовиками освіти. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 з читальнями і Народними домами. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології.

Ідеологізації культурного життя дійшла до крайніх і найбільш потворних форм. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Платона, Канта, деякі твори Л. Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянської влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна — через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української інтелігенції.

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня — постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп.

В 1922 р. з'явилась перша літературна організація «Плуг» — спілка селянських письменників. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І. Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

В Україні у 1926—1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880—1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В. Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В. Винниченка перед української культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881—1952).

У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олександр Петрович Довженко (1894—1956) — один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М. Л. Бойчука.

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20—30-х роках позначена українська музика. У 1923—1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б. Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М. Вериківського — автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка» (1936—1938 рр., архітектори — В. Кричевський, П. Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936—1939 рр. архітектор — В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936—1938 рр., архітектори — І. Фомія, П. Абросимов), інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор — Д. Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М. Манізера (1891—1966), скульптурними портретами Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров.

2. Початок наступу тоталітаризму на осередки української культури

Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в цілому.

Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік — цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю.

Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук.

В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК ВКП(б)У було призначено Павла Постишева, який почав наступ на українізаторів.

Почалися систематичні утиски української культури.

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу.

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М. Л. Бойчука.

Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи.

Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури.

На початку 30-х років починає швидко падати кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927—1928 рр. — 5413, у 1928—1929 рр. — 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928—1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. — 2164, у 1985 р. — 1890, у 1986 р. — 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання української мови ставало зовсім не обов'язковим для керівних кадрів. Почали згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання.

В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з'явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. Художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапили у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».

Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О. Довженко, якому забороняється поселятись в Україні.

Після перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної роботи Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.

Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї.

Вони знищили величезну кількість закладів культури України. Окупанти вбачали в інституціях української культури та її активістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ставилися.

Складовою частиною культури є релігія. Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою.

Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно національною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. Розпочалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнувати.