Український театр у період культурного піднесення 20-х років ХХ ст.

На розвитку театрального мистецтва 20-30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закін чився " розстріляним відродженням". Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і " Молодий театр". Державний дра матичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Лю бов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по бутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі " Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр " Бе резіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Кур-бас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер ну до класичного західноєвропейського й українського ре пертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Ста-рицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному (" У пущі" Лесі Українки), пси хологічному (" Чорна Пантера і Білий Ведмідь", " Гріх" В. Винниченка), символічному (" Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску (" Різдвяний вертеп"), імпре сіоністському (" Йола" Є. Жулавського). Етапною у твор чості митця і в історії українського театру стала вистава " Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. У 1926—1933 рр. театр " Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Ам-вросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах (" Мина Мазайло", " Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. У 1934 р. театр " Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шев-ченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася тра гічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соло-вецькому таборі особливого призначення. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як " Звенигора", " Арсенал", " Земля".. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл. Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богома-зов — художник-кубофутурист, автор трактату " Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мис тецтва. К. Малевич — один із основоположників супрема-тизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних дже релах. Цікаво, що свій " Чорний квадрат" він характеризу вав як " живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з на-родним мистецтвом. Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодно го, який послідовно розробляв принципи сучасного україн ського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського Іконопису. Новий напрям монументального мистецтва XX ст. запо чаткував М. Бойчук. Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольсь-кого періоду). В його творах присутня іконописна тради ція (" Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали тавру вати в пресі за " ухили", дорікати за " живопис на фанері", М. Бойчук на сторінках " Вечірнього Києва" (1929 р.) нага дував: " Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас української соціалістичної культури від усіх націона лістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників". Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти дія чів культури, а й проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933р. накладає на себе руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі. Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чи сток стали 15 тис. відповідальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л.Троцький визнавав, що " ніде репресії, чист ки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хулі ганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Ук раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності". Репресивний орган планував знищити цілі верстви на селення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників ан тибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини, навіть прості гро мадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості. До кінця 30-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці, зійшло майже нанівець. Сталін і його оточення справили на політичне і куль турне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій зазнали інтелігенція і се лянство — дві верстви, що становили соціальну базу ук раїнського національного відродження. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь ук раїнської інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будів ництва нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки страшних втрат 30-х років допо магають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці. Культурне життя в радянській Україні в 20 — 30-х роках було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок " велико го перелому". Воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного народу. Так, незважаючи на жорстокий утиск тоталітарно-бюро кратичної системи, сталінізму, в культурному житті респуб ліки ще певний час зберігалася інерція позитивних про цесів, започаткованих у попередні роки.