Розладнання державного життя

Одночасно з розвалом господарства посилювалося розладнання державного життя, державного управління. Діяльність губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду здебільшого паралізувалась втручанням виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів. Генеральний Секретаріат Центральної Ради фактично не мав своїх органів на місцях та не мав і ніяких коштів. Тимчасовий уряд не давав йому грошей, не звертався до нього ні з якими справами, повністю його ігнорував. Тимчасовий уряд і есеро-меншовицькі лідери ВЦВК, втрачаючи все більше реальну владу, вирішили форсувати перебудову Росії. Із цією метою 1 вересня Росія була проголошена республікою, а 14 вересня в Петрограді зібралася так звана Демократична нарада, яка обрала Тимчасову раду республіки (Передпарламент). Це була спроба спрямувати країну на шлях парламентського розвитку. Більшовики річуше виступили проти Демократичної наради Передпарламенту, продовжуючи підготовку до збройного повстання. Центральна Рада, розглядаючи Демократичну нараду як представницю широких кіл російської демократії, вирішила взяти участь у ній і надіслала свою делегацію. У наказі своїй делегації Центральна Рада сформулювала ряд важливих вимог, які вона висувала перед Демократичною нарадою. Зокрема, вона вимагала сформувати однорідний, революційний та соціалістичний уряд, відповідальний перед демократією всіх народів Росії, передати всю владу в Україні до рук Української Центральної Ради й її Генерального Секретаріату. Але більшість делегатів Демократичної наради негативно ставились до виступів представників України, а в Передпарламенті українцям було відведено всього кілька місць. Відверте нехтування українських інтересів демократичними силами Росії примушувало Центральну Раду до адекватних дій. 27 вересня Генеральний Секретаріат на засіданні Малої Ради виступив із програмною декларацією, в якій накреслив перспективи своєї діяльності. Загальним своїм завданням він вважав “об’єднання всієї української землі і всього українського народу в одній автономній одиниці”. Серед практичних завдань передбачалася організація загонів вільного козацтва для самооборони населення, проведення земельної реформи за принципом, що “трудящим масам на Україніналежить право на землю, що вони її обробляють”, створення економічного комітету для регулювання виробництва та розподілу продукції, підвищення оподаткування багатих верств населення, заснування українського національного банку та ін. Особливо інтенсивно йшло створення вільного козацтва. Це засвідчив Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, який працював 3-7 жовтня в Чигирині на Київщині. У його роботі взяли участь 200 делегатів, які представляли 60 тис. вільних козаків із Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини та Кубані. Серед загонів вільного козацтва найбільш організованим був Гайдамацький курінь Херсонщини, який налічував понад 8 тис. козаків. З’їзд обрав Генеральну раду вільного козацтва й схвалив статут вільного козацтва, розроблений Українським військовим генеральним комітетом. Почесним військовим отаманом вільного козацтва було обрано командира 34-го українізованого корпусу російської армії генерал-лейтенанта Павла Скоропадського – нащадка старовинного козацько-старшинського роду. П.Скоропадський (1873-1945) після Лютневої революції 1917 р. приєднався до українського національно-визвольного руху, українізував 34-й армійський корпус, який був перейменований на 1-й Український корпус. Цей корпус у листопаді 1917 р. не пропустив збільшовичені війська з фронту на Київ, урятувавши Центральну Раду. Але неприхильне ставлення останньої до регулярного війська, і до особи Скоропадського зокрема, змусило його наприкінці 1917 р. відмовитися від командування 1-м Українським корпусом, який був у грудні 1917 р. демобілізований. Цей вчинок діячів Центральної Ради завдав великої шкоди боротьбі самої Ради проти більшовиків наприкінці 1917 – на початку 1918 року.