Видання та переклади

Перекладався сучасною російською мовою Д. Лихачовим у співавторстві з Б. А. Романовим (1950), пізніше Лихачовим одноосібно (1978), О. В. Творогова (1997), А. Г. Кузьміним; також французькою (1884), шведською (1919), німецькою (1931 і 2000-ні), румунською (1935), англійською (1953), чеською (1954), польською (1968), українською (1990) мовами.

Видання: (крім видань у складі Лаврентіївського, Радзивіловського та Іпатіївського літописів)

• Повесть временных лет. Ч.1. Текст и перевод. М.-Л., 1950. 2-е изд., испр. и доп. СПб, 1996. СПб, 1999 (по списку Лаврентьевской летописи; в примечаниях: ПВЛ 1999)
• Повесть временных лет. // Библиотека литературы Древней Руси. Т.1. СПб, 1997. (по списку Ипатьевской летописи)

Словоуказателі:

• Handbuch zur Nestorchronik. Bd.1-3. Munchen, 1977-86.
• Творогов О. В. Лексический состав «Повести временных лет»: (Словоуказатели и частотный словник). Киев, 1984.

Література (крім узагальнюючих праць з літописанню):

• Сухомлинов М. И. О древней русской летописи как памятнике литературном. СПб, 1856.
• Шахматов А. А. Повесть временных лет, т.1. Вводная часть. Текст. Примечания. Пг., 1916.
• Ильин Н. Н. Летописная статья 6523 года и её источник. М., 1957.
• Алешковский М. Х. Повесть временных лет: Судьба литературного произведения в древней Руси. М., 1971.
• Львов А. С. Лексика «Повести временных лет». М., 1975.
• Хабургаев Г. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. М., 1979.
• Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып.1. Л., 1987. С.337-343. (статья О. В. Творогова)
• Шайкин А. А. «Се повести времяньных лет…» От Кия до Мономаха. М., 1989.
• Зиборов В. К. О летописи Нестора: Основной летописный свод в русском летописании XI в. СПб, 1995.
• Цыб С. В. Древнерусское времяисчисление в «Повести временных лет». Барнаул, 1995.

Особливе місце в розвитку літератури займало літописання. Літописи - це історичні твори, у яких розповідь велася за роками (" літами"), це явище не було притаманне жодній з західноєвропейських країн.

Практично з виникненням писемності у Київській Русі почали вести записи історичних подій, записи могли бути як стислими та і вигляді оповідань (" сказаній"). Пізніше ці записи були упорядковані і розміщені відповідно до хронологічної послідовності. Тобто літопис - це зведення (звід) у хронологічному порядку коротеньких записів та докладніших розповідей про історичні події. Перше таке зведення було складене наприкінці XI століття у Києві. Далі воно поповнювалося, поки на початку XII століття не виникло зведення, відоме як " Повість минулих літ", або " Початковий літопис". Ця пам'ятка подає докладні відомості про територію, заселену слов'янськими племенами, про полян, древлян, радимичів, сіверян та інші племена, їх мову та звичаї. " Повість" збереглася у кількох списках, найстаріші з яких - Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (початок XV століття).

" Повість" мала три головні редакції, кожна з яких відрізняється ставленням до політики князів-нащадків Ярослава Мудрого. До нас ці редакції дійшли не в первісному вигляді, а лише у пізніших списках. Перша редакція " Повісті" була складена приблизно 1113 року, упорядником цієї редакції літопису вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Друга редакція літопису виникла близько 1116 року у Видубецькому монастирі, що був заснований сином Ярослава - Всеволодом. Упорядником другої редакції літопису був ігумен цього монастиря Сільвестр. Третя редакція виникла в тому ж монастирі і датується 1118 роком.

За визначенням дослідників, " Повість минулих літ" є монументально-публіцистичним твором, який подає історію Давньої Русі, і водночас - найдавнішою пам'яткою давньоруського письменства.

Текст " Повісті" сповнений патріотизмом, ідеєю служіння рідній землі, піклуванням про її благополуччя і честь. Літописець виказує любов до своєї батьківщини й усвідомлює спільність усіх руських племен. До цього його спонукають завдання оборони Русі від зовнішніх ворогів. Ці свої думки літописець вкладає в уста князів, і зі свого боку, говорить лише про тих князів, які піклуються про вітчизну, такі, як Володимир Мономах.

" Повість минулих літ" як літературний твір тісно пов'язана з фольклором: вона містить топонімічні перекази про походження міст і селищ, елементи обрядової поезії. Цей твір характеризується поетичним викладом, відчутно, що літописець користувався дружинним епосом: він у найменших подробицях розповідає про похід князя Олега на Царгород, столицю Візантії, на воротах якого він повісив свій щит на знак перемоги; розповідає про смерть Ігоря і помсту древлянам за неї княгині Ольги; описує войовничих та хоробрих князів Святослава та Володимира.

" Початковий літопис" має два провідних мотиви: перший - захоплення безстрашшям князів та героїчним минулим Руської землі. У літописця викликає захоплення відвага Святослава, його прямолінійність і простодушність, зневага до земних благ і почестей, любов до вітчизни. Князь ніколи не відступав перед ворогами, а перед наступом завжди попереджав їх: " Хочу на ви іти! " Не злякався він і стотисячного грецького війська у критичний момент під Переяславцем на Дунаї. Найважливішим для нього було " не осоромити землі Руської", адже " мертві бо сорому не мають".

Другий лейтмотив літопису - глибокий сум з приводу княжих чвар і міжусобиць.

Якщо у першій частині " Повісті минулих літ" (з 852 року - згадка про Руську землю - до середини XI століття) переважають народнопоетичні мотиви, а датування подій лише умовне, то починаючи з другої половини XI століття і до початку XII століття літописець подає оповідання, записані зі слів очевидців, дотримуючись чіткої хронологічної послідовності. Тут можна виділити оповідання про братів-мучеників Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком (1015 p.), воїнську повість про битву Мстислава із Святополком (1019 p.), сказання " Чего ради прозвався Печерський монастирь" (1051р.), оповідання Нестора про перенесення мощів Феодосія (1091 р.), про напад половців на Печерський монастир (1096р.), про спільний похід князів проти половців (1107 р.) та історичну повість про з'їзд у Любечі, на якому завдяки Володимиру Мономаху було встановлено мир між князями.

Оповідання і повісті чергуються з сухими порічними записами про різні події.

Літописці - щирі патріоти вітчизни, які застерігали князів від помилок попередників: у літописі зафіксовано стихійні повстання проти князів, які не обороняли рідну землю, виступи проти насильного хрещення і масового винищення волхвів. У " Початковому літописі" вчувається заклик літописців до об'єднання Руської землі, їх бажання бачити державу - могутньою, а народ - щасливим.

" Повість минулих літ" є яскравим свідченням високого рівня розвитку культури Давньої Русі.

Продовженням " Повісті минулих літ" є " Київський літопис", який розповідає про події з 1118 до 1200 року, та " Галицько-Волинський літопис", що продовжує опис подій аж до 1292 року.

Князь Володимир Мономах (на київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р.) – одна з найвидатніших постатей свого часу. Він був онуком Ярослава Мудрого. Від свого батька перейняв Володимир замилування до книжок, до освіти. Його матір'ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха. Залишив по собі світлу пам'ять як розумний князь і добрий організатор. Поруч із тим Володимир Мономах – це приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами і сиротами, що вважає священним обов'язком бути гостинним, а в житті керується засадами християнської любові та моралі.

Своє " Повчання дітям” князь Володимир написав у досить поважному віці, однак адресував його не лише дітям, а й усім нащадкам князівсько-боярського стану, про що пише він сам: «Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться».

Володимир Мономах вважав, що виховувати дітей слід на позитивних прикладах батьків, дідів. Одним із основних засобів виховання князь вважав освіту: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, — як батько мій, дома сидячи, знав п'ять мов, через те й честь йому була в інших країнах..». Повчання Володимира Мономаха – визначна пам’ятка педагогічної літератури. Великий князь радить своїм дітям любити Батьківщину, захищати її від ворогів, бути хоробрим, трудитися, бути гуманними, чуйним до людей, поважати старших, жаліти дітей, сиріт, поважати жінок: “Перш за все не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі.

Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми або перед будь-ким, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою.

Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми.

Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів …при старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору.

В домі своєму не ледачкуйте… Брехні остерігайтесь і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло».

Торкаючись питань морального виховання дітей, князь Володимир у “Повчанні” багато уваги приділяє нормам і правилам поведінки людини. Він дійшов висновку, що особиста поведінка дорослих в межах цих норм є критерієм вихованості… У свою чергу етикет, манера, тон поведінки перебувають у прямій залежності від моральних вправ. «…Куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте нужденного. Найбільше шануйте гостя, звідки 6 він до вас не прийшов: простий чи знатний, чи посол; якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною.

Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні.

Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою.

На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє.

Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою грамотицю: і мені не буде соромно, і вам буде добре…”.

«Слово про закон і благодать» (О законѣ Моисѣ омъ данѣ ѣ мъ, и о благодѣ ти и истинѣ Исусомъ Христомъ бывшии. И како законъ отиде, благодѣ ть же и истина всю землю исполни, и вѣ ра въ вся языкы простреся и до нашего языка рускаго, и похвала кагану нашему Влодимеру, от негоже крещени быхомъ и молитва къ Богу от всеа земли нашеа) — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні».

Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли.

Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

Біографічних відомостей про Київського митрополита Іларіона відомо дуже мало. З «Києво-Печерського патерика» дізнаємось, що його постриг у ченці засновник монастиря Антоній. Згодом Іларіон стає пресвітером заміської резиденції Ярослава Мудрого — Берестового. 1051 року з волі князя собор місцевих єпископів настановляє Іларіона Київським митрополитом, однак після смерті Ярослава 1055 року він поступається своїм місцем новому ставленику Візантії — грему Єфрему. Деякі дослідники припускають, що після цього Іларіон переховувався у Києво-Печерському монастирі та Тмутаракані під ім'ям Никона, і саме він упорядкував перше Києво-Печерське літописне зведення 1073 року.

Перу Іларіона належать кілька творів: «Ісповє даніє веры», «Слово про закон і благодать» та повчання священикам.

Дослідники розходяться в думках щодо приводу написання і виголошення промови. За одними даними «Слово про закон і благодать» було виголошене на честь відкриття Софійського собору; за іншими даними — промова могла бути виголошена в Софійському соборі у 1049 році, ймовірно, на честь завершення будівництва київських оборонних споруд.

«Слово про закон і благодать» — це перший публіцистичний ораторський твір давньої літератури, який по суті є церковно-політичним трактатом, написаним під час військових сутичок Русі з Візантією та у зв'язку з цим у ситуації погіршання стосунків між руською та візантійською церквами.

Проповідь складається з трьох частин: образного розтлумачення, що слід розуміти під Словом про закон і благодать та істиною; похвала Володимиру Великому за хрещення Русі; молитва від усієї Руської землі.

Іларіон зіставляє Старий і Новий Завіти і віддає перевагу Новому, бо, на його думку, Старий Завіт, або «Закон», даний Мойсеєм, призначений лише для іудеїв. Натомість Новий Завіт є «Благодаттю», тобто основною підвалиною християнства, оскільки його обирають народи як шлях до спасіння від гріховності. Старий Завіт утверджує рабство, Новий — свободу і благодать, яка дійшла «и до нашего языка русского». У такий спосіб Іларіон запроваджує нову патріотичну концепцію, де Русь — передове суспільство, яке посідає рівне місце серед інших народів.

У центральній частині проповіді Іларіон прославляє князя Володимира за хрещення Русі з власної ініціативи, а не за вказівкою Візантії. Іларіон ставить його поряд з апостолами, які навертали народи у християнство.

У третій частині проповіді — молитві — автор просить Бога утвердити мир на землі і сприяти будівництву.

«Слово про закон і благодать» Іларіона характеризується всіма засобами ораторського мистецтва: багатством метафоричних порівнянь, епітетів, паралелізмів і повторень, риторичних фігур. Мова твору сповнена патріотичним пафосом. Усе це забезпечило цій проповіді тривалу популярність серед східнослов'янських проповідників.

Га́ лицько-Воли́ нський літо́ пис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити " ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати " ярлик" було поклонитися " кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку.

Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Князівство. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки.

Ці " премудрі хронографи" були зразком для літописця і він, визначаючи мету для себе, писав: " Хронографу треба описувати повністю все минуле, деколи сягати вперед, деколи повертати у давнє — мудрий читач зрозуміє". Характерною особливістю Галицько-волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами " в ті ж роки", " в той же час", " після того" і т. ін. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суцільною оповідання про історичні події.

Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя і Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю.

В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно, належать перу останнього редактора.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Описавши похід Льва до Судомира і далі до Кропивниці словами: «Посемь же поиде Левъ своими полкы со силою великою ко Кропивници, c гордостью великою хотя ити ко Кракову...», літописець робить такий відступ: «Володимеръ же бЂ назадЂ стоя У города своимъ полкомъ: и начаша ему повЂдати осЂкъ во лЂсЂ полнъ людий и товара, не взиманъ бо бЂ никоторою же ратью, зане твердъ бяше велми; Володимиръ же отряди к нему люди добрыи, и Кафилата с ними же Селезенца; бысть же пришедшимъ имъ ко осЂкови, и бишася с ними Ляхо†крЂпко, одва могоша и взяти c великимъ потомъ, и поимаша в немъ множество людий и товара».

Зразу ж після цих слів редактор знову присвячує Льву фразу, яка явно підкреслює вставний характер щойно розказаного: «Якоже передЂ писахомъ о ЛвЂ, u бысть же идушу ему полкы своими u начаша росходитися воевать». Ця вставка не могла походити від редактора 1292 р., тому що він взагалі не знав ближче дрібніших подій, пов’язаних з Володимиром. Вона вказує на когось, хто стояв близько до Володимира, постійно перебував з ним і, можливо, брав участь з ним у тому поході. Це міг бути тільки редактор зводу 1289 р., який з такою любов’ю описує останні роки життя Володимира (пор. 1287 — 1288 рр., стор. 591 — 610). Коли це його вставка, то, значить, вона вставлена в текст, який щойно тепер автор цього зводу переробляв і доповнював. Під 1270 р. літописець, характеризуючи литовського князя Тройдена, не жаліє для його змалювання найчорніших епітетів: «оканьный и безаконьный, прокляты, немилостивый Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради». Але під 1278 р., після опису походу Тройдена на поляків, додається, що Тройден повернувся «со честью великою домовь». Таке визнання «честі» не могло вийти з уст того самого автора; отже, редактор зводу 1289 р. знайшов його, мабуть, у свого попередника. Не гармоніює також із вказаним загальним ставленням до Тройдена і звістка під 1276 р., що після війни біля Вослоніма Володимир і Тройден «начаста быти во велицЂ любви». Не могла цьому авторові належати і звістка під 1281 р. про локальний інцидент між Львом і Лешком у далекому Переворську, на західних кордонах галицького князівства, про побиття людей і пожежу цього міста. Під 1283 р. знаходимо опис облоги Львова Ногаєм, страшного спустошення галицького князівства, заподіяного татарами, і з приводу цього такі слова: «Се же наведе на ны Богъ грЂхъ ради нашихъ казня ны, а быхомъ ся покаялЂ злыхъ своихъ безаконьныхъ дЂлъ, и еще же наконЂць исполни на насъ гнЂвъ: измре в городЂхъ во остою безчисленное мнржьство».

Ці слова не міг написати автор зводу 1289 р. Житель князівства Володимира Васильковича не міг страждати з приводу того, що сталося в столиці нелюбимого князя Льва. Від нього можна було сподіватись, що він буде втішатись або іронічно глузувати з приводу того, що Лев постійно мав справу з татарами (пор. під записами 1274, 1282 рр.). Отже, це ны не від нього походить. Додамо, що і під 1264 р. розповідь про Войшелка переривається вставкою про весілля Володимира Васильковича з дочкою князя брянського Романа і про напад у той час Литви, про який вже мимохідь говорилося під 1263 р. Закінчується і ця розповідь стереотипною фразою «мы же на преднее возвратимся». А нам відомо, що все, що пов’язане з життям Володимира, особливо цікавило редактора 1289 р. Значить, це його вставка.

Під рукою редактора 1289 р. був інший звід, який він продовжував і (як це побачимо пізніше) піддав ґрунтовній переробці. Що ж це за звід і де закінчився? Об’єктивне, навіть прихильне ставлення цього зводу до Тройдена, яке ми відзначили вище (1278 р.), знаходить пояснення у вістці під 1274 р. про те, що Тройден «живяше со Лвомъ во велицЂ любви..., а с Володимеромъ не живяше в любви». Вістка про облогу Львова татарами (1283 р.) теж вказує вже ясно на жителя князівства Льва.

Отже, це звід, що цікавився найбільше подіями старшої лінії Романовичів. Тому, як це зрештою з усього видно, до цього зводу належать також вістки під 1284 р. про смерть сина Юрія Львовича, Михайла, і стаття під 1285 р. Ця остання стаття в кінці розповіді про перемогу Кондрата Семовітовича над Лешком Казиміровичем зберегла характерне первісне закінчення зводу: «и тако возвратися во свояси [Кондрат] с честью великою, хваля u славя въ ТроицЂ Отца u Сына u святаго Духа въ вся вЂки агіосъ» (X., П.) 1.

Редакція Галицько-Волинського літопису 1285 р. також мала свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Описавши похід Льва до Судомира і далі до Кропивниці словами: «Посемь же поиде Левъ своими полкы со силою великою ко Кропивници, c гордостью великою хотя ити ко Кракову...», літописець робить такий відступ: «Володимеръ же бЂ назадЂ стоя У города своимъ полкомъ: и начаша ему повЂдати осЂкъ во лЂсЂ полнъ людий и товара, не взиманъ бо бЂ никоторою же ратью, зане твердъ бяше велми; Володимиръ же отряди к нему люди добрыи, и Кафилата с ними же Селезенца; бысть же пришедшимъ имъ ко осЂкови, и бишася с ними Ляхо†крЂпко, одва могоша и взяти c великимъ потомъ, и поимаша в немъ множество людий и товара».

Галицько-Волинський літопис закінчується звісткою про смерть князя степанського Івана (1292 р.). Останній редактор, який довів літопис до цього місця, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення.