Кінець староукраїнської барокової культури. Г. С. Сковорода.

Григорій Савич Сковорода (1722 — 1794 рр.) народився на Полтавщині в селі Чорнухи в козацькій родині. Його життя складалось так, як життя багатьох освічених українців: після Київської академії — співоча капела в Петербурзі при дворі, де він, з огляду на музичний талант, міг би зробити кар’єру; потім знову академія в Києві на Подолі, згодом служба у російській місії в Угорщині, в Токаї, де заготовлялось вино для двору (тоді вищий світ пив токай — пора шампанського ще не прийшла). Після Угорщини — вчитель, спочатку в Переяславському колегіумі, потім в сім’ї полковника Томари, згодом у Харківському колегіумі. Тоді він починає писати — вірші, байки, трактати, філософські діалоги. 1769 р., коли йому виповнилося сорок сім, він покидає звичний триб життя і йде у мандри.

Тривалий час Сковорода був славний передусім своїм мандрівним життям, його твори тільки після ліберальних реформ 1861 р. пройшли духовну цензуру і довго ще справляли враження бурсацьких просторікувань. Доробок Сковороди, що творився ним для себе й близьких, неможливо зрозуміти поза культурним словником тієї епохи і особливо Києво-Могилянської вченості. Разом з тим, уважно вивчивши засади сковородинської філософії, можна погодитися з тим, що найважливіше в ній дійсно виражене в способі життя, обраному Сковородою.

Для Сковороди покинути викладацьку роботу, залишити хоч убогеньку, хоч найману, та свою кімнатку, — це означало не тільки піти у життя з ласки світу. Адже тим самим він взагалі позбувався визначеного соціального статусу і був уже не уставщиком хору, не вчителем колегіуму чи домашнім вчителем, — а просто людиною, просто Григорієм Савичем Сковородою з одному йому властивими вадами і чеснотами. Більше того, навіть ім’я своє Сковорода по можливості змінює: то зве він себе Варсавою (на івриті це означає «син Сави») або ж підписується «Даниїл Меінгард» (так звали швейцарського пастора, вчення якого дуже нагадувало вчення Сковороди), то «Григорієм Варсавою», то, нарешті, «Даниїлом Варсавою». Григорій Сковорода ніби відмовляється від будь-якої системи координат, в якій би визначалась його людська сутність, і ставить собі за мету знайти цю сутність, пізнавши самого себе. Людина сама визначає свою сутність, а все те, що світ нам пропонує як рамки, в яких має /285/ перебігати наше життя і наша діяльність, — все це обман.

Це, власне, і дало йому підставу сказати: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Як пам’ятаємо, цю неповторну субстанцію кожного єства, в тому числі й людського, — те, що не змінюється при зміні всіх життєвих обставин, — київські професори називали матерією і вчили, що вона впливає на долю, як і форма, тобто сутність, сукупність властивостей індивіда. Для Сковороди ця субстанція людського єства має бути вивільнена від усіх впливів повсякденності, «світу», що її ловить, виявлена перед розумовим поглядом людини, осмислена — лише таким чином людина вільно здобуває собі своє єство. Це означало відкрити в собі своє серце. «Всяк есть тем, чье сердце в нем».

Ця апеляція до серця як субстанції особи найгостріше суперечить філософії людини, що панувала в староукраїнській шкільній традиції. Коли говорять про «кордоцентризм» як сутність української філософської традиції й посилаються на Сковороду, просто не беруть до уваги все, що було змістом трактатів і навчальних курсів перед Сковородою. А ця професорська традиція була раціоналістичною і моралізаторською. Проголошуючи своє «всяк есть тем, чье сердце в нем», Сковорода якраз пориває з бароковою традицією, згідно з якою той вчинок моральний, який розумний.

Проте і за цю свободу треба платити. Сковорода одержує все-таки соціальний статус, який відповідав би такому трибу життя: його починають називати «старчиком». Грати роль блудного сина в театрі життя — це було знайоме і близьке людям різних станів. Адже старчиками, по суті, були і Паїсій Величковський, і Семен Гамалія, який прожив життя в домі Новикова.

Згідно з народними оповіданнями, Сковорода колись відмовився підійти до Харківського губернатора Щербініна, коли той звелів покликати його до своєї карети, сказавши, що з ним хоче говорити губернатор. Тільки тоді, коли на вимогу Сковороди губернатор покликав його як Щербінін, а не як урядова особа, філософ підійшов до знатного вельможі. Щербінін був відомий своїм хамством до підлеглих, колись грубо вилаяв заїжджого академіка, але виклик Сковороди прийняв: Сковорода був старчик, йому, як і блазню, дозволено все. Людину з дивацькою поведінкою приймали, слухали і десь навіть побоювалися — вона була близькою до «нижнього світу», як і віщун або божевільний. Суворов /286/теж здобував собі право на прямоту своїми блазнюванням і дивацтвами. Сковорода говорив і в ранніх, і в пізніх творах одне й те саме, хіба що в останніх діалогах більше нервовості, викривального пафосу. Драматизму в його особистій творчій біографії ніби й немає, і життя його досить бідне пригодами. Все напруження — між внутрішнім світом Сковороди, який залишався стабільним, незважаючи ні на що, і неспокійним, тривожним, трагічним життям навколишнього світу.

Стиль повчань-діалогів Сковороди такий схожий на проповіді чи навіть пророцтва, що його можна було прийняти за засновника нової віри. В пророцтвах-заклинаннях останніх творів головне — в тому мотиві, який лагідно і просвітлено звучить у першому ж, «Начальной двери к христианскому добронравию»: подяка Богу за те, що «нужное зделал нетрудным, а трудное ненужным. Нет слаже для человека и нет нужнее, как щастие; нет же ничего и легоче сего. Благодарение блаженному Богу» *.

Зрештою, і тоді, коли Сковорода ніби повертається до пророцьких інвектив у дусі Івана Вишенського, він несподівано м’який — сердиться і сипле прокльонами у нього диявол; а в «Прі біса з Варсавою» останній, тобто сам Сковорода, звертається до «даймона»: «Прости мне, друже і враже мой» **. Однозначно ототожнюючи мирське, земне, тілесне з сатанинським, Сковорода бачить близькість земного і небесного в людині і в світі. Тому виявляється легкою перемога над злом.

Це центральна ідея Сковороди, яка має єретичний характер і спрямована не тільки проти ортодоксального тлумачення другого Пришестя, а й проти всякого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Якщо щастя людське можливе, воно має бути можливе не десь і колись, а в кожну мить, тут і тепер. «Что бы было тогда, естли бы щастие, пренужнейшее и любезнейшее для всех, зависело от места, от времени, от плоти и крови?» *** А якщо щастя не залежить від місця і часу, звання і чину, віку й статі, не «утверджене на піску плоті», отже, воно належить до вічних і безплотних сутностей.

Сковорода виходить із святоотчої філософії тварного і нетварного. Світ плотський, тварний має початок і кінець. Нетварна духовна сторона є невидиме в цьому світі, безконечне в конечному. Сковорода приймає цю тезу, — може, тільки дещо модернізує стару платонівську ідею і водночас дещо простонародно, близько до єретичних учень від маніхейства до духоборства, плотське ототожнює із злом. Невидиме в світі є співвідношенням частин, що робить кожну річ цілим. «Если видишь на старой в Ахтырке церкве кирпичь и вапну, а плана ея не понимаешь, как думаешь — усмотрел ли и узнал ея?» — «Никак! Таким образом, одну только крайнюю и последнюю наружность вижу в ней, которую и скот видит, а симметрии ея, или пропорции и размера, который всему связь и голова материалу, понеже в ней не разумею, для того и ея не вижу, не видя ея головы» ****. Як бачимо, тут і пропорція, і симетрія, бракує тільки слів про те, що тварне є код, а невидиме — інформація. Суть сказаного Сковородою саме в цьому, таким чином її належить виразити сьогоднішньою мовою.