Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Діяльність більшовиків з утвердження монопольного панування в суспільстві




Загальні принципи діяльності більшовиків і радянської влади в І9І9 р. були визначені у програмі парії та інших рішеннях, прийнятих VІІІ з'їздом РКП(б), який працював 18 – 23 березня 1919 р. у Москві. Серед 301 делегата з ухвальним голосом на з'їзді 23 деле­гати представляли КП(б)У. У новій програмі партії й інших рішеннях з'їзду накреслюва­лись перспективи комуністичного будівництва, подальше посилення влади РКП(б) на території всіх радянських республік, а через неї і залежність цих республік від РСФРР. З'їзд визнав необхідним існування єдиної Російської комуністичної партії з єдиним ЦК, до якої компартії національних радянських республік уходили як складові частини, а центральні комітети цих партій мали користуватися правами обласних комітетів партії і цілком підлягали ЦК. VIII з'їзд партії перед усіма організаціями поставив завдання забезпечити керівну роль партії у всіх органах державної влади і масових організаціях трудящих - радах, профспілках, кооперативах та ін. Особливо наголошувалось, що партія “стоїть при владі і тримає у своїх руках весь радянський апарат” і що вона “повинна завоювати для себе безроздільне політичне панування в Радах і фактичний контроль над усією їх роботою”. В Україні поставлені VIII з'їздом завдання здійснювала КП(б)У, яка в усій своїй діяльності була підпорядкована ЦК РКП(б). На час ІІІ з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) у КП(б)У членів партії налічувалося 23 тис. чол., на початок червня 1919 р. - 36 тис. Крім того, що чисельність КП(б)У була невеликою, специфічним був її склад. Більше половини членів партії (20 тис.) перебували в Донецькій, Катеринославській і Харківській губерніях, найбільш промис­лових. Дуже мало більшовиків було в українських селах, вплив їх там був дуже слабким. До того ж у складі КП(б)У взагалі було мало українців, значно переважали росіяни та євреї. Гостру боротьбу вели більшовики за вплив на робітничі маси в профспілках, де в керівництві переважали меншовики й есери. Зокрема, гарячі дискусії велися на Всеукраїнському з'їзді профспілок, який працював 27 квітня - 4 травня 1919 р. у Харкові. Делегати представляли 575 тис. членів профспілок. Під тиском більшовиків з'їзд в основу своєї роботи поклав рішення ІІ Всеросійського з'їз­ду профспілок і закликав професійні спілки України всю свою силу і свій авторитет “цілком і самовіддано спрямувати на повну і безу­мовну підтримку соціалістичної революції і здійснення диктатури робітничого класу”. З'їзд висловився за встановлення єдиної економічної політики між УСРР та РСФРР і постановив об'єднати профспілковий рух України з профспілковим рухом Радянської Росії в єдине ціле під керівництвом ВЦРПС. КП(б)У підпорядковувала собі і молодіжні організації. І з'їзд комуністичних спілок робітничої молоді України, який працював у Києві 26 червня - 1 липня 1919 р., об'єднав комуністичні спілки молоді України в єдину Комуністичну спілку робітничої молоді України. З'їзд підкреслив, що комсомол України працює під загаль­нополітичним керівництвом Комуністичної партії. У боротьбі за неподільність політичної влади КП(б)У протистояло багатьом політичним партіями. В Україні, крім загальноросійських партій, на першому місці серед яких стояли меншовики й есери, продовжували діяти українські соціалістичні партії. Голов­ними з них залишалися Українська партія соціалістів-революціонерів " центральної течії" (УПСР) і Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), організації єврейських партій (Бунд, Поалей-ціон, Соціалістична єврейська робітнича партія) та польських партій (ППС, Об'єднані польські соціалісти). Боротьбисти, що вийшли з УПСР ще в травні 1918 р., перейменувались у березні 1919 р. в " Українську партію соціалістів-революціонерів-комуністів", заявили про своє визнання радянської влади і про бажання співро­бітничати з більшовиками. У січні 1919 р. з УСДРП виділилася фракція незалежників, яка незабаром оформилася в окрему партію (УСДРП незалежних). Лідерами її були М.Ткаченко, А.Річицький, А.Драгомирецький, Ю.Мазуренко та ін. Весною 1919 р., коли неза­доволення політикою більшовиків стало масовим, незалежники пере­йшли в підпілля й стали організаторами повстанського руху проти радянської влади. У травні 1919 р. з Партії незалежників виділи­лася невелика група лівих незалежників (УСДРП незалежних лівих), яка заявила про свою готовність співробітничати з радянською владою й більшовиками та про своє принципове визнання програми Комуністичної партії. Лідерами лівих незалежників були Г.Черепенко, В.Гукович, А.Дегтяр та ін. На початку серпня 1919 р. боротьбисти й ліві незалежники об'єдналися в одну партію під назвою " Українська комуністична партія (боротьбистів)” (УКП(б)). Російські ліві есери в Україні, як і взагалі ліві есери в Росії, виступали проти влади більшовиків і вели боротьбу проти неї. У таких умовах у партії лівих есерів утворилася група, яка стала на радянську платформу, відійшла від основної частини лівих есерів, що стали називати себе " активістами", і пішла на співробітництво з більшовиками. Називалася вона спочатку УПЛСР (меншості), а в травні 1919 р. оформилася в окрему партію з назвою " Української партії лівих соціалістів-революціонерів-борбистів (за назвою газети " Борьба"). Лідерами борбистів були Є.Терлецький, В.Качинський, М.Алексєєв та ін. З єврейських партій також виділилися ліві групи. З Бунду в березні 1919 р. виокремився так званий Комуністичний бунд, який, об'єднавшись у травні 1919 р. з об'єднаною Єврейською комуністичною партією, створив так званий Єврейський комуністичний союз (Комфербанд), одним з лідерів якого був М.Рафес. Партії, які стали на радянську платформу, - боротьбисти, борбисти та інші - разом з тим у багатьох питаннях не погоджувалися з більшовиками і критикували їхню політику. Вони передусім виступали за існування самостійної української республіки, проти підпорядкування її РСФРР, замість диктатури пролетаріату висували ідею диктатури трудящих, трудових мас, протестували проти продрозверстки, створення комбідів, відзначали неукраїнський характер КП(б)У, вважаючи себе справжніми українськими комуністами і т.п. Політика більшовицької партії, спрямована на розгортання комуністичного будівництва, повне підпорядкування КП(б)У ЦК РКП(б), а УСРР - РСФРР, ігнорування національних інтересів україн­ського народу викликала незадоволення не тільки широких мас населення і українських політичних партій, а й частини чле­нів КП(б)У, які вважали необхідним надати радянській владі в Україні національного характеру і забезпечити УСРР незалежність. Найбільш різку негативну оцінку національна політика більшовиків дістала в книзі членів КП(б)У С.Мазлаха і В.Шахрая " До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", виданій у Саратові на початку 1919 р., куди автори евакуювались після відступу з України весною 1918 р. Вони ставили перед Леніним питання, на які слід було дати відповіді: " Або самостійна Україна - тоді повинен бути і " свій" уряд і " своя" партія; або Україна - се " Південна Росія"...". Тому влітку 1919 р. С.Мазлах і В.Шахрай були виключені з КП(б)У. Усі партії, які не визнавали влади більшовиків, - праві есери й ліві есери-активісти, меншовики, українські есери " центральної течії", українські соціал-демократи, незалежники, праві бундівці та інші - оголошувалися більшовиками контрреволюційними, їхні газети закривалися, члени їх переслідувалися. Одночасно з цим більшовики України не вважали можливим розділяти владу і з партіями, які стали на радянську платформу, - боротьбистами, борбистами, лівими Бундом та ін. - і всіляко їх утискували, ігнорували тощо. ІІІ з'їзд КП(б)У у своїй резолюції про ставлення до дрібно­буржуазних партій (так більшовики називали всі названі вище пар­тії), записав: “ІІІ з'їзд КПУ вважає, що хоч ці партії і визна­ють Радянську владу, вони не можуть прийняти програму диктатури пролетаріату з усіма її наслідками, і через те надавати їхнім представникам відповідальні керівні посади в Радах ні в якому разі не слід. З'їзд особливо наголошує на неприпустимості надання місць в уряді українсь­ким есерам...”. На основі цього рішення на засіданні ВУЦВК 14 березня 1919 р. при формуванні Раднаркому до нього були включені лише більшовики. Боротьбисти не були допущені ні в уряд, ні в президію ВУЦВК. Але в умовах, коли більшовики були відірвані від українського села, де наростало масове незадоволення політикою радянської влади, а боротьбисти користувалися великим впливом серед селянства, ЦК РКП(б) вирішив покращити авторитет керівництва КП(б)У. 25 березня 1919 р. ЦК РКП(б), розглянувши резолюцію ІІІ з'їзду КП(б)У про дрібно­буржуазні партії і зваживши на те, що ця резолюція суперечила загальній тактичній лінії більшовиків щодо дрібної буржуазії та її партій, рекомендував ЦК КП(б)У оголосити її недійсною. Але й після цього 6 квітня 1919 р. пленум ЦК КП(б)У питан­ня про входження боротьбистів до уряду теж розв'язав негативно. У зв'язку з цим це питання стало предметом обговорення ЦК РКП(б), і 8 квітня ЦК РКП(б) надіслав ЦК КП(б)У телегра­му, у якій говорилось: “Цека партії вважає обов'язковою угоду з у.с.-р. у розумінні входження представників українських есерів в український радянський уряд. Цека партії наказує Цека українських комуністів терміново провести у життя ці директиви. Результат сповістити негайно”. Виконуючи цю директиву ЦК РКП(б), пленум ЦК КП(б)У 9 квітня 1919 р. переглянув це питання і схвалив нову постанову, у якій запропонував Партії боротьбистів відрядити своїх представників до Раднаркому УСРР. Політбюро ЦК КП(б)У було доручено домовитися з ЦК Партії боротьбистів про вироблення конкретних умов входження їхніх представників до складу уряду України і остаточно розв'язати це питання. Фракція більшовиків ВУЦВК була зобов'язана голосувати за тих кандидатів у народні комісари від боротьбистів, які будуть рекомендовані Політбюро ЦК КП(б)У. На основі цього 12 квітня 1919 р. ВУЦВК надав місце у своїй президії представникові фракції боротьбистів. Від боротьбистів членом президії було обрано М.Полоза. А коли 9 травня почалося повстання Григор'єва і під загрозою опинилося саме існування радянської влади, Політбюро ЦК КП(б)У вирішило надати боротьбистам пости наркомів освіти, фінансів, юстиції і заступників у деяких інших наркома­тах, а також місця у Всеукраїнській надзвичайній комісії і у Реввійськраді. Згідно з цим рішенням 12 травня об'єднане засідання ВУЦВК, Київської губернської ради, Бюро профспілок, ЦК КП(б)У і ЦК УПСР (комуністів) на доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського постановило включити до складу Раднаркому представників боротьбистів, призначивши їх на такі пости: наркомом юстиції - М.Лебединця, наркомом фінансів - М.Литвиненка, наркомом освіти – Г.Михайличенка, заступником голови Укрраднаргоспу – К.Тараненка, другим заступником наркома продовольства - Д.Кудрю, другим заступником наркома внутрішніх справ - М.Панченка. Крім того, було вирішено зарахувати до складу ВУЦВК одного представника Комуністичного Бунду (М.Рафеса) і трьох представни­ків від українських лівих есерів (меншості). 14 червня до ВУЦВК було введено також представників лівих незалежників (Г.Черепенка, В.Гуковича, А.Дегтяра). Отже, весною 1919 р., коли розгорнувся масовий антибільшовиць­кий рух, КП(б)У змушена була, причому за прямої директиви ЦК РКП(б), піти на поступки й співробітництво з іншими партіями, які перейшли на радянську платформу. Представники цих партій були включені до ВУЦВК, Раднаркому, перебували в складі рад та їхніх виконкомів тощо. Але більшовики, як і раніше, уважали ці партії дрібнобуржуазними, націоналістичними, різко критикували їх, не довіряли їм і намагалися домогтися їхньої ліквідації та зникнення з політичної арени.

Політика “воєнного комунізму”

Наприкінці 1918 - у першій половині 1919 р. в УСРР, за прикладом РСФРР і за безпосереднім керівництвом ЦК РКП(б) та Раднаркому Росії, більшовики запроваджували політику, яка пізніше, уже після громадянської війни, дістала назву політики " воєнного комунізму". Вперше тер­мін " воєнний комунізм" Ленін вжив у брошурі " Про продовольчий податок" (квітень 1921 р.). Говорячи про продподаток, Ленін писав: " Продподаток є одна з форм переходу від своєрідного " воєнного комунізму", вимушеного крайньою нуждою, розорен­ням і війною, до правильного соціалістичного продуктообміну". На основі висловлювань Леніна в радянській історіографії утверди­лась концепція, що політика “воєнного комунізму” була системою тимчасових надзвичайних заходів, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією, а не спробою безпосереднього розгор­тання комуністичного будівництва, тобто здійснення теоретичних положень партійної програми. Останніми роками історики піддали цю концепцію критиці і стали твердити, що комуністична партія протягом всієї громадян­ської війни здійснювала комуністичне будівництво, намагалася перейти до комуністичного виробництва і безгрошового, прямого продуктообміну між виробниками. В Україні найбільш послідовно цю думку відстоює С.Кульчицький. “До весни 1921 р. - пише він, - курс державної партії на побудову комунізму залишався незмінним”. Вивчення конкретної історії засвідчує, що і в період громадянської війни партія не відмовилась від свого курсу на комуністич­не будівництво. Це ясно видно, передусім, з програми РКП(б), прийнятої у березні 1919 р., тобто в розпал громадянської війни. Але разом з тим слід зважати на те, що саме тяжка обстановка вій­ни об'єктивно сприяла прискоренню запровадження надзвичайних заходів - націоналізації промисловості і одержавленню економіки взагалі, централізації і натуралізації господарських відносин, позаринкової організації виробництва і розподілу, заборони торгівлі, мілітаризації праці і т.п. Багатьом членам партії стало здаватись, що всі ці заходи і йшли в напрямку до соціалізму, означали практичне здійснення комуністичної перебудови суспільства, і вони намага­лись форсувати здійснення цих заходів. Головними рисами економічної політики більшовиків у роки громадянської війни, тобто політики " воєнного комунізму", були прискорена націоналізація й підпорядкування контролю радянської держави не тільки важкої, а й середньої та дрібної промисловості, строго централізований розподіл усіх матеріальних ресурсів, забо­рона приватної торгівлі, державна хлібна монополія й продовольча розверстка, загальна трудова повинність за принципом " хто не працює, той не їсть", мілітаризація праці.


Данная страница нарушает авторские права?


mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал