Історичний розвиток Київської Русі.

В історії Київської Русі можна виділити декілька якісно відмінних періоди. Перший період в історії Київської Русі, який охоплює князювання Олега (882-912 рр.), Ігоря (912-945 рр.), Ольги (945-964 рр.), Святослава (964-972 рр.) – це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави.

Названі князі об’єднали майже всі східнослов’янські племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочівниками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяльності київських князів. За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські словени, а також неслов’янські племена – чудь і – меря, зміцнювали кордони держави та забезпечували Русі ринки збуту. Зокрема, внаслідок переможного походу Олега на Константинополь у 911 р. було підписано русько-візантійський договір, який передбачав сплату контрибуції.

Дружина Ігоря – Ольга, в зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії. Вона здійснила першу на Русі податкову реформу, чітко визначивши розміри дані та місця її збору (погости). Ольга першою з великих київських князів прийняла християнство.

Син Ігоря і Ольги – Святослав збільшив територію держави, поширивши владу на в’ятичів, що мешкали в межиріччі Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши територію Дунайської Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені).

Святослав розгромив Хозарський каганат, але місце хозарів зайняли більш войовничі печеніги. Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств, він започаткував адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, а позашлюбного сина Володимира – в Новгороді.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але після тримісячної оборони у м.Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією і зректися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Наступний – період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності охоплює князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

Син Святослава – Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в’ятичів, фактично завершуючи формування території Київської Русі. ЇЇ площа стала найбільшою в Європі. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двіною, на півночі – Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні – річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою.

Володимир забезпечив захист Русі від печенігів, зміцнивши прикордонні землі системою валів та укріплених містечок. З метою створення сильної армії він впроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська – службу за право володіти землею

Володимир провів адміністративну реформу, замінивши племінних вождів своїми дванадцятьма синами і вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київського князя.

Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у 988 р. християнства, обумовлене такими причинами, як необхідність укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з високорозвиненою Візантією. Прийняття християнства сприяло розвитку давньоруської культури, входження Русі в сім’ю європейських народів.

Після смерті Володимира між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком спалахнула міжусобна боротьба, в якій Ярославутвердився в Києві, а Борис, Гліб і Святослав загинули. Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається лише в 1019 р., а у 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився князювати у Києві, а Мстислав – у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.

Встановивши контроль на Київською Руссю, Ярослав, названий в народі Мудрим, звертається до зовнішніх проблем, розбивши печенігів.

Значну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права – „Руська правда”, які захищали приватну власність і власника.

Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру, збудував багато церков, серед яких був і Софійський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.

З метою зміцнення стосунків Русі з європейськими державами Ярослав Мудрий використовував так звану „шлюбну дипломатію”. Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького королів. Тому історики називають Ярослава тестем Європи.

Правління Ярослава було апогеєм могутності Русі. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. До того ж запроваджувався новий принцип спадковості – сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по старшинству всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого призводить до поступового політичного ослаблення Київської Русі. Слід сказати, що деякий час єдність руських князів підтримував тріумвірат старших синів Ярослава – Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно вирішували державні справи, видавали закони („Правда Ярославичів”), очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібні владу. Спробу припинити усобиці було вжито у 1097 р. на об’єднавчому з’їзді князів у м. Любечі. Було скасовано принцип сеньйорату, а кожен князь отримував успадковані від батька землі – вотчину.

Онук Ярослава Мудрого – Володимир Мономах (1113-1125 рр.), зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і об’єднав ¾ території Русі, відродив її престиж. Талановитий та досвідчений політик, Володимир Мономах зумів тримати удільних князів у покорі, здійснив успішні походи проти половців, які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

Син Володимира Мономаха – Мстислав – продовжував централізаторську політику батька, та після його смерті у 1132 р. Русь вступає в смугу роздробленості.

4По смерті короля Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття. З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як " отця і господиня". Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині.

Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270— 1289), Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам´ ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Ще за життя Володимир Василькович передав свої землі двоюрідному братові Мстиславові Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів незаможним людям.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв´ язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив кілька походів на Литву та ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевим (бл. 1280), а у Польщі — Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки цим надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди.

На межі XIII—XIV ст. єдність Галицько-Волинської держави було відновлено. Наступник Лева Даниловича — його син Юрій І (1301—1308 (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом. Джерела змальовують його правління як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Високим був міжнародний авторитеті Галицько-Волинського королівства, свідченням чого стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії.

Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308 (1315)— 1323). Вони сприяли зовнішній торгівлі,! насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, домагалися забезпечення торговельних • відносин з Балтикою. Активною була їх боротьба проти ординців. Ймовірно, в одному з походів брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.

З припиненням династії Романовичів розпочинається поступовий занепад Галицько-Волинської держави. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви.

Саме внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, самостійним володарем Галицько-Волинської держави в 1325 р. було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ´ я та ім´ я Юрія II Болеслава (1325—1340). Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. У пошуках міжнародної підтримки намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Золотою Ордою та Литовським князівством. У внутрішній політиці підтримував міста, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Однак протистояння з боярами завершилося трагічною смертю Юрія II, яка активізувала боротьбу Польщі, Угорщини і Литви за українські землі.

Тим часом бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили новим галицько-волинським правителем одного з литовських князів Любарта-Дмитра (1340—1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення і був одружений з дочкою Юрія II. Правда, влада нового князя над Галичиною була суто номінальною і фактично поширювалася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул " старости й управителя Руської землі".

Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. вдерлася в Галичину, але місцеве населення за допомогою татар вибило нападників. Восени 1349 р. Польща, домовившись з Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави, внаслідок чого остання припинила існування. Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, відійшли до Молдавського князівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Серед причин занепаду Галицько-Волинської держави були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С. Томашівського, " першої чисто української політичної організації" полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель, уберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності.