Революція 1905-1907 рр. Причини та значення

9 січня 1905 р.

Причини революції корінилися в економічному та соціально політичному ладі Росії. Невирішеність аграрно-селянського питання, збереження поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля, висока ступінь експлуатації трудящих всіх націй, повне політичне безправ'я і відсутність демократичних свобод, поліцейсько-чиновницьке свавілля і накопичився соціальний протест - все це не могло не породити революційний вибух.
Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 у Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднім каталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905)

Значення революції

Перша російська революція, незважаючи на її поразку, мала величезне значення для політичного змужніння робітничого класу, зміцнення партій більшовиків, складання союзу робітничого класу і селян.

Революція 1905-1907гг. мала величезне значення не тільки для народів Росії, а й для всесвітньої історії. Це була перша в історії людства буржуазно-демократична революція, гегемоном якої був пролетаріат, що діяв у союзі з селянством. Вона справила величезний вплив на революційне і національно-визвольний рух у багатьох країнах. Так революційні події відбулися в Німеччині, Австро-Угорщини, Франції, Англії. Розгорнувся широкий рух солідарності. Революція1905-1907гг. справила величезний вплив на народи Азії - Китай, Індію, країни ближнього Сходу та ін

18Державний лад і право Української Народної Республіки періоду Центральної Ради

У Петрограді 25 жовтня 1917 р. перемогло збройне повстання. Тимчасовий уряд було повалено. До влади прийшли більшовики. Генеральний секретаріат як вища територіальна влада в Україні заявив, що разом з іншими демократичними революційними силами рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати петроградське повстання.

Центральна Рада, покладаючись на підтримку українських військ, вирішила будувати свої відносини з Росією, точніше - вже з більшовицьким центром, на принципово нових засадах.

Генеральний секретаріат доповнив свій склад генеральними секретарями з харчових (М. Ковалевський), військових (С. Петлюра), судових (М. Ткаченко) справ, пошт і телеграфів (О. Зарубін), шляхів (В. Єщенко), торгівлі і промисловості (В. Голубович).

Юрисдикція Генерального секретаріату була поширена на всі губернії, де більшість складали українці, а саме: Херсонську, Харківську, Катеринославську і Таврійську (без Криму), тобто вони приєдналися до території України.

Одночасно Центральна Рада і Генеральний секретаріат твердо заявили, що Україна має бути у складі Федеративної Республіки як рівноправне державне тіло.

Таким чином, після жовтневого перевороту у Петрограді Центральна Рада і Генеральний секретаріат, як верховні органи влади України, перебрали на себе всю повноту влади.

Усі ці проблеми знайшли відбиття в III Універсалі Української Центральної Ради, який започаткував принципово новий етап у розвитку української державності, а саме - перехід від автономістської до самостійницької концепції бачення державного устрою України. " Віднині Україна стає Українською Народною Республікою, - зазначалося в Ш Універсалі. - Не відокремлюючись від республіки Російської і зберігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, ні чим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією.

Через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна заявила про себе як про самостійну державу. 9 січня 1918 р. IV Універсалом Українська Центральна Рада сповістила, що " віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою". Такий поворот від федерації до самостійності УНР стався внаслідок низки чинників, зокрема, конфлікту з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання тощо. Однак у процесі українського державотворення цей шлях був закономірним.

Вищі органи влади і управління

Вищим органом влади в УНР стала Українська Центральна Рада. III Універсал містив більш складну конструкцію, відповідно до якої Українська Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України " берегти права, здобуті у боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі", а в IV Універсалі сказано: " Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів".

На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального секретаріату вживаються не політичні, а правові визначення Української Центральної Ради: " законодавчий орган", " представницький орган", " революційний, демократичний парламент". Проте, незважаючи на ознаки парламенту, Українська Центральна Рада мала певну специфіку.

Від самого початку в основоположних документах Української Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність після скликання Всеукраїнських Установчих зборів.

Українська Центральна Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій українства, а також поповнення її складу " представниками інших народів, які проживали в Україні, від їхніх революційних організацій".

І все ж, незважаючи на всі реорганізації, лідери Української Центральної Ради так і не змогли домогтися повноцінного територіального представництва шляхом демократичних виборів, хоча це питання не сходило з порядку денного майже до останньої хвилини її існування.

Першим узагальнюючим документом, який повинен був регламентувати діяльність Української Центральної Ради, став " Наказ Українській Центральній Раді", що був прийнятий 23 квітня 1917 р. Починався він словами: " Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організації українського народу, має своїм завданням виконати волю цього населення, виражену в українському національному з'їзді".

Робота Української Центральної Ради повинна була здійснюватися через її Загальні збори (сесії) і Комітет Ради. У наказі перелічувались повноваження Загальних зборів: вони " визначають напрями і характер усієї роботи Ради" і поділяються на звичайні (чергові), які " повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць", і надзвичайні - їх скликає Комітет у разі необхідності.

Комітет Української Центральної Ради " провадить роботу Ради у конкретній обстановці моменту, яка постійно змінюється". До його складу входять: а) обрана з'їздом президія Ради - голова та два його заступники; б) члени, обрані загальними зборами Ради (17 членів); в) обрані Комітетом голови комісій Ради (не більше 8), а також особи, кооптовані (введені) Комітетом до його повного складу (33 члени). Із числа своїх членів Комітет обирає секретарів, скарбника і голів комісій.

У липні 1917 р. Українська Центральна Рада знову повернулася до організаційних проблем, зокрема до діяльності свого Комітету. 12 липня вона видала постанову про компетенцію і склад свого Комітету, або Малої ради, як його потім називали. Згідно з цією постановою Комітет визначався як постійний орган, що розробляє і вирішує всі найважливіші справи, котрі виникають на сесіях Української Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових зборів; б) підготовка доповідей; в) поповнення складу Генерального секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх нагальних справ. Чергові збори Малої ради відбувалися щотижня, а надзвичайні " при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету". Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин від загальної кількості членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб.

Ухвалювалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Української Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено закон про утримання Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р. - закон про недоторканність її членів.

Функції українського уряду виконував Генеральний секретаріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконавчий орган Української Центральної Ради (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 p.), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, " уряд" (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний секретаріат перетворився в Раду народних міністрів.

Різним був і склад українського уряду. Обраний 28 червня 1917 р. Генеральний секретаріат включав 9 членів. Після проголошення першої декларації Генерального секретаріату його склад розширився до 15 членів.

Пізніше, в умовах посилення протистояння між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його Інструкції, склад Генерального секретаріату зменшився: до нього вже входили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також генеральний контролер і генеральний писар.

Зразу ж після проголошення У HP Генеральний секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких заборонив Тимчасовий уряд.

Упродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його останній склад за часів Центральної Ради був таким: голова Ради народних міністрів - В. Голубович, міністри: внутрішніх справ - М. Ткаченко, військових і морських справ - Жуковський, судових - С. Шелухін, земельних - Ковалевський, харчових - Коліух, праці - Михайлів, пошт і телеграфів - Сидоренко, залізничних шляхів - Сокович, фінансів - Перепелиця, просвіти - Прокопович, торгівлі й промисловості - Фещенко-Чоповський.

Перед українським урядом постали ті самі проблеми, що й перед Українською Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і питання державотворення. Чимало зусиль від Генерального секретаріату вимагали і питання організаційного характеру, серед останніх: час роботи, кворум, порядок заміщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання документів на розгляд Генерального секретаріату, порядок складання протоколів та ін.

Упродовж недовгого існування Генерального секретаріату над ним тяжіла проблема невизначеності його правового статусу і компетенції.

Спочатку каменем спотикання були відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Генеральний секретаріат, що послідовно прагнув розширити свої повноваження і виступати як самостійний орган. Так, у Декларації від 12 жовтня 1917 р. Генеральний секретаріат зазначив, що він затверджений Тимчасовим урядом як виший орган влади на Україні, вступає у тісні державно-правові відносини з вищим органом влади всеросійської республіки.

Іншою була суто внутрішня проблема, яка полягала у прагненні розподілити " сфери впливу" між Генеральним секретаріатом і Українською Центральною Радою. 22 серпня 1917 р. остання прийняла резолюцію, якою доручила " Малій раді і Генеральному секретаріату розробити статут, який би визначав взаємовідносини між Українською Центральною Радою і її Генеральним секретаріатом".

Після проголошення УНР ця проблема стає ще більш актуальною, хоча вона так і не була розв'язана. У підсумку Українська Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний секретаріат як орган виконавчий нерідко займалися тими самими питаннями, щодо яких приймалися то постанови, то закони.

Досить яскраво ця ситуація виявилася у випадку з Генеральним секретарством земельних справ. Так, протягом вересня Генеральний секретаріат неодноразово обговорював питання, що стосувалися діяльності секретарства і 21 вересня затвердив положення про секретарство земельних справ. А 15 листопада Українська Центральна Рада прийняла постанову " Про розширення компетенції Генерального секретарства земельних справ".

Подібна правова невизначеність характерна для III та IV Універсалів, які не встановлювали чіткого розподілу повноважень між законодавчою та виконавчою владою, а обмежувалися тільки загальними положеннями і містили конкретні доручення Українській Центральній Раді, уряду та окремим секретарствам.

Реформування державного механізму провадилося Українською Центральною Радою майже до останніх днів її існування. Так, 20 квітня 1918 р. було підготовлено законопроект, згідно з яким замість ліквідованого відомства Генерального писаря для управління справами Ради народних міністрів засновувалася посада керуючого справами Ради народних міністрів. При Українській Центральній Раді планувалося утворити кодифікаційний відділ.

19 29 квітня 1918 р., після падіння ЦР на хліборобському конгресі в Києві П.Скоропадського обрали гетьманом України.30 квітня виходить «Грамота до всього українського народу», згідно з якою розпускались Центральна і Мала ради, Міністерства і земельні комітети. Гетьманським переворотом більшовицька і австро-німецька експансії практично паралізували місцеву українську владу. Назрівала криза в уряді УНР. Згідно з берестейськими домовленостями, наприкінці лютого 1918 р. кайзерівсько-цісарська армія вступила на територію України, а вже 1 березня більшовицькі війська відступили з Києва, куди 7 березня повернулася ЦР. Прихід «союзників» в Україну дуже швидко обернувся жорстоким окупаційним режимом. Це й спричинило падіння авторитету ЦР, чимала частина населення прагнула утвердження сильної виконавчої владі. Головним виразником цих ідей стала Українська народна громада (УНГ), яку очолив Скоропадський. Разом з партією українських хліборобів-демократів (Міхновський, Липинський) виступали за сильну диктаторську владу гетьманат. Зі своїми планами вони ознайомили німецьке командування, які пообіцяли допомогти. 28 квітня німецьке командування паралізувало засідання ЦР.Утворення гетьманського уряду. В руках гетьмана зосереджувалась вся влада (формування уряду. військового командування, зовнішня політика). Голова нового кабінету міністрів - Лизогуб, Міністерство внутрішніх справ очолив Дм. Дорошенко. Міністр освіти та мистецтва - Василенко. Міністерство юстиції очолив Чубинський. Військовий міністр - Рогоза. Новий уряд одразу ж включився в активну державотворчу діяльність.Внутрішня політика. В Українській державі поряд з авторитарними формами правління співіснували немало республіканських елементів управління. Розглядалось створити в перспективі законодавчий орган - сейм. Найвищою державною інстанцією став Державний сенат. Київ, Одесу, Миколаїв відділено в окремі адміністративні одиниці - градоначальства на чолі з отаманами. Міліцію перетворено в державну варту.Спроби Скоропадського відновити поміщицькі маєтності спричинили масові селянські повстання (16-тисячний загін Шинкаря - Київщина, Катеринославщина - повстання на чолі з Нестором Махно). Тому гетьман розпочав господарські реформи. Було вдосконалено грошову систему (запроваджено гривню), засновано низку українських банків, ремонт залізничного полотна та мостів, зміцнено державний флот.Успіхи в галузі культури та освіти (відкрито багато українських гімназій. університети; засновано Державний український архів, Національну галерею мистецтв, музеї, театри, бібліотеки, відкрито Українську академію наук, утворено Українську автокефальну православну церкву). Розпочато формування регулярної армії (60 тис.). Отже, гетьман зробив немало, щоб «Україні швидше позбутись анархії і стати на ноги».Зовнішня політика. Встановлення дипломатичних стосунків, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Російською федерацією. Скоропадський намагався повернути територіальні втрати (повернено Гомельський, Путилівський, Рильський повіти, повіти Курщини, Валуйський, Річицький, Пінський повіти, а також Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини).Розв’язався територіальний спір з Донським урядом - до України відійшов Маріуполь з околицями. Автономія Криму у складі України. Отже, за часів гетьмана Україна стала не тільки об’єктом, але й повноцінним суб’єктом міжнародного права. Крах державно-політичних партнерів гетьмана, що підірвало основу стабільності гетьманської влади. Цим скористались більшовики, щоб підняти антигетьманське повстання. 14 листопада 1918 р. в умовах кризи гетьманства було призначено новий уряд.

20Після падіння гетьманата П.Скоропадського прихід Директорії до влади не призвів до спокою українське суспільство. Наступний, 1919 рік, був одним із найтяжчих в історії України. Директорія, яка прийшла до влади внаслідок опозиції до попереднього уряду, опинилась у скрутному становищі. Вона, як і політичні сили, що підтримали її у боротьбі проти гетьмана П.Скоропадського, не мала чіткої програми державно- національного відродження. Усе це призводило до нескінчених суперечок і з’ясувань стосунків між політичними течіями і окремими лідерами. Представники політичних сил з перших своїх кроків виявили різні підходи до організації влади в Україні. Одні з них відстоювали парламентську форму влади, інші – були прихильниками радянської системи. Відновлення Директорією УНР вороже зустріла Антанта. Вона продовжувала сприймати Україну як частину небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Цим принципом керувались держави Антанти, висадивши у грудні 1918 р. свої війська в Одесі на підтримку білогвардійського руху. Поразка Австро-Угорщини у світовій війні призвела до її розпаду. Це давало західним українцям надію здобути незалежність і об’єднатись з Наддніпрянською Україною в Єдину Соборну державу.

Утворення Західної Української Народної Республіки. Акт Злуки УНР та ЗУНР. Перебіг подій в Україні восени 1918 – початку 1919 р. переконливо свідчить, що протиборствуючі сили не могли порозумітися і знайти шлях до громадянського миру. Дещо по іншому склались обставини у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Протягом багатьох століть, перебуваючи під владою східних держав більша частина населення цих українських земель прагнула до возз’єднання з Наддніпрянщиною або Великою Україною.

Перша світова війна 1914-1918 років круто повернула долю українців цих регіонів. Поразка у війні Четвертного Союзу у жовтні 1918 р. сприяла стрімкому розпаду Австро-Угорської імперії. Народи, що були під владою Габсбургів, побачили можливість створення власних національних держав. Цією метою жили і західні українці. Процеси державотворення у Східній Галичині, Півничній Буковині і Закарпатті докорінно відрізнялися від процесів, які проходили на території Наддніпрянської України.На Східну Галичину претендувала Польща, яка у грудні 1917 р. одержала незалежність від Радянської Росії. Польща розпочала військові дії проти українців, чехів, німців і литовців, які не бажали бути у складі Польської держави. У той час, коли стала очевидною поразка Австрії у світовій війні, провідні політичні партії, представники церкви Східної Галичини та Буковини 18 жовтня 1918 р. скликали Загальні Збори і утворили Українську Народну Раду. Їй було надано статус представницького органу майбутньої держави, а також проголошено на об'єднання усіх західноукраїнських земель в одне ціле. Народна Рада з дозволу австрійського уряду 1 листопада ввела свої військові сили у Львів, а потім і на інші території Східної Галичини. 13 листопада було проголошено про утворення ЗУНР. Було обрано її Президента – ним став Є.Петрушевич, затверджено Державний Секретаріат (уряд) – його головою став лідер Національно-демократичної партії К.Левицький. Слід відзначити, що внутрішня політика уряду ЗУНР не знайшла підтримки у широких верств населення. Національна Рада рішуче виступила проти передачі землі селянам. Це звузило народну підтримку ЗУНР. Першою поразкою ЗУНР був відступ зі Львова у Тернопіль під натиском польських військових сил 22 листопада. Класова боротьба, яка загострилась у розколотому за національними ознаками суспільстві, стимулювала розвиток комуністичних сил. 26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулась конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикарпаття. Вони виразили недовіру Народній Раді й закликали населення підтримати встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне домагатись возз’єднання Східної Галичини з Радянською Україною. 14 квітня 1919 р. більшовики підняли збройне повстання у Дрогобичі і проголосили перемогу Радянської влади. Війська Народної Ради післякровопролитних боїв зайняли місто. Але вже наприкінці червня польські війська окупували всю територію Східної Галичини і Західної Волині. Майже так само розвивались події і у Північній Буковині та Холмщині й Закарпатській Україні. У Чернівцях виникло двовладдя – національні політичні партії утворили свої уряди. Український національний комітет орієнтувався на ЗУНР, румунська національна Рада – на Румунію. Коли під впливом Комуністичної партії Буковини в деяких районах почали виникати Ради робітничих депутатів, Буковинське Народне Віче проголосило возз’єднання Буковини з Радянською Україною. У відповідь на це війська королівської Румунії з дозволу країн Антанти захопили територію всієї Буковини, Національна Рада проголосила себе єдиною владою у краї. Наприкінці січня 1919 р. у Хотині було піднято повстання і утворено Хотинську Директорію. Було створено повстанську армію, яка налічувала 30 тис. чоловік. Але не маючи підтримки з боку Радянської України, повстанські загони вимушені були перейти через Дністер на територію УСРР. Закарпаття, про що вже говорилось, перебувало у підпорядкуванні угорської адміністрації. У листопаді-грудні 1918 р. тут почали виникати Ради робітничих депутатів. Селяни виступали за право володіння землею. Однак і територія Закарпаття стала об’єктом для захоплення її сусідніми державами. Так, Чехословаччина з дозволу Антанти на початку 1919 р. захопила Західну частину Закарпаття, Румунія – Південно-Східну. На початку січня 1919 р. у Харкові, де ще у грудні 1918 р.було відновлено Радянську владу, побувала делегація закарпатських селян, яка заявила, що населення краю чекає на прихід радянських військ. 21 січня у Хусті Закарпатські Всенародні Збори висловилися за возз’єднання з Радянською Україною. Правда, лунали пропозиції щоб Закарпаття залишилось у складі Угорщини, Чехословаччини або ЗУНР. 21 березня 1919 р., як і в Угорщині, на неокупованій території Закарпаття влада перейшла до Рад робітничих і селянських депутатів. Булосформовано Русинську Червону гвардію, а потім і дивізію, яка у складі угорської Червоної армії воювала з чеськими та румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краєві територіальну автономію і право на самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною. Був прийнятий декрет про націоналізацію поміщицьких земель і промисловості. Місцева буржуазія зустріла ці акти вороже. У кількох містах “руські народні ради” на початку травня прийняли постанови про приєднання території Закарпаття до Чехо-Словацької держави. Директорія та уряд УНР не заперечували проти цього. Наприкінці липня 1919 р. Закарпаття було окуповано чеськими військами. Після проголошення ЗУНР 13 листопада 1918 р. відбулась зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського Національного Союзу. Але було вирішено не проголошувати єдність з гетьманською Україною. Під час повстання проти П.Скоропадського уряд ЗУНР 1 грудня 1918 р. уклав договір з Директорією про возз’єднання з УНР. 3 січня 1919 р. Українська Народна Рада у Станіславі (нині Івано-Франківськ) затвердила цю угоду. Урочиста церемонія возз’єднання відбулася у Києві 22 січня 1919 р. В.Винниченко навіть підготував Універсал з приводу цього історичного акту. Він мав бути затверджений Установчими Зборами України. Але акт возз’єднання залишився декларацією більш ніж на 20 років. Польські війська посилили наступ на ЗУНР і захопили повністю її територію. Директорія УНР під натиском військ Червоної армії залишила Київ і більше в нього вже не повернулась.