Види казок

Виділяють три основних види казок: казки про тварин, чарівні казки, та соціально-побутові казки.

Казки про тварин — це казки, в яких головними героями є тварини — лісові та домашні, а також птахи та комахи. В образах тварин ми бачимо алегорію, тобто ці казки мають виразний соціальний підтекст. В цих казках ми бачимо звірів за суто людськими справами: вони воюють, обирають царів, судяться та ін. Ці казки висміюють людські недоліки та пороки такі, як заздрість, агресивність та жадоба. Розповідаючи про пригоди тварин, ці казки «підморгують одним оком на людей».

Чарівні казки породжені в докласовому суспільстві, пов'язані із світоглядом, звичаями та обрядами наших далеких предків. Головні герої, як правило, виявляються в двобої з темними силами (Ольдеквіт, Ох, відьми), які зазнають неминучої поразки. Головними героями як правило є богатирі, наділені неймовірною силою. Чарівні казки чітко підкреслюють перевагу добра над злом.

Соціально-побутові казки сформувалися за часів феодалізму.

6. Легенди та перекази

Легенди - це усне народне фантастичне оповідання міфологічного,
релігійного або героїчного змісту з настановою на достовірність (О.
Таланчук).

Термін „легенда" книжного походження, з латинської мови означає - „те,
що має бути прочитане", походження терміну „переказ" - народне,
побутове. Хоча обидва жанри споріднені, взаємодіють між собою та з
іншими жанрами, все ж між ними існує певна відмінність. О.Дей вважає,
що критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є
ступінь достовірності їхніх зображень, характер ставлення до
дійсності, тобто питома вага істинного реального, можливого, чи,
навпаки, - вигаданого, фантастичного і неймовірного. Перше з указаного
стосується переказу, друге - легенди [5, 7]. Спорідненість і
відмінність легенди та переказу розглянемо за характеристикою
фольклориста М.Дмитренка [9].

Легенди та перекази виникли й розвивалися разом з людиною, мовою,
родовою педагогікою, відображені в різних писемних пам'ятках. Саме
завдяки їм відбувався процес пізнання, передачі знань від покоління до
покоління. Перші легенди, наприклад, зафіксовані найдавнішими
пам'ятками „Повість минулих літ", „Київський літопис",
„Галицько-Волинський літопис", „Літопис Самовидця" та ін.

Цінний внесок до теоретичної розробки диференціації легенд та
переказів зроблено О.Деєм (" Легенди та перекази"), C.Азбелєвим
(" Отношение предания, легенды и сказки к действительности: с точки
зрения разграничения жанров"), В.Соколовим (" Топонимические легенды и
предания украинцев Карпат"), Н.Криничною (" О жанровой специфике
преданий и принципах их систематизации"), І.Франком, В.Гнатюком
(" Квестіонар для записування місцевих переказів").

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. з'являються перші систематизовані
збірки легенд та переказів. Серед них - " Малорусские народные предания
и рассказы" (Київ, 1876), укладені М.Драгомановим, " Галицько-руські
народні легенди" (Львів, 1902-1903) укладені В.Гнатюком та ін.

І до сьогодні поширені легенди та перекази в записах П.Чубинського,
М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Левченка, В.Шухевича, В.Гнатюка,
М.Возняка.

Класифікація легенд.

У Західній Європі за часів Середньовіччя легенди за функцією поділяли
на такі різновиди: панегіричні; релігійні; легенди-мандрівки
(пов'язані з хрестовими походами); легенди-фабльо; легенди-міраклі.

Такий поділ обумовлений початковим визначенням терміну " легенда" як
" витягу з святого Письма, або життєписів святих, призначених для
голосного читання за трапезою".

В українській фольклористиці виділяють такі різновиди легенд:

* міфологічні (присвячені фантастичним оповідям про чудодійні
перетворення людей у звірів, птахів, квіти, у русалок, відьом,
вовкулаків, перелесників);
* апокрифічні (присвячені мандрівкам Христа і святих на біблійні чи
євангелійські теми);
* історичні (поетичне осмислення визвольної боротьби нашого народу);
* топонімічні (пов'язані з походженням власних географічних назв).

Найповніше в легендах та переказах відображено період
Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Легенди і перекази
наділяють народних месників гіперболізованою силою, змальовують їх
відданими рідному народові, що є типовим для фольклору слов'янських
народів. Фізичною силою українські лицарі нагадують героїв билин, дум,
казок.

Наприклад, Іван Сірко за легендою народився вже з зубами, він легко
зачаровував загони чужинців, і вони „самовирубуються", його рука
здатна сім років забезпечити одноплемінникам перемоги в боях. Олекса
Довбуш у трирічному віці піднімав через пліт теля; сопілка, на якій
він грає, завдовшки в три рости людини. Устим Кармелюк прославився не
лише силою, а й умінням ставати невидимим, щоб утекти із в'язниці.

Носіїв легенд, вважає О.Дей, вабила „та, хоча б тимчасова воля, якої
могли спробувати в житті народні месники. Романтика цієї волі не
тільки надавала своєрідного колориту народним оповіданням, а й
спонукувала йти в загони гайдамаків та опришків" [5, 28].

У легендах і переказах знайшла відображення і біографія Тараса
Шевченка. Народний поет показаний у фольклорних жанрах героєм,
наділеним мудрістю, силою, прагненням до свободи. Двадцяте століття
зберегло легенди і перекази про січових стрільців (у західних
регіонах), бої під Крутами і Бродами, про гору Лисоню як символ
стрілецької слави. Чекає на свого дослідника цикл легенд і переказів
про геноцид українців, голодомор, репресії, війну в Афганістані тощо.
На терені Глухівщини легенди і перекази досліджували О.Маркович,
І.Кульжинський, П.Литвинова - Бартош, Я.Кривко, сьогодні їх
послідовники - місцеві краєзнавці М.Гурець, В.Задко, П.Киселенко,
Ю.Коваленко.

Досить часто до легенд та переказів відносять билицю, бувальщину,
жанровий різновид неказкової прози, що ґрунтується на художньому
вимислі, але зображує події як достовірні (О.Бріцина). М.Дмитренко
зазначає, що бувальщина - це реалістичний прозовий фольклорний твір, у
якому через оповідь учасника або свідка від першої чи третьої особи
зображено дійсну неординарну подію, пригоду, випадок, факт недалекого
минулого або теперішнього життя на чітко визначеній локалізованій
території.

7. Народна драма

• Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля).

Народна драма - це сукупність різних за формою і способом виконання
уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри.

Характерні ознаки народної драми: синкретичність (поєднання слова,
співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія. Казки, хороводні пісні,
календарно-обрядова поезія, весільні обряди виконувались у
драматизованому вигляді, вертеп, народні сценки ставились
самодіяльними акторами або за допомогою ляльок, а музичним супроводом
були сопілка, скрипка, бубон, цимбали.

Серед видів народної драми вирізняється ляльковий театр-драма
„Вертеп". Це давня обрядова форма українського народного театру,
своєрідне поєднання народної і книжної культури. Назва походить від
праорійських слів-архетипів „вер", „вир", що означають „вирувати",
„повертатись", „відроджуватись", „рости", а „теп" - благословенний
потік світлих космічних вод, світової річки.

Вік вертепу - біля десяти тисяч. Драматичне мистецтво зародилось у
Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних зі смертю та
воскресінням Бога Діоніса. Першопочатково це було обрядове
священнодійство, головним ритуальним моментом якого була
пісня-молитва-колядка. Таке тлумачення вертепу на честь народження
Христа виникло у зв'язку з розповсюдженням на наших землях
християнської ідеології, яка переосмислила народну культуру. Саму
назву вертепу стали тлумачити як печеру, де, за легендою, Марія
народила Христа.

Творцями вертепу були студенти Києво-Могилянського колегіуму.
Вертепників називали річними гістьми, адже вони раз у рік приносили
людям добру звістку про народження Сонця і бажали гарного врожаю.
Вертепники носили з собою восьмикутну зірку - знак Коляди-Радості і
співали: „Нова рада встала, що на небі хвала. Над Вертепом звізда ясна
увесь світ возсіяла".

Важливим ритуальним елементом вважався сміх, що збуджує людей, тому
популярними були інтермедії.

Уперше українська народна драма була розглянута в роботах
М.Тихонравова, а першу публікацію вертепу здійснив етнограф М.Маркевич
у книзі „Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян" (1861 р.).
Вивчали даний жанр М.Возняк, М.Грінченко, М.Йосипенко, П.Богатирьов та
ін.

Одним із ранніх різновидів народної драми є пісня-гра. Віддавна ці
ігри мали магічний характер - заклинання весни, дощу, врожаю,
відзначалися імітацією рухів трудової діяльності.

Одним із різновидів народної драми є „Весілля", головними героями в
ній виступають князь, княгиня, бояри, світилки, котрі виконують ряд
функцій весільного обряду: сватання, заручини, плетіння вінка, гільце,
дівич-вечір, коровай, саме весілля.

НАРОДНА ДРАМА — фольклорна ігрова
вистава, видовише, шо об’єднує різноманітні форми
нар. театр, мист-ва, драм, дії, які передавалися із
покоління в покоління у виконанні непрофесійних
(самодіяльних) акторів. Найбільш характерні такі
види: 1) обрядові зооморфні ігри; 2) драм, вистави
(сцени) побутового характеру; 3) ляльковий театр;
4) власне драми (з розгорнутим сюжетом). Обрядові
ігри джерелами сягають глибокої давнини; у різних
народів вони розвивалися на грунті календарних і
сімейних обрядів, у яких велику роль відіграє культ
родючості, шо входить до аграрної магії, тотемізму,
сакралізації явиш природи. Обов’язковим
складником багатьох дійств, як в календарних
обрядах, так і в обрядах сімейних, було рядження.
Найдавн. персонажі (маски) нар. гулянь — тварини:
бичок, ведмідь, коза, кобилка, кінь, журавель та ін.
Судячи із записів ХІХ-поч. XX ст., у багатьох
народів світу був поширений культ “священної
тварини» (бика, кози та ін.). Так, напередодні Нов.
року селами Європи водили “священного бичка”,
заходячи з ним на подвір’я, бажаючи господарям
гараздів і доброго врожаю. За свідченням давн-
грец. історика і письменника Ксенофонта (430-355
до н.е.), такий звичай, який супроводжує
пантомімний “танок плуга», існував у окр.
фракійських племен. Від них він частково був
запозичений і розвинутий суч. народами балк.
(болгари, серби) і кара (українці, румуни) регіонів.
Згідно з повір’ям, “свяшенний бик” (тобто
виконання відповідного обрядового дійства)
приносив родючість худобі і добрий урожай.
Проступово зооморфні ігри набували симво­
лічного характеру. Напр., болг. “кукери” одягали
на голову спеціальні прикраси у вигляді рогів бика.
В Галичині ходили з дерев’яним зображенням
тварини (тура). Те саме спостерігається в рум.
ритуальній грі — “турка». Подібна форма зоолатрії
пов’язана і з культом Діоніса, бога виноградної
лози у давньогрец. міфології. Спочатку він
уявлявся в образі бика. Це не суперечить гіпотезі
про місцеві джерела ритуального дійства, оскільки
сам культ Діоніса виник і розвивався у Фракії як
уявлення про верховне божество, тісно пов’язане
з природою, сонцем, рослинністю і родючістю.
Ще більше розповсюдження мала маска “кози”:
у сх. і зх. слов’ян, у сканд. народів, в Сицилії,
Вірменії (ettaperer) та ін. Найстійкіший типовий
епізод гри — смерть і воскресіння чи недуга і
зцілення тварини — виходить до найстародавн.
універсальних вистав про смерть і воскресіння
духів природи, покровителів урожаю. Окр. вчені
(О.Веселовський) убачали прямий зв’язок між цими
актами (як і між ін. елементами новорічних
маскарадних ігрищ) і оргіастично-жертовним
культом Діоніса. Насправді, сценки карнавального
типу зі співами і танцями, перевдяганням різних
тварин (козла, ведмедя, птахів і т.д.) на
Діонісівських святах і Сатурналіях, сатирівські ігри
багат.о в чому перегукуються з новорічними
синкретичними виставами суч. народів (“коза»,
“ведмідь» та ін.). Такі генетичні зв’язки можливі,
оскільки культ Діоніса був поширений у всьому ант.
світі. Але їх сліди далеко не однакові в різних
культурно-етнографічних регіонах і зонах. Якщо
на Сх., в Греції та Італії пережитки найдавн.
тотемічних обрядів набули відомої форми
“діонісій” і “сатурналій”, то у сх. і зх. слов’ян, а
також у румунів вони розвивалися в руслі аграрних
ритуалів типу колядування (цикл підготовки
урожаю). Сліди їх магічної функції (принцип
“similia similus”) краше збереглися в українців (“де
коза ходить, там жито родить”), білорусів (та ж
формула), росіян (“Куда коза рогом, там сено
стогом»), поляків (“Gdzie koza chodzi, tam tyto
rodzi»), румунів у Карпатах (“Unde sare сорта
noastra czreste, pinea sub tereastea») — (де коза наша
скаче, там росте хліб). Найдавніше ритуальне ядро
гри поступово доповнювалося різноманітними
антропоморфними, особливо побутовими маска­
ми: діл, баба, лікар, смерть, чорт, єврей, циган,
купець — в українців і, частково, у румунів
(“Маланка”). Основна їх частина належить до
основних типів драм, традицій багатьох народів.
Деякі з них складають більш вузьку ізоглосу; вони
найбільш популярні в пн.-зх. Болгарії (“Старець і
баба”), у румунів “Mosnegii” (“Діди”), “Babele”
(“Баби”), “Baba si mosneagul” (“Дід та баба”),
поляків та білорусів (“Dziady”, “Дзяди”) і в
українців, надто, на Гуцульшині, де В.Шухевич
записав на поч. XX ст. більше 20 найменувань ігор
про похорони діда і голосіння баби.
У народів Зх. Європи були поширені весняні
(травневі) ігри, шо алегорично зображали боротьбу
зими і літа, масляничні вистави. Із масляничних ігор
і коміч. інтермедій, шо включаються в рел, драми
(Містерія, Міракль) розвивалися фарси, надто в
Італії та Франції. В Німеччині одержав розвиток
особливий жанр масляничної вистави -
фастнахтш пиль — різновид ф а р с у
Спорідненими з фарсом були соті (франц. sottie
- дуроші, м ораліте з характерними типами-
масками: простак-чоловік, сварлива жінка,
шарлатан-лікар, хвалько-солдат та ін.), а також
певною мірою ранні форми італ. comedie del arte.
Спорадичними учасниками цих вистав були і
улюблені герої зооморфних і побутових казок,
рядження. Аналогічні “маски» в більшості були
властиві й ляльковому театрові Англії (Панч), Італії
(Пульчинелла), Німеччини (Ганс Вурст), Чехії
(Кашпарек), Росії (Петрушка — записи з XVII ст.),
маріонетковому укр. вертепу, білор. бетлейиі,
поль. ш оп ц і, райку (райошнику) та ін. як
обов’язкових ознак гулянь (описи поч, XIX ст.) в дні
рел. свят (масляної, паски та ін.).
В більшості випадків текст., репліки, діалоги
імпровізувалися на місці і мали оказіональний
характер. Краше збереглися серії картинок рос.
райка, тобто “райського дійства» (оповідання про
гріхопадіння Адама і Єви) в раю, а також картини
на іст. сюжети (війна 1812 р., рос.-тур. війни та ін.).
Своєрідним комплексом драм, сцен виступав
“Маланка”, найбільш відома в українців та румунів.
Ця вистава зберігає різноманітні полістадіальні
фольклор-етнографічні компоненти. Більш
архаїчний і мобільний пласт “Маланки” являє
собою зооморфні ігри, котрі мали в минулому
самостійний ритуальний характер (“Коза”,
“Ведмідь”, “Коник», «Козак і коник» та ін.) у
багатьох народів. Для укр. фольклору специфічний
збірний образ Маланки (Меланії), а також дії і
колядки, пов’язані з цим персонажем (“Наша
Маланка в Дністрі воду брала”, “Маланка-
піддністрянка” та ін.). Цей дуже популярний,
особливо на Поділлі, образ нар. театру проник (на
Пн. Буковині) і в типол. подібну до укр. вистав
структуру рум. фольклор, драматургії разом з
однією із колядок про дівчину, яка носила це ім’я.
З численних укр. варіантів частково була сприй­
нята та пісня про Маланку, в якій розкривається
дія. персонажу, шо дає можливість для інсце-
•нування. Маланка зображується працелюбною і
гарною дівчиною. Зв’язок театралізованого дійства
з обрядом колядування, що передбачає ідеалізацію
персонажа, зумовив і естет, переосмислення (в рум.
нар. театрі) самої назви п’єс. Вступна колядка (на
Буковині) дала йому нове найменування -
“Маланка» замість трад. “Дід та баба», “Діди» та ін.
На Україні і частково в пн. Молдові, де проживає
рос. та укр. населення, побутували також рос. драми
(з розгорнутим “систематизованим” сюжетом) “Цар
Максиміліан” (“Максиміліан”, “Трон”, у румунів
“Максимон», “Маланка — по-російськи”, оскільки
текст інтенсивно взаємодіяв з “Маланкою”) і “Човен”
(ін. назви “Шлюпка”, “Шайка розбійників”, “Чорний
ворон”, “Єрмак», “Стєнька Разін”). Причиною
виключної популярності “Максиміліана” було те,
шо в ній п’єсі демократичні низи міста і селянства
могли бачити відображення своїх утоггійних, але
стійких політ, поглядів. Максиміліан, шо сидить на
престолі, — це поганий цар, Адольф -
переслідуваний, гноблений, несправедливо гнаний
царевич, який міг би бути згодом добрим царем.
Саме постійне розчарування в нинішньому цареві
приводило до того, шо спадкоємець користувався
•в селянському середовиші вел. симпатією. Часом
його героїзували. Побутуючи (інколи в перекладах)
в Україні та Молдавії з 2-ї пол. XIX до 60-70 рр.
XX ст., рос. драма постійно трансформувалася;
значна частина її епізодів була замінена
елементами розважального характеру на основі
“Маланки”, побутових казок, анекдотів,
рядження.
Рос. героїчну драму “Човен” за деякими типол.
характеристиками (тематика, образи і композиційні
особливості) можна зіставити з рум. гайдуцькою
драмою (“Загін (банда) Бужора”, “Кодряне» та ін).
Як рос., так і рум. драми належать до “розбій­
ницького” фольклору XVIII — поч. XIX ст. Однакова
їхня ідейна суть; вона складається зі стихійного
вираження незадоволення нар. мас. В обох випадках
розкриваються сой. причини “розбійництва” шляхом
застосування ідентичного прийому: до шайки
приходить незнайомець і промовляє монолог про
себе, про своє горе. В укр. варіантах “Човна”, як і в
рум. гайдуцьких п’єсах, вводиться мотив любові
отамана до дівчини-сироти. Ці та ін. паралелі слід
віднести до розряду загальнотипол. особливостей
розбійницької драми.
В багатьох країнах традиції Н.д. мали суттєвий
вплив на розвиток писемної л-ри. Так, ф арс мав
неабияке значення для Мольєра. Дуже стійка
традиція нар. театру в країнах Дал. Сх., особливо
в Китаї, Японії (обрядові польові ігри — денгаку,
мімічні ритуальні танці — кагура та ін.), а також в
Індії, де вона носить синкретичний характер
(поєднує танок і музику). В Україні розвиток Н.д.
підготував грунт для виникнення в XIX ст. реаліст,
драматургії і театру.

8. Народна пареміографія

Прислів'я та приказки - це короткі влучні вислови, що в художній формі
типізують різні явища життя. Це своєрідний збірник правил, якими
людина повинна керуватись у повсякденному житті.

Прислів'я- жанр фольклорної прози, короткий художній твір
узагальнюючого характеру, сталий вислів у формі логічно завершеного
повного судження з висновком. Складається переважно з двох частин і, в
основному, вживається у переносному значенні.

Наприклад: Рідна мова - не полова: її за вітром не розвієш.

Ознаки прислів'їв:

- мають прямі і переносні значення (Наприклад: Не святі горшки ліплять
- сфери побуту і ремесел накладаються на сферу людських стосунків);

- усталена форма: „Яка трава, таке й сіно";

- контрастні поєднання: вода - вогонь, небо - земля, молодість -
старість;

- паралелізм частин: „Без сонця не можна бути, без милого не можна
жити".

Прислів'я бувають римовані і неримовані: Добро пушить, а лихо сушить.

Приказка - жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів
констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить
частину прислів'я, але без висновку. Вживається у переносному
значенні.

Наприклад: Правда очі коле. Ото велике цабе. Не нашого поля ягода.

6.1.2. Походження і тематика прислів`їв та приказок

Спроби осмислення життєвих спостережень і висловлення їх у художній
формі наявні у „Слові о полку Ігоревім", „Руській правді". Перші
рукописні збірки започаткувала книжка „Приповідки посполиті" (к.ХVІІ
ст.) К.Зинов'єва. Друковані фразеологічні словники виходять у першій
половині ХІХ ст. Серед них: „Малорусские пословицы и поговорки" (1834)
В.Смирницького, „Галицькі приповідки і загадки" (1841) Г.Ількевича,
„Сборник малорусских пословиц и поговорок" О.Шишацького-Ілліча (1857).

Спочатку прислів'я впорядковувались за алфавітним, потім за
смислово-тематичним принципом, прикладом цього є „Пословицы русского
народа" (1862) В.Даля, „Мудрослів народу слов'янського в прислів'ях"
(1852) чеського вченого Ф.Чекановського.

М.Номис у збірці „Українські приказки, прислів'я і таке інше" (1864)
відійшов від алфавітного принципу систематизації матеріалу, вперше
застосувавши тематичний принцип. Його збірка містить близько
п'*ятнадцяти тисяч прислів'їв, приказок, народних порівнянь, вітань,
побажань, прокльонів, каламбурів, загадок. У книзі двадцять розділів,
що стосуються вірування українського народу, моральних вад людей,
історичного минулого, родинного життя. Автор указує на місцевість
запису, наводить пояснення щодо виникнення прислів'я, побажання.
Наприклад, приказку „Різдвяні гості" М.Номис пояснює існуванням
народного оповідання про зятя з дочкою, котрі занадто довго гостювали
й були за те покарані. Отже, цей вислів вживають, коли говорять про
гостей, які занадто довго гостюють. Яскраве відображення у прислів'ях
і приказках, зібраних М.Номисом, знайшло національне і соціальне
поневолення українського народу (Біда Україні - і відтіль гаряче, і
відсіль боляче).

У збірці М.Номиса знаходимо і численні побажання:

Добрий день. З святим днем будьте здоровi.

Слава Богу, Iсусу Христу. Дай, Боже, час добрий.

Будьте здоровi з тим, що сьогоднi. Здоровi були та людям милi.

Доброго здоров'я, мир вашому дому! З святом будьте здоровi!

Моє вам шануваннячко, спаси вас, Боже! Здоровi будьте! Здоровенькi
були!

Дай, Боже, спiшно та охотно робити, щоб твої думи були повнi, як
криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом;
пошли тобi, Мати Божа, на все гаразд!

Класифікацію за опорно-стрижневими словами розробив І. Франко.

6.1.3. Відображення у прислів`ях і приказках

ментальності українців

Український народ спрямований на продуктивну взаємодiю iз сусiднiми
етносами, а отже, на діалог культур. Про елементи такої народної
концепцiї „дiалогу культур" свiдчать етикетнi приписи щодо родинного,
внутрішньо-етнiчного та мiжетнiчного спiлкування. Перекладаючи паремії
з однієї мови на іншу потрібно знати особливості ментальності кожного
з народів.

Наприклад, міркування над російськими та українськими прислів'ями
допомагають визначити оцінні функції народної моралі, традицій у
різних культурах. В українців достатньо розвинене почуття особистості,
прагнення до громадської справедливості, м'який, хоч і грубуватий
гумор, підсміювання насамперед над собою.

Порівняймо:

А Васька слушает да ест - А кiт ковбаску уминає, неначе й не до нього
рiч.

Без отваги нет и браги - Думка п'є воду, а вiдвага мед.

Береженого бог бережет - Бережи вуха, бо вкусить муха.

Ближняя родня - на одном солнце платья сушили - Ми родичi: на одному
сонцi онучi сушили.

Бывает, что и медведь летает - Буває, що й муха чхає.

Век долог, всем полон - На вiку, як на току, - i натопчешся, й
намусуєшся, начхаєшся i натанцюєшся.

Кто пьян да умен - два угодья в нем - Я п'ю та гуляю, а розуму не
пропиваю.

Лицо - зеркало души - Що в серцi вариться, то на лицi не втаїться.

Мачеха пасынку надвое волю дала - наг ходи либо без рубашки - Мачуха
пасинку волю давала: хоч їж, хоч дивися, а щоб цiле було i неголодний
був.

Не жалей алтына - отдашь полтину - Лiнивий двiчi ходить, скупий двiчi
платить.

Тематика прислів'їв і приказок різноманітна. Прислів'я та приказки
відображають стародавні звичаї (Сказав би, так піч у хаті), гумор та
іронію українців (Чорнобрива, як руде теля. Батько мій середній
хазяїн: торби по боках, а сам посередині).

Чимало прислів'їв використовували як побажання-благословіння на працю:

Нехай день святиться! Разом з Божим розказом!

Дай, Боже, час i пору добру! Щоб у вас руки не болiли!

Дай, Боже, щоб робилося, не псувалося! Дай, боже, на прожиток!

На похоронах висловлювались так: Царство йому небесне! Нехай царствує!
Царство небесне його душi! Померлому царство небесне, вiчний покiй!
Нехай над ним земля пером! Нехай з богом спочиває!

Померлим душам царство небесне: батькам, матерям, братам, сестрам,
дiткам маленьким! Нехай легко згадається, а нам пошли, Боже, вiк i
здоров'я!

В арсеналі українців збережені вислови-вибачення:

Вибачте на сiм словi.

Прошу, простiть на словi.

Простiть за слово, що сказав.

Не у гнiв буть сказано.

Простiть, шануючи хлiб i честь вашу!

Хай Бог простить, а я прощаю.

Бог з вами! Що було, то минуло!

Бог з вами, на тiм свiтi вiддасте з пирiжками!

Хто до тебе з каменем, а ти до нього з хлiбом-сiллю!

Загадки - це афористичний твір, що складається із стислого поетичного,
часто ритмізованого вислову, в якому предмет чи явище зображується
через його метафоричний еквівалент. Термін давнього походження,
можливо, походить від слова гадати, що означало „думати",
„розмірковувати". Загадування в Україні завжди було неодмінною умовою
не лише розумового розвитку дитини, а й випробовування кмітливості
дорослих.

Загадки завжди виступали засобом естетичного освоєння навколишньої
дійсності: розвивали естетичний смак, сприяли образному баченню різних
предметів і явищ у житті, допомагали відчути зображувальну силу слова.

Існують загадки-поради, задачі, жарти. Створити загадку - значить
стисло описати за допомогою певних яскравих метафоричних образів
кілька найхарактерніших для предмета чи явища ознак (матеріал, форму,
звук, колір, кількість, дію, призначення, застосування, оточення). У
метафоричних загадках образи відображають світобачення, середовище,
побут народу певної епохи: Вода на воді пливе (Крига). У
неметафоричних загадках - жоден предмет не називається, а описується
його якість або функція: Зимою гріє, літом холодить (Дерево).

Відгадати загадку можна лише шляхом логічної заміни зображених
метафоричних образів реальними. Розгадування потребує не лише певної
суми знань, а й спостережливості, кмітливості, уміння бачити спільне в
конкретному й абстрактному. В дитячій аудиторії загадки пропонуються з
метою пізнання навколишнього середовища, тренування пам'яті. Відгадка
має бути одна, але певні формули можуть використовуватися для
зображення різних предметів.

Метафоричність загадок зближує їх із прислів'ями, приказками,
образними порівняннями, які в образній формі відображають найістотніші
сторони явищ природи, суспільних і родинних взаємин.

Тематика загадок різноманітна: явища природи, рослинний і тваринний
світ, духовне життя людини, трудова діяльність, предмети побуту,
знаряддя праці. Загадки можуть мати національні образи:

Прийшли татари, людей забрали, а хата вікном утекла (Рибалка. Риба,
вода, волок).

Під одним козирком чотири козаки стоять (Ніжки стола).

Лексика загадки відображає побут, форми діяльності. Як правило,
відображає історико-етнографічні особливості регіону, певну добу.

У загадці наявні традиційні епітети, порівняння, пестливі слова,
гіперболізація (грім - віл; туман - хмара); звукописні слова (Бігла
по ярочку в однім чобіточку та все каже: Гуц, гуц! (Макогін).

Часто в загадках наявні оказіональні слова:

Чотири чотириленки; густий ліс, чисте поле, дві тополі, два скла,
рамбабуля, лепетуля, кома. (Волосся, лоб, брови, очі, ніс, язик, рот.)

До поетичного фольклору належать і небилиці, нісенітниці — жартівливі,
смішні тексти, які містять гумор, описують неіснуючі вигадані події. У
дітей вони викликають сміх, бажання запам'ятати та переказати текст
іншим, насмішити їх.

Загадки органічно входять у композицію народних казок „Яйце-райце",
„Про змія", „Мудра дівчина". Загадкам часто приписували магічний вплив
на стан домашнього господарства. Цим вони близькі до замовлянь,
колядок, щедрівок.

Загадки є складовою частиною русальних пісень. Поміркуйте, з якою
метою вони використовуються в цих рядках.

6.2.4-6.2.5. З історії жанру „народна байка", „анекдот"

Народна байка - це прозове, алегоричне оповідання, з сюжету якого
випливає повчальний висновок.

Термін „анекдот" вперше з/+явився у Візантії, у книзі історика
Прокопія Кесарійського „Таємна історія" (550 р). У перекладі з
грецької мови цей термін означає: невигаданий, невідомий,
нерозголошений, той, що не підлягає розголосу. Пізніше цим терміном
назвуть гумористичні, дотепно-смішні, лаконічні мініатюри з гострим
сюжетом, діалогічною формою і неодмінно з несподіваною, комічною
кінцівкою.

Представником „гумористичної теорії" вважали Гіпократа. У
Середньовіччі з'являється „Салернський кодекс здоров'я", де було
розписано чотири темпераменти: поєднання крові, слизу, жовтої та
чорної жовчі, чотирьох „рідин". Розповідати анекдоти краще за всіх міг
сангвінік.

В.Даль визначав анекдот як „короткий за змістом і стислий за формою
твір про кумедний випадок; байка, баутка". У Франції їх називали
„фацеіями", тобто смішними усними розповідями, в Польщі „жартом".

В українській літературі термін „анекдот" започатковує
Г.Квітка-Основ'яненко. Це відбулось у 1822 році на сторінках газети
„Вісник Європи". Родоначальницею збірок анекдотів є „Маленька книжечка
українських анекдотів", опублікована у 1859 році. Анекдоти записували
М.Драгоманов, Б.Грінченко, П.Чубинський, І.Манжура та ін.

Ознаками анекдоту є: алогізм, переакцентування слова чи фрази з одного
значення на інше, гра слів, односюжетність. За формою викладу анекдоти
бувають описові, монологічні, діалогічні, полілогічні; за тематикою:
суспільно-побутові, родинно-побутові.

Українці користуються також і іншою назвою анекдоту - народна усмішка.
Український народ створив величезну кількість мініатюрних перлин цього
жанру, адже гумор - одна з рис українського менталітету. На народних
усмішках „виросли" І.Котляревський, М.Гоголь, C.Руданський, Остап
Вишня, О.Ковінька, М.Годованець та багато інших сміхотворців.

6.2.6.Народні повір'я, їх специфіка

Повір'я - зразок традиційних уявлень та вірувань українців про
природу, її явища, час, пори року, про людину та її різноманітну
діяльність на основі своєрідного національного світогляду, з
елементами міфологічного мислення, віри, світобачення.

Народні оповідання (оповідки) ведуться здебільшого від першої особи,
мають характер спогадів про якісь надзвичайні події, пригоди або
повчальні гумористичні історії, іноді з гумором.

Наведемо приклад народного оповідання:

„Не випусти рака з рота":

— Летіла ґава понад морем, дивиться, — лізе рак. Вона хап його та й
понесла до лісу, щоб гарненько поснідати. Бачить рак, що доведеться
пропасти, та й каже вороні:

— Ой вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди
були!

— Угу! —каже ґава, не роззявляючи рота.

— І братів, і сестер твоїх знав, — каже рак, — що за добрі люди!

— Угу! — гугнить ґава, а рака кріпенько держить.

— Та вже хоч вони і гарні люди, — каже рак, — а тобі і не рівня. Мені
здається, що й на світі нема розумнішої від тебе!

— Еге! —крикнула ґава на весь рот і випустила рака в море.

9. соціально-побутові пісні

Соціально-побутові пісні — це великий масив епічних народно-пісенних творів про економічні та політичні умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі.

Соціально-побутові пісні різнопланові і за тематикою, і за сюжетами, і за мотивами, і за колоритністю образів. Для них характерне поєднання реалістичної конкретності з метафорично-символічною образністю, вони багаті на традиційні для народного епосу метафори, постійні епітети, порівняння.

Це пісні про гірку долю простого люду в умовах тоталітарних режимів, соціальну нерівність, громадські, родинні, побутові конфлікти, природне віковічне прагнення народу до волі, пошуки шляхів до кращого життя тощо.

У соціально-побутових піснях українського народу узагальнено відбився світ людських доль в усьому його різноманітті. Як писав Микола Гоголь, для України народні пісні — це все: «і поезія, і історія, і батьківські могили».