Посилення громадянської війни та іноземної інтервенції в Україні. Втрата Україною незалежності.

Хто винен у розв’язанні громадянської війни в України – є одним із болючих питань вітчизняної історії: Керенський, Корнілов, Краснов, Каледін, Колчак, Денікін, Врангель, Махно та інші вожді, Центральна Рада й більшовики на чолі з Леніним абоіноземці? Добре відомо, що більше всього пролито крові робітників, селян та інтелігенції. Є очевидним, що історичний хід подій вимагав від політичних партій, їх лідерів утвердження влади не однієї партії, іншими словами її диктатури, а широкої за своєю соціальною базою революційно-демократичної коаліції для успішного проведення демократичних перетворень. Тільки це могло запобігти розв’язанню громадянської війни, що призвела до величезних людських втрат. Насамперед, не дійшли до згоди Центральна Рада і Рада Народних Комісарів РРФСР. Центральна Рада не приховувала своїх антирадянських настроїв, сприяла підтримці антибільшовицького руху, пропускаючи війська донських і кубанських козаків через свою територію. Збройна боротьба в Україні створила умови, за яких країни Антанти знайшли привід для свого вторгнення на її територію. Висадивши свої війська на територію України, Антанта зобов’язалась підтримувати порядок на Півдні Росії. У чорноморських портах від Одеси до Новоросійська навесні 1919 р. налічувалось до 60 тисяч вояків Франції, Англії, Греції, Румунії, Польщі. Плани Антанти передбачали зайняття основної частини України, в тому числі Києва і Харкова. Директорія неодноразово висловлювала протести проти такого розвитку подій. Спроби Директорії силою зайняти Одесу і встановити свою владу закінчились поразкою. Досить швидко війська Антанти витіснили адміністрацію Директорії і вона мобілізувала свої зусилля на боротьбу з більшовиками, які загрожували їй з боку Радянської Росії. Підкреслимо, що за умов, які склалися на цей час, Директорія і політичні сили України вирішували, з ким їм єднатися: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти. Пошуки орієнтації розкололи українців на декілька таборів. Внаслідок цього з’являются конфліктні ситуації, загострюются стосунки між політичними лідерами та їх прихильниками.Характерним в цьому є загострення стосунків Директорії УНР з урядом ЗУНР. Головною причиною їх стало підписання Директорією УНР договору про перемир’я з Польщею. Президент ЗУНР Є.Петрушевич не визнав цього договору, тому що він не давав можливості галичанам вести боротьбу проти поляків, які продовжували їх тіснити до Збручу. Військові сили УНР на початку липня були витиснуті Червоною армією майже до Кам’янця-Подільського – місця перебування уряду УНР. На цей час польські війська зайняли всю територію ЗУНР, витіснивши її уряд і армію за р. Збруч. Після переговорів між УНР і ЗУНР їх армії об’єдналися для боротьби проти більшовиків. У Кам’янці-Подільському діють два уряди. Але в політичному плані злагоди між Є.Петрушевичем і С.Петлюрою не було досягнуто. Головна причина полягла в тому, що уряд ЗУНР не міг погодитись з соціалістичним курсом УНР та проведенням ліберально- демократичної політики в України. Ці ж розбіжності не могли негативно не позначитись і на бойовій готовності об’єднаних збройних сил. На перших порах об’єднані армії успішно повели військові дії проти Червоної армії. 30 серпня під загальним керівництвом генерала УГА А.Кравса було зайнято Київ. Але генерал капітулював на вимогу командування білогвардійської армії Денікіна, війська якої майже одночасно увійшли до Києва з іншого боку. Цим самим галичани в особі генерала А.Кравса показали своє ставлення до Денікіна, можливого союзу з ним і порозуміння з Антантою. Директорія на чолі з С.Петлюрою денікінців сприймала як ворога, який прагнув зробити Україну складовою частиною єдиної та неділимої Росії. Тимчасова згода у серпні 1919 р. між Є.Петрушевичем, С.Петлюрою і Н.Махно боротись спільно з білогвардійцями не призвела до успіху. Їхні армії не змогли протистояти військам генерала Денікіна. Командування УГА знову виявило прагнення до співпраці з денікінцями. Є.Петрушевич вважав, що створення самостійної України нереальне. Було підписано угоду між командуванням УГА і денікінським командуванням, за якою галицька арміяперейшла у підпорядкування командування білогвардійськими збройними силами півдня Росії. Коли 16 листопада польські війська зайняли Кам’янець-Подільський, С.Петлюра з членами уряду УНР вирішив перейти до партизанських форм боротьби. 5-тисячна армія УНР з грудня 1919 р. успішно провела “зимовий похід” в тилу денікінців. Військові дії на території України розгорнулись у двох напрямках. З одного боку Директорія вела боротьбу з Радянською Росією, відстоюючи право на самостійність України. З другого боку – уряд УСРР широким фронтом розгорнув війну на Півдні проти військ Антанти. Війська Червоної армії свій наступ на Україну розпочали наприкінці грудня 1918 р. Таким чином вони надали підтримку військовим формуванням Українського радянського уряду. Директорія опинилася у скрутному становищі. Її продовжували ігнорувати країни Антанти. Водночас посилюється натиск радянських формувань. Становище ускладнювалось тим, що кількасоттисячна армія УНР почала розпадатись. Селяни-повстанці, які виступали на підтримку Директорії проти гетьманського режиму, стали масово розбігатись по домівкам. Значну роль для падіння боєготовності військ УНР відіграла і активна більшовицька агітація. У липні 1918 р. в Москві відбувся установчий з’їзд Компартії України. На ньому затверджено програмну ціль – боротися за революційне об’єднання України з Росією. У цьому напрямку було вироблено і тактику взаємодії з РКП(б). В той же час було взято курс не вступати у співпрацю з іншими політичними партіями. У такій ситуації політичним партіям України слід було визначитись з ким бути. Чи продовжувати боротьбу за незалежну суверенну державу і шукати союзників, чи разом з більшовиками виступити проти Антанти? На цьому фоні і розгорнулись політичні баталії. Не вніс ясності у вирішення цієї проблеми ІУ з’їзд УСДП найбільш авторитетної і по суті правлячої в Україні, який відбувся на початку січня 1919 р. у Києві. Слідом за з’їздом відбуласяВсеукраїнська Державна нарада, на якій також не було вироблено чіткої позиції. Політика Директорії не знайшла підтримки і з боку Всеукраїнської Ради селянських депутатів. Не порозумілися між собою і два уряди – Директорії й ЗУНР. І тільки Збори Всеукраїнського Трудового Конгресу поставили останню крапку у цьому протистоянні. Фракція УСДРП внесла пропозицію, яку підтримала більшість делегатів Конгресу, щодо розвитку демократичного парламентського ладу в Україні. Враховуючи загрозу з боку РСФРР, було доручено владу і оборону України Директорії УНР. З Півночі на Україну почали наступ радянські війська. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила стан війни з Радянською Росією. З цього часу вона почала шукати союзників по боротьбі з більшовиками. Переговори з Францією були дуже важкими. Директорія виступила з проханням прийняти Україну під свій протекторат. Однак французькі війська, що були розпропаговані більшовиками, вимушені були залишити Миколаїв, Херсон, Одесу. Орієнтація Директорії УНР на союз з Антантою зазнала краху. Зміна уряду УНР, падіння авторитету Директорії серед селянських мас породжували хаос. Навіть січові стрільці, які послідовно захищали УНР, тепер підтримували Радянську владу на місцях. Уряд Б.Мартоса, що був сформований у квітні 1919 р., закликав українські сили виступити проти іноземного поневолення, яке загрожує Україні з боку Польщі і більшовицької Росії. Але і це не об’єднало українські сили на боротьбу за незалежність. 14 травня проти військ УНР розпочався успішний наступ Польщі. Лише на початку червня Директорії вдалося стабілізувати ситуацію. На Півдні основна боротьба з інтервентами розгорнулась під проводом українських соціалістів-революціонерів та більшовиків, які вдалися до підпільно-партизанських дій. Більшовики проводили пропаганду у військах інтервентів. Розпропаговані більшовицькими агітаторами добре озброєні французькі, грецькі та білогвардійські частини в боях під Вознесенськомзазнали поразки від Червоної армії. Були зайняті Миколаїв і Херсон. 6 квітня 1919 р. радянські війська увійшли в Одесу. Між політичними партіями України все ще йшли дискусії, який лад треба встановити в Україні. Українські ліві есери разом із незалежницькою фракцією УСДП відкрито виступили проти Директорії на підтримку більшовиків. Про підтримку Рад оголосили загони Нестора Махна. Військові дії його армії зробили значний внесок в перемогу Червоної армії над Директорією і білогвардійцями. До травня 1919 р. Радянська влада була відновлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії. Уряд Радянської України зразу ж висловився за недоцільність політичної співпраці з дрібнобуржуазними українськими і російськими партіями. Це, а також невдоволення селянства політикою воєнного комунізму, диктатурою пролетаріату активізувало антикомуністичний рух. Проти більшовиків виступили загони на чолі з отаманом Зеленим, повстанці Соколовського, Гончара, Орловського. У квітні кількість таких загонів зросла до 90. У ліквідації їх виступів брали участь регулярні частини Червоної армії. Але повстання селян проти комуністичного ладу ширилось. Це було однією з причин падіння Радянської влади в Україні влітку 1919 р. Зростало невдоволення політикою уряду Радянської України і в Червоній армії, більшу частину складу якої становили селяни. Цим скористався командир дивізії Григор’єв, якого підтримали бійці у виступі проти уряду УСРР. Його частини легко здобули перемогу над військами Червоної армії і захопили Катеринослав, Полтаву, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Повстання було придушене тільки наприкінці травня 1919 р. У травні до України прибув голова Реввійськради РСФРР Л.Троцький. Він наполіг на розформуванні Українського фронту і підпорядкуванні його армій командуванню Південного та Західного фронтів. Авантюристами булозатавровано усіх командирів, які брали під сумнів політику радянського уряду. Таким оголосили і Н.Махна. Важливо встановити, чи дійсно махновщина – уособлення куркульської контрреволюції і бандитського терору, чи це явище боротьби з політичною лінією Л.Троцького. Махновський рух протягом 1919-1921 років був загально-селянським. Війська Н.Махна вели боротьбу з гетьманськими, петлюрівськими, врангелівськими частинами. Багато в чому ця боротьба збігалася з діями Червоної Аармії. Разом з тим вона була співзвучна з повстанням у Кронштадті, антоновщиною, із заколотом у Західному Сибіру. Це була боротьба проти воєнного комунізму, який був введений в Радянській державі в період громадянської війни. На Півдні України цю боротьбу активно підтримали селяни проти спроб реставрації поміщицького землеволодіння. З другого боку це негативна реакція того ж селянства на ліворадикальну політику воєнного комунізму, уведену в Радянській Росії, і перенесену на територію Радянської України. У такій ситуації Н.Махно не зробив жодного кроку до компромісу з гетьманцями П.Скоропадського, денікінцями, врангелівцями. Двічі протягом громадянської війни він ставав союзником більшовиків у відновленні Радянської влади в Україні. Хто ж кого зраджував? Махно чи Троцький? Це методологічне питання, відповідь на яке розкриває саму суть природи революційної боротьби селян України. Махновський рух – це один з конкретних проявів української революції і громадянської війни. Боротьба з білими, союз з червоними цілком свідчать про те, що він ототожнював себе з революцією. Махновська ідеологія була проста і відбита у гаслах: “За експлуатованих проти експлуататорів! ”, “Геть білогвардійську сволоту! ”, “За вільні ради! ”, “Геть комуни! ”, “За ради без комуністів! ”. Активно виступаючи проти політики воєнного комунізму, махновці лояльно ставились до Радянської влади. Вони лише не згоджувались з трактуванням її змісту більшовиками. Для махновців Ради були повнокровними органами місцевого самоврядування з широкимиповноваженнями і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним установам. Вони не могли сприймати більшовицьке розуміння змісту діяльності Рад як органів диктатури пролетаріату, безпосереднього проведення політичної лінії Центру. Махновський рух, як бачимо, не можна ототожнювати з анархією, хоча Н.Махно, якого звали батьком, на різних етапах наближав до себе анархістів. Не можна назвати переконаним анархістом і самого Н.Махна. Це був обдарований талановитий, бентежний, імпульсивний, по-селянському кмітливий, одночасно і тиран, і раб стихії селянського руху, який виніс його на гребінь слави. На початок 1920 р. Радянську владу в Україні було відновлено. Залишки білогвардійської армії зосередилися в Криму. У квітні 1920 р. між УНР і Польщею було підписано Варшавський договір. Згідно з ним Директорія була визнана урядом незалежної УНР. За це визнання і військову допомогу в боротьбі з більшовиками уряд УНР погоджувався на передачу Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і Волині. Цей договір викликав обурення, особливо у Галичині. 25 квітня 1920 р. збройні сили Польщі і УНР розпочали спільні військові дії проти Червоної армії. 6 травня польсько-українські війська захопили Київ. На Україну було перекинуто значну кількість радянських військ, в тому числі і Першу кінну армію С.Будьонного. У червні вона почала наступ на війська УНР і Польщі і вимусила їх відступити спочатку за Збруч, а потім за Серет і Дністер. Цей успіх був тимчасовим для Червоної армії. Польсько-українська армія перегрупувала свої сили і, розгромивши частини радянської армії, знову оволоділа територією між Дністром і Збручем. Ризьким перемир’ям 12 жовтня 1920 р. між Польщею і Радянською Росією було поставлено крапку у польсько-радянській війні.

21Радянська влада в Україні встановлювалася декілька разів: кін.1917-квітень1918, квітень 1918-вересень1919, 21 грудня 1919 р., коли було створено 3-ій уряд, на чолі з Хр. Раковським. Саме остання дата увійшла у історію України встановленням радянської форми державності. Змінили назву держави з УНР на УСРР; Тимчасовий уряд перетворився на постійний. Його пермістили до Харкова і стали називати Радою народних комісарів, а його підрозділи - народними комісаріатами. Політична ситуація була складна, бо Україна була багатопартійною: комуністична партія більшовиків, партії комуністичного спрямування - національні комуністичні партії, такі як: партія Боротьбистів укапістів(УКП); вони визнавали радянську владу, але не підтримували диктатури пролетаріату, не погоджувалися з тим, що державою повинні управляти трудящі люди. Встановили «диктатуру пролетаріату», яка включала скасування приватної власності, владу робітничого класу, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питанні. Державна структура будувалася на прикладі РСФРР і мала такий вигляд: органами влади на місцях були надзвичайні органи влади - військово-революційні комітети(ревкоми), а Ради були лише в губернських містах. Все контролювали ревкоми, які були опорою більшовизму, вони контролювали навіть обрання Рад (самі визначали кандидатів у депутати, слідкували за ходом виборів). У селах більшовики створили комітети бідноти для того, щоб розколоти селянство й ізолювати заможних селян: селяни-люмпини (нічого не мали, держави надавала пільги). Офіційно Україна стала радянською після прийняття 10 березня 1919року на 3-ому Всеукраїнському зїзді рад у Харкові Конституції УСРР, яка була схожа на Конституцію РСФРР. Спочатку республіка була суверенною, не входила до складу Росії, навіть вела самостійну зовнішню політику. Та не зважаючи на це українська державність несла формальний характер, оскільки політика воєнного комунізму, встановлена в РСФРРв 1919р., так само проводилася і в УСРР. «Воєнний комунізм» — модель державного регулювання економіки. Суть цієї політики: націоналізація землі, промислових підприємств і торгівлі; трудова мобілізація, створення трудової армії, ліквідація трудових відносин, централізований розподілпродуктів і товарів, бартерна система(товарообмін). Кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. Створювалися концтабори для політвязнів, інститут заручників (кругова порука), система " відповідачів" (призначалася 1 людинавід 30 будинків, яка відповідала за збирання харчів). Всі ці заходи призвели до масових селянських рухів, та повстання було придушене.

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян (“продрозверстку”).
При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % “здобичі”. У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Пд. Росії та Укр. охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.
Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

22Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини НЕПу:

- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;
- політична криза (опір політиці більшовиків – селянські повстання, страйки, виступи в армії);
- спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;
- початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні.

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).